Питання буття і свідомості в філософії

Зміст

1.  Категорія буття у філософії

2.  Періоди в трактуванні буття

3.  Буття людини і буття світу

1. Категорія буття у філософії

Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю визначає рішення основного питання філософії. Для розгляду цього питання звернемося до історії розвитку філософії.

Буття є філософською категорією, що позначає реальність, що існує об'єктивно, незалежно від свідомості, волі й емоцій людини. Проблема трактування буття і співвідношення його зі свідомістю стоїть в центрі філософського світогляду. Будучи для людини чимось зовнішнім, буття накладає визначені обмеження на її діяльність, змушує порівнювати з ним свої дії. Разом з тим буття є джерелом і умовою всіх форм життєдіяльності людини. Буття представляє не тільки рамки, границі діяльності, але й об'єкт творчості людини, що постійно змінює буття, сферу можливостей, що людина у своїй діяльності перетворює в дійсність.

Тлумачення буття перетерпіло складний розвиток. Його загальною рисою є протиборство матеріалістичного й ідеалістичного підходів. Перший з них тлумачить підстави буття як матеріальні, другий – як ідеальні.

2. Періоди в трактуванні буття

Можна виділити кілька періодів у трактуванні буття. Перший період – міфологічне тлумачення буття.

Другий етап зв'язаний з розглядом буття «самого по собі» (натуралістична онтологія).

Третій період починається з філософії І. Канта. Буття розглядається як щось зв'язане з пізнавальною і практичною діяльністю людини. У ряді напрямків сучасної філософії робиться спроба переосмислити онтологічний підхід до буття, що виходить уже з аналізу людського існування.

Суть розвитку наукового і філософського знання полягає в тім, що людина усе більш усвідомлює себе як суб'єкта усіх форм своєї діяльності, як творця свого соціального життя і форм культури.

В історії філософії першу концепцію буття дали давньогрецькі філософи 6 – 4 століть до нашої ери – досократики. Для них буття збігається з матеріальним, неруйнівним і зробленим космосом.

Парменід. Деякі з досократиків розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, тотожне собі. Такими були погляди давньогрецького філософа Парменіда. Суть його філософської позиції полягає в проведенні принципового розходження між мисленням і чуттєвістю, а відповідно і між мислимим світом і світом почуттєво пізнаваним. Це було справжнім філософським відкриттям. Мислення і відповідний йому мислимий світ є, насамперед «єдине», що Парменід характеризував як буття, вічність і нерухомість, однорідність, неподільність і закінченість, протиставляючи його становленню й удаваній плинності. Для богів немає ні минулого, ні майбутнього, а існує тільки сьогодення.

Він дає одне з перших формулювань ідеї тотожності буття і мислення: «мислити і бути є одне й те саме», «одне й те саме думка і те, на що думка спрямовується». Таке буття, за Парменідом, ніколи не може бути небуттям, оскільки останнє – це щось сліпе і непізнаване; буття не може ні відбуватися з небуття, ані будь-яким чином містити його в собі.

Всупереч сформованій ще в стародавності думці, Парменід зовсім не заперечував почуттєвого світу, а тільки доводив, що для його філософського і наукового усвідомлення мало однієї чуттєвості. Вважаючи критерієм істини розум, він відкидав відчуття через їхню неточність.

Геракліт. Інші філософи стародавності розглядали буття як те, що безупинно встановлюється. Так, Геракліт сформулював ряд діалектичних принципів буття і пізнання. Діалектика в Геракліта – концепція безупинної зміни, становлення, що мислиться в межах матеріального космосу й, в основному, є круговоротом речовинних стихій – вогню, повітря, води і землі. Тут виступає у філософа знаменитий образ ріки, у яку не можна ввійти двічі, оскільки в кожен момент вона нова.

Становлення можливе тільки у виді безупинного переходу з однієї протилежності в іншу, у вигляді єдності вже сформованих протилежностей. Так, у Геракліта єдині життя і смерть, день і ніч, добро і зло. Протилежності перебувають у вічній боротьбі, так що «розбрат є батько усього, цар усього». У розуміння діалектики входить і момент відносності (відносність краси божества, людини і мавпи, людських сил і вчинків і т.п.), хоча він і не випустив з уваги того єдиного і цільного, у межах якого відбувається боротьба протилежностей.

