Історія соціально-економічної географії світу

Етапи розвитку соціально-економічної географії

Щоб пізнати себе, кожна наука повинна вивчати й аналізувати історію свого формування, починаючи від витоків і закінчуючи сучасним періодом. Цей процес полягає у пошуках джерел формування науки, з’ясуванні причин її виникнення, проведенні періодизації, встановленні найважливіших тенденцій і закономірностей розвитку. Усе це дає можливість пояснити сучасний стан і структуру науки, її фундаментальні положення, здійснити прогноз подальшого розвитку.

Наука виникає і розвивається внаслідок потреб суспільства у достовірній інформації. Отже, суспільні потреби є головним рушієм розвитку наукового знання в цілому і СЕГ зокрема.

Серед усього розмаїття суспільних потреб відзначимо потреби різних народів і країн в обміні своїх товарів на товари інших народів і країн. Проблеми товарообміну породили торгівлю і подорожі. Під час цих подорожей, а також військових походів велися спостереження, робилися записи, в яких подавалися відомості про природу, народи, їх культуру, традиції та заняття.

В історії географії в цілому і СЕГ зокрема виділяється декілька періодів:

1.  Класичний (від стародавніх часів до кінця ХVІІ століття).

2.  Новий (ХVІІІ – перша половина ХІХ століття).

3.  Новітній (від другої половини ХІХ століття).

Класичний період започаткований у стародавній Греції. Тоді були закладені засади нашої науки та написані фундаментальні праці з географії тогочасного світу. Але все-таки слід мати на увазі, що ще до давніх греків наукові географічні відомості нагромаджувалися у багатьох інших осередках світової і регіональної цивілізації: у Вавилоні і Шумерії, Єгипті і Фінікії, а також Китаї. Заслуга греків полягає у систематизації і поширенні цієї інформації. Так у Європі виник грекоцентризм, а у світі – європоцентризм.

Оскільки класичний період був досить тривалим у часі і різноманітним за джерелами інформації, то цілком логічно виділити в ньому певні етапи:

а) давньогрецько-римський (або античний) (VІ ст. до Р.Х. – V ст. після Р.Х.);

б) арабський (VІ – ХІV ст. після Р.Х.);

в) Великих географічних відкриттів (ХV – ХVІІ ст.).

Їм відповідають головні осередки розвитку географії: першому – давня Греція, другому – Близький і Середній Схід, третьому – Західна Європа.

Давньогрецько-римський етап характеризується розвитком СЕГ всередині неподільної тоді географії і наукового знання в цілому.

Питання про «батька географії» досить непросте і остаточно не розв’язане до цього часу. Дехто навіть пропонує вважати «батьком географії» Гомера, який ще у ХІІ столітті до Р.Х. написав «Одіссею», що є художнім географічним описом мандрівок відомим на той час світом. Серед видатних вчених давньої Греції і Риму, внесок яких у становлення географії є незаперечним, виділяються постаті Геродота, Аристотеля, Ератосфена, Страбона, Птолемея.

Геродот (485-425 рр. до Р.Х.) багатьма вважається «батьком географії» все ж таки помилково, насправді він був «батьком історії». Найвідоміша Геродотова праця – це «Історія», у четвертому томі якої, до речі, міститься країнознавчий розділ, присвячений Північному Причорномор’ю (напевно, це є найдавніша документальна згадка про територію України-Скіфії).

Аристотель (384-322 рр. до Р.Х.) вперше вжив термін «географія». Від нього географія тривалий час розумілася як наука про креслення, виготовлення карт, тобто як картографія.

Ератосфен (275-195 рр. до Р.Х. ) з Олександрії має, напевно, найбільше підстав вважатися справжнім науковим «батьком географії», його головна праця так і називається: «Географічні записки». В ній містяться цікаві ідеї стосовно «сфагід» (районів у сучасному розумінні). Ератосфен прославився надзвичайно точними вимірами розмірів Землі, які значно випередили свій час.

Якщо Ератосфена можна визнати батьком неструктурованої географії взагалі, то Страбон (64 р. до Р.Х.-24 р. після Р.Х.) може вважатися батьком суспільної географії. Він написав видатну сімнадцятитомну працю «Географія», в якій обґрунтував віднесення всієї географії до суспільних наук, а також розвинув ідею територіальних відмінностей (районів). Страбон назвав Землю «домом людства», закладаючи таким чином велику екологічну ідею в географічні дослідження (по суті, Страбон передбачив появу геоекології в сучасному розумінні цього терміну).

Нарешті, Птолемей (90-168 рр. після Р.Х.) – відомий астроном, математик, картограф і комплексний географ. Він не тільки обґрунтував геоцентричну систему Всесвіту, але і зробив першу спробу класифікації географічних наук. Птолемей у фундаментальній праці «Керівництво з географії» розділив географічне знання на власне географію (загальну географію – науку про кількісні характеристики Землі) і хорографію (описову науку про якісні характеристики окремих територій).

