Акціонерні товариства

Вступ

Цю курсову роботу мені хотілося б присвятити дослідженню історії акціонерних товариств і розкриттю їхньої сутності. Мій інтерес до цієї теми обумовлений тією величезною роллю, що грають акціонерні товариства в економіці не тільки окремих країн, але й у масштабах, що перевершує розміри багатьох держав.

З моменту своєї появи акціонерні товариства стали не тільки економічними суб'єктами, але стали впливати на життя суспільства й політику державної влади. Ця думка безперечно й розділяється багатьма вченими:

«Влада цих акціонерних товариств настільки велика й настільки очевидна, що самі буржуазні автори порівнюють її із владою феодалів періоду раннього середньовіччя».

Не тільки вчені-юристи відзначають це, А. Зинов'єв у своїй книзі «Захід» називає їх «квазипубличные й государствоподобные».

Для появи й розвитку акціонерної форми юридичних осіб були потрібні певні передумови. Деякі автори вважають, що своїм виникненням акціонерні товариства зобов'язані появі колоній і розвитку, у зв'язку із цим міжнародної торгівлі, Інша думка про причину появи акціонерних товариств висловили Ф. Энгельс і К. Маркс – на їхню думку головна причина виникнення акціонерних товариств – необхідність централізації капіталу: «Мир дотепер залишався б без залізниць, якби доводилося чекати поки нагромадження не доведе деякі окремі капітали до таких розмірів, що вони могли б впоратися з будівлею залізниці. Навпаки, централізація за допомогою акціонерних товариств зробила це в одну мить [1.c642].

Але ця позиція, на мій погляд, відображаючи реалії XIX століття, не дуже відповідає тому часу, коли виникали перші акціонерні компанії. Необхідність концентрації капіталу в середньовіччі не такий і великий, з огляду на не тільки закритість і ворожість держав по відношенню друг до друга, але й внутрішні протиріччя й феодальну роздробленість. На мою думку, зародженню суспільних відносин, проведених до появи акціонерних товариств, сприяли станові обмеження, що забороняли заможнім займатися комерцією. У феодальному суспільстві такими класами були духівництво й земельна аристократія (дворянство). Ця ж причина сприяла й появі командних товариств, які багато авторів називають попередниками й близькими по суті акціонерним товариствам. У той час приплив капіталів у створювані акціонерної компанії, на мою думку, відбувалися не тому, що була потрібна концентрація капіталу для економічної діяльності, а тому, що ці кошти були зайвими й феодальний лад не міг запропонувати їхнім власникам (духівництву й дворянству) способів з вигодою їх використати.

Визнання акціонерних товариств у якості однієї з форм юридичної особи стало можливим же тільки тоді, коли в державі виникла необхідність освоєння нових територій, а в приватних осіб з'явилася можливість примножити свої капітали, беручи участь у вигідній торгівлі із заморськими територіями. Існування колонії виправдане тільки до моменту, поки вона приносить економічну вигоду, а одержання економічної вигоди – це головна мета й пряме завдання комерційних юридичних осіб.

Це збіг приватних і публічних інтересів і стало, на мою думку, причиною законодавчого визнання такої форми юридичної особи як акціонерне товариство.

У цей час законодавство досить детально регламентує положення акціонерних товариств. Основним джерелом акціонерного права в сучасних державах є закон. Навіть в Англії й США роль прецедентів у правовому регулюванні, організації й функціонуванні акціонерних компаній незначна в порівнянні з роллю й значенням закону. У багатьох країнах нині чинні закони прийняті досить давно, що свідчить про те, що закон правильно й повно відображає сутність цієї форми юридичної особи, як приклад, я згадаю французький закон «Про торговельні товариства» від 27 липня 1965 року, закон ФРН «Про акціонерні товариства» від 6 вересня 1965 року, у Фінляндії діє закон про акціонерні товариства від 29 вересня 1978 року, а у Великобританії «Закон про компанії» 1985 року.

Історія появи акціонерних товариств й їхній розвиток

Поява акціонерних компаній сталася слідством необхідності величезної концентрації капіталу для, у першу чергу, торгівлі з віддаленими колоніями й країнами. Ця необхідність виникла в епоху великих географічних відкриттів (з кінця 15 століття). Основні риси акціонерних компаній найбільше чітко простежувалися в компаніях, які вперше з'явилися в Голландії в 16 столітті. Правда багато вчених дотримуються іншої точки зору й виявляють риси, властивим акціонерним компаніям у юридичних осіб у більше ранньому часі й батьківщиною акціонерних товариств називається й середньовічна Італія, і Древній Рим. А.И. Каминка затверджував, що думка начебто голландські акціонерні компанії є найстаршими, зложилося лише тому, що вони були настільки яскравими, що звернули на себе увага усієї Європи [2.c. 152].

