Філософія України кінця XVIII - початку XIX ст.

1. Загальна характеристики стану філософської культури України кінця XVIII – початку XIX ст. Поширення ідей представників французького та німецького просвітництва в Україні

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін «просвітництво» використовують ідеологи Просвітництва – Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784 р.). За часом доба Просвітництва – це середина XVII–XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше – в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва.

У XVIII–XIX ст. у царині української класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок у обґрунтування та поширення ідей просвітництва.

Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст. Саме тут внаслідок такої творчої взаємодії української традиції та європейських філософських ідей виник поруч зі відомим екзистенціальним й раціонально-натуралістичний напрямок розвитку філософської думки.

Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжував її талановитий вихованець, самобутній філософ Г.С. Сковорода, якого дослідники назвали хто українським Сократом, хто Піфагором, інші – Лейбніцом.

Одним із центральних мотивів його філософствування є те, що найбільш важливим, глибоким у людини є її емоційно-вольове начало – «серце». Із серця випливає все: і думка, і устремління, і почуття. Вся моральність людини повинна теж бути звернена на «серце». Звідси і вимога: «пізнай себе». «поглянь у себе».

Саме одним із перших основоположних принципів його філософствування є концепція «двох натур». Сковорода стверджує, що весь світ, все існуюче має дві натури: зовншіню, видиму, і внутрішню, невидиму. Концепцію двонатурності світу Сковорода повторює неодноразово. Так, у тракті «Вступні двері до християнської доброправності» він пише: «Весь світ складається з з двох натур: одна видима, друга – невидима.

Видима натура зветься твар, а невидима – Бог». Тут же Сковорода продовжує думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, однак підкреслюючи, що невидима натура (Бог) має первинність по відношенню до видимої (матеріальної) натури. Бог – у всьому матеріальному, у наші площі, у кожному із нас, він вічний. «Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує, скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але презирливого й утримуючого його розуму не видно».

У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Вже кілька менш видатних сучасників Сковороди прокладали шляхи на Україну для західної філософії. Ширші впливи Заходу – переважно Німеччини – зустрінемо на Україні в XIX ст. Ці впливи зустрінемо і в Київській академії, і в нових високих школах на Україні – університетах у Харкові та Києві, ліцеях в Одесі та Ніжині.

Провід у світовій філософії на межі XVIII–XIX ст. мають німці, так звана філософія німецького ідеалізму та Просвітництва, головними представниками якої є Kант і його послідовники: Фіxте, Шеллінг та Гегель. Кант був ідеалістом головно в теорії пізнання (гносеології). Він учив, що пізнання людське не просто є копія, відбиток зовнішнього світу, а що в пізнанні головну роль грають думки, що не із світу, а з людини самої походять; Фіхте, Шеллінг та Гегель шукають думок у самому світі – в природі, в історії людській, в державі, в мистецтві і т.д. Кант займався головне гносеологією, останні німецькі ідеалісти утворюють системи, в яких філософія вчить про весь світ; значення Гегеля особливе є в тім, що він окрему увагу звертає на історію.

Перший переклад на російську, мову одного з головних етичних творів Канта зробив та видав у Миколаєві в 1803 р. українець Яків Рубан. Філософією Канта зацікавились два підкарпатці. Петро Лодій (1764–1829) – професор філософії у львівській українській теологічній школі «Студіум рутенум», а потім у Кракові та Петербурзі – переклав етику одного представника школи Вольфа – Баумайстера (Львів, 1790) на слов’янську мову з домішкою української та російської, а в Петербурзі видав логіку, в якій використовує між іншим і думки Канта (1829). Василь Довгович (1783–1849), уніатський священик на Підкарпатті, Цікавився і Кантом, і Фіхте та Шеллінгом. Про філософію Канта Довгович написав латинський твір у двох томах (не видано). Залишився невиданим більший латинський філософський словник Довговича, натомість вийшло друком кілька філософських творів Довговича мовою мадярською. В Харкові короткий час (1807–1809) викладав політичну економію послідовник Канта німець Л.Г. Якоб, що друкував німецькою та російською мовами підручник філософії в дусі Канта.

Одним із найліпших професорів в Харкові був у 1806–1816 рр. німець, послідовник Фіхте Й.Б. Шад (1758–1834). В часи свого перебування в Харкові Шад видрукував латинською мовою логіку (1812, тут подано й виклад філософії природи), «природне право» (1814) та промову про «звільнення Європи» від Наполеона (1814), в якій подав і коротеньку теорію нації (це – перша праця про національне питання на Україні). Шад скупчив коло себе й певну кількість учнів, з яких дехто був уже підготовлений у Київській академії; з кола учнів Шада вийшло в 1813–1825 рр. кільканадцять друкованих праць філософського змісту, – між іншим, і переклад одного з творів Фіхте (1813). У 1816 р. Шада було вислано з Росії; але ще в 1825 – 30 рр. улюблений учитель Гоголя М. Білоуc[ов] викладав у Ніжинському ліцеї за підручниками Шада.

Кафедру Шада зайняв підкарпатець А. І. Дудрович (1782–1829) – малоталановитий послідовник Шеллінга. Але філософію Шеллінга тоді проповідував уже в Росії українець Данило Кавунник-Велланський (1774–1847) – професор у Петербурзі, що мав вплив і на російських романтиків. Він учився в самого Шеллінга в Йєні. В Харкові викладав і писав критичні й естетичні статті шеллінгіанець, німець Й. X. Кронеберг (1788–1838), в Одесі був професором шеллінгіанець К. Зеленецький (1802–1858). Та найбільше значення мав вплив Шеллінга на видатного українського діяча, етнографа та історика Михайла Максимовича (1804 – 73), який, між іншим, одним із перших зробив спробу дати характеристику української душі, а також звернув увагу на роль історії для філософії (див. далі про Гегеля). Велике значення мав і вплив філософії Шеллінга на росіянина П.С. Авсєнєва (архієпископ Феофан; 1810–1852) – професора Київської академії та університету; з Авсєнєвим були в зв’язку та знаходились під його впливом члени Кирило-Мефодіївського братства.

Мабуть, найбільший вплив у слов’ян взагалі мав із німецьких філософів Гегель. На Україні, зокрема, його послідовниками були О.М. Новицький (1806 – 84) та С.С. Гогоцький (1813–1889) – професори Київської академії та університету – й деякі їхні учні – видатний український педагог М. Тулов (1814–1882), харківський історик M.M. Лунін (1806 або 1807–1844), відомий український поет та професор у Харкові Амвpocій Метлинський (1814–1870). Новицькому та Гогоцькому належить багато видатних праць, головне з історії філософії. Орест Новицький (1806–1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці «Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість» своє бачення сутності філософії. За межами України працювали проф. Петро Редькін (1808–1891) – у Петербурзі та Москві, засновник російського гегельянства М. Станкевич (1813–1840) та філософ і літературний критик, приятель Толстого та Достоєвського М. Страхов (1828–1896).

Ми навели цей довгий спис імен, щоб наочно показати, що філософська думка на Україні не завмирала та що, хоч українські філософи тоді не писали по-українському (бо й філософська та взагалі наукова новолітературна українська мова не була ще тоді добре вироблена), філософської праці на українському ґрунті не бракувало й українці навіть приносили західну філософію до інших країн – Росії, Угорщини, Польщі.