До важливих досягнень давньогрецько-римського етапу слід віднести:

а) висунення цілої низки теоретичних положень, що отримали підтвердження і розвиток у пізніші часи (поділ географії на загальну і описову (регіональну), ідеї кулястості Землі, наявності теплових поясів, географічних районів тощо);

б) започаткування міцних традицій застосування історико-генетичного і порівняльно-географічного методів дослідження;

в) опис відомих земель, або «ойкумени» (заселених земель).

Безпосередньою спадкоємицею старогрецької стає арабська географія. До речі, саме від арабів географічні ідеї давньої Греції і Риму «повернулися» потім у Європу, яка втратила їх у середньовіччя.

Арабський етап класичного періоду пов’язаний з арабо-ісламською експансією на величезних просторах – від Індії до Іспанії з північною Африкою включно.

Інформацію про світ араби черпали з двох джерел: вони переклали арабською мовою більшість греко-римських праць і самі багато подорожували. Араби були добрими картознавцями, будуючи свої картографічні праці на основі проекцій Птолемея (конічних і стереографічних). Загалом арабські дослідники вміло поєднали знання з математики й астрономії з географічними знаннями. Цим вони розвинули ідеї Птолемея, що пізніше сприяло розвитку хорологічного напрямку в економічній географії та формуванню математичної географії.

Видатний арабський географ Ібн Гордадбег у Х столітті написав «Книгу шляхів і країн», в якій подано в тому числі і стислий опис території сучасної України. Аль-Біруні в ХІ столітті першим серед середньовічних вчених висловив думку про рух Землі навколо Сонця. Ідрісі у ХІІ столітті написав «Нову географію» та «Розважний і корисний посібник для бажаючих здійснити навколосвітню подорож», де були описані всі відомі на той час країни Європи, Азії та Африки (цю працю, напевно, слід вважати першим науково-популярним географічним твором).

Загалом арабські дослідники виправили багато географічних помилок древніх греків: довели, що Індійський океан не замкнений басейн; уточнили географічні координати визначені ще Птолемеєм та ін. Для методології СЕГ дуже важливою була думка Ібн Гальдуна (ХІV – початок ХV століття) про те, що спосіб життя і заняття людей більше залежать від їх культури, ніж від природного довкілля.

Відзначимо, що певні тогочасні географічні відомості країнознавчого характеру містяться також у працях перських та китайських вчених.

Епоха Великих географічних відкриттів починається у ХV столітті. Центр географічної думки переноситься у Європу, де в надрах феодального суспільства починають розвиватися капіталістичні відносини. Найвизначнішими географічними відкриттями цього етапу стають відкриття Христофором Колумбом Америки (1492), відкриття шляху в Індію навколо Африки Васко да Гамою (1497-1498), перша навколосвітня подорож Фернандо Магеллана (1519-1522).

Великі географічні відкриття і зародження капіталізму ведуть до поглиблення географічного поділу праці. Це посилює потребу в економіко-географічних знаннях. Першою суто економіко-географічною працею можна вважати «Опис Нідерландів» італійського дослідника Лодовіко Гвіччардіні (1483-1540). Але в епоху Великих географічних відкриттів розвиток географії відбувався не тільки вшир. Кількісний приріст знання за рахунок нововідкритих країн і народів сприяв розвитку країнознавства та певним теоретичним узагальненням.

Першою теоретичною працею на терені географії, яка власне і підбиває підсумки всього класичного періоду, є «Всесвітня географія» голландського вченого Бернгардта Вареніуса (1622-1650). Його концепція полягала в поділі географії на генеральну (або загальну) і спеціальну (або особливу). Загальна географія вивчає закономірності розвитку і поширення географічних явищ, а спеціальна здійснює опис (характеристику) окремих частин земної поверхні, незалежно, природні вони чи суспільні. Вареніус показав тісні зв’язки між цими двома складовими географії: одна не може існувати без іншої. Цікаво, що в структурі спеціальної географії Вареніус виділяв «людський» розділ. Хоча це була ще не зовсім СЕГ, але вже пропонувалося досліджувати склад населення, особливості його життя, мову, релігію, торгівлю, міста, політичний устрій країн та інші суспільні аспекти.

Важливими подіями, що завершували класичний період формування і розвитку географії, стали також виготовлення першого глобуса Мартіном Бехаймом у 1490 році та видання Герардом Меркатором повноцінних карт світу у 1538 і 1569 роках, відомих своїми оригінальними проекціями (серцевидна і прямокутна).

Новий і новітній періоди займають порівняно невеликий відрізок часу по відношенню до класичного. Їх досить важко розділити, бо всі основні тенденції, закладені у новому періоді, були закріплені і розвинуті в новітньому. В зв’язку з цим О.І. Шаблій пропонує ділити всю історію географії на класичний і некласичний періоди, а вже в межах останнього виділяти новий, новітній та інші етапи. До того ж, багато яскравих персоналій географії за роками свого життя відносяться одночасно до обох цих періодів.