Платон. Буття фіксується у відношенні до небуття, причому протиставляють буття по істині, що відкривається у філософському міркуванні, і буття згідно з думкою, що представляє собою лише помилкову, мінливу поверхню речей.

Найбільше різко висловив це Платон, що протиставляє почуттєві речі чистим ідеям як «світ щирого буття». Душа колись була близька богу і «піднявшись, заглядала в справжнє буття». Тепер же, обтяжена турботами, «із працею споглядає суще».

Найважливішою частиною філософської системи Платона є вчення про три основні онтологічні субстанції (тріади): «єдине», «розум» і «душа». Основою всякого буття є «єдине», що само по собі позбавлене будь-яких ознак, не має частин, тобто ні початку, ні кінця, не займає будь-якого простору, не може рухатися, оскільки для руху необхідна зміна, тобто множинність. До буття не застосовні ознаки тотожності, розходження, подоби і т.д. Про нього взагалі нічого не можна сказати, воно вище всякого буття, відчуття, мислення. У цьому джерелі ховаються не тільки «ідеї», чи «ейдоси», речей, тобто їхні субстанціальні духовні прототипи і принципи, яким Платон приписує позачасову реальність, але і самі речі, їхнє становлення.

Краса життя і реального буття для Платона вище краси мистецтва. Буття і життя є наслідування вічним ідеям, а мистецтво є наслідування буттю і життю, тобто наслідування наслідуванню.

Аристотель. Аристотель виявляє типи буття відповідно до типів суджень: «воно є». Але буття ним розуміється як загальний предикат, що відноситься до всіх категорій, але не є родовим поняттям. Спираючись на проведений ним принцип взаємозв'язку форми і матерії, Аристотель переборює властивої колишньої філософії протиставлення сфер буття, оскільки форма для нього є невід'ємна характеристика буття. Однак Аристотель визнає також нематеріальну форму усіх форм (бога).

Аристотель розвинув вчення Платона про ідеї і дав рішення питання про відношення в бутті загального й одиничного. Одиничне – те, що існує тільки «де-небудь» і «тепер», воно почуттєво сприймане. Загальне – те, що існує в будь-якому місці й у будь-який час («усюди» і «завжди»), виявляючись за певних умов в одиничному, через яке воно пізнається. Загальне складає предмет науки й осягається розумом.

Для пояснення того, що існує, Аристотель приймав 4 причини:

1.  Сутність і суть буття, у силу якої всяка річ така, яка вона є (формальна причина).

2.  Матерія і підлегле (субстрат) – те, з чого що-небудь виникає (матеріальна причина).

3.  Рушійна причина, початок руху.

4.  Цільова причина – те, заради чого що-небудь здійснюється.

Хоча Аристотель визнавав матерію однією з перших причин і вважав її деякою сутністю, він бачив у ній тільки пасивний початок (можливість стати чим-небудь), але всю активність приписував іншим трьом причинам, причому суті буття – формі – приписав вічність і незмінність, джерелом усякого руху вважав нерухоме, а рушійним початком – бога. Бог Аристотеля – «першодвигун» світу, вища мета усіх форм, що розвиваються за власними законами і утвореннями.

Християнство. Християнство проводить розмежування між божественним і створеним буттям, між богом і світом, що створений ним ні з чого і підтримується божественною волею. Людині надана можливість вільного руху до створеного, божественного буття. Християнство розвиває античне уявлення про тотожність бога і досконалості (блага, істини і краси). Середньовічна християнська філософія в традиціях аристотелізму розрізняє дійсне буття (акт) і можливе буття (потенція), сутність і існування. Цілком актуально тільки буття бога. Епоха Відродження. Різкий відхід від цієї позиції починається в епоху Відродження, коли одержав загальне визнання культ матеріального буття, природи, тілесного. Ця трансформація, що виражає новий тип відносин людини до природи, - відносин, обумовлених розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготувала концепції буття XVII – XVIII століть. У них буття розглядається як реальність, що протистоїть людині, як суще, освоюване людиною в її діяльності. Звідси виникає трактування буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту як відсталій реальності, що підлегла сліпим, автоматично діючим законам (наприклад, принципу інерції) і не допускає втручання будь-яких зовнішніх сил.