Як на одну з найдавніших перехідних форм до акціонерних компаній указують на societates vectigalium publicorum у Древньому Римі, у підставі яких лежала передача в оренду державних доходів на підставі договорів, заключавшись з одним або декількома особами на 3, 5 або 100 років, які несли необмежену майнову відповідальність перед державою й вносили певну заставу. До складу товариства входили повні товариші й вкладники, що відповідали тільки сумою внеску. Вони за своїм характером досить схожі на сучасні командні товариства, але подібності з акціонерними компаніями в них важко виявити, тим більше, що присутні риси акціонерної компанії – акцій, ще не було, так само як й відчуженість часток історичними джерелами скоріше спростовується, чим підтверджується.

Протягом 13-го й 14-го сторіччя одержали особливий розвиток так називані communitates, societates або colonnae, засновані на тім, що деякі особи віддавали свої гроші або товари капітанові якого-небудь корабля, що відправляється в плавання, внаслідок чого утворювався загальний фонд (columna comunuis), частки учасників були відчужуваними й мали ринкову ціну. Але ще не було поняття «акція» і майнова відповідальність членів могла перевищувати розмір зробленого внеску.

И.Т. Тарасов указує в якості першого акціонерного товариства Генуэзский банк, заснований в 1345 році (за іншим даними – в 1371). Капітал банку був розділений на 20400 рівних часток, які були відчужувані; керування його було виборним, його органами були – загальні збори й правління. За зразком Генуэзского банка був заснований Англійський банк Патерсона в 1694 році [3.c. 83–84].

Розвиток акціонерної справи пішов у Голландії. В 1595 році (за іншим даними – в 1602) була заснована Голландська Ост-Индская компанія, після чого був заснований цілий ряд акціонерних компаній, серед яких особливо виділялася Голландська Вест-Індійська компанія. До великих і найдавніших голландських акціонерних компаній можна так само віднести Суриманську, Північну й Ліванську компанії. Амстердамська біржа в 17-му сторіччі мала таке ж значення, яке мають у цей час найбільші світові біржі.

За Голландією, у хронологічному порядку, стоїть Англія. Акціонерні компанії там з'являються наприкінці 16-го століття, і однієї з перших була знаменита Англійська Ост-індійська компанія (заснована в 1609році, за іншим даними – в 1613).

Установі Англійської Ост-індійська компанії передувало створення Англо – Гамбурзької торговельної компанії, що і була самої древньої із всіх англійських торговельних компаній. В 1566 році була утворена Англо-Російська торговельна компанія. Але їх не можна вважати акціонерними компаніями, тому що вони мали характер товариств: пайовики були виборні й могли виключатися по постанові загальних зборів. Визнання акціонерних компаній законодавством пішло з більшим запізненням. Акціонерні компанії засновувалися щораз спеціальним законом: королівським декретом, парламентським актом, як привілей підприємства, якому особливо захищали уряд. Законодавче визнання акціонерні компанії вперше одержали у Франції. Code de commerce (торговельний кодекс 1810 року) представляє першу спробу сформулювати правила, що стосуються акціонерних компаній [4.c11]

Весь початковий період становлення й розвитку акціонерної справи в Європі характеризувався періодичними масовими банкрутствами, які з'явилися слідством ажіотажу навколо акціонерних товариств. Голландська Ост – індійська й Вест – Індійські компанії розорилися досить швидко, в 30-і роки 17-го сторіччя в Голландії ознаменувалися численними банкрутствами. В 20-і роки 18-го сторіччя спекуляція акціями в Англії досягла загрозливих розмірів. Історія зберегла безліч прикладів створення акціонерних компаній із всілякими цілями: один жартівник надрукував у газетах, що у відомому вигаданому місці буде відкрита, у найближчий вівторок, підписка на акції сумою 2 млн. фунтів стерлінгів для підприємства, що має метою розтоплювати обпилювання й з них лити масло, щілини й друзки. Вся ця вакханалія змусила англійський парламент прийняти 11 червня 1720 року знаменитий Bubble-Act (закон про мильні бульки), що заборонив підставу компаній з обмеженою відповідальністю. В 1734 році був виданий Акт Джона Бернордса заборонив спекуляцію акціями й цінними паперами. Англійський парламент надалі прийняв ще ряд актів, які повинні були внести порядок у процес утворення акціонерних компаній, серед них особливо виділяється Акт Роберта Пилля – 14 липня 1841 року (заборона на установу акціонерних банків, що складалися більш ніж з 6 членів, уводить концесійну систему, солідарну відповідальність).

Акціонерні компанії існували й у колоніях Англії в Північній Америці. ДО 1776 року у всіх 13 колоніях налічувалося всього лише кілька десятків корпорацій. Більшу роль грали такі великі колоніальні англійські компанії, як «Вірджинія компані» (виникла в 1629 році) і «Гудзон компані» (1670). Вони являли собою компанії по монопольній колонізації земель у Північній Америці, що виникли на підставі спеціальних привілеїв, дарованих англійським королем. Крім чисто економічних функцій, вони були наділені більшими політичними правами, завдяки чому ці компанії деякою мірою були свого роду політичними й торговельними департаментами метрополії.

За 11 першого років незалежності, з 1776 по 1787 роки було організовано лише 20 нових корпорацій. ДО 1800 року їх було 335.