Новий період починається після епохи Великих географічних відкриттів, яка підготувала корінні зміни у географічній науці. Хоча слід відзначити, що великі відкриття відбувалися й у ХVІІІ (відкриття Австралії у 70-х роках), й у ХІХ (відкриття Антарктиди у 20-х роках) століттях, проте це вже не вносило істотних змін у загальну географію (просто відбувався певний розвиток географії вшир).

Нагромадження географічних знань з часом веде до їх диференціації. У ХVІІІ ст. формується камеральна статистика. Її створюють професіональні географи разом з діловими людьми, які займалися торгівлею, промисловим виробництвом, фінансами.

Цей напрям обґрунтовується у працях німецьких географів Г. Ахенваля (1749 р.) та А.-Ф. Бюшінга (1754 р.). Дисципліна починає викладатися у багатьох європейських університетах. У підручниках із камеральної статистики описувалися території держав, їх адміністративний устрій, галузі господарства, бюджет, фінансова система і навіть збройні сили. Все це супроводжувалося всілякими відомостями, цифровими довідками. Власне, це були ще не відокремлені та не структуровані економічна, політична і військова географія, зібрані під одним «дахом». Антон Фрідріх Бюшінг видає у 1792 р. шеститомний «Новий землеопис» («Neue Erdbeschreibung»), в якому подано комплексну характеристику країн Європи. Ця праця тривалий час слугує своєрідним зразком, еталоном робіт з камеральної статистики.

Основним методом камеральної статистики була робота з цифровим матеріалом. Нагромаджений нею досвід та винайдені методи обробки цифрової інформації згодом стали надбанням нової науки – статистики, яка відійшла до економічних наук.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про сировинні ресурси, стан внутрішнього ринку країн світу. Підприємцям хотілося більше знати про номенклатуру і собівартість вироблених товарів, можливості організації виробництва нових видів продукції, ймовірні ціни на неї та ін. Це зумовило формування комерційної географії. Її батьківщиною стала Франція, де у 1723 році вийшла «Комерційна енциклопедія» Жан-Жака Саварі, а з 1740 року курс комерційної географії став читатися у Лілльському університеті.

Перша кафедра географії створюється в Німеччині (Берлін, 1820), її очолює Карл Ріттер (1779-1859), автор дев’ятнадцятитомного видання «Землезнавство у його відношенні до природи та історії людини або Загальна порівняльна географія». К. Ріттер наполягав на формуванні комплексного підходу у географічній науці, надаючи перевагу регіональним, а не галузевим дослідженням. Він трактує Землю як «спільний дім людства», розкриваючи географічні особливості взаємозв’язку людини і природи. Згідно його концепції історія народів залежить від розвитку природного середовища, а історія природи накреслена «вищою істотою». Вслід за Іммануїлом Кантом (1724-1804), Карл Ріттер вважає географію просторовою наукою, тому до деякої міри протиставляє географічні методи історичним.

Не дивлячись на певні помилки, К. Ріттер займає почесне місце в історії географії за видатний внесок у розробку порівняльно-географічного методу. Можна стверджувати, що він разом з відомим німецьким мандрівником Олександром Гумбольдтом «відшліфували до блиску» цей провідний географічний метод дослідження.

Олександр Гумбольдт (1769-1859) – один з фундаторів наукового країнознавства, видатний вчений, що розкрив широтну зональність і висотну поясність у розподілі тепла і вологи на Землі. Його подорожі в Анди, Сибір, Казахстан, на Урал досі слугують зразком польових географічних досліджень.

Новий напрям в економічній географії започаткував німецький політеконом Йоганн фон Тюнен (1783-1850). У 1826 р. він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки». Дослідивши вплив таких факторів, як виробничі і транспортні витрати, родючість ґрунтів і властивості сільськогосподарських культур, Йоганн Тюнен створив модель просторового розміщення систем сільського господарства навколо центру споживання (ринку) сільськогосподарських продуктів. Сутність її полягає в тому, що в залежності від відстані до ринку (центру абстрактної ізольованої держави) змінюється спосіб використання землі і система ведення сільського господарства.

Як економіко-географ, Й. Тюнен набагато випередив свій час, по суті створивши універсальну просторову модель розміщення сільського господарства (див. рис. 2.1.). Саме за допомогою такої агрогеографічної моделі Й.Тюнена по сьогоднішній день вивчаються кільцеві приміські зони.

Пізніше ідеї моделі Й. Тюнена були перенесені й на інші види людської діяльності – промисловість, сферу послуг (А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер). Так були започатковані основи теорії розміщення виробничих сил або, іншими словами, географічного поширення процесів створення і споживання матеріальних благ.

Розміщення виявилося поняттям далеко не таким простим й чітким, як це здається з першого погляду, а витікає ця властивість з його багатоаспектності. Тривалий час «розміщення населення і господарства» залишалося центральним поняттям економічної географії і в такому вигляді навіть ввійшло до багатьох державних документів.

Умовні позначення: 1 – місто; 2 – товарне городництво і садівництво; 3 – інтенсивне лісове господарство; 4 – молочне тваринництво; 5 – зернове господарство; 6 – екстенсивне м’ясне скотарство; 7 – землі, що мало використовуються.

