Навигация
Основний філософський перебіг західноєвропейської філософії Нового часу
22935
знаков
0
таблиц
0
изображений
2. Основний філософський перебіг західноєвропейської філософії Нового часу
Емпіризм і раціоналізм
Бурхливий розвиток науки в XVII в. зробило однією з ключових філософських проблем питання про можливість пізнання навколишньої дійсності. При рішенні цього питання філософи Нового часу розділилися на два основні напрями: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм як течія в гносеології, пов'язана з досягненнями природних наук, зароджується в Італії і Нідерландах, але остаточне оформлення одержує в Англії. Раціоналізм, пов'язаний головним чином з розвитком математики, зародився ще в Стародавній Греції у філософських системах Сократа і Платона. Проте остаточно він оформився як самостійна течія в гносеології тільки в XVII в.
Представники емпіризму, будучи прихильниками експериментально-досвідчених наук і спираючись більше на конкретні досягнення тодішньої фізики, хімії, ботаніки, зоології, що знаходилися в основному на стадії збирання і узагальнення досить обмеженого матеріалу, зводили в ранг загального філософського методу індуктивний метод. Вони вважали, що знання походить з плотського досвіду, безпосереднього спостереження і експерименту. Істини загальні і необхідні походять тільки з досвіду, а не з інтелекту.
Яскравим представником емпіризму був англійський філософ Ф. Бекон (1561—1626). Для реформи науки і розвитку природознавства необхідно, на думку Бекона, навчитися правильному мисленню. Це, у свою чергу, вимагає очищення розуму від помилок, виступаючих перешкодою на шляху пізнання природи. Бекон виділяє чотири роди помилок, які він називає ідолами або примарами:
1) ідоли роду, обгрунтовані «в самій природі людини, племені або в самому роді людей, бо помилково стверджувати, що відчуттів людини є міра речей»;
2) ідоли печери є «помилки окремої людини», обумовлені «малим світом», «печерою» індивіда;
3) ідоли площі виникають з взаємного спілкування людей;
4) ідоли театру, які вселилися в душі людей з різних догматів філософії, а також з початків і аксіом наук.
Загальний сенс вчення про ідоли визначається його виховною функцією. Проте перелік ідолів ще не дає гарантії руху до істини. Такою гарантією є ретельно розроблене вчення про метод.
Бекон не тільки заклав основи матеріалістичного розуміння природи, але і дав обгрунтування індуктивному методу як руху думки від приватного до загального. Проблему вибору дійсного методу і її рішення Бекон висловлює алегоричним способом.
На його думку, існують три основні шляхи пізнання — павука, мурашки і бджоли. «Шлях павука» є спробою виведення істин з самої свідомості при щонайповнішій зневазі до фактів. «Шлях мурашки» — це вузький шлях, представники якого збирають розрізнені факти, але не уміють їх узагальнювати. Істинним є «шлях бджоли», який сполучає в собі достоїнства названих «шляхів» і вільний від недоліків кожного з них. Таким чином, єдність плотського досвіду і роздумів може бути вірним керівником на дорозі до істини.
Бекон вважав, що метод «бджоли» допомагає виявити матеріальні причини і забезпечує вивчення самої матерії і законів її дії. Матерія многокачественна, їй властиві різні форми руху: коливання, опір, інерція, прагнення, напруга, життєвий дух, мука і т.д. Ці форми були фактично характеристиками механічної форми руху матерії, яка у той час була якнайповніші вивчена.
Люди, на думку Бекона, можуть бути панам і господарями природи. Проте ступінь панування людини над природою залежить від рівня розвитку його знань. Звідси витікає, що «знання і могутність людини співпадають». Бекону належить знаменитий афоризм: «Знання — сила», в якому виражена практична спрямованість науки.
Представники раціоналізму, будучи також творцями нової математики і теоретичного природознавства, звеличили і абсолютизували логічне мислення з його дедуктивно-математичним методом. Вони прагнули зробити його загальним методом філософського і наукового дослідження. Джерело загальності і необхідності математичних істин виводилося з самого розуму: а) або з понять, природжених розуму (Р. Декарт), би) або з природжених інтелектуальних потенцій (Р. В. Лейбніц). Таким чином, обидва ці напрями абсолютизували одну із сторін пізнавального процесу.
Родоначальником раціоналізму Нового часу був Рене Декарт (1596—1650). Цей французький філософ, математик і природодослідник, більш інших відповідальний за ідеї і методи, що відокремлюють епоху Нового часу від Середньовіччя.