У перший період існування США, кожна нова підприємницька корпорація могла виникнути тільки по спеціальному рішенню законодавчого органа відповідного штату або федеральних органів, що давались у формі затвердження уставу корпорації. При цьому встановлювалися досить тверді рамки для діяльності знову виникаючих корпорацій із установленням обов'язку строгого дотримання останніми принципу спеціальної правосуб'єктності (doctrine of ultra vires). Регламентувався так само розмір капіталу й територія на якій могла функціонувати корпорація.

В 1811 році в штаті Нью-Йорк був прийнятий перший в історії США загальний закон про підприємницькі корпорації, у ньому вперше встановлювався явочний порядок утворення компаній, а так само встановлювалося мінімальне число засновників. ДО 1837 року штат Коннектикут увів ще більш ліберальний для бізнесменів закон про корпорації. Починаючи з конституції штату Луїзіана 1835 року, багато штатів стали включати у свої конституції спеціальні положення, повністю або частково заборонних корпорацій у дозвільному порядку.

У Російській імперії розвиток акціонерної справи йшло з істотним відставанням від передових європейських країн. Спроба вперше впровадити на російській землі акціонерні компанії була почата Петром Першим відразу ж по його приїзду з першої його поїздки в Європу в 1699 році[5]. Але цей указ не привів до утворення акціонерних компаній. В 1739 році Л. Лангом був складений проект компанії для торгівлі з Китаєм. Сенат розглянув проект і виніс рішення про початок запису в Комерц-колегії всіх осіб, що побажали брати участь у компанії, із вказівкою розміру вкладеного капіталу. Однак на заклики уряду ніхто не відгукнувся. Те ж саме повторюється в 1740 й 1741 році. Учені дотримуються із цього приводу думки, що великі капіталісти того часу були поставлені у винятково привілейоване положення, їхня воля була надмірна й безвідповідальна. Змісту поєднуватися не було [6.c341,343]. Уперше перейшли від проектів до справи в 1757 році, коли була створена Російська Константинопольська компанія. В 1758 році створили компанію Перського торгу.

В 1794 році була створена знаменита Російсько – Американська компанія. Вона утворилася із приватних промислових суспільств, що з'явилися після відкриття Алеутських островів і північно – західного узбережжя Америки в 1741 році. Указом від 8 липня 1799 року ця компанія була прийнята під Найвище заступництво. З 1822 по 1855 рік у Росії виникло не більше 81 акціонерної компанії. По офіційних відомостях, в 1876 році в Росії було 550 акціонерних компаній.

Спекуляції акціями й масові банкрутства в Росії не мали таких масштабів як у Європі. У багато це визначалося твердим контролем держави за процесом створення акціонерних компаній і високою вартістю акцій (ціна акції становила від 50 до 1000 рублів, найбільше поширення одержали акції номінальною вартістю 250 рублів – ця сума була порівнянна з річним заробітком висококваліфікованого робітника).

Російське законодавство, покликане регулювати акціонерні відносини, аж до 1917 року не було настільки розвинене, як того вимагало час. Практично всі норми права, що регулюють порядок створення й діяльність акціонерних товариств, утримувалися в другому відділенні глави «Об товариства» ч. 1 т. 10 Зводу Законів Російської Імперії. Друге відділення, що називалося «Про товариства по ділянках або компаніях на акціях», являло собою мало змінену копію Положення «Про компанії на акціях» 1836 року. Численні спроби вдосконалення акціонерного законодавства неодноразово вживали в другій половині 19 століття. Так, в 1859 році Міністерством фінансів були початі роботи по підготовці нового Положення «Про товариства по ділянках або акціонерних компаніях», які були завершені в 1867 році. У тому ж році цей проект був відкинутий Державною Радою. Наступний проект, розроблений за два роки (1870–1872), навіть не дійшов до розгляду на Державній Раді. У дореволюційній Росії акціонерні товариства створювалися в дозвільному порядку, що спричиняло тривалу процедуру узгодження їхніх уставів у Комітеті міністрів, а іноді, і в Державній Раді. Професор Петражицкий Л.И. відзначав, що в цей період положення акціонерних товариств регулювалося не нормами Зводу Законів, а адміністративними приписаннями, видаваними окремо для кожного знову виникаючого суспільства в процесі затвердження його уставу й далеко відступаючими від загального закону. Ці приписання утворювали «щось начебто звичайного адміністративного акціонерного права, що існує незалежно від діючого загального закону й всупереч йому» [7.c3].

Російське дореволюційне законодавство допускало виникнення акціонерних компаній, що переслідують як торговельні, так і неторгові цілі. Це випливає зі змісту ст. 2191 т. 10 Зводу Законів. Тарасов И.Т. також дотримується думки про допустимість акціонерної форми для організацій культури й освіти (театри, музеї, бібліотеки, лікарні, навчальні заклади) [8.c112].