Рис. 2.1. Агрогеографічна модель Й. Тюнена

До завершення нового періоду латинська мова практично втратила свою панівну роль, яку вона відігравала у науковому житті середньовіччя. На арену вийшли національні мови. Почали формуватися національні географічні школи. Ще одним важливим наслідком нового періоду є виникнення громадських об’єднань професійних географів і тих, хто цікавиться географією – Географічних товариств. Перше Географічне товариство створено 1821 року у Парижі. У 1828 році з’являється Географічне товариство в Берліні, 1830 р. – у Лондоні, 1838 р. – у Ріо-де-Жанейро, 1839 р. – у Мехіко, 1845 р. – у Санкт-Петербурзі.

Серед національних географічних шкіл, сформованих ще у нові часи, слід відзначити велику роль німецької, яка домінувала у світі до Першої світової війни, а також французької («географії людини»). Англійська і американська географічні школи оформилися суттєво пізніше – вже у новітньому періоді.

Становлення і розвиток російської школи економічної географії пов’язані найперше з країно- та краєзнавством. Це обумовлювалося величезними євразійськими просторами, що їх займала Російська Імперія. Значного розвитку набули теорія і практика економіко-географічного районування держави. Отже, економіко-географічне забезпечення регіонального управління здобуло в Росії пріоритет. Яскравими представниками цього напрямку були І.К. Кирилов (1689-1737), В.М. Татищев (1686-1750), М.В. Ломоносов (1711-1765).

Новітній період при детальному вивченні можна розділити на три досить умовні часові відрізки-етапи:

а) до Першої світової війни;

б) міжвоєнний;

в) після Другої світової війни і до нашого часу.

Час до Першої світової війни характеризується остаточним поділом географії на фізичну та соціально-економічну з подальшою їх диференціацією. Географія в університетах зрівнюється з іншими дисциплінами викладання (спочатку в Німеччині у 70-х роках ХІХ століття). Масово виникають кафедри географії, очолювані фаховими географами. Перша на території України кафедра географії з’являється у 1882 р. у Львівському університеті. Її перший очільник – професор Антоній Реман (випускник Ягеллонського університету). Першим українцем – доктором географії став Григорій Величко (1889 р.). У Київському університеті Святого Володимира (зараз – ім. Тараса Шевченка) кафедра географії виникла у 1891 р. А вже на початку ХХ століття відомі учні В.В. Докучаєва – А.М. Краснов (1862-1914) та Г.І. Танфільєв (1857-1928) організували кафедри географії у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах відповідно.

У цей час остаточно оформлюються і зміцнюються національні географічні школи.

До засновників німецької національної школи поруч з К. Ріттером належить Фрідріх Ратцель (1844-1904). Він є фундатором антропогеографії (до числа його видатних праць входить двохтомник «Антропогеографія», де узагальнені дані про розселення людства, характер поселень, господарської діяльності і побуту населення у зв’язку з відмінностями навколишнього географічного середовища) та засновником політичної географії (перша в світі монографія «Політична географія» (1897), в якій Ф. Ратцель географічними умовами пояснює особливості політичної історії різних держав, їх протиріччя і конфлікти). Ф. Ратцель залишається визнаним науковим батьком сучасної політичної географії, незважаючи на методологічні помилки у створенні «організменної» теорії держави.

Засновниками французької школи СЕГ виступають Елізе Реклю (1830-1905) та Поль Відаль де ла Блаш (1845-1918).

Елізе Реклю до того ж можна вважати засновником сучасного країнознавства. Він був редактором і одним з авторів дев’ятнадцятитомної праці «Нова Всесвітня географія. Земля і люди» (1876-1894 роки). Це була перша в історії географії праця, де вміщено опис усіх країн планети на базі достовірних наукових даних. В ній зокрема є розділи, присвячені Україні, їх до сьомого тому видання готував Михайло Драгоманов.

Знаменитим став вислів Е. Реклю щодо зв’язків географії з історією: «Географія стосовно людини є нічим іншим, як історія у просторі, так точно, як історія є географією у часі». В цій образній формі вчений висловив геніальну думку про історичний метод у географії, зокрема в країнознавстві, й про географічний метод в історії.

Елізе Реклю та його близький товариш і співробітник Лев Ілліч Мечников (емігрант з Російської імперії, брат якого – відомий фізіолог та медик Ілля Мечников залишився працювати в Одесі) вводять до наукового обігу поняття «географічне середовище». Заслуговує на увагу книга Л.І. Мечникова «Цивілізація та великі історичні річки», написана з позицій географічного детермінізму.