Вихідним у трактуванні буття для всієї філософії і науки цієї епохи є поняття тіла. Це зв'язано з розвитком механіки – головної науки XVII – XVIII століть. У свою чергу, таке розуміння буття послужило основою природничонаукового представлення про світ у той час. Період класичної науки і філософії можна охарактеризувати як період натуралістично-об'єктивістських концепцій буття, де природа розглядається поза відношенням до неї людини, як деякий механізм, що діє сам по собі.

Б. Спіноза. Щодо поняття субстанції в нідерландського філософа Спінози можна помітити, що це – метафізично перевиряджена природа в її відірваності від людини. У цих словах характеризується одна з особливостей філософії цього часу – протиставлення природи людині, розгляд буття і мислення сугубо натуралістично.

Спіноза зробив центральним пунктом своєї онтології тотожність бога і природи, яку він розумів як єдину, вічну і нескінченну субстанцію, що виключає існування будь-якого іншого початку, і тим самим – як причину самої себе. Визнаючи реальність нескінченно різноманітних окремих речей, він розумів їх як сукупність модусів – одиничних проявів єдиної субстанції.

Це важлива особливість концепцій буття в новий час. Вона полягає в тому, що для них характерний субстанціальний підхід до буття, коли фіксуються субстанція (не знищуваний, незмінний субстрат буття, його гранична підстава) і її акциденції (властивості), похідні від субстанції, минущі, змінювані.

З різними модифікаціями всі ці особливості в розумінні буття виявляються у філософських системах Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка (Великобританія), Б. Спінози, у французьких матеріалістів, у фізика Р. Декарта.

Р. Декарт. Але в метафізиці Декарта бере початок інший спосіб тлумачення буття, при якому буття визначається на шляху рефлективного аналізу свідомості, тобто аналізу самосвідомості, або на шляху осмислення буття крізь призму людського існування, буття культури, соціального буття.

Теза Декарта - «cogito ergo sum» - мислю, отже, існую, – означає: буття суб'єкта осягається в акті самопізнання.

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм душі і тіла, «мислячої» і «протяжної» субстанції. Людина є реальний зв'язок бездушного і тілесного безжиттєвого механізму з душею, що володіє мисленням і волею. З усіх здібностей людської душі він висував на перше місце волю. Головна дія афектів чи пристрастей, полягає в тому, що вони націлюють душу на бажання тих речей, до яких підготовлене тіло. Сам бог з'єднав душу з тілом, відрізнивши тим самим людину від тварини.

Декарт бачив кінцеву задачу знання в пануванні людини над силами природи, у відкритті і винаході технічних засобів, у пізнанні причин і дій, в удосконаленні самої природи людини. Він шукає, безумовно, достовірне вихідне основоположення для всього знання і метод, за допомогою якого можливо, спираючи на це основоположення, побудувати настільки ж достовірний будинок усієї науки.

Вихідний пункт філософських міркувань Декарта – сумнів в істинності загальновизнаного знання, що охоплює усі види знання. Однак сумнів є не переконання агностика, а тільки попередній методичний прийом. Можна сумніватися в тім, що існує зовнішній світ, і навіть у тім, чи існує моє тіло. Але сам мій сумнів, у всякому разі, існує. Сумнів є один з актів мислення. Я сумніваюся, оскільки я мислю. Якщо, таким чином, сумнів – достовірний факт, то він існує лише, оскільки існує мислення, оскільки існую я сам у якості мислячого.

Цю лінію розвиває німецький філософ Г. Лейбніц, що виводить поняття буття з внутрішнього досвіду людини, а крайнього вираження вона досягає в англійського філософа Дж. Берклі, що заперечує існування матеріального буття і висуває суб'єктивно-ідеалістичне положення «бути – це значить бути в сприйнятті».

