Навигация
Результат,– матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення
31532
знака
0
таблиц
0
изображений
2. Результат,– матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення.
3. Оцінка навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка учинку виробляється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства і т.д.
Отже, учинок ця не всяка дія, але дія суб'єктивна мотивоване, що має для кого-небудь значення і тому зухвале до себе визначене відношення (оцінку). Учинок може бути моральним, аморальним чи поза моральним, але, проте, що піддається оцінці. Наприклад, ... підняти підрозділ в атаку морально, але якщо атака безрозсудна і приведе до безглуздої загибелі, те цей учинок не тільки аморальний, але і злочинний.
· Моральні (моральні) відносини – відносини, у котрі вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають на себе моральні права.
· Моральна свідомість – містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксіологічна, тому що в кожнім своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої системи цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків, принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками чи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність добра і зла, відношення і діяльність, наміри - ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення. Аристотель, вперше в європейській етиці всебічно розглянув поняття «намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомо протиставляв, відрізняв від волі і представлення («Нікомахова етика», книга III, р.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а спрямовано на те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення мети (не можна сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може мати справа з неможливим (бажання безсмертя, наприклад), і направляти на те, що поза нашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується цілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір стосується засобів, а воля - цілей людської діяльності, полягає в тому, що змістом наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті в єдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є представлення. Перше завжди практично орієнтовано, виділяє у світі тільки те, що у владі людини, друге простирається на усіх: і на вічне, і на неможливе; перше розрізняється добром і злом, друге - істинністю і хибністю; перше є вказівка до дії, говорить про те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує, що таке сам предмет і чим він корисний; перше хвалять, коли воно погодиться с боргом, друге - коли воно істинно; перше стосується того, що відомо, друге того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель, кращі наміри і кращі представлення зустрічаються не в тих самих людей. Власна істотна ознака наміру Аристотель вбачає в тім, що йому передує попередній вибір, зважування мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму, що спонукує, і задоволень: « Воно є щось, що обирається переважно перед іншими».
2. Моральні цінності людини в сучасному світі
Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся мораль і полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?
Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, затягане. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхліючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим не певніші перспективи на майбутнє — тим більш невідворотним є прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всю заяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медичне точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил. Жорстоку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше, ніж як певне перетягування линви — «ліві» проти «правих», «Схід» проти «Заходу», одна група ділків проти всіх інших . Тим часом якщо в діях свого опонента люди здатні розгледіти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний пошук добра й істини — істина й добро тікають і від них. Залишається наша культура й «високоідейною» в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняє реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути «за ідеєю». Просто місце «нової людини» й «світлого комуністичного майбутнього» заступили більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас неповторність реального навколишнього буття —такого, яким воно є. І, нарешті, культура наша зостається «народною» — на жаль, не стільки в плані вираження справжньої народної свідомості й реальних традицій ^народного буття, скільки в зовсім іншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховувати особисту безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити «народами» і «націями» там, де доречніше було б подбати про конкретну людину. Немає сумніву, що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собою етичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людської моральності. З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси майже губиться власне етична позиція, пов'язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи, — позиція «самостояння» вільної людини у світі. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору й власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, — одразу далася взнаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впала культура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині, коли страх репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися за рахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою і нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого не потрібно було вирішувати самому, — така, на превеликий жаль, нинішня наша реальність, сама потворність якої наче «від зворотного» ще раз демонструє важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої в реальному житті системи моральних цінностей. Хоча б на цьому негативному досвіді суцільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочинних структур тощо ми маємо переконатися в тому, що ні економічне чи політичне життя, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набути нормального розвитку, доки для них відсутня мінімальна етична основа. Погляньмо на сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієнтирах, які зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість її життя. Для людини віруючої — глибоко й серйозно, так, як у Європі, скажімо, вірили за часів середньовіччя — такими ціннісними маяками були і є сакральні уявлення релігійного світогляду. Для людини Нового часу з її секуляризованою свідомістю — «фастівської людини», як охрестив її Освальд Шпенглер, — пріоритетного значення набувають цінності пізнання і діяльності; саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідносить така людина сенс власного буття. Для романтика XIX — початку XX ст. найважливішими виявляються цінності органічного розвитку й внутрішньої нескінченності вічно нового і таємничого в кожному зі своїх проявів буття — цінності, що мають переважно естетичний характер, і т. д. Свою систему смисло-життєвих цінностей сформувала й марксистська ідеологія. Протягом багатьох десятиліть ця система цінностей, пов'язана з ідеями матеріальної практики, соціальної боротьби, предметності (тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, визначала духовні обрії свідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу, добровільно й охоче, люди вірили в неминучість комунізму, в історичну правоту класу-гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксистськи, у визвольну місію своєї країни й мудрість й вождів. Заради цих цінностей віддавали життя, йшли на подвиги й неймовірні страждання . І от ця система впала. Ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей у стані тяжкої духовної кризи, з відчуттям даремно прожитого життя і цілковитої невизначеності навкруги; справжній масштаб цієї трагедії людського духу оцінять, можливо, лише наші нащадки. Природно, що за таких умов різко загострюються потреба у «зміні віх», жадоба духовного оновлення, яке найчастіше, втім, мислиться як повернення до чогось, що вже існувало десь і колись у рятівному віддаленні від фатального історичного руху нашого суспільства. Пошуки таких цінностей ведуть одних до філософії й ідеології класичного європейського гуманізму, інших — до християнського віровчення в його традиційному тлумаченні або ж до якоїсь іншої з існуючих релігій, дуже багатьох — у світ ідей, традицій та цінностей народно-національного буття. Кожен із цих напрямів духовного відродження має, безперечно, свої, хай навіть поки що й скромні, здобутки. Є в них, проте, й свої труднощі, і насамперед одна спільна й фундаментальна, пов'язана з тим, що в царині духу загалом не буває простих повернень: хоч би як хотілося нам цього, ми не можемо сьогодні, на рубежі століть, повністю відродити й продовжувати традиції, обірвані 80 або 100 років тому. Змінився світ, змінилися й конкретні люди, і неважко переконатися, що навіть найглибші філософські чи богословські твори, скажімо, початку XX ст., дають відповіді все ж таки не зовсім на ті самі питання, які передусім хвилюють нашого сучасника, за плечима котрого — трагічні реалії нинішнього століття. Саме через цей фатальний незбіг нерідко трапляється так, що проголошення ідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів, повернення до народних витоків виявляється суто поверховим, а прилучення до церкви наших учора невіруючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньої інтелектуальної щирості. Як же цьому запобігти? Чого не вистачає для надання духовному відродженню глибокого, необоротного характеру? Коротко кажучи — насамперед нашої здатності бути самими собою. Того самого етичного «самостояння», про яке ми вже згадували. Відомий знавець європейської культури й мистецтва Ервін Панофські присвятив спеціальну працю розглядові питання: чому, власне, класичне відродження античності («Ренесанс» з великої літери) стало можливим лише в Італії XIV—XV ст., адже настійливі спроби це зробити («ренесансі» з малої літери) з боку впливових політиків, митців, духовних діячів траплялися й раніше? Відповідь, яку здобув у своїх розвідках учений, така: справжній Ренесанс уможливився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність від античності, впевненість у самій собі, міцний грунт під ногами. Тільки тоді й її ставлення до античної спадщини стало вільним, по-справжньому творчим, і вона виявилася в змозі цю спадщину відроджувати — не «гальванізувати . труп» античної культури, а «воскресити й душу».
Похожие работы
... , ми вдаємося до термінів "моральність" або "моральний спосіб освоєння людиною дійсності". Це розмежування дуже умовне, оскільки поняття "моральність" і "мораль" і в тому, й в іншому випадку передбачаються в єдності. 2. Проблеми морального прогресу На буденному рівні свідомості проблема прогресу моралі зводиться до співвідношення моралі батьків (старшого покоління) і дітей (молодшого поколі ...
... напруження, мабуть, урятував не одне життя у найжорстокіші часи і втілений у багатьох сучасних релігійних системах, наприклад, християнському милосерді без сподівань на винагороду, славу, вдячність людей. Походження термінів „мораль" і „моральність” та їх соціальне значення За аналогією, у латинській мові від терміна "mos" ("moris") - крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер ...
... з новою енергією активізувала проблему обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає. Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І.Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, ...
... ознак. Специфіка способу перебуває в тому, що ці ознаки проникають друг у друга; раціональне й емоційне, типове й індивідуальне виявляються через суб’єкт. Погляди Шіллера на роль мистецтва у структурі людської життєдіяльності. Погляди Шіллера на суспільство й культуру були, значно глибші, ніж погляди, скажімо, Руссо; він визнає, що поділ праці дає негативні наслідки, але розглядає цей процес ...
0 комментариев