Поль Відаль де ла Блаш головну увагу звертав на характерні особливості пристосування життя людей до своєрідних умов географічного середовища, реалізацію місцевих природних можливостей господарства у процесі історичного розвитку окремих територій. Його робота «Географія людини як частина географії життя» (1903) започаткувала формування школи географії людини у Франції. Головна ж праця «Принципи географії людини» побачила світ вже після смерті автора у 1922 р. Школі географії людини не був властивий жорсткий, майже фаталістичний детермінізм Елізе Реклю, Л.І. Мечникова та німецьких антропогеографів. Для школи Відаля де ла Блаша більш властиво вивчення тих сторін життя людей, які знаходили своє відображення у ландшафті.

В англійській географії на цьому етапі формується глобалістична геополітична школа Хелфорда Маккіндера (1861-1947) після появи, без перебільшення, видатної його монографії «Географічний стрижень історії» (1904).

У США найбільшу увагу географів привертає проблема впливу природи на людство: Уїльям Моріс Девіс (1890-1934) у 1909 р. публікує «Географічні нариси», в яких викладає ідею геоморфологічних циклів.

Починає формуватися і самостійна українська національна географія (Степан Рудницький, Павло Тутковський). Російська економічна географія розвивається переважно у статистичному напрямі (П.П. Семенов-Тян-Шанський, В.Е. Ден), складається детальний п’ятитомний «Географо-статистичний словник».

Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський (1827-1914) був дуже різностороннею людиною, яка прославилася і блискуче проведеними піонерними польовими дослідженнями Тянь-Шаню, і як чудовий організатор науки (з 1873 по 1914 р. головував у Російському географічному товаристві), і як видатний державний діяч (протягом 33 років очолював Центральний статистичний комітет Російської імперії, на цій посаді склав програму проведення першого Всеросійського перепису населення 1897 року) тощо.

Володимир Едуардович Ден (1867-1933) першим в Російській імперії почав читати курс економічної географії під її сучасною назвою, а не під ім’ям «статистики» або «комерційної географії». Сталося це у 1902 році у Петербурзькому Політехнічному інституті. В.Е. Ден визначив економічну географію як науку, метою якої є «вивчення сучасного стану окремих галузей господарського життя в їх географічному поширенні», відносячи її як складову частину політекономії до економічних наук.

Галузево-статистична школа В.Е. Дена відрізнялася сильною економізацією досліджень, всебічним використанням статистичних джерел, поширенням порівняльного та історичного методів досліджень. Значення і місце галузево-статистичної школи у системі наук – питання досі дискусійне. Її вважають «своєю» економіко-географи, регіональні економісти і представники статистичної науки.

В кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття галузево-статистична школа була піддана гострій критиці і фактично розгромлена, в результаті чого вітчизняна наука втратила на тривалий час важливий підхід в дослідженнях народного господарства. Це суттєво затримало формування в СРСР такої наукової дисципліни як регіональна економіка.

У міжвоєнний час відбувається певна трансформація і збагачення старих національних шкіл.

Зокрема, німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958), розвиваючи ідеї Й. Тюнена при аналізі просторових закономірностей в географії промисловості, дійшов висновку про дію в ній «теорії штандортів» (німецьке Standort – місце розташування), сутність якої полягає в тому, що промислові підприємства розміщуються з врахуванням мінімізації затрат на транспорт, оплату праці та ін. – що веде до їх агломерування (зосередження у певних пунктах з метою використання переваг виробничої та соціальної інфраструктури). Заслуга Альфреда Вебера полягає в тому, що він пов’язав штандорт промисловості з власне економічною географією, до того ж ввівши до неї метод точних математичних розрахунків.

Теорія промислового штандорту отримала подальший розвиток у працях іншого німецького економіста – Августа Льоша, який, на відміну від попередників, виходив з того, що головним мотивом при виборі місця розміщення підприємства є бажання отримати максимальний прибуток.

Серед інших яскравих теорій СЕГ можна відзначити теорію центральних місць німецького дослідника Вальтера Кристаллера. У 1933 році він публікує результати своїх досліджень центральних місць Південної Германії. Під центральними місцями В. Кристаллер розумів населені пункти різного рангу, що забезпечують товарами і послугами прилеглі до них райони. З’ясувалося, що з точки зору доступності таких центрів та визначення зон їх впливу, найбільш ефективною виявляється шестикутна (ортогональна) структура поділу території (див. рис. 2.2.).

За висловом самого В. Кристаллера, він створив абстрактну економічну модель, яку ніде не можна зустріти в чистому вигляді. Але раціональне ядро цієї абстрактно-геометричної побудови у вигляді бджолиних стільників полягає в тому, що воно вводить в географічну науку поняття про симетрію, як організуюче начало геосистем. Теорія центральних місць в західній СЕГ знайшла широке застосування у характеристиках існуючих мереж географічних об’єктів та при їх моделюванні. У вітчизняній СЕГ, не дивлячись на досить давній переклад робіт В. Кристаллера з передмовами М.М. Баранського, ця теорія використовувалася мало. Вважалося, що суспільству з плановою економікою потрібна власна теорія розміщення виробництва.

Умовні позначення: 1 – малі сільські поселення; 2 – місцеві центри найнижчого рангу; 3 – центри регіонального значення.

