Тхеравада як різновид буддизму

Міністерство освіти та науки України

Університет імені Бориса Грінченка

Університетський коледж

«Тхеравада як різновид буддизму»

Роботу виконала:

Боярченкова Валерія

Викладач: Бондар О.В.

Київ – 2010

План

Вступ

1. Поняття про тхереваду

2.Буддизм тхеревади

3. Поширення буддизму тхеревади

Висновки

Вступ

Тхеравада (пали, «вчення найстаріших») - сама рання і найбільш ортдоксальная школа буддизму. Вона була створена відразу після смерті Будди його найближчими учнями. Згідно з ученням тхеравади, принц Сіддхартха Гаутама Шак'ямуні був земною істотою, що народилися як людина, але жила і померла як Будда. Його просвітлення було результатом карми - відплати, яке отримує людина у своїх наступних переродженнях в залежності від того, наскільки благими або неблагих були його діяння протягом одного життя. Сам Будда послідовно удосконалював свою карму благими вчинками на протязі 550 перероджень, після чого він, завдяки знайденим винятковим здібностям, і досяг прояснення. Отже, Будда з'являється серед людей кожні 5 тисяч років, а кожна людина, що вступає на шлях Будди, повинна перш за все дбати про поліпшення своєї карми.

1. Поняття про тхереваду

Після смерті Будди його учні намагалися з точністю передати кожне слово і зберегти в пам'яті кожен епізод з життя свого вчителя. Тому послідовники тхеравади надають великого значення періодичним зібранням учених-ченців, званих сангити, на яких постійно відновлюється і уточнюється вчення Будди. Історія тхеравади нараховує шість таких сангити:

перше - у Раджагрихе, через три місяці після смерті Будди (бл. 543-544 р. до н.е.);

друге - у Вайшали, бл. 367 р. до н.е.;

третє - у Паталипутре, бл. 244 р. до н.е.;

четверте - в Анурадхапурі і Алувіхаре (кінець I ст. до н.е.);

п'яте - в Мандалаї (Бірма) в 1871 р.;

шосте, присвячене 2500-річчю з дня смерті Будди - в Мандалаї та інших містах Бірми в 1954-1956 рр..

Особливо важливим для тхеравади вважається третьою сангити в Паталипутре, на якому володар імперії Маур'їв Ашока визнав дійсним вчення тхеравади і оголосив себе покровителем буддизму.

Школа тхеравади представляє собою чернечу громаду - сангху. Сангха тхеравадінов цілком залежить від мирян і існує на їхні кошти, проте в науці, і в духовній практиці вона є замкнутою чернечого організацією, не орієнтується на мирян.

Вищою метою навчання тхеравади є досягнення просвітлення і нірвани - вічного блаженного «небуття», який перериває нескінченний ланцюг перероджень, що тягнуть за собою численні страждання, і в цьому вчення тхеравади не відрізняється від навчань інших напрямків і шкіл буддизму. Але оскільки Будда розглядається тхеравадінов виключно як земне істота, то й досягнення просвітління представляється їм як буквальне слідування способу життя Гаутами Шак'ямуні і його практиці медитації.

Відмітною становищем у вченні тхеравади є переконання, що досягнення нірвани є лише тим, хто повністю відмовився від мирського життя і обов'язковою умовою на шляху до звільнення тхеравада ставить вступ в чернечу громаду. Особливе значення у традиції тхеравади також придбало шанування архатов (санскрит архат, попадали арахат - «гідний») - праведників, що пройшли чотириступінчастий шлях духовного вдосконалення («встав в потік», «повертається один раз», «не повертається», архат) і досягли його найвищого рівня - нірвани. До числа архатов тхеравада відносить 16 найближчих учнів і послідовників Будди.

Вчення Будди, визнане тхеравадою, викладено в палійской каноні Типитака, що буквально означає «три кошики» і перекладається як «три кошики вчення». Віддання оповідає, що перші тексти цього канону писалися на пальмових листках і зберігались у великих кошиках. Після смерті Будди три його учня роз'яснили присутнім основні принципи нового віровчення - тому Типитака ділиться на три основні частини:

Віная-пітака («кошик статуту»), Сутта-пітака («кошик повчань») Абхідхамма-пітака («кошик тлумачення вчення», або «кошик чистого знання»).

Найбільш древні тексти дошедщего до нас канону Типитаки були записані лише в I ст. до н.е. на Цейлоні. Уніфікований текст Типитаки був вироблений в 1871 р. на п'ятому сангити в Мандалаї (Бірма). На згадку про цю подію текст канону був вирізаний на 729 мармурових плитах і над кожною плитою зведена пагода. Так був створений комплекс-сховище канону - Кутодо, місце, шановане всіма буддистами світу. На шостому сангити в 1954-1956 рр.. були звірені і остаточно відредаговані всі 54 книги Типитаки, а також канонізовані скорочені тексти її перекладів на бірманський, англійську мови та гінді.

З самого початку послідовники тхеравади нетерпимо ставилися навіть до самих незначних відступів від встановлених ними правил чернечої дисципліни і від ортодоксального тлумачення вчення Будди і вели постійну боротьбу з відступниками від їхньої доктрини. На третьому сангити в Паталипутре тхеравада розділилася на три напрямки:

ватсіпутрія;

Сарвастивада;

вібхаджаявада.

Третій напрям склали найбільш ортодоксальні послідовники, які через 100 років утвердилися на Шрі-Ланці, що стала оплотом тхеравади.

До початку нашої ери і чернечий і мирської буддизм усе більше потрапляли під вплив індуїзму, а також ідей грецької та іранською філософії. У підсумку це призвело до поділу буддизму на дві найбільші гілки: тхеравада і махаяну (санскр. «велика колісниця»). Головна відмінність тхеравади від махаяни полягає у вченні про бодхисаттве. За буддійським ученням, бодхисаттвой є людина, що вирішила вийти з кола перероджень (сансари), щоб досягти стану будди. У тхеравада шлях бодхісатви пройшли тільки будди вже закінчилися світових періодів, а також будда нинішнього періоду Шак'ямуні і майбутнього - Майтрея. У махаяне шлях бодхісатви доступний для всіх, бодхісаттви мешкають не тільки на землі, але і в інших світах, число яких нескінченно (концепція «множинності бодхісаттв»). Але вищий духовний подвиг і головне достоїнство бодхісаттви полягає в тому, що, досягнувши стану нірвани, він вирішує не ставати буддою, а залишається у сансарі, надаючи допомогу в здобутті порятунку всіх живих істот. І якщо метою тхеравади є досягнення особистого порятунку, то метою махаяни стає досягнення стану бодхісаттви - тобто відмова від особистого порятунку заради звільнення інших живих істот. Принципова відмінність в тхеравада і махаяне має також і концепція Будди: в реальному Шак'ямуні махаяна бачила насамперед його божественну природу, він уже представляється втіленням і знаряддям надприродного одвічного світового принципу. У махаяне виникає теорія «космічного тіла Будди» - божественної творчої субстанції, здатної приймати різні земні форми ради порятунку живих істот від страждань. Число будд нескінченно, але при цьому існує їх внутрішню єдність. Для досягнення спасіння достатньо лише мати віру і вести доброчесне життя, а це є не тільки монахам, але і більш широкому колу послідовників - мирянам (звідси і назва «велика колісниця»). «Рух до нірвани» вже не вимагало обов'язкового догляду в сангху, і це, у свою чергу, породило більш критичне ставлення махаянист до архатом, яких звинувачували в тому, що вони дбають тільки про власний порятунок, залишаючись байдужими до страждань інших. Тому махаяністи закликали наслідувати не архата, абодхисаттве.

Між послідовниками цих двох напрямків буддизму велися запеклі суперечки, в ході яких послідовники махаяни називали школу тхеравади хінаяною («малою колісницею»), підкреслюючи тим самим її замкнутий характер. Слово «хінаяна» не зустрічається у текстах палийского канону, а лише зрідка використовується в літературі на санскриті, створеної до V ст. н. е.. Але в пізніших полемічних трактатах махаянист воно набуває зневажливий і навіть образливий характер: прихильники махаяни називають хинаяну самої примітивної частиною махаяни, а її послідовників - «покидьками людства, яких очікує перебування в пеклі». Під час підготовки шостого сангити в Бірмі і створення «Енциклопедії буддизму» (початок 50-х рр.. ХХ ст.) Між представниками тхеравади і махаяни була досягнута домовленість про те, щоб термін «хінаяна» не вживався по відношенню до тхеравади. Європейські дослідники буддизму почали використовувати термін «хінаяна» з кінця ХІХ ст., Але зараз він зустрічається все рідше і поступово виходить з ужитку і в західній літературі.

Буддизм тхеравади утвердився в Шрі-Ланці (Цейлон), Бірмі, Таїланді, Лаосі, Камбоджі і частково в Індії, Бангладеш, В'єтнамі, Малайзії та Непалі, а буддизм махаяни - в Індії, В'єтнамі, в ряді країн Центральної Азії і в країнах Далекого Сходу. Виходячи з такого географічного принципу поширення, буддизм тхеравади часто називають «південним буддизмом», а махаяни - «північним».

На відміну від християнства та ісламу, буддизм не тільки не відкидав релігію і звичаї тих народів, серед яких він отримував поширення, але навіть навпаки - він активно включав їх у своє вчення і культову практику. Буддизм тхеравади теж вступав у безпосередній контакт з місцевою культурою і релігійними традиціями, в результаті чого склалися різноманітні національні форми його вираження. Наприклад, особливість сингальської буддизму (Шрі-Ланка) полягає в тому, що його трактування відомостей, викладених у давньоіндійських історичних хроніках Діпаванса і Махаванса, як би «переносить» історію зародження буддизму на Цейлон, включаючи версію про неодноразове відвідування острова царевичем Гаутама Шак'ямуні. У підсумку на Шрі-Ланці міцно утвердилася переконання в тому, що саме тут виникло вчення будизм і це, у свою чергу, послужило поштовхом до розвитку культу паломництва до святих місць. Найбільш шанованими місцями паломництва на Шрі-Ланці є: монастир Махіянгана раджа маха Віхара (район Бадулли), побудований за життя Будди, коли він вперше відвідав острів; дерево Шрі Махабодхі, під яким Будда досяг просвітління; монастир Келані раджа маха Віхара (район Коломбо), де стоїть дорогоцінний трон, на якому Будда сидів під час проповідей; монастир Кірі Віхара при храмі Катарагама (район Монарагала), де знаходяться золоте сидіння Будди і меч, яким він зрізав своє волосся; печера дівах Гухава і монастир Дігхавапі раджа маха Віхара (район Ампарай), де Будда зупинявся на час сезону дощів, і багато інших місць, де Будда перебував у медитації або де зберігаються його реліквії: локон, ключиця, волосся брів, зуб, перел від праху Будди, слід від його ноги і т.д. У сингальською буддизмі особливо підкреслюється магічна сила реліквій, які захищають не тільки кожної людини, але і всю країну від злих сил і приваблюють добрі божества. Тому й обряди поклоніння божествам сингальської пантеону тісно пов'язані з магічною практикою. Прикладом можуть служити знамениті перахари - п'ять урочистих ходів, які щорічно проводяться в м. Канді і посвятять Зубу Будди, богам Натха, Вішну, Катарагама (скандх) і богині Паттіні.

У Бірмі і Таїланді буддизм тхеравади остаточно затвердився з початку II тисячоліття н. е.., коли на території Індокитаю утворилися великі бірманські і тайські держави, які гостро потребували стрункою і розвиненою релігійно-ідеологічній системі, здатної згуртувати численні племена і народи в єдину державу. Саме ця причина і спонукала правителів Пагана, Чіенгсена, Сукхотая, Аютії та інших держав заволодіти повним текстом палийского канону, який, згідно з переказами, зберігався в прибережних монскіх містах-державах. Епізоди боротьби за палійскій канон відображені в історичних хроніках багатьох держав Південно-Східної Азії. Після встановлення контактів з Цейлоном, в країни Індокитаю стали прибувати сингальська місіонери, що забезпечили масове надходження канонічної літератури на впали, що зробило величезний вплив на подальше формування культури та суспільної свідомості народів Бірми, Таїланду, Лаосу і Камбоджі. Але і в цих країнах буддизм тхеравади швидко набув національну специфіку. У Бірмі перш за все були включені в буддійський культ традиційні вірування в нагов - духів землі та води, оскільки і в канонічних буддійських текстах нагі (в індійській міфології вони мають образ змії) шануються дуже високо. У традиційних віруваннях бірманців особливе значення мали магіческпе обряди і ритуали, тому і буддійська медитація придбала тут дещо інший зміст, ніж на Шрі-Ланці і в Таїланді: у філософському плані головною метою медитації є пізнання вищої істини - Абхідхамми, але в практичному житті бірманські ченці, що вважаються по праву кращими знавцями Абхідхамми, за допомогою медитації прагнуть перш за все знайти надприродні здібності. В цілому це не суперечить вченню буддизму - в Сутта-пітака навіть містяться описи шести видів «вищої влади», які дозволяють літати по повітрю, ходити по воді, підніматися і спускатися на будь-які рівні існування, розчленовувати матерію на першоелементи, передбачити майбутнє і т. д. Але сам Будда засуджував демонстрацію надприродних здібностей, тому в інших країнах буддизму тхеравади використання медитації в подібних цілях не тільки не заохочується, але навіть припиняється. Іншою відмінною рисою бірманського буддизму є уявлення про пряму наступності його вчення від місіонерів імператора Ашоки. Тому бірманці орієнтуються не тільки на Шрі-Ланку як на хранительку палийского канону і священних реліквій, але і на Південно-Східну Індію. Крім того, бірманські ченці вважають твердинями буддизму тхеравади в рівній мірі Шрі-Ланку і Бірму, причому Бірмі відводиться роль охоронця і тлумача вищої істини - Абхідхамми, а Таїланд сприймається ними виключно як країна «примітивного буддизму».

Правителі тайських держав і створювані ними чернечі громади завжди орієнтувалися на Шрі-Ланку і визнавали авторитет сингальської буддизму. Навіть більшість найбільш шанованих храмових споруд Таїланду представляють собою копії або наслідування ланкійських прототипів. Особливістю тайського буддизму є практика отримання релігійних заслуг. Але якщо в традиції сингальської буддизму заслуги накопичуються шляхом участі в релігійних церемоніях і ходах, а також шляхом паломництва до святих місць, то в Таїланді надається особливе значення повсякденним контактам з монашою спільнотою - сангхой і розміреного способу життя відповідно до правил буддійського поведінки. Оскільки згідно з вченням тхеравади спасіння можна знайти тільки перебуваючи в чернечому стані, миряни часто приймають чернецтво на сезон доджів (червень-липень - вересень) і впродовж трьох місяців ведуть такий же спосіб життя, як і ченці. Коли в сім'ях підростають хлопчики, їх обов'язково віддають на кілька тижнів в монастирі для тимчасового чернечого посвяти - це розглядається як частина їх утворення. У дні свят ченцям завжди робиться особливу підношення їжі і грошей - дана; особливою популярністю користується церемонія Катхин - коли миряни урочисто дарують ченцям нові вбрання (зазвичай проводиться у жовтні-листопаді). При цьому тайцям не властива екзальтованість сингалів під час проведення релігійних свят і церемоній, а рядові віруючі як правило добре знають зміст буддійських проповідей про обов'язки мирянина і домовласника, маючи при цьому досить туманне уявлення про життя Будди і його вчення в цілому.

Індустріальне суспільство ХХ ст. і його цінності зробили помітний вплив на тхеравади. Активні шари суспільства в країнах Південно-Східної Азії сьогодні чекають від буддійського вчення наукового підходу та можливості його застосування в самих різних соціальних умовах. У великих містах традиційна релігійність буддизму та його зв'язок з фольклором та місцевими віруваннями були істотно знижені заради того, щоб пристосувати його е європеїзованому способу думання. Питання про те, яке місце в сучасному суспільстві може зайняти чернеча сангха, придбав особливу гостроту й тому, що в сучасному суспільстві для буддизму виникла реальна загроза опинитися на околиці цивілізації. У свою чергу, сангхой були зроблені значні зусилля, щоб довести, що буддизм як і раніше здатний надавати важливе інтелектуальний і культурний вплив на суспільство. Після II Світової війни в Шрі-Ланці, Таїланді та Камбоджі було відкрито п'ять університетів, де студентам пропонується спиратися на буддійське вчення в процесі підготовки до успішного служіння на благо суспільства. Сангха початку активізувати і роботу з мирянами: у Бірмі було засновано більше 200 центрів медитації для мирян, а з 70-х рр.. ХХ ст. цей процес поширився і на Таїланд. У 1950 р. в Шрі-Ланці була заснована найбільша і найбільш представницька міжнародна буддійська організація «Всесвітнє братство буддистів», в яку входять 94 регіональних центрів з 38 країн світу. В даний час штаб-квартира цієї організації знаходиться у Бангкоку (Таїланд).

З 60-х рр.. ХХ ст. послідовники тхеравади почали активно вести і місіонерська діяльність за кордоном. Спочатку головною метою їх місії було відновлення буддійських святинь в Індії, але зараз одну зі своїх найважливіших завдань місіонери вбачають у тому, щоб максимально освоїти країни Заходу. В результаті їх діяльності, а також шириться припливу емігрантів з країн Південно-Східної Азії, практично у всіх країнах Західної Європи, в США, Канаді та Австралії існують організації, центри і окремі громади послідовників тхеравади.

Тхеравада (санскрит, «стхавіравади») в перекладі з мови палі (діалект держави Магадха часів Будди) означає «вчення старійшин». Тхеравада - сама древня з усіх нині існуючих напрямків буддизму.

Вчення школи тхеравада грунтується на настановах Будди записаних на мові пали, званих «палійскій каноном». Палійскій Канон - це зібрання повчань Будди, Сутта-пітака (кошик суттю, або повчань); чернечих правил, Віная-пітака (кошик правил); філософсько-психологічних трактатів, Абхідхамма, або «вище вчення».

Практика навчання школи Тхеравада має три аспекти - розвиток моральності, зосередженості, мудрості.

Буддизм Тхеравади є домінуючою релігією в таких країнах як Шрі-Ланка, Таїланд, Бірма, Камбоджа, Лаос. Сьогодні буддизм Тхеравади широко відомий у світі завдяки популяризації буддійських методів вчителями різних традиці школи Тхеравади. Поширення буддизму в Індії від Гаутами до Ашоки.

Згідно з переказами, відразу після смерті Гаутами близько 500 його послідовників зібралися в Раджагрихе, щоб викласти вчення в тому вигляді, в якому вони його запам'ятали. Були сформовані доктрина і правила поведінки, якими керувалася чернеча громада (сангха). Згодом цей напрям отримав назву тхеравада («школа старійшин»). На «другому соборі» у Вайшали керівники громади оголосили незаконними послаблення в десяти правилах, які практикувалися місцевими ченцями. Так стався перший розкол. Ченці Вайшали (згідно Махавамса, або Великої хроніці Цейлону, їх було 10 тисяч) вийшли зі старого ордена і заснували власну секту, назвавши себе махасангхікамі (членами Великого ордена). У міру зростання чисельності буддистів і поширення буддизму виникали все нові розколи. До часів Ашоки (3 ст. До н.е) налічувалося вже 18 різних «шкіл вчителів». Найбільш важливими були первісна ортодоксальна тхеравада; Сарвастивада, спочатку лише незначних витрат з тхеравадою в доктринальному плані; махасангхікі. Врешті-решт між ними стався, так би мовити, територіальний розділ. Школа тхеравади перейшла до Південної Індії і Шрі-Ланку (Цейлон). Сарвастивада спочатку придбала популярність в Матхуре на півночі Індії, але потім поширилася на північний захід аж до Гандхари. Махасангхікі були спочатку активні в Магадхе, а пізніше закріпилися на півдні Індії, зберігши лише деякий вплив на півночі.

Найважливіша відмінність школи Сарвастивада полягає в доктрині одночасного існування минулого, сьогодення і майбутнього. Це пояснює і її назва: Сарва-асти - «все є». Всі три вищезгадані школи залишаються ортодоксальними за своєю суттю, але сарвастівадіни і махасангхікі, які користувалися санскритом, а не впали, виявляли тенденцію до більш вільного тлумачення сенсу висловлювань Будди. Що стосується тхеравадінов, то вони прагнули зберегти в недоторканності стародавні догмати.

Ашока (3 ст. До н.е). Поширення буддизму отримало найсильніший новий імпульс, коли мирським послідовником цієї релігії став третій цар з древньоіндийської династії Маур'їв (4-2 ст. До н.е). В одному зі своїх наскальних едиктів (XIII) Ашока повідав про каяття за кровопролиття і страждання, які він заподіяв людям у завойовницької війні в Калінга, і про своє рішення слідувати шляхом моральних завоювань (дхарма). Це означало, що він має намір правити, керуючись принципом справедливості, вселяючи цю праведність і у власному царстві, і в інших країнах.

Ашока шанував аскетів, поважаючи їх проповідь ненасильства і гуманні етичні принципи, і вимагав, щоб його чиновники підтримували благородні діяння, пов'язані із співчуттям, щедрістю, правдивістю, чистотою, лагідністю і добротою. Сам він прагнув бути прикладом, піклуючись про добробут і щастя підданих, будь то індуси, аджівіка, джайни або буддисти. Едикти, які він наказував висікати на скелях або кам'яних стовпах в різних частинах країни, увічнили принципи його правління.

Велика хроніка Цейлону приписує Ашоке честь скликання «третього собору» в Паталипутре, де на додаток до уточнення «істинного вчення» було вжито заходів до розсилки буддійських місіонерів за межі царства.

Від Ашоки до Канишки. Після Ашоки династія Маур'їв швидко згасла. До початку 2 до н.е. її змінила династія шунгіт, більш розташована до брахманам, ніж до буддистам. Поява на північно-заході Індії Бактрійського греків, скіфів і парфян кинуло новий виклик буддійським вчителям. Ця ситуація відображена в написаному на впали діалозі між греко-Бактрійського царем Менандра (Милинд) і буддійським мудрецем Нагасеной (Питання Милинд, Міліндапанха, 2 до н.е.). Пізніше, в 1 н.е., весь регіон від Афганістану до Пенджабу опинився під владою середньоазіатського племені кушанів. Згідно сарвастівадінского традицією, у період правління царя Канишки (78-101 н.е.) в Джаландаре був проведений ще один «собор». Результатом праці брали у його роботі буддійських вчених стали великі коментарі на санскриті.

Махаяна і хінаяна. Тим часом відбувалося становлення двох інтерпретацій буддизму. Частина сарвастивадинов дотримувалася ортодоксальної традиції «старійшин» (санскр. «стхавіравади»). Існували й ліберали, були схожі на махасангхіков. З часом ці дві групи вступили у відкриті розбіжності. Ліберали вважали вчення стхавіравадінов примітивним і незавершеним. Традиційний шлях шукання нірвани вони вважали менш успішним, називаючи його «малою колісницею» порятунку (хінаяна), власне ж вчення, називали «великої колісницею" (махаяна), що несе адепта в більш широкі і глибокі вимірювання істини.

У прагненні зміцнити і зробити невразливою свою позицію хінаяністи сарвастівадіни зібрали корпус трактатів (Абхідхарма, бл. 350 - 100 до н.е.), заснованих на ранніх текстах (сутрах) і чернечих статутах (Віная). Зі свого боку, махаяністи підготували трактати (1-3 н.е.) з викладенням нових інтерпретацій доктрини, виступаючи проти хінаяни як, з їхньої точки зору, примітивної інтерпретації. Незважаючи на розбіжності, всі ченці дотримувалися єдині правила дисципліни, і часто хінаяністи і махаяністи жили в одних і тих же або розташованих по сусідству монастирях.

Слід зазначити, що терміни «хінаяна» і «махаяна» виникли із полемічних висловлювань махаянист, прагнули відокремити свої нові інтерпретації від старих, які зберігаються консервативними сарвастівадіни. Обидві групи належали до північних буддистам, пользовавшимся санскритом. Тхеравадіни, які користувалися попадали і пішли на південь Індії і на Шрі-Ланку (Цейлон), не брали участі в цій суперечці. Цінуючи своїми текстами, вони розглядали себе як зберігачів істини, переданої їм через «старійшин» (пали - «тхера») від самого Будди.

Занепад буддизму в Індії. Як відособлена релігія, що привертала до себе нових послідовників, зміцнюють свій вплив і створювала нову літературу, буддизм процвітав в Індії приблизно до 500 н.е. Його підтримували правителі, в країні зводилися величні храми і монастирі, з'явилися великі вчителі махаяни: Ашвагхоша, Нагарджуна, Асанга і Васубандху. Потім настав спад, який тривав кілька століть, і після 12 ст., Коли в Індії влада перейшла до мусульман, буддизм в цій країні практично зник. Занепаду буддизму сприяли різні фактори. У деяких регіонах склалася неспокійна політична обстановка, в інших буддизм втратив заступництво влади, а подекуди натрапив на протидію вороже налаштованих правителів. Важливіше зовнішніх факторів були чинники внутрішні. Після становлення махаяни творчий імпульс буддизму ослабів. Буддійські громади завжди жили в сусідстві з іншими релігійними культами і практиками релігійного життя - ведийским ритуалізмом, брахманізмом, джайнскіх аскетизмом і поклонінням різним індуським богам. Ніколи не проявляв нетерпимості по відношенню до інших релігій, буддизм не міг протистояти їхньому впливу. Вже китайські паломники, котрі відвідували Індію в 7 н.е., відзначали ознаки розкладання. Починаючи з 11 ст. як індуїзм, так і буддизм стали відчувати на собі вплив тантризму, назва якого походить від сакральних книг тантр (керівництв). Тантризм - система вірувань і обрядів, де використовуються магічні заклинання, містичні склади, діаграми і символічні жести для досягнення почуття містичного єднання з реальністю. У тантричних ритуалах зображення бога в сполученні з дружиною було виразом здійснення цього релігійного ідеалу. В індуїзмі партнерки (шакті) вважалися подружжям богів, в пізньому махаянізме - подружжям будд і боддхісаттв.

Піднесені елементи буддійської філософії опинилися в руках колишніх індуських опонентів, сам Будда став вважатися втіленням (аватаром) Вішну, одного з індуських богів.