ДО 1916 року в Росії було засновано 2956 акціонерних компаній з капіталом 5,5 млрд. Рублів [9.c23]. У перші роки радянської влади існування недержавних комерційних компаній було виключено, і тільки необхідність змусила нову владу піти на правове визнання акціонерних товариств. 1 січня 1923 року набутив чинності ГК РСФСР у якому 45 статей (ст. 322–366) були присвячені акціонерним товариствам. ГК установив дозвільну систему установи акціонерних товариств, суспільство могло випускати іменні акції й на пред'явника. ДО 1925 року в країні було засновано 161 акціонерне товариство із загальною сумою основного капіталу 285315 тис. рублів. Гнітючу їхню частину становили змішані й державні: на їхню частку доводилося близько 80% суспільств, а сукупний розмір їхнього капіталу становив 151402 тис. рублів [10.c26]. З 1929 року в СРСР акціонерні товариства припинили своє існування й на довгі 70 років ця форма юридичної особи не існувала в нашій країні, в економіці безроздільно панували державні підприємства.

 

Сутність акціонерних товариств

Сутність акціонерних товариств спочатку формулювався як певний розвиток об'єднань осіб. Останні, у свою чергу, сходять до договору про спільну діяльність.

Найбільш повне визначення акціонерному товариству було дано Г.Ф. Шершеневичем у роботі «Курс торговельного права»: «Акціонерне товариство є засноване на договорі з'єднання осіб з метою спільного виробництва торговельного промислу за допомогою капіталу, розділеного на рівного розміру частки, межами яких й обмежується відповідальність кожного учасника» [11.c383]. По питанню про те, чи є акціонерна компанія союзом осіб або союзом капіталів, думка вчених розділилося. Так, Г.Ф. Шершеневич уважав акціонерну компанію з'єднанням осіб, А.И. Каминка – одночасно союзом осіб і капіталу: «Акціонерна компанія представляє із себе не мертвий капітал, а союз осіб, що є представниками даного капіталу» [12.c9]. Пахман С.В., Писемский П.А., Цитович П.П. уважали акціонерні компанії з'єднанням капіталу.

Протягом усього XIX століття у французькій юридичній доктрині власне кажучи безроздільно панувала договірна теорія правової природи акціонерних товариств. Названа концепція відповідала політиці економічного лібералізму, який буржуазні держави дотримувалися в епоху промислового капіталізму. Договірна концепція мала безсумнівні позитивні наслідки на практиці. Зокрема, вимоги про скасування дозвільного порядку виникнення акціонерних товариств обґрунтовувалися посиланнями на волю договору. З договірної теорії також випливало, що його учасники самі, своєї волею визначають відносини між собою.

Але згодом усе очевидніше стали видні й недоліки цієї теорії:

Як пояснити поява компаній однієї особи;

Неможливість зміни уставу, тому що це вимагало б одностайної згоди всіх сторін, його що заключили;

Права органів керування визнавалися, у чинність договору, правами повірників.

Але це суперечило інтересам третіх осіб, з якими суспільство вступало в правовідносини; тому що угоди, зроблені керуючими за межами повноважень, делегованих акціонерами, не зв'язували саме суспільство. На зміну договірної теорії прийшла інституціональна теорія.

Відомий юрист Ж. Ринер убачав в акціонерному товаристві насамперед механізм акумуляції капіталів. В 1980 році у Франції вийшла книга Ж. Пэлюссо «Анонімне суспільство: юридична техніка організації підприємства», у якій автор намагається пояснити юридичну природу акціонерного товариства через категорію «підприємство».

Акціонерне товариство – це сукупність юридичних правил, техніки, прийомів, призначених для того, щоб юридично організувати й регламентувати життя економічного організму – підприємства. Акціонерне товариство поступово пристосовується до потреб підприємства.

«Підприємство – продовжує автор, – не обмежується тим, що обертає собі на користь техніку організації суспільства, воно йде набагато далі й установлює верховенство свого власного інтересу над інтересами акціонерів» [13.c58–59]. Інший французький юрист М. Деспакс затверджує, що колектив акціонерів з повновладного хазяїна підприємства перетворився в його слугу.

Близько 60 років тому Белли й Минз випустили свою книгу «Сучасна акціонерна компанія й приватна власність». У цій книзі розпилення акцій розглядалася як основа теорії контролю керуючих. Іншими словами, зі збільшенням масштабів акціонерних компаній і придбанням акцій все більшим числом людей її, стає можливо контролювати, навіть не маючи абсолютної більшості акцій. Ніж сильніше розпилення акцій, тим менше їхнє число потрібно для того, щоб контролювати акціонерну компанію. В остаточному підсумку, її виявляється можливим контролювати, взагалі не маючи у своєму розпорядженні акції. Цю же думку виразили Х. Окумура: «Керуючі не представляють ні акціонерів, ні працівників. Вони представляють корпорації». [14.c174]

Поняття й основні риси акціонерних товариств

Відповідно до закону РФ №208-ФЗ від 26 грудня 1995 р. акціонерним товариством зізнається комерційна організація, статутний капітал якої розділений на певне число акцій, що засвідчують обов’язки й права учасників товариства (акціонерів) стосовно суспільства.