І. Кант. Не заперечуючи існування речей самих по собі, И. Кант розглядає буття не як властивість речей, а як зв'язування суджень. «...Буття не є реальний предикат, іншими словами, воно не є поняття про щось таке, що могло б бути додане до поняття речі.… У логічному застосуванні воно є лише зв'язування в судженні». Додаючи до поняття характеристику буття, ми не додаємо нічого нового до його змісту.

Дисертація «Про форму і принципи почуттєво сприйманого й розумоосяжного світу» явилася початком переходу до поглядів «критичного» періоду, головними здобутками якого стали «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження».

Основу всіх трьох «Критик» складає вчення Канта про явища і про речі, як вони існують самі по собі, - «речах у собі». Пізнання наше починається з того, що «речі в собі» впливають на органи зовнішніх чуттів і викликають у нас відчуття. У цій передумові свого вчення Кант – матеріаліст. Але у вченні про форми і границі пізнання Кант – ідеаліст і агностик. Він стверджує, що начебто ні відчуття нашої чуттєвості, ні поняття і судження нашого розуму не можуть дати ніякого теоретичного знання «про речі в собі». Речі ці непізнаванні. Правда, емпіричні знання можуть необмежено розширюватися і поглиблюватися, але це ні на йоту не наблизить нас до пізнання «речей у собі».

І. Фіхте. Для І. Фіхте справжнім буттям є вільна, чиста діяльність абсолютного Я, а матеріальне буття є продуктом цієї діяльності. У Фіхте вперше, як предмет філософського аналізу, виступає буття культури, буття, створене діяльністю людини.

В основі філософії Фіхте лежить переконання в тому, що практично-діяльне відношення до предмета передує теоретично-споглядальному відношенню до нього. Свідомість не дана, а задана, породжує себе. Очевидність її полягає не в спогляданні, а в дії, вона не вбачається інтелектом, а затверджується волею. Усвідом своє Я, створи його актом цього усвідомлення – така вимога Фіхте. Цим актом індивід народжує свій дух, свою волю.

«Від природи» індивід є щось непостійне: його почуттєві схильності, спонукання, настрої завжди змінюються і залежать від чогось іншого. Від цих зовнішніх визначень він звільняється в акті самопізнання: його самототожність – «Я єсмь Я» – результат вільної дії Я. Самовизначення з'являється як вимога, задача, до вирішення якої суб'єкту призначено вічно прагнути.

Ф. Шеллінг. Цю тезу розвиває Ф. Шеллінг, відповідно до якої природа, буття саме по собі є лише нерозвинений, дрімаючий розум. У своїй праці «Система трансцендентального ідеалізму» він відзначає, що «воля є єдиним принципом, до якого тут усе зводиться, і в об'єктивному світі ми не вбачаємо нічого поза нами існуючого, лише внутрішню обмеженість нашої власної волі діяльності». М. Гегель. У системі Г. Гегеля буття розглядається як перша, безпосередня і дуже невизначена ступінь у сходженні духу до самого себе, від абстрактного до конкретного: абсолютний дух лише на мить матеріалізує свою енергію, а у своєму подальшому русі і діяльності самопізнання він знімає, переборює відчуженість буття від ідеї і повертається до самого себе, тому що сутність буття складає ідеальне. Для Гегеля справжнє буття, що збігається з абсолютним духом, є не відстала, інертна реальність, а об'єкт діяльності, повний занепокоєння, руху і фіксований у формі суб'єкта, тобто діяльно.

З цим пов'язаний і історизм у розумінні буття, що бере свій початок у німецькому класичному ідеалізмі. Правда, історія і практика тут виявляються похідними від духовної діяльності.

Установка на розгляд буття як продукту діяльності духу характерна і для філософії кінця XIX – початку XX століть. При цьому по-новому витлумачується саме буття. Основна тенденція в розвитку уявлень про буття збігається з тенденцією розвитку наукового знання, що переборює як натуралістично-об'єктивістське трактування буття, так і субстанціальний підхід до нього. Це виражається, зокрема, у широкому проникненні в наукове мислення таких категорій як функція, відношення, система і т.д. Цей рух науки багато в чому був підготований критикою уявлень про буття як субстанції, здійсненої в гносеології, наприклад, у роботах німецького філософа-неокантианця Е. Кассірера.