Ікони Візантії

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ

СЛУЖБИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ДПС УКРАЇНИ

Реферат

з курсу: "Культурологія"

на тему: "Ікони Візантії"

Підготувала: студентка групи П-21 Позняк Оксана Перевірила: Заковоротня Л. І. Ірпінь 2010

Візантія - батьківщина іконопису. Коріння образотворчих прийомів іконопису, з одного боку, - у книжковій мініатюрі, від якої запозичене тонке письмо, легкість, витонченість палітри. З іншого - в Фаюмському портреті, від якого іконописні образи успадкували величезні очі, друк скорботної відчуженості на обличчях, золотий фон. Файюмський портрет - частина похоронного східного культу. Зображуваний як би перебував у потойбічному світі. Такі портрети виконувалися в техніці енкаустики восковими фарбами, вжигают в фон, що надавало портрета тілесну теплоту.

Завдання іконопису - втілення божества в тілесному образі. Саме слово "ікона" означає по-грецьки "образ", "зображення". Вона повинна була нагадувати про те образі, який спалахує у свідомості людини, що молиться. Це "міст" між людиною і божественним світом, священний предмет. Християнським іконописцям вдалося виконати складне завдання: передати мальовничими, матеріальними засобами нематеріальне, духовне, безтілесне. Тому для іконописних зображень характерна гранична дематеріалізація фігур, зведених до двовимірним тіням на гладкій поверхні дошки, золотий фон, містична середовище, не площина і не простір, а щось хитке, мерехтливе у світлі лампад. Золотий колір сприймався як божественний не тільки, оком, а й розумом. Віруючі називають його "Фаворський", бо, згідно з біблійною легендою, перетворення Христа сталося на горі Фавор, де його образ постав у засліплює золотому сяйві. У той же час Христос, Діва Марія, апостоли, святі були реалько жили людьми, що мали земні риси.

Для передачі духовності, божественності земних образів у християнському мистецтві склався особливий, суворо певний тип зображення того чи іншого сюжету званий іконографічним каноном. Канонічність, як і ряд інших характеристик візантійської культури, була найтіснішим чином пов'язана з системою світобачення візантійців. Що лежать в її основі ідея образу, знака сутності та принцип ієрархічності вимагали постійного споглядального поглиблення в одні й ті ж феномени (образи, знаки, тексти і т п. ). що призвело до організації культури по стереотипному принципом, Канон образотворчого мистецтва найбільш повно відображає естетичну сутність візантійської культури. Іконографічний канон, в широкому сенсі включав у себе хамів пропорцій і колірної канон, виконував радий найважливіших функцій. Перш за все він ніс інформацію утилітарного, історико-оповідального плану, тобто брав на себе все навантаження описового релігійного тексту. Іконографічна схема в цьому плані практично була тотожна буквальному значенням тексту. Канон був зафіксований і в спеціальних описах зовнішнього вигляду святого, Физиогномические вказівки Повинні були виконуватися неухильно.

Існує християнська символіка кольору, основи якої розробив візантійський письменник Діонісій Ареопагіт в IV ст. Відповідно до неї, вишневий колір, який об'єднує червоний і фіолетовий, початок і кінець спектру "означає самого Христа, який є початок і кінець усього сущого. Блакитний - колір неба, чистоти. Червоний - божественний вогонь, колір крові Христа, у Візантії це - колір царственості . Зелений - колір юності, свіжості, оновлення. Жовтий тотожний золотому двету. Білий - позначення Бога, подібний до Світла і поєднує всі кольори веселки. Чорний - це сокровенні таємниці Бога. Христос неізненно зображується у вишневому хітоні і блакитному плащі - гіматії, а Богоматір - в темно-синьому хітоні і вишневому покривалі - мафорій. До канонами ізображемія відноситься і зворотна перспектива, що має точки сходу не позаду, всередині зображення, а в оці людини, тобто перед зображенням. Кожен предмет, таким чином, при видаленні розширюється, як би "розгортається" на глядача. Зображення "рухається" до людини, а не від нього. Іконопис максимально інформативна, вона відтворює цілісний світ.

Архітектурна структурі ікони і технологія іконопису складалася в руслі уявлень про її призначення: нести священний образ. Ікони писали і пишуть на дошках, найчастіше кипарисових. Кілька дощок скріплюють шпонками. Зверху дошки покривають левкасом - грунтом, виготовленим на риб'ячому клеї. Левкас полірують до гладкості, а потім наносять зображення: спочатку малюнок, а потім живописний шар. В іконі розрізняють поля, середник - центральне зображення і ковчег - вузьку смужку по периметру ікони. Іконографічні образи, розроблені у Візантії, теж суворо відповідають канону.

У перші три століття християнства були поширені символічні та алегоричні зображення. Христа зображували у вигляді агнця, якоря, корабля, риби, виноградної лози, доброго пастиря. Тільки в IV-VI ст. стала складатися ілюстративно-символічна іконографія, що стала структурною основою всього восточнохрістнанского мистецтва.

Іконографія Христа

В іконографії Христос називається Спасом. Першим за часом і значущості зображенням є "Спас Нерукотворний" - ікона-убрус, що має квадратну або прямокутну форму, на білому або золотому фоні. За переказами, це відбиток особи Христа на рушнику. Йа другому місці за значимістю та виразності знаходиться зображення "Спас у силах", що представляє хто сидить на ледь наміченому престолі Христа в яскравих червоних або охряного із золотом одязі. Фігура Христа вписана в яскраво-червоний ромб, який вписаний в синій овал. Овал вписаний в яскраво-червоний квадрат з розбіжними від нього золотими променями. Від Спаса теж йдуть золоті промені. Сюжет "Спас на престолі" являє собою спрощений попередній, але без геометричних фігур. Така ікона висіла колись на Спаській вежі Московського Кремля. Існують ще сюжети "Спас огрудний", "Спас оплечний", "Спас оглавний", "Спас поясний", "Спас Еммануїл" (зображення Христа в юному віці, без бороди і вусів). Крім цього відомо багато іконописних зображень Христа в різних обставинах свого буття.

Іконографія Богоматері

Зображення Богоматері шановане в усьому християнському світі. Існує кілька основних типів композиції:

Богоматір Оранта (молиться). Це зображення у зростання, з розведеними в сторони і піднятими в молитві руками.

Богоматір "Велика Панагія" - "всесвята" - зображення Марії, на грудях у якої в складках мафория зображений Спас Еммануїл.

Богоматір "Розчулення" ("Елеуса"), мілующая Богоматір - поясне зображення Марії, що тримає на руках немовля Ісуса, припав до її щоці. Богоматір "Одигітрія" - поясне зображення Богоматері з немовлям, прямо дивиться перед собою.

"Покров Божої Матері" - зображення Богородиці з покровом (покривалом), який вона простягає треба усіма.

Існують ще багато складних іконографічних сюжетів Богоматері, найбільш відомі з яких - "Всіх скорботних радості", "Несподівана радість", "Невипивана чаша" та ін.

Іконографія святих, ангелів, євангелістів, пророків, апостолів, "святкові" сюжети (головних християнських свят) складалася після V ст. При цьому художня практика була тісно пов'язана з філософсько-релігійної атмосферою. У цілому в іконографічному каноні візантійського мистецтва протягом його історичного розвитку закріплювалися основні елементи, структурні закономірності й своєрідні прийоми візантійського художнього мислення, на багато століть стали основою творчого методу в країнах православного кола.

Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена й одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Це найбільше проявлялося в іконописі. У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст. ), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Сьогодні вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам’яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст. , написані восковими фарбами, такі, як "Христос Пантократор" (зберігається на Синаї), "Богоматір з немовлям" (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до "святого ремесла".

Христос Пантократор з Синайського монастиря - енкаустична ікона середини VI століття із зображенням Ісуса Христа в іконографії Пантократора. Є найдавнішим з відомих іконописних зображень Христа.

Ікона була створена в Константинополі в середині VI століття і спрямована імператором Юстиніаном в дар Синайського монастиря, для якого він у той час зводив базиліку і укріплені стіни. Ікона була виявлена в монастирі в XIX столітті. Було встановлено, що приблизно в XIII столітті ікона підновлялася (виконувалися) темперним живописом. Оригінальна воскова поверхня була очищена при реставрації ікони в 1962 році.

Ікону відрізняє реалізм зображення, а також деяка чутливість образу, але риси, які іконописець надав Ісусу, стали стійкими в його іконографії. Риси обличчя Ісуса на іконі індивідуальні і наближають його до реалістичного зображення, але в образі вже "переважають мотиви споглядання , спокою, умиротворення, необхідні для іконного образу з його молитовної зосередженістю і строгістю". Завдяки цьому іконописний образ вже демонструє перехід від реального до характерного для іконопису ідеального зображенню.

В іконі помітний вплив античних художніх прийомів, зокрема римської та фаюмського традицій. Особливо це проявляється в різних очах Ісуса - один милує, а інший нехтує. Сам образ Христа відрізняється тріумфально, яка підкреслюється як традиційним пурпуром його одягу (хітон виконаний у пурпурі "кольору ночі", а клав на ньому з традиційного кривавого пурпура), дорогоцінним окладом Євангелія в його руці, а також увігнутою екседри за його спиною, що є традиційною асоціацією з імператорським культом.

У використанні світла проявляється символізм: світло рухається зліва направо, створюючи відчуття таємниці. Дуже помітна асиметрія між лівою і правою боку особи Ісуса. Ліва частина, повна світла і сяйва, показує розслаблені брову і губи; права сторона, навпаки, виконана темніше. Ця двоїстість між спокоєм і сострадательностью Ісуса, і його темними і суворими рисами відображала церковні та громадські дискусії того час, коли гаряче обговорювалася концепція подвійної природи Ісуса Христа. Використання світла, а також різні вирази обличчя, відбивала ідею людської і божественної природи Христа, його милосердя і роль судді.

На відміну від фаюмских портретів, на Синайському іконі Вседержителя очі Ісуса не мають віддзеркалень і відблисків, оскільки Ісус сам є джерелом світла. Це стало загальною практикою в більш пізньої православної іконографії Ісуса Христа, а також стало застосовуватися в іконографії святих.

Колір використовується для того, щоб зміцнити ідею неземного світла і небесного царства. Теплі відтінки від охряного до коричневого з центром на золотистих тонах. Круговий золотий німб, можливо, мав інкрустації, яскраво показує, що зображуваний є "не від світу цього". Цей німб нагадує зображення бога-сонця минулих політеїстичних традицій. У цьому випадку, Ісус виступає як той, хто замінив минулих богів, як нове "Сонце Правди". На хрещатий німб зображені зірки, які в пізнішому иконописании стануть ключовими елементами зображення Богородиці, що символізують чистоту.

Поза і жести Ісуса Христа також мають символічне значення. Фігура Вседержителя займає значну частину мальовничої площині, контролюючи простір. Євангеліє в лівій руці символізує його владу над всесвітом, а також нагадує про його служінні на землі. Його права рука благословляє віруючих; пальці складені на знак вчительства і влади, в групи з двох і трьох пальців, що одночасно відображає віри у подвійну природу Ісуса Христа, а також у Пресвяту Трійцю.

Список використаної літератури

 

1. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти/ В. А. Греченко. - К. :Літера ЛТД,2002. - 464с.

2. Полікарпов В. С. Лекції з світової культури: Навч. Посіб. - 4-те вид. ,випр. і доп. - К. :Т-во"знання", КОО,2000. -359с.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. За видавництвом А. В. Яртися, С. М. Шиндрика, С. О. Герепанової. -К. : Львів. 1994.