Рис. 2.2. Модель формування центральних місць В. Кристаллера

Інший представник німецької національної школи – генерал Карл Хаусхофер (1869-1946) був засновником першого в світі спеціалізованого «Журналу геополітики» («Zeitschrift für Geopolitik»). Ним були доведені до абсурду помилкові положення «організменної» теорії держави Ф. Ратцеля. Учнем і послідовником К. Хаусхофера став Рудольф Гесс – головний ідеолог нацистської партії.

Видатний німецький географ Альфред Гетнер (1859-1941) у праці «Географія: її сутність, історія та методи» (1930) намагається розкрити зміст географічної науки. Він вважав, що географія має вивчати лише просторові групування предметів і явищ на певних територіях; загальну економічну, як і загальну фізичну географію відносив до систематичних, а не географічних наук. Географічним А. Гетнер вважав лише країнознавство.

Заслуговує на увагу його поділ наук на систематичні, хорологічні і хронологічні (але через відрив простору від часу цей підхід не є ідеальним). Гетнер, як засновник хорологічного напряму в географії, стверджував, що географія має досліджувати лише просторові відносини. Природні і суспільні закономірності (зокрема поширення якихось конкретних явищ) за А. Гетнером – однакові (але це є великою помилкою!). В цілому ж географії, на думку Гетнера, слід бути ані природною, ані суспільною, а тією й тією водночас (ось чому в умовах «розтаскування» географії на окремі частини хорологічна школа відіграла надзвичайно позитивну, по суті, рятівну роль).

А. Гетнер заснував фаховий журнал «Geographische Zeitschrift» («Географічний часопис») ще у 1895 р. і був його редактором до 1935 р. Загинув у нацистському концтаборі (за національністю був євреєм). Після смерті А. Гетнера німецька географічна школа поступово занепадає.

Загалом у міжвоєнний час центр світової географічної думки починає зміщуватися в англомовний світ, особливо у США (Ричард Хартшорн, Карл Зауер та ін.). Зміцнюється в цей час українська географія (Володимир Кубійович). Значний внесок у регіональну політичну географію зробив С.Л. Рудницький своєю працею «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Цікавим і дуже цінним надбанням світової СЕГ стає «районна школа» М.М. Баранського в СРСР.

Микола Миколайович Баранський (1891-1963) першим розпочав справжню наукову підготовку економіко-географів, виступивши організатором кафедр економічної географії у низці вищих навчальних закладів. Разом з відомим фізико-географом і краєзнавцем Олександром Олександровичем Борзовим (1874-1939) він був ініціатором створення у Московському університеті географічного факультету, на якому вперше проблеми економічної географії вирішувалися в комплексі з фізичною географією. Такий крок вимагав від М.М. Баранського та О.О. Борзова великої наукової сміливості, тому що необхідність спільного розгляду природи, населення і господарства, абсолютно очевидна в наш час, тоді ще не визнавалася.

Основними об’єктами вивчення в географії М.М. Баранський вважав країни і райони в усій їх своєрідності – природній, господарській, культурній, політичній. Райони повинні розглядатися не як «статистична однорідність», а як «виробничий комплекс з певною спеціалізацією». Характеристика країн і районів – головний зміст географічних робіт. Суспільно-географічну характеристику країни чи району за Баранським слід давати так, щоб вона «...ногами упиралася в «землю» – з геологією, геоморфологією, кліматологією, ґрунтознавством та ін., тілом проходила через історію, а головою упиралася в політику та ідеологію».

З метою пропаганди цілісної географії та підсилення її зв’язків з господарською практикою М.М. Баранський заснував дві географічні серії – «Питання географії» та «Географія і господарство». Був він і першим редактором журналу «Географія в школі» (з 1934 по 1948 р.). Мабуть, немає такої галузі СЕГ, в яку М.М. Баранський не вніс би ідеї, що визначила її науковий розвиток на тривалий час. Багатство цих ідей настільки велике, що вони і донині живлять географічну науку. Особливе ж значення мають його ідеї про економічне районування як синтетичне вчення у СЕГ.

Якісні зміни у розвитку світової СЕГ відбуваються у повоєнний час. По-перше, СЕГ надзвичайно диференціюється, активно з’являються нові наукові дисципліни (наприклад, географія поведінки). По-друге, в географії спостерігаються інтегративні тенденції (виникають географія природокористування, геоекологія та ін.). По-третє, в географії застосовуються нові парадигми (як пануючі концепції досліджень) – особливо модельна і системна. На цій основі набувають нового звучання вже давно сформовані теорії і концепції (наприклад, теорія територіального комплексування), а також методи дослідження (наприклад, картографічний). По-четверте, надзвичайно збагачується методичний апарат СЕГ. Швидко впроваджуються математичні методи дослідження. Комп’ютеризація процесу збирання, впорядкування, обробки і зберігання геопросторової та геочасової інформації веде до створення потужних баз даних на географічній основі – геоінформаційних систем (ГІС)[1], англійською мовою – Geoinformation Systems (GIS). Перші ГІС в цивільному секторі були створені у 50-60-х роках ХХ століття, а у 70-х роках вже розвинулася потужна ГІС-індустрія з явним лідерством географів і програмістів США і Канади. Хоча слід відзначити, що європейці першими почали видавати фаховий журнал «GIS Europe». В Україні науковий журнал «Геоінформатика»[2] видається з 2002 року.

Поєднання таких популярних сьогодні інформаційних технологій як ГІС та Інтернет надає географу неоглядні можливості як в плані отримання географічних даних і знань, так і в плані їх поширення.

У сучасній СЕГ спостерігається зростання інтересу до регіональних досліджень, тобто комплексного вивчення окремих регіонів як усередині країн, так і на міждержавному рівні. Розвиток вітчизняної (радянської) СЕГ відбувається переважно у межах районного підходу, який пов’язують з іменами не тільки М.М. Баранського, але й М.М. Колосовського, І.А. Вітвера, Ю.Г. Саушкіна та багатьох їх учнів і послідовників. Працями названих вчених в основному розроблена теорія СЕГ. Провідне місце в ній зайняли поняття і концепції географічного поділу праці (ГПП), економіко-географічного положення (ЕГП), територіально-виробничого комплексу (ТВК), енерговиробничого циклу (ЕВЦ), економічного району. Кожне з них виконує свою функцію у понятійно-концептуальній системі СЕГ: ГПП як політекономічна категорія – функцію «економізації», ЕГП як суто географічна категорія – функцію «географізації», ЕВЦ – функцію «технологізації». Поняття і концепція ТВК розвивається на стикові географії та економіки (не випадково це поняття ввійшло в якості провідного до теоретичного багажу регіональної економіки). Особливе місце зайняли поняття «економічний (суспільно-географічний) район» і теорія економічного (суспільно-географічного) районування. Власне саме вони стали «ядром» районного підходу в СЕГ. Районний підхід практикою радянської індустріалізації довів свою значущість (можна згадати і хрущовський експеримент з ліквідацією галузевих міністерств та створенням раднаргоспів). Система понять, що склалася в ньому, є цілісною та логічною, і в цьому відношенні виступає зразком географічної школи.

У 1960 році виходить монографія Всеволода Олександровича Анучіна (1913-1984) «Теоретичні проблеми географії», яку пізніше він захищає як докторську дисертацію. Вона одразу була перекладена чеською та англійською мовами. Жодна вітчизняна географічна публікація не викликала такої полеміки! В цій роботі обґрунтовано доведена діалектична єдність понять природи, географічного середовища і діяльності людського суспільства, їх взаємних стосунків як двох сторін єдиного процесу взаємодії природи і суспільства. В бібліографії цього видатного вченого знаходяться такі яскраві праці як «Теоретичні основи географії» (1972), «Основи природокористування» (1978), «Географічний фактор в розвитку людства» (1982). Концепція географічного середовища є провідною в наукових положеннях В.О. Анучіна. Він виходить з того, що комплексний характер дії людини на природу Землі вимагає комплексних знань про неї. Але наука ще значною мірою розділена на суспільні і природничі галузі, тому не в змозі повністю передбачити можливі наслідки суспільного впливу на природу. Ось чому вже в 70-х роках В.О. Анучін одним з перших став попереджати про можливу екологічну кризу. Він довів, що історичний розвиток людства пов’язаний із регіональними відмінностями територій і, навпаки, по мірі ускладнення соціально-економічної структури суспільства географічний фактор його розвитку збільшує свій вплив (наприклад, зростає залежність економіки від природних ресурсів через збільшення обсягів їх використання). Дію закону географічної різноманітності В.О. Анучін вважав найважливішою умовою суспільного розвитку. Ідеї цього вченого істотно вплинули на розвиток світової СЕГ.

Яскравою подією у світовій науці стає «теорія пасіонарності» відомого радянського історика і географа Лева Миколайовича Гумільова. На його думку, провідну роль у формування етносів відіграють біологічні та психологічні фактори, які виникають внаслідок впливу географічного середовища. «Географічний ландшафт, – писав Л.М. Гумільов, – діє на організм примусово, заставляючи всіх індивідів варіювати у певному напрямку... Тундра, ліс, степ, гори, водне середовище, життя на островах – все це накладає особливий відбиток на організм». Єдиним надійним критерієм для характеристики етносу Л.М. Гумільов вважав стереотип поведінки. Відповідно, етногенез він розглядав не як соціальний, а як біологічний, природний процес. А головною рушійною силою етногенезу він вважав «пасіонарність» (від латинського passio – пристрасть, страждання) – нездоланну внутрішню спрямованість до діяльності, направлену на здійснення якоїсь мети та властиву як окремим особам (Олександр Македонський, Жанна д’Арк, Ян Гус, Наполеон), так і колективам або навіть цілим народам, якщо вони потрапляють в зону дії т.зв. «пасіонарного поштовху». Основою пасіонарності є нерівномірність розподілу біохімічної енергії живої речовини біосфери у часі й просторі, викликана космічними факторами.

Бурхлива дискусія по цим проблемам, що відбулася у 70-х роках минулого століття, показала можливість і плодотворність комплексного біосоціологічного підходу до вирішення окремих питань етногенезу. Було визнано вплив біологічних факторів на етнічні процеси. Тим не менше, більшість учасників дискусій прийшли до висновку про вирішальний вплив на етногенез соціально-економічних факторів.

Домінуюче місце в світі залишається все ж таки за англо-американською географією. Визначними її постатями стали Вільям Бунге, Ричард Чорлі, Пітер Хаггет, Девід Харвей та ін. На межі регіональної економіки і СЕГ працює Уолтер Ізард (Айзард). Останній організував в США «Асоціацію регіональної науки», яка об’єднала економістів, політологів, соціологів, екологів, економіко-географів та представників інших наук, що мають просторові аспекти і спираються у дослідженнях на математичні методи. З часом це привело до появи регіоналістики, як міждисциплінарного комплексу наук.

Англійські географи Ричард Чорлі та Пітер Хаггет суттєво «просунули» на географічні терени метод моделювання. Сферу дії моделей вони визначили досить широко: це спрощення, впорядкування, конкретизація, експериментування, полегшення практичної діяльності та ін. Але при цьому у своїй найвідомішій праці «Моделі в географії» (у перекладі російською мовою вийшла 1971 року) вони попереджають географів про небезпеку надмірного спрощення при моделюванні, про неправомірність некритичного використання готових моделей з інших наук, про шкоду від надмірного захоплення символами і формалізацією.

Схожі думки висловлює і Девід Харвей у монографії «Наукове пояснення в географії» (у перекладі російською мовою вийшла 1974 року). Дійсно, математичне моделювання може бути застосованим не до всіх об’єктів, систем чи процесів. Багато з них є настільки складними, що спрощення і схематизація, якими супроводжується моделювання, віддаляють модель від реального світу настільки, що вона виявляється нездатною пояснити його (або ще гірше – починає спотворювати дійсність). Але найкращі розділи названої книги Д. Харвея присвячені системному підходу в географії. Безумовно, що поява «Наукового пояснення в географії» сприяла зміцненню теоретичного фундаменту географії в цілому, СЕГ у тому числі. Вона дозволила подолати певний консерватизм географів старшого покоління у відношенні до теорії систем, глибокого використання математичного апарату досліджень, використання теорії інформації, досягнень кібернетики та інших «нових» наук другої половини ХХ століття.

Американець Вільям Бунге та англієць Девід Харвей з 1979 р. видають досить скандальний часопис «Антипод: радикальний журнал географії». На думку цих вчених географія є наукою соціальною, вона лише обслуговує інші соціальні науки з більш точним об’єктом. Користуючись марксовою теорією суспільства, географія ставить питання соціально-економічного змісту, особливо про тіньові сторони життя людини (проблеми бідності, голоду, злочинності, наркоманії, проституції тощо). Але розв’язувати ґрунтовно ці проблеми мають інші соціальні науки.

Помітним явищем на фоні світової географії стає шведська національна школа. Професор Лундського університету Торст Хеггерстранд розробив концепцію поширення (дифузії) нововведень як просторового процесу.

Українська СЕГ до початку 90-х років ХХ століття розвивається у фарватері російської[3] (радянської). Ситуація інколи складалася настільки парадоксально, що навіть на географію світу український читач мав дивитися очима авторів російських видань. Саме тому в Україні у 90-х роках чимало уваги приділялося виданню власних навчальних посібників (підручники для вищих навчальних закладів В.М. Юрківського та колективу львівських авторів за редакцією С.П. Кузика; шкільний підручник за редакцією Б.П. Яценка). Але поява фундаментальних видань з широким описом досліджуваних об’єктів (країн, регіонів, світового господарства), в яких виклад матеріалу відійшов би від усталених схем, – все ще справа майбутнього. Потенціал для цього є – в Україні працює близько 120 докторів та 1000 кандидатів географічних наук – це найвищий показник серед усіх пострадянських країн.

Відзначимо на пострадянських теренах значне зростання останнім часом інтересу до теорії центральних місць. В цьому немає нічого дивного, адже в основі цієї теорії лежать критерії оптимізації ринкових структур.

[1] Геоінформаційна система (ГІС) – це апаратно-програмний людино-машинний комплекс, який забезпечує збирання, зберігання, обробку, відображення і поширення просторово-координованих даних, інтеграцію знань про територію для їх ефективного використання при вирішенні наукових і прикладних задач, пов’язаних з інвентаризацією, аналізом, моделюванням та управлінням довкіллям і територіальною організацією суспільства.

[2] Геоінформатика – гілка інформатики, що вивчає інформаційні процеси, які протікають у природі, суспільстві і свідомості людини. Вперше термін був вжитий А.Є. Кулінковичем у 1975 р.

[3] Засновник Київської історичної школи – В.Б. Антонович (1835-1908) створив перший науковий курс географії України, але був змушений читати його студентам Київського університету нелегально.