По російському закону, засновником акціонерного товариства може бути й одна особа, зазначений закон лише повторює заборону, що втримується в цивільному кодексі – єдиним засновником не може бути інша юридична особа з одним засновником. Подібне положення існує й у США, а от в інших державах законодавець вимагає обов'язково декількох засновників: у Франції – не менше семи[15], а за Законом Німеччини про акціонерні товариства – не менше п'яти. [16.c2] У СРСР «Положення про акціонерні товариства» установлювало число засновників – не менш трьох[17].

Суспільство вважається створеним як юридична особа з моменту його державної реєстрації у встановленому федеральними законами порядку.

Років 30 назад у всіх штатах США корпорація вважалася заснованої з моменту реєстрації в державних установах, а в штатах, у яких видавалося свідоцтво про реєстрації уставу – з моменту його видачі. Тепер цей порядок змінився: зразковий закон (Зразковий закон про підприємницькі корпорації 1969 року – Model Business Corporation Act) і закони штатів передбачають, що корпорація виникає в момент надання її уставу у відповідну державну установу. [18.c37] Причиною цього стала «відкрита конкуренція між декількома штатами з метою «украсти бізнес по реєстрації компаній друг у друга». Це змагання між штатами одержало назву «змагання в не строгості» (race in laxity). [19.c19] Суспільство створюється без обмеження строку, якщо інше не встановлено його уставом.

Суспільства можуть здійснювати будь-які види діяльності, за винятком заборонених законодавством РФ, також діяльність суспільства в таких галузях як: видобуток дорогоцінних металів, діяльність у військово-промисловому комплексі, видобуток мінералів, сировини, лісу, хутра, здійснюється тільки з дозволу Уряду РФ. Але загальна правосуб'єктність акціонерних товариств не у всіх країнах є визнаним принципом: у Фінляндії закон[20] вимагає, щоб в уставі суспільства визначалися сфери його діяльності.

Суспільство має своє фірмове найменування, що повинне містити вказівка на його організаційно-правову форму й тип (закрите або відкрите). Суспільство вправі мати повне й скорочене найменування російською мовою, іноземних мовах і мовах народів Російської Федерації. Суспільство, фірмове найменування якого зареєстровано у встановленому правовими актами Російської Федерації порядку, має виключне право його використання.

Суспільство вправі у встановленому порядку відкривати банківські рахунки на території РФ і за її межами. Суспільство повинне мати круглу печатку, що містить його повне фірмове найменування російською мовою й вказівка на місце його знаходження. У пресі може бути також указано фірмове найменування суспільства на будь-якій іноземній мові або мові народів РФ.

Суспільство несе відповідальність за своїми обов'язками всім приналежної йому майном, воно не відповідає по зобов'язаннях своїх акціонерів. Держава і його органи не несуть відповідальності по зобов'язаннях суспільства, так само як і суспільство не відповідає по зобов'язаннях держави і його органів.

Акції відкритого суспільства можуть переходити від однієї особи до іншої без згоди інших акціонерів. У відповідність із п. 3 ст. 11 Закону РФ «Про акціонерні товариства» уставом суспільства може бути обмежена кількість акцій, що належать одному акціонерові: наприклад, у ВАТ «Нижнеэнерго» це обмеження становить – 0,5% акцій, в АТ «Свердловэнерго», «Самарэнерго» – 1%, те ж в уставі АТ «Сургутнефтегаз». У відповідність із п. 3 ст. 11 цього закону, суспільство вправі ввести зазначені вище обмеження для окремих акціонерів. У деяких акціонерних товариствах приймаються рішення, спрямовані на обмеження володіння акціями суспільства іноземними інвесторами. Так, згідно із уже згаданим уставом АТ «Сургутнефтегаз», частка іноземних учасників у його статутному капіталі не може перевищувати 5% акцій суспільства.

Акції закритого суспільства можуть переходити від однієї особи до іншої тільки за згодою більшості акціонерів, якщо інше не обговорено в уставі.

Статутний капітал суспільства складається з номінальної вартості акцій суспільства, придбаних акціонерами. Багатьма американськими дослідниками дотримуються думки про те, що можливо випуск акцій без вказівки номінальної вартості; більшість штатів США вже давно стали дозволяти випуск акцій без номінальної вартості

Головним керуючим органом в АТ є загальні збори акціонерів. Суспільство зобов'язане щорічно проводити загальні збори акціонерів (річні загальні збори акціонерів). Річні загальні збори акціонерів проводиться в строки, установлювані уставом суспільства, але не раніше чим через два місяці й не пізніше чим через шість місяців після закінчення фінансового року суспільства. На річних загальних зборах акціонерів вирішується питання про обрання ради директорів (наглядацької ради) суспільства, ревізійної комісії (ревізора) суспільства, затвердженні аудитора суспільства, розглядаються представляє радою директорів (наглядацькою радою) суспільства річний звіт суспільства. Проведені крім річного, загальних зборів акціонерів є позачерговими

Акції, їхні види

Акція є одним з основних ознак акціонерного товариства. Акцією є цінний папір, що підтверджує право акціонера брати участь у керуванні суспільством, у його прибутках і розподілі залишків майна при ліквідації суспільства. У США визначення акції втримується в Зразковому законі про підприємницькі корпорації 1969 року (його нова редакція – 1984 рік), він визначає акції як «одиниці, на які розбиті права в корпорації». Акції оплачуються акціонерами в рублях, іноземною валютою в карбованцевому еквіваленті шляхом надання іншого майна у власність або в користування акціонерного товариства. Вартість акції виражається в рублях незалежно від форми внесення вкладу. Акція неподільна, у випадках, коли та сама акція належить декільком особам, всі вони стосовно акціонерного товариства зізнаються одні акціонером і можуть здійснювати свої права через один з них або через загального представника.

Згідно п. 2 ст. 31 Закону «Про акціонерні товариства», власники звичайних акцій мають право голосу із всіх питань компетенції загальних зборів акціонерів. За загальним правилом одна звичайна акція надає своєму власникові один голос. В Англії існував інший підхід. Уважалося традиційним голосувати на загальних зборах шляхом підняття руки. При цьому кожен акціонер, незалежно від кількості приналежних йому акцій, мав право на один голос. Даний принцип загального права діє в цей час тільки в тому випадку, якщо внутрішній регламент акціонерного товариства не передбачає іншого положення. У переважній більшості внутрішніх регламентів закріплюють класичне правило романо-германської системи: одна акція – один голос. Акція може надавати своєму власникові й більше одного голосу. Такі акції, названі багатоголосими, одержали найбільше поширення в США [21.c42–44]. Але навіть звичайна акція, що дає право одного голосу, у деяких випадках може надавати більшу кількість голосів. Мова, зокрема, іде про кумулятивне голосування при виборі членів ради директорів акціонерного товариства. У Росії процедура кумулятивного голосування обов'язкова для тих акціонерних товариств, де число власників звичайних акцій перевищує тисячу чоловік (абз. 1 п. 4 ст. 66 Закону «Про акціонерні товариства»), але вона може застосовуватися й у суспільствах, у яких число акціонерів, що мають звичайні акції, не доходить до зазначеної цифри. В останньому випадку можливість застосування кумулятивного голосування повинна бути передбачена в уставі акціонерного товариства. Сутність подібного голосування укладається в тім, що на кожну голосуючу акцію суспільства доводиться кількість голосів, рівна загальному числу членів ради директорів. Законодавець надає акціонерові право віддати голосу по приналежним йому акціям повністю за один кандидата або розподілити їх між декількома кандидатами в члени ради директорів (абз. 2 п. 4 ст. 66 Закону про АТ).

Процедура кумулятивного голосування була запозичена вітчизняним законодавцем з акціонерних законів американських штатів. Уперше вона була уведена в 1870 році в штаті Іллінойс за аналогією із пропорційним представництвом різних груп на політичній сцені Америки. Кумулятивне голосування традиційно розглядається як один зі способів захисту прав дрібних акціонерів. Воно дозволяє їм провести до складу ради директорів свого представника, що зможе відстоювати інтереси його групи, що висунула. Кумулятивна система голосування стала загальновизнаним принципом американського корпоративного права. П'ять штатів США вважають цей принцип настільки важливим, що включили його у свої конституції [22.c60].

Акція повинна містити наступні реквізити:

·  фірмове найменування акціонерного товариства і його місцезнаходження;

·  найменування цінного папера – «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції (просту або привілейована) і її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції);

·  розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускають;

·  строк виплати дивідендів;

·  підпис голови правління акціонерного товариства.

Акціонерне товариство по існуючому законодавству може випускати тільки іменні акції. У США також дозволений обіг тільки іменних акцій, навіть визначення «акціонер», наведене в п. 1.40 Зразкового закону звучить у такий спосіб: «акціонер – означає особу, на ім'я якого зареєстровані акції в книгах корпорації». Причини, що змушують державу забороняти акції на подавця це й дотримання антимонопольного законодавства й питання оподатковування. Але ці заборони існували не завжди, у Франції дотепер акціонерні товариства називаються анонімними – societe anonyme, хоча й там дозволені лише іменні акції. Російське законодавство передбачає можливість випуску акцій на подавця в певнім співвідношенні до величини оплаченого статутного капіталу, вимагаючи лише, щоб були дотримані нормативи, установлені Федеральною комісією з коштовних паперів. Але поки такі нормативи відсутні.

Випуск акцій на подавця передбачений законодавством деяких так званих офшорних зон, прикладом тут можуть служити Британські Віргінські острова (в 1984 році там набутив чинності ордонанс про компанії міжнародного бізнесу, що закріпив таке право за офшорними компаніями – тими, які зареєстровані на островах, але провідну свою діяльність за їхніми межами [23.c76].

Акції можуть бути видані тільки після повної оплати їхньої вартості. Рух іменної акції фіксується в книзі реєстрації акцій, що ведеться акціонерним товариством або спеціальними органами, що мають право ведення реєстру акціонерів.

Роль загальних зборів акціонерів

Збори акціонерів – вищий орган АТ. Але тут виникає питання: чи є він вищим органом керування чи суспільства ні? Відповідно до п. 1 ст. 47 ФЗ «Про акціонерні товариства» – так, а по законодавству інших країн, наприклад Угорщини, ні, те ж у Чехії й Словаччині.Більшість американських учених уважають, що система керування, що опирається в основному на рішення акціонерів, була б подібна до держави, керованому шляхом постійного проведення референдумів. [24.c57–58] Відомий фахівець в області закордонного цивільного права М.И. Кулагин писав: «Майже в будь-якій роботі буржуазних авторів, присвяченої проблемам акціонерних компаній, можна зустріти різку критику зборів акціонерів. Їх називають «марною формальністю», «ареною для ораторських вправ директорів і членів наглядацької ради», «беззмістовною церемонією обміну банальностями й не стосовними до справи зауваженнями», «одним з найбільш слабких місць… акціонерного права».

П. Самуэльсон писав, що «до початку 60-років XX століття на зборах акціонерів було присутнє не більше 10 чоловік. Згодом коло учасників щорічних зборів розширився до 100 чоловік і більше, приваблюваних безкоштовним частуванням і можливістю переривати критичними зауваженнями виступаючих членів правління або хоча б подивитися на цей спектакль» [25 c. 106].

Дійсно, простежується деяка тенденція до обмеження компетенції загальних зборів акціонерів. Вона проявляється у встановленні вичерпного переліку питань, що ставляться до компетенції загальних зборів. Таке положення втримується в § 119 Закону ФРН «Про акціонерні товариства». У випадку, якщо загальні збори ухвалюють рішення щодо питань, що виходять за рамки його компетенції, вони зізнаються недійсними. Російський законодавець сприйняв подібний підхід (п. 3 ст. 48 Закону «06 акціонерних товариствах»).

Падіння ролі збори акціонерів проявляється ще й у тім, що права, що були ніколи прерогативою загальних зборів, можуть бути передані тепер іншому органу керування. Відповідно до статей 215 й 287 Закону Франції «Про торговельні товариства», до таких прав ставиться право на збільшення або зменшення статутного капіталу, випуск облігацій. З п. 2 ст. 48 вітчизнянім акціонерного Закону треба, що питання, пов'язані зі збільшенням статутного капіталу, можуть бути передані на розгляд ради директорів акціонерного товариства.

Типи акціонерних товариств

Існує два типи акціонерних товариств: відкриті й закриті (ВАТ і ЗАТ).

Основна відмінність між ними укладається в способі розподілу акцій. Акції закритих акціонерних товариств розподіляються серед їхніх засновників. Акції відкритих акціонерних товариств вільно продаються й купуються, і співвласником об'єднаного майна такого суспільства може стати всякий, хто купив хоча б одну акцію. При цьому акції відкритого акціонерного товариства можуть переходити від одного власника до іншого без згоди інших акціонерів, тоді як акції суспільства закритого типу – лише за згодою більшості акціонерів, якщо інше не обговорено в уставі суспільства.

Закрите акціонерне товариство являє собою об'єднання не тільки капіталів, але й конкретних учасників (фізичних й юридичних осіб). У Законі про акціонерні товариства передбачено: у закрите АТ може входити не більше 50 учасників (фізичних й юридичних осіб). З моменту перевищення цієї межі суспільство буде визнаватися відкритим незалежно від запису в уставі й зобов'язано перереєструватися в якості відкритого. Уперше подібний вид акціонерних товариств був передбачений у Законі «Про підприємства й підприємницьку діяльність» від 25.12.90.

У відкритому АТ є головні власники – власники контрольного пакета акцій. При істотній розмитості власності їм часом досить володіти 15% акцій, щоб контролювати ситуацію, проводити політикові хазяїна. Ця тенденція була властива акціонерним компаніям і раніше. В.И. Ленін писав про це: «Досвід показує, що досить володіти 40% акцій, щоб розпоряджатися справами акціонерного товариства, тому що відома частина роздроблених дрібних акціонерів не має на практиці ніякої можливості брати участь у загальних зборах і т.д. «[26.c216]. Але час вносить виправлення в ці розрахунки, і пізніше автори приводять інші цифри – «Практика показує, що завдяки розпорошеності більшої частини акцій, 5 – 6% загального їхнього числа цілком достатньо для здійснення діючого контролю» [27.c67].

Висновок

На закінчення, на мою думку, необхідно позначити загальні тенденції розвитку акціонерного законодавства й відзначити особливості правового положення акціонерних товариств й акціонерів в окремих державах.

Розвиток суспільних відносин не у всіх країнах іде рівномірно й однаково, ці розходження знаходять своє відбиття й у праві, що регулює ці суспільні відносини. Цим, на мій погляд, і порозуміваються ті розходження, які можна помітити в національних законодавствах, присвячених регулюванню правового положення акціонерних товариств.

Загальним для всіх держав є те, що в цей час в абсолютній їхній більшості, діють спеціальні закони, що регулюють організацію й діяльність акціонерних товариств. Саме законодавству (національному, наднаціональному – у Євросоюзі, на рівні суб'єктів держави – у США) належить сьогодні основна роль у забезпеченні правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з акціонерними товариствами.

У цей час в економічно розвинених країнах можна спостерігати ряд тенденцій, пов'язаних з діяльністю акціонерних товариств, які знаходять своє відбиття в законодавстві:

Зменшення розміру часток акцій, що належать окремим акціонерам. Ця закономірність обумовлена прагненням великих корпорацій поєднувати свої ресурси для завоювання нових ринків, а також бажанням убезпечити свої вкладення від ризику, пов'язаного з діяльністю окремої компанії – розділивши свій капітал на дрібні пакети акцій, їхній власник, тим самим, страхує себе від непередбачених негативних обставин. В 1988 році тільки 8 з 50 найбільших американських корпорацій мали у своїх списках власників, яким належало 5% і більше акціонерного капіталу.

Характерним для високорозвинених держав можна вважати збільшення числа інституціональних інвесторів (тобто акціонерів – юридичних осіб). У США частка акціонерного капіталу, що перебуває в розпорядженні інституціональних інвесторів, збільшилася в 80-і роки XX століття з 50% до 62%.

Ці закономірності також можна обумовити й антимонопольним законодавством, дроблення капіталу й придбання одним акціонерним товариством акцій іншого суспільства – досить розповсюджений спосіб обійти антимонопольні обмеження.

Подібна ситуація породжує протиріччя між інституціональними інвесторами й акціонерами – фізичними особами. Наприклад, Х. Окумура, аналізуючи діяльність акціонерних товариств у Японії, переконливо доводить, що головною метою інвесторів – юридичних осіб при покупці акцій, на відміну від фізичних осіб, чиї інтереси до суспільства визначаються розміром виплачуваних дивідендів, є встановлення абсолютної домінанти в процесі керування акціонерним товариством.

Під дивідендом, згідно п. 2 ст. 42 ФЗ «про акціонерні товариства» варто розуміти частина чистого прибутку, тобто прибутку, що залишилася після сплати податків, за підсумками діяльності акціонерного товариства, виплачуваної у вигляді доходу на акцію.

Російське законодавство містить досить істотний з мого погляду недолік, у ньому не передбачене право акціонера вимагати виплати дивідендів у судовому порядку, якщо акціонерне товариство, не дивлячись на отриманий прибуток, відмовляється нараховувати дивіденди. Це дозволяє великим акціонерам, тримаючи у своїх руках керування акціонерним товариством ущемляти права дрібних акціонерів. У США законодавство надає таке право акціонерові, більше того крім суду там існує спеціальний державний орган, що стежить за тим, щоб корпорації дістаючи прибуток, платили своїм акціонерам дивіденди.

Сформована ситуація відображається й на немайнових правах дрібних власників акцій. По російському законодавству брати участь у підготовці порядку денного загальних річних зборів акціонерів мають право тільки ті, хто володіє не менш чим 2% голосуючих акцій суспільства. Можливість рядових акціонерів брати участь у формулюванні повістки загальних зборів обмежуються й закордонним законодавством. Так, наприклад, зі ст. 160 Закону Франції «Про торговельні товариства» треба, що включати в повістку загальних зборів проекти рішень із яких-небудь питань можуть лише особи, що представляють не менш 5% статутного капіталу. За законами більшості штатів США рада директорів може проігнорувати пропозиції акціонерів, якщо акціонер володіє акціями на суму менш 1000 $ або менш чим 1% від загального числа акцій, що перебувають в обігу.

Такі, на мій погляд, основні тенденції в акціонерному праві більшості держав. Російське законодавство про акціонерні товариства ще продовжує розвиватися й у нього їсти можливість розвиватися й удосконалюватися, з огляду на досвід, пройдений закордонним акціонерним законодавством.

Література

1.  «Акционерное общество и товарищество с ограниченной ответственностью: сборник зарубежного законодательства» под ред. Туманова В.А. М 1995

2.  Зиновьев А. «Запад» М 2000

3.  Каминка А.И. «Акционерные компании» Т. 1 СПб 1902

4.  Кулагин М.И. «Избранные труды» М 1997

5.  Ленин В.И. ПСС. Том 22

6.  Лехтинен Л. «Права товариществ и акционерных обществ в России и Финляндии» // Государство и право, 1996. №3

7.  Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 23

8.  Мозолин В.П. «Корпорации, монополии и право в США» М 1966

9.  Метелева Ю.А. «Правовое положение акционера в акционерном обществе» М 1999

10.  «Оффшорные фирмы в мировом бизнесе» М 1997

11.  Петражицкий Л.И. «Акционерная компания: акционерные злоупотребления и роль акционерных компаний в народном хозяйстве» СПб 1898

12.  Перло В. «История финансовых магнатов» М 1958

13.  Писемский П. «Акционерные компании с точки зрения гражданского права» М 1876

14.  Сыроедова О.Н. «Акционерное право США и России» М 1996

15.  Тарасов И.Т. «Учение об акционерных компаниях» М 1998.