Двома основними шляхами, що ведуть до пізнання світу, є, по Декарту, інтуїція і дедукція. Під інтуїцією він розуміє поняття ясного і уважного розуму настільки просте і очевидне, що воно не залишає ніякого сумніву в тому, що ми мислимо. Прообразом такої інтуїції є аксіоми геометрії. Виходячи з інтуїтивно-достовірних основоположень, слід рухатися по ступенях дедукції, тобто просуватися від загальних положень до приватних.
Розробляючи раціоналізм, Декарт вважав, що в акті пізнання розум людини не потребує плотських речей, оскільки істинність знань знаходиться в самому розумі, в уявленнях, що осягаються розумом, і поняттях. Для виправдання вчення про розум як головне і єдине джерело знань, Декарт був вимушений визнати, що нематеріальна, тобто духовна субстанція має в собі спочатку природжені ідеї. До ним він відносить ідею бога, ідею духовної субстанції, ідею матеріальної субстанції, ідею чисел і фігур, ідеї різних геометричних фігур і т.д. Правда, природжені ідеї — це ще не готові істини, а припущення розуму. Тому в пізнанні головна роль належить розуму, а не відчуттям. Розум же може досягти дійсного знання, якщо виходитиме з достовірного, дедуктивного методу. При цьому Декарт вважав, що за допомогою дедуктивного методу можна логічно вивести всі знання про світ.
Вважаючи розум джерелом пізнання і критерієм його істинності, Декарт прагнув розробити один, універсальний метод для всіх наук, виходячи з наявності в людській думці «природжений ідей», до яких він відносив більшість підстав математики і логіки. Погляд Декарта на природу був чисто механістичним: Всесвіт, на його думку, є величезний механізм, первинний імпульс до розвитку і існування якого дає Бог, а подальший розвиток залежить від творчої сили матерії.
Метод наукового пізнання Декарта називається раціоналістичним або аналітичним, він вимагає розчленовування об'єкту мислення на елементарні частини і рухи розуму від простого до складного.
Матеріалізм учення Декарта поглибив і розвинув нідерландський філософ Б. Спіноза (1632—1677). Він відкидав уявлення про мислення як про особливу субстанцію, яка існує сама по собі і виявляється через себе саму. Спіноза вважав, що існує єдина субстанція, що знаходиться поза свідомістю, є причиною самої себе і що не потребує ніяких інших причинах. Необхідність причин і наслідків, згідно законам єдиної субстанції — ось єдиний принцип світового порядку. Основні властивості цієї субстанції, по Спінозі, протяжність і мислення. Будь-яка матерія, від дерева до людини, може мислити! Мислення — це самосвідомість природи. Звідси витікає, що зв'язок і порядок речей ті ж, що і зв'язок і порядок ідей. Справжні правила мислення — це вірно пізнані закони миру. У своєму визначенні природи як єдиної субстанції, вічне буття якої витікає з її суті, Спіноза суперечив ідеї Бога, як її творця «з нічого».
Матеріалізм і ідеалізм
Пануючою філософською тенденцією в XVII—XVIII вв. стає матеріалізм, оскільки знання, що ростуть, про природу підтверджували його істинність і спростовували положення ідеалізму. Але, через те, що найбільш розвиненими науками були механіка і математика, матеріалізм того часу був механістичним. Саме в механіці бачили філософи того часу ключ до таємниць всесвіту. Характерною межею філософії Нового часу було те, що великі філософи були також і великими ученими — природодослідниками. Арістотелівська логіка, якнайповніші що відповідає вимогам, що пред'являються до обгрунтування вже наявних знань, перестає бути життєво необхідної. Необхідною стає логіка, направлена на добування нових знань.
В той же час філософія для філософії Нового часу характерний поява декількох оригінальних ідеалістичних концепція, пов'язаних з іменами таких філософів як Р. В. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм.
Р. В. Лейбніц (1646—1716) розвивав концепцію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади — різні неделимые духовні субстанції, з яких складається первинний, ідеальний світ, спіткати який можна лише розумом. Монади — елементи буття, що володіють активністю і самостійністю і здібні до сприйняття і свідомості. Великою заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку про нерозривність матерії і руху. Кожну з монад він розглядав як «маленьке дзеркало Всесвіту». А їх єдність і узгодженість результат Богом передвстановленої гармонії. Найнижчі з монад ті, з яких складається неорганічна природа, їм властиві лише уявлення, на сходинку вище знаходяться монади, що мають відчуття, з них складається тваринний світ, а до найвищого з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей. Він не заперечував можливості існування у Всесвіті істот, більш здійснених, ніж люди і в духовному, і в тілесному сенсі. Лейбніц розглядав простір як порядок взаємного розташування безлічі індивідуальних тіл, що існують поза один одним, а час — як порядок змінюючих один одного явищ.
У XVII—XVIII вв. у Англії розвинувся ідеалістичний сенсуалізм, найбільш яскравими представниками якого були Дж. Берклі (1685—1753) і Д. Юм (1711—1776). Будучи переконаним прихильником релігії, Берклі виступав з критикою поняття матерії. Він стверджував, що поняття матерії є помилковим, оскільки в його основі лежить припущення, що можна відвернутися від приватних властивостей речей, які складають зміст наших відчуттів, і утворити ідею «матерії взагалі», як загального для наших відчуттів субстрата. Але адже ми не сприймаємо матерію як таку, а всього лише окремі властивості речей — смак, колір, запах і т.д. Оточуючі нас речі — це своєрідні суми, комбінації відчуттів, і існують вони лише як ідеї в думці Бога, який і є причина і джерело земного життя. Одна з основних тез учення Берклі: існувати — означає сприйматися.
Таку ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію, хоч і що дещо відрізняється від концепції Берклі, розвивав і Юм. Він вважав, що людина не в силах зрозуміти що-небудь у нестямі, вийти за межі своїх власних відчуттів. Знання, по Юму, можливо, тільки логічним, а предмети дослідження, які торкаються фактів, виводяться з досвіду, оскільки не можуть бути доведені логічно. Досвід же — це потік вражень, причини яких осягнути неможливо. Оскільки досвід не можна обгрунтувати логічно, отже і досвідчене знання не може бути достовірним. Так, в досвіді нам дано спочатку одне враження про явище, а потім інше, але з того, що одне явище передує іншому неможливо логічно довести, що одне є причина іншого. Звідси Юм зробив висновок про незбагненність дійсного характеру причинності. Оскільки зникли всі підстави, по яких можна було б судити про достовірність знань, Юм вимушений був визнати, що джерелом нашої практичної упевненості служить не знання, а віра. Через критику ідеї субстанції по відношенню не тільки до матерії, але і до ідеального буття Юм дійшов критики релігійної віри і церкви.
Раціоналізм і ірраціоналізм
Раціоналізм (від лат. ratio — розум) — філософський метод, згідно якому основою пізнання і дії людей є розум. Філософію Нового часу, особливо ранній її етап часто називають Епохою раціоналізму. У протилежність цим установкам ірраціоналізм наполягає на обмеженості людського розуму в збагненні миру. Ірраціоналізм припускає існування областей світобачення, недоступних розуму, і досяжних тільки через такі якості, як інтуїція, відчуття, інстинкт, одкровення, віра і т.п.
Більшість філософських течій XVII в. слід віднести до раціоналістичного напряму, оскільки основні суперечки велися навколо методів пізнання дійсності, але не заперечували самої можливості такого пізнання.
У середині XVII в. формується альтернативна раціоналізму (у широкому сенсі слова) філософська лінія, яка "в повний голос" зазвучала тільки в 20 в. І виражена ця альтернатива в роботах одного з блискучих учених XVII в., математичні і фізичні відкриття якого зберегли свою цінність і у наш час, французького письменника, природодослідника і філософа Блеза Паскаля (1623—1662).
Саме послідовне проведення раціоналістичних принципів природничонаукового пізнання приводить Паскаля до розуміння того, що логіко-математичний строгий роздум завжди виходить з якихось початкових тверджень (аксіом, початкових принципів, постулатів), які не мають, і у принципі не можуть мати строгого (логічного, математичного) обгрунтування. Такі початкові положення, по Паскалю, людина приймає не "розумом" (він їх логічно не обгрунтовує), а "серцем" (вірою). "У серця є свої підстави, яких розум не знає", — писав Паскаль. Серце відає всім в людині, що виходить за межі його розуму, логіки, свідомості. У гносеологічному плані "серце" позбавляє розум від "поганої нескінченності" визначень і доказів.
Ця думка, що прозвучала в епоху панування в духовній культурі раціоналізму і абсолютизації природничонаукових методів пізнання, вносила дисонанс, за що згодом Паскаль одержав немало докорів в містицизмі. Але чи правомірно вважати містицизмом спробу філософа подолати односторонній раціоналізм, визнати "достовірність" інтуїтивно-плотського знання? Якщо класичний раціоналізм в особі Декарта при аналізі пізнавальної діяльності апелював головним чином до активності мислення і свідомості, проходячи мимо активності несвідомого, то Паскаль по суті справи звертає увагу на цю останню. Причому "серце" допомагає розуму, а не протистоїть йому, воно є, на думку Паскаля, гуманістичною основою розуму.
Ідея про необхідність обмежити монополію розуму у сфері теоретичного знання була сформульована їм на підставі усвідомлення непридатності природничонаукових методів для вивчення людини. "Коли я почав вивчати людину, я побачив, що ці абстрактні науки йому не властиві..." Цікаво відмітити, що Паскаль в дещо жартівливій формі признавався, що "побоюється " чистих математиків, які ще, чого доброго, "перетворять його на теорему". Всі багаторічні заняття Паскаля "відвернутими науками" ні на крок не просунули його в розумінні "речей людських". Великий учений говорить про обмежену значущість науки для людини і її даремності для вирішення його життєвих проблем. По суті Паскаль звернув увагу на проблему специфіки наук про людину на відміну від природних і математичних наук і на антиномію сциентизма і гуманізму.
Висновок
Новий час на відміну від Середньовіччя, характеризується пануванням не духовної, а світської свідомості, яка містить в собі момент иррелигиозности. Крім того, якщо в середні віки користувалися в основному дедуктивним методом, тобто міркуванням і отриманням істини, йдучи від загального до приватного, то філософія Нового часу будується на методі емпіризму (пізнання за допомогою досвіду) і раціоналізму.
В цілому ж Новий час ознаменувався бурхливим розвитком природних і точних наук. Успадковувавши і розвиваючи досягнення Ренесансу, природодослідники і філософи того часу створили нову картину миру, що стала основою європейської науково-технічної революції Нового часу. Філософські системи Бекона, Декарта, Гоббса були орієнтовані на практичне використання досягнень науки на користь промисловості, кораблебудування, мореплавання. Девіз «Знання — сила» став віддзеркаленням духу нової епохи.
XVI—XVII століття — час, що позначив крупні зміни в житті Європи. Зрушення в образі життя, системі цінностей, духовному світовідчуванні — все це знайшло своє віддзеркалення в новій проблематиці і стилі філософії. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Її почало було покладено відкриттями Н.Коперника, І. Кеплера, Тихо Бразі, Р. Галілея, а завершення випало Ньютону. Філософія повинна була усвідомити сенс і масштаб змін, що відбуваються, і ввести сучасників в новий світ, мир з іншим місцеположенням самої людини в його відношенні до природи, суспільства, самому собі і Богу.
Новий духовний світ шикувався і обживався людьми насилу, в конфліктах і зіткненнях. Звільнення від влади колишніх традиції вимагало мужності, зусиль і значного часу. Минуле позначалося і на тих, хто прокладав шляхи в цей новий світ.
У філософії цього періоду виділяються три теоретично обгрунтовані концепції пізнання і проникнення в таємниці природи і людини.
Перша з них — філософія Р. Декарта, картезіанський раціоналізм, що зробив вплив на подальшу європейську думку і що з'явився теоретичною основою естетики і мистецтва класицизму. Друга концепція, що розробляється, вступала в пряму полеміку з картезіанством, одержала назву емпіричного, сенсуалистского, метафізичного матеріалізму (Бекон, Гассенді, Локк, Гоббс). Третя творча концепція, представлена в думці XVII століття, — філософія містичного раціоналізму Блеза Паскаля, точніше, філософія людини як збіги протилежностей "величі і нікчемності", духу і матерії, розуму і пристрастей, істини і помилки, вічності і кінцівки.
Похожие работы
... розв'язання; · уміти виділити типи протиріч, що дозволить глибше дослідити специфіку предмета і знайти оптимальні шляхи та методи їх розв'язання. Філософський словник з теми: «Християнська філософія періоду середньовіччя. Західноєвропейська філософія нового часу» Апріоризм – в теорії пізнання знання, що наявні в свідомості й передують досвіду Дедукція – логічний метод, за яким на основі ...
... ії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві. 2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність ...
її на перший план як вищу духовну цінність. Вся діяльність Френсіса Бекона (1561-1626), одного з перших філософів Нового часу, була спрямована на філософське обґрунтування наукового знання нового типу, розробку нових поглядів на межу наукового пізнання, його методи, утвердження першорядного значення науки в житті суспільства. У центрі уваги Ф.Бекона – проблема Людина і Природа, особливо такі її ...
... покоління французьких просвітників – Жюльєна Офре де Ламетрі (1709-1751), Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771), По-ля-Анрі Гольбаха (1723-1789), ДеніДідтю (1713-1784), відверто матеріалістична і атеїстична позиція яких стала безпосередньо філософсько-світоглядною увертюрою до революції. Одним із парадоксів була та обставина, що просвітники, які в числі головних політичних гасел висували вимогу ...
0 комментариев