Реферат на тему:
Українські легендарні оповіді. Уособлення днів тижня: Святий Понеділок, Свята Неділя та Свята П’ятниця.
1. Святий Понеділок
Звичай умисного святкування деяких днів тижня, опріч церковних свят і загальноприйнятого, із введенням християнства, святкування неділі, вкорінився на Україні з давніх-давен і породив навіть уособлення самих цих днів у досить виразних образах. До таких днів належать понеділок, неділя і п'ятниця.
Особливо знаменним і незвичайним є, на перший погляд, начебто безпідставне святкування понеділка, або так зване «понеділкування». Звертає, між іншим, на себе увагу насамперед та обставина, що святкування понеділка і п'ятниці (подекуди почасти ще й четверга) практикується майже виключно серед заміжніх жінок (частіше — немолодих) і полягає не лише в настійливій молитві і пості (так «понеділкують» і знахарі), але й в утримуванні від деяких — переважно затяжних і важких — жіночих робіт. Аж до останнього часу в м. Борисполі Полтавської губернії зберігся особливо своєрідний звичай «понеділкування», що зводився лише до неробства всіх заміжніх жінок у цей день з повним відхиленням будь-яких релігійних, благочестивих мотивів. Мало того, — право нічого не робити по понеділках на все наступне життя виговорювалося нареченою нареченому ще до того, як вони візьмуть шлюб, і входило окремою статтею до передшлюбного договору. Правом «понеділкування», якщо лиш бажали, користувалися й дівчата з інших місцевостей, які виходили заміж за бориспільців, але позбавлялись його ті з місцевих наречених, котрі виходили заміж в інші села. У бориспільському звичаї мимоволі впадають у вічі такі його особливості: 1) «понеділкування» не пов'язується — подібно, наприклад, до вшановування п'ятниць — до якихось свят чи постів, а відбувається самостійно — і до того ж без черги, тобто щопонеділка; 2) воно практикується тільки серед жінок, притому заміжніх; 3) що найвартіше відзначити — право «понеділкувати» входить окремою статтею до передшлюбного договору. Зазначені особливості дали привід п. Чернишову, на основі праць Баховена, Моргана, Льоббока, а в новітній час — Поста і Жиро-Телона, дійти у своїй «Спробі витлумачення звичаю понеділкування» того цілком правдоподібного висновку, що звичай цей у його, так би мовити, бориспільській формі виник за найвіддаленішої доби початкового становлення шлюбних взаємин моногамічного типу. За первісної доби життя людства всі жінки певного племені вважалися пошлюбленими одночасно з усіма чоловіками того ж племені. Ця форма шлюбного співжиття відома під назвою «общинного», або «комуністичного» шлюбу. Шлюб «комуністичний» не відразу перейшов у шлюб типу моногамічного і на проміжних щаблях поступового переходу породив чимало досить оригінальних звичаїв, серед яких особливий звичай, названий Льоббоком «шлюбом на три чверті», який виразно виступає в житті гасанидських арабів — племені, що живе на Білому Нілі. Сутність цієї перехідної форми шлюбу полягає в тому, що дружина, згідно з шлюбним договором, зобов'язана зберігати цнотливість тільки у відомі дні тижня, в інші — має цілковите право розпоряджатися собою на свій власний розсуд. Занесені до стародавніх хронік перекази (приміром, переказ чеського народу, записаний Козьмою Празьким, та інші), дає підставу припускати, що і в житті слов'янського племені була доба, за якої шлюбні відносини мали характер «общинного» шлюбу. М. Г. Ковалевський, зробивши систематичний огляд фактів архаїчної старовини слов'ян і зокрема українців, визнає за можливе вважати стадоподібний стан з повним усуспільненням жінок найнижчим щаблем їхнього суспільного розвитку. До решток первісного «комунізму» жінок п. Ковалевський, слідом за професором Сумцовим, відносить, між іншим, нинішні українські «вечорниці» і великоруські «посиделки», а також деякі народні весільні обряди. Якщо це так, то в українському звичаї «понеділкування» в його бориспільській формі (святкування понеділка щотижня, участь у цьому святкуванні лише заміжніх жінок і, зрештою, внесення права на «понеділкування» до шлюбного договору) не можна не бачити решток свого роду «шлюбу на три чверті». Звичай цей, таким чином, започатковано за часів становлення моногамічних шлюбних відносин. Коли згодом шлюбні відносини остаточно вже склалися як моногамічні, такі, що вимагали від жінки цілковитої подружньої цноти, «шлюб на три чверті», що є прототипом «понеділкування», міг утриматися лиш за умови абсолютного зникнення з нього еротичного елемента або ж за умови видозміни цього елемента в простий обряд, який анітрохи не ображає почуттів чоловіка, — як видозмінився, приміром, болгарський звичай, за яким цнота нареченої належала друзям нареченого, у весільний обряд. Цей обряд у французькому весіллі дає право братові нареченого на перший поцілунок нареченої, в лауенбурзькому — право поїжджанам на той же перший поцілунок, а в швабському — право дружка на перший танок з нареченою. Право на вільність від шлюбних обов'язків, що становило суттєву рису «шлюбу на три чверті», як несумісне вже з поняттям про сувору подружню цнотливість, поступово витискається посиленим розвитком іншої сторони того ж звичаю — трудової, доки, врешті-решт, не щезає зовсім, змінившись правом заміжньої жінки на вільність від праці у відомі виговорені (обумовлені) дні тижня. Стародавній звичай утримав своє реальне життєве значення, але був пристосований до нових цілей, і відповідно до цих останніх змінив свій колишній характер: еротичний елемент зовсім відпав, а натомість його висунуто елемент економічний. Та оскільки право заміжніх жінок на звільнення у відомі дні тижня взагалі від будь-якої праці завдавало очевидної шкоди родинному господарству, то під тиском економічних потреб і в міру того, як родина набувала характеру рівноправної спілки чоловіка й жінки, однаково зацікавлених у процвітанні родинного господарства, це право неминуче мало обмежитися як у часі, так і в обсязі: кількість днів, коли жінка звільнялася від праці, що існує в бориспільському звичаї, звелася до утримання по понеділках лиш від деяких видів жіночих робіт.
У такому вигляді звичай «понеділкування» існує нині в усій Україні, та тільки він набув уже суто християнського забарвлення, внаслідок чого «понеділкують» часто за обітницею, притому здебільшого літні жінки та знахарі. Звичай цей полягає в тому, що в понеділок ніколи не їдять скоромного, а також (жінки) вважають за гріх «спускать лугу» (Слов'яносербський та Старобільський повіти). Хто в понеділок поститься, тому не лише добре житиметься на землі, але не страшно й помирати; а хто не вшановував «святого Понеділка, то тому скверно йти на той світ», — все одно, що подорожньому без палиці йти з двору. Перша зустріч на тому світі — із святим Понеділком, який розпитує про гріхи: він і так усе знає, та допитується, чи була душа »на дрімливому полі», тобто чи проводила біля небіжчика ніч, в яку спати не можна, а треба весь час молитися (Білгородський повіт).
Святий Понеділок уособлюється в образі сивого діда: у такому вигляді він і являє себе людям. Він виконує не лише обов'язки райського брамