Основні форми існування етносу в історії української культури ХІV-ХVІІІ століття

ОСНОВНІ ФОРМИ ІСНУВАННЯ ЕТНОСУ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ХІV - ХVІІІ СТОЛІТТЯ

Вступ

У роботі на матеріалі історичної традиції української культури та на основі виділення її соціальної специфіки досліджуються основні форми існування етносу в історії української культури ХІV - ХVІІІ ст., що є логічним продовженням попереднього аналізу. Основним результатом даного дослідження є обґрунтування в якості таких форм інтеграції, колонізації та форми існування етносу в межах соціальної групи - козацтва. Визначається особлива роль інтеграції полікультурних надбань, що виступає в ролі конструктивного елемента сучасного українського культуротворення.

Дослідження основних форм існування етносу в контексті полікультурних вимірів історичної традиції дозволяє розкрити одне з найактуальніших завдань сучасної філософської рефлексії - осмислити діалог культур як парадигму мінімізації можливих негативних явищ (конфліктів, війн тощо) у ситуації мультикультурності глобалізованого світу. Самореалізація особистості в межах етнокультури та в межах її духовно-творчих зв’язків з іншими етнокультурними контекстами долає розірваність між істинною моральною культурою особистості та соціальною реальністю її самоутвердження, оскільки саме «творче розуміння» (М.Бахтін) спирається на традиційний досвід (та його уроки) діалогу етнокультур та дозволяє відродити при цьому глибинні аспекти духовності самої особистості.

Теорію етносу розвивали як російські (А. Агаєв, В. Алексєєв, С. Арутюнов, Ю. Бромлей, Л. Гумільов, Г. Гусєйнов, М. Трубецькой, Ю. Іванова, М. Коган, В. Козлов, М. Крюков, М. Рабінович, В. Тішкова), так і українські (Л. Аза, В. Євтух, І. Кононов, В. Лісовий, О. Нельга, М. Попович, Т. Рудницька, А. Шевченко, М. Шульга, Л. Шкляр) учені. Великий доробок у розв’язання проблеми діалогу культур внесла західноєвропейська (Г. Гадамер, Е. Левінас, П. Рікер, К. Ясперс), російська (М. Бахтін, В. Біблер, М. Каган) та українська (Є. Бистрицький, В. Іванов, Г. Мєднікова, О. Семашко, В. Скуратівський) філософська традиція, що розкрила субстанціональну роль розуміння та показала інтеграційне значення мистецької практики в процесі діалогу культур. Праці представників Київської філософської школи - М. Булатова, В. Горського, С. Кримського, А. Лоя, М. Мокляка, В. Табачковського, В. Шинкарука, зробили помітний внесок у загальнофілософське осмислення проблеми спілкування. У працях українських філософів (Л. Березницької, В. Даренського, А. Єрмоленка, О. Злобіної, Т. Кононенка, Н. Костенка, С. Кошарного, В. Малахова, В. Пазенка, Ю. Прилюка, Л. Ситниченко, М. Тура, Н. Хамітова) проблеми спілкування, комунікації та діалогу стали предметом спеціального аналізу.

Мета запропонованої роботи полягає у тому, щоб на матеріалі історичної традиції та її соціальної специфіки дослідити основні форми існування етносу в українській культурі ХІV - ХVІІІ ст. Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань: 1) довести, що інтеграція полікультурних надбань виступає не тільки формою та способом існування етносу, але виконує важливу адаптаційну функцію збереження ціннісного світу культури у періоди екстрем та лихоліть; 2) дати культурософське обґрунтування та визначення категорії «українські етноси»; 3) розглянути колонізацію як форму існування етносу та висвітлити її вплив на діалог культур українських етносів.

Специфіка полікультурних вимірів соціуму поч. ХІV - пер.пол. ХVІІ ст. визначалась в умовах складної соціально-політичної ситуації. Монголо татарська навала, приєднання «українських земель» до Великого князівства Литовського (яке переживало культурні впливи давньоруських етносів), згодом утворення Речі Посполитої та Московської держави (після розпаду Київської Русі в культурі упродовж століть посилювалися розбіжності між Північно-Східною Руссю та нащадком історичної традиції Київської Русі на українських землях, що спостерігається на різних рівнях соціодуховної спільності - у міській і сільській культурі, мистецтвотворенні, релігійній культурі тощо) як сукупність фактів політичної волі Іншого, ускладнювали пошук порозуміння між різними началами на паритетних засадах, деструктивно позначалися на індивідуальних (етнічних) свободах та спільній відповідальності за долю цих свобод. Експансивні наміри Речі Посполитої та Московії породжували асимілятивні форми впливу на українські етноси - полонізацію та русифікацію. Квінтесенцією боротьби проти польської культурної і соціальної експансії та асиміляції стала національно-визвольна війна 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Окрім того, упродовж ХУ - ХVІ ст. велась боротьба з татарами, що виснажувала матеріальні та духовні сили українських етносів, створювала у культурі атмосферу ворожості та відчуття раптовості як трагічної миті. Українські землі, виступаючи у ролі східного щита Європи, платили надто високу ціну. Хоча цей процес не є однозначним. З іншого боку, сувора необхідність боронити рідну землю від ворожого Іншого консолідувала сили українських етносів, сприяла діалогу культур в ім’я спільної мети. Так були створені передумови до виникнення нового соціального стану - козацтва. Козацтво, колонізуючи лісостепові землі, на основі інтеграції полікультурних надбань репрезентувало соціодуховний тип існування етносів у межах історично визначеної соціальної групи, що силою своєї зброї та духовності виступало проти нахабної експансії та асиміляції Іншого.

У вітчизняній культурі середньовічний ідеал лицарства трансформувався у поліетнічний за складом соціальний статус козацтва. Цей статус у моральній та естетичній свідомості давніх українців, у загальній системі їх цінностей, за багатьма ознаками (непримиренної боротьби з ворогом, філософією наближеності до смерті, світовідчуттям ініціації, балаганно-сміховою культурою тощо), міфологізуючись, займав чи не найвище місце. Слід особливо відзначити, що всередині козацького стану, при суворій організації на Січі, панував дух свободи, толерантності та демократії, тобто зберігалось порозуміння між різними етносами - українцями, росіянами, болгарами, представниками інших етносів, що, синтезуючи полікультурні надбання, утворили специфічний козацький феномен. Відносини між українськими етносами цього часу були не тільки демократичними, але й діалогічними, і справа не тільки в тому, що спілкування між етносами всередині козацького стану було підпорядковано суворим реаліям наближеності до смерті та щедро костюмованим у святкові шати гумору. Це - зовнішній бік. Справа у тому, що спілкування українських етносів всередині козацького стану, при відстоюванні культурної (національної) автентичності: народної мови та православного світогляду, ґрунтувалось скоріше не на національній, а на ідеологічній основі відстоювання цінності Я перед зовнішнім Іншим. При цьому до „Я” входили не тільки українці, а й інші етнічні групи, які поділяли ідеологію народно-визвольної війни. Що, безумовно, спонукало до діалогу та консолідації поліетнічних сил, виникнення духу братерства та порозуміння не тільки у військово-лицарському стані, але й, загалом, у всьому прогресивному українському соціумі аж до др.пол. ХVІІІ ст.

Д.І. Яворницький у «Історії запорозьких козаків» підтверджує нашу думку щодо світоглядного поєднання в культурі козацтва двох світів добра і зла, двох свідомостей людинолюб’я і жорстокості, що викликають внутрішній онтологічний діалог: «...жорстокі, дикі і нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми браттями у ставленні один до одного, мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримані на руку, попираючи усякі права чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мерзенного бусурманина, запорозькі козаки у себе вважали просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута страшним кримінальним злочином, за який винного карали на смерть». Така дуалістична свідомість можлива лише за умови архаїчного розподілу на «своїх» і «чужих», де закони, застосовані до «чужих», не можуть використовуватись по відношенню до «своїх», та навпаки. Корені «подвійної» моралі феномену козацтва, очевидно, слід шукати у способі життя та особливостях мислення індивіда. З одного боку, ініціація дозволяє особистості відчути свою приналежність до архаїчної природи поведінки, долучитись до архетипу дикуна, коли Інший сприймається як ворог, натомість Свій виступає справжньою цінністю і ставлення до свого як до іншого карається смертю. З другого боку, діалог культур українських етносів у козацтві викликає діалог свідомостей, спілкування «живого з живим», а сміх діалектично поєднує протилежності. Балаганно-сміховий елемент, що пронизував полікультурний формат козацтва, урівнює старість і молодість, мудрість та дурість, піднесеність та низькість. Д.І.Яворницький у вищецитованій праці описує ситуацію, коли після особливої посвяти - ініціації рекруту надавались нові імена, як правило, це були комічні прізвиська. Отже, нове наймення укорінювало приналежність до Іншого, особливого світу, де панує власна легітимація, породжувало світогляд «до» і «після» посвяти. Людину великого зросту козаки називали Малютою, малого, навпаки, - Махинею, шибеника - Святошею, лінивого - Доброволею і т.ін. Імена-перевертні не тільки констатували приналежність особистості до іншого по відношенню до реального світу, аж надто - до світогляду містицизму (феномен характерництва), вони через сміх як прояв масової культури урівнювали Малюту та Махину, шибеника та святого і т. ін. Тобто сміхова культура виступала інтеграційною основою діалогу культур українських етносів, сміх синтезував здобутки етнокультур як індивідуальних свобод на основі спільної відповідальності «іншого світу» за долю «цього світу».

Козаччина (як спільна назва козаків на Україні та Росії) була і залишається не тільки суто українським чи російським національно-культурним феноменом, козаччина як феномен загальноєвропейської історії та культури мала всебічне відображення у різних видах мистецтв, особливо у живописі та літературі різних етносів та націй. Відображення теми козацтва у мистецтві висвітлюється у працях українських авторів [2]. Тому саме творче розуміння контексту Іншого виступає головною основою діалогу культур. Творча фаза розуміння контексту Іншого як онтологічний принцип діалогу культур у своїх найгеніальніших мистецьких фіксаціях була притаманна творчості російських класиків образотворчого мистецтва - І.Є. Рєпіна, М.І. Струннікова та митців художнього слова - О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя. У даному разі українська тематика в середовищі російського мистецтва говорить про діалог культур, що спонукає до осмислення російської автентичності через реалії української традиції. Творче розуміння - лейтмотив творчого мислення, в якому невпинно протікає діалог у межах окремої свідомості, діалог з соціальною групою, етносом, культурою, цивілізацією, Абсолютом. Мистецька творчість пропускає цілий світ через творче розуміння автора, і сама авторська позиція репрезентує реципієнту катарсичного впливу суб’єктивний погляд творчого розуміння, що є відмінним від інших і, разом з тим, торкаючись струн людяного, таким близьким для всіх.

Вкрай нестабільна політична ситуація, соціальні конфлікти, полікультурна наповненість соціальної сфери, широкі зв’язки зі східними і західними країнами та їх культурними менталітетами породили уявлення про життя як категорію багатоманітну, складну та суперечливу. У бароковому мистецтві відобразилась драматична рефлексія українського етносу, що через художню форму «магічного реалізму» (А.Макаров) прагнув до синтезу та узагальнення духовних надбань полікультурних вимірів соціуму. Бароко (від італ. barocco - химерний) як мистецький стиль та як світогляд ХVІ - ХVІІІ ст. діалогічне за своєю специфікою мистецького відображення та специфікою онтологічного усвідомлення людини, природи, життя. Бароко як мистецький стиль досягало гармонії, парадоксальним чином, через дисгармонію, дисонанс, конфлікт. (Невипадково духовні корені культури модерну дослідники знаходять у світогляді епохи бароко, пов’язують мистецтво бароко з сюрреалізмом). Мистецтво бароко досягало підкресленої урочистості, пишноти декоративності, динамічності композиції через діалог як синтез реалізму - натуралістичної конкретності та ірраціоналізму - світоглядної абстрактності. Онтологічний світогляд особистості доби ґрунтувався на «екзистенціальному» менталітеті й досягав гармонії різних начал через інтелектуальні та художньо-стильові імплікації полікультурних вимірів соціуму. Отже, епоха Бароко в українській культурі відіграла важливу інтегруючу місію у соціальному та мистецькому досвіді спілкування українських етносів, бароко, будучи народним стилем, інтегрувало полікультурні здобутки етносів у контекст творення духовних цінностей українського етносу.

Категорія «українські етноси» пов’язана з початком формування українського етносу як нації, як дійсної особи культурно-історичного процесу. Для визначення дефініції «українські етноси» звернемось до системи понять «етнічна група», «нація», «національна (етнічна) меншина». Етнічні групи, за визнанням Ю.В. Бромлея, - це «іншоетнічні вкраплення у великих соціальних організмах, осколки етносів, ядра яких знаходяться в інших етносоціальних організмах». Національний склад етнічних груп на території України протягом історії змінювався. Різнонаціональне населення збільшувалось, коли були до того сприятливі передумови, насамперед економічного та культурного - толерантне ставлення до іноземців місцевого населення, характеру. Етнічні групи іноземців здебільшого жили вздовж торговельних шляхів та, як вже зазначалося, у містах, беручи активну участь у житті держави. Проте більш важливим для нашого дослідження виявляється подальша доля етнічної групи, її генеза через діалог культур у конкретних соціально-історичних обставинах розвитку. Можна сказати, що майбутнє етнічної групи залежить від багатьох закономірностей діалогу культур. Сформулюємо, принаймні, дві обставини. Відкритість культури «Я» по відношенню до культури «Іншого» та ставлення «Іншого» до культури «Я», де етнічна група виступає у ролі культури „Я”, а національна культура відіграє роль «Іншого». Основою національної культури є категорія нації, яка інтегрує здобутки етнокультурних менталітетів. Т.М. Рудницька у спеціальному дослідженні «Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін», ґрунтуючись на уявленнях світового суспільствознавства, говорить, що «категорію нація можна визначити як сукупність громадян однієї держави, котра створюється внаслідок передусім політичної інтеграції етнічних (або релігійних) спільнот у межах єдиної держави на основі спільності території, економічного життя, правової системи, єдиної державної мови, що поступово веде до формування єдиної (національної) самосвідомості, а також загальнонаціональної культури, яка є конгломератом етнічних культур». Отже, етнічна група через діалог з національною культурою, або інтеграцію, в процесі історичного розвитку потенційно може трансформуватись у статус національної (етнічної) меншини. «Етнічні меншини - це національні меншини в етнічному складі нації; держава, що є основним соціальним інститутом нації, створює умови для збереження етнічної ідентичності кожній з етнічних меншин, забезпечуючи її права у політичній, економічній, культурній та інших сферах суспільства». Тобто критерієм приналежності етносу до національно-культурної традиції є не тільки діалог етносу з культурною традицією нації, інтеграція світоглядно-духовних цінностей етносу та нації, але й зворотний зв’язок - ставлення «Іншого» (національної культури) до здобутків та місця культури «Я» (національної меншини) в системі діалогу культур. Ставлення національної культури до етнокультурних менталітетів на суспільному рівні визначається мірою розвитку демократичних інститутів влади, а на особистісному - рівнем індивідуальної культури та загальнолюдськими принципами моралі й толерантності, гостинності, укоріненими в національній самосвідомості. Таким чином, українські етноси являють собою конгломерат титульного (українського) етносу, що усвідомлюється в історичній традиції як нація, та національних (етнічних) меншин, об’єднаних інтеграційними процесами українського національного культуротворення та включених у контекст діалогу культур. Етнічні групи, що проживають на території України, відрізняються від українських етносів не стільки кількісним (нечисленним) складом, скільки відміною у принципі замкненості етнокультури «на себе», а не на Іншого, тобто «некомунікабельністю» етнокультури, що закріплена на ментальному рівні. Етнічні групи росіян, білорусів, поляків, болгар, чехів, словаків протягом історичної традиції, з огляду на приналежність до спільності та різноманіття слов’янської культури, трансформувались в українські етноси. Вони складають величезну більшість національного складу українських етносів. На відміну від слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї, представники романо-германської групи мов (молдавани, румуни, євреї, німці) утворюють значно меншу числом групу українських етносів. Меншими за кількістю від попередніх є етноси греків, вірмен, циган, албанців та деяких інших національностей.

У другій половині ХVІІІ ст. російський уряд з метою послаблення етнічного опору автохтонного населення застосовує політику колонізації українських земель, особливо це стосується Півдня України. Духовним ґрунтом колонізації ХVІІІ ст. та асиміляції ХІХ ст., очевидно, стали популярні в Російській імперії ідеї Просвітництва. «Просвітлений розум» шукав об’єкт щодо свого виховного «месіанського» впливу і таким об’єктом постала українська культура, що потребувала «удосконалення» до загальноросійського просвітницького канону. У своєму загалі колоністи, звичайно, не несли просвітянських ідей, проте, вони здійснювали «проект просвітництва». Колоністи, здебільшого через свою нечисленність, асимілювались українським етносом, деякі іноземні громади зберігали свою етнічну автентичність завдяки ізоляціонізму, утворюючи при цьому етнічну групу. У будь-якому разі колоністи не виконали покладеного на них російським урядом головного завдання - асимілювати місцеве населення, прищепити автохтонному етносу культуру Іншого. Велике зацікавлення викликає погляд на проблему спілкування українських етносів цього часу сторонньої людини, іноземця-мандрівника, що дозволяє більш об’єктивно розглянути проблему. Й.А. Ґільденштедт перебував на Україні протягом 1773-1774 рр., німецький учений у своїх нотатках описує процеси колонізації українських земель етносами росіян («однодвірцями» та «розкольниками»), східнороманським населенням («молдаванами» і «волохами»), меншими числом від попередніх були колонії німців, болгар, греків, сербів, автор згадує етноси євреїв, ногайців, чорногорців, угорців та литовців. Й.А. Ґільденштедт, говорячи сучасною мовою, висвітлює загальні закономірності спілкування українських етносів в умовах специфічної форми існування етносу - колонізації, що породжує інші форми існування етносу - асиміляцію та інтеграцію. Канд. істор. н. Н. Никифоренко зазначає, що вплив українського етносу на інші етноспільноти, навіть соціально замкнені, був дуже істотним і проявлявся переважно у культурі господарювання та побуту: «...на Єлизаветградщині вчений помітив, що дехто з розкольників «лагодив у своїх світлицях комини на малоросійський кшталт»; однодвірці Української лінії орали „українським плугом” на волах, будували оселі за малоросійським зразком, німці-меноніти для обробітку ґрунту використовували «великий малоросійський плуг або ж звичайний чернігівський». У місцях дисперсного розселення представників інших спільнот мали місце прояви асиміляції їх українцями». Отже, німецький учений порушив проблему етноідентифікації в умовах зміни представниками певного етносу природного та культурного (соціального, конфесійного, господарсько-побутового) середовища. Слід відзначити, що після Переяславської ради відбувається планомірне порушення досягнутих угод з боку російської сторони, яке у ХVІІІ ст. відбивалось у процесах колонізації українських земель. Закріпленню національної етноідентифікації колоніста сприяли численні привілеї з боку російського уряду, і ,тим не менш, на даному етапі розвитку історичної традиції етноідентифікація колоніста при збереженні певних «етновідмінностей» все більш прив’язувалась до самоусвідомлення себе як титульного (українського) етносу. Так створювалось підґрунтя до переходу від якості певної уособленої етнічної групи до якості «українського етносу», переходу від взаємовідносин та обмежених культурних контактів до діалогу культур. Розвиток етносвідомості в контексті ідентифікації «Себе» (колоніста) з «Іншим» демонструє типову ситуацію інтеграції як форми існування етносу в нових культурно-історичних обставинах розвитку шляхом асиміляції колоніста.

Висновки

На основі аналізу основних форм існування етносу, що здійснювався під кутом зору методу історизму на матеріалі історичної традиції української культури ХІV - ХVІІІ ст., автор дійшов висновку, що основними формами існування етносу в цей період є інтеграція та адаптація, акультурація та асиміляція, колонізація та можливість існування етносу в межах соціальної групи (козаччина). Окрім того:

1. Інтеграція полікультурних надбань українського соціуму виконала важливу адаптаційну функцію збереження ціннісного світу культури у періоди екстрем та лихоліть; інтеграція як діалог культур протистоїть асиміляції та акультурації українських етносів і водночас асимілює культурний доробок колоніста; феномен козацтва розкрив інтеграційний потенціал української культури, спілкування українських етносів всередині козацького стану, при відстоюванні культурної (національної) автентичності: народної мови та православного світогляду, ґрунтувалось не на національній, а на ідеологічній основі відстоювання цінності Я перед зовнішнім Іншим; сміхова культура та культура бароко виступали інтеграційними основами діалогу культур українських етносів.

2. Українські етноси являють собою конгломерат титульного (українського) етносу, що усвідомлюється в історичній традиції як нація, та національних (етнічних) меншин, об’єднаних інтеграційними процесами українського національного культуротворення та включених у контекст діалогу культур.

3. Колонізація як форма існування етносу сприяє діалогу культур, колонізація українських земель у ХVІІІ ст. виконувала функцію обміну культурними цінностями, і, тим не менш, етноідентифікація колоніста при збереженні певних «етновідмінностей» все більш прив’язувалась до самоусвідомлення себе як титульного (українського) етносу.

ЛІТЕРАТУРА

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К., 1990-1991. Т.1.

Білецький П.О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини ХVII - ХVIII століть. К., 1989.

Ласка І.М. Козацтво в образотворчому мистецтві // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К., 2002. - С.219 - 227.

Литвинов В. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України. К., 1992.

Мисик Ю.А. Козацькі літописи // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К., 2002. - С. 248 - 249.

Семчишин М. Тисяча років української культури - К., 1993. Українська графіка XI - поч. XX ст. К., 1994. Українська художня культура. - К., 1996. Українське козацтво: Мала енциклопедія / Редкол.: Турченко Ф.Г. та ін. - К.: Генеза; Запоріжжя : Прем'єр, 2002. - 508 с. Чабаненко В.А. Козацтво і музичне та вокальне мистецтво // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К.,2002. - С.227 - 231.

Шевченко В.Ф. Художня література українська про козацтво // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К.,2002. - С.520 - 527.

Шевчук В.О. Муза Роксоланська: Укр. література ХУІ - ХУІІІ ст..: В.2-х кн. - К.:Либідь, 2004 - 2005.

Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983.

Рудницька Т.М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. - Вид. 2-ге. - К.: Інститут соціології НАН України, 1998. - 176 с.

Никифоренко Н. Етнічні процеси в Україні другої половини ХУІІІ ст. очима Й.А. Ґільденштедта // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т. 8 - Донецьк: Східний видавничий дім. - 2005. С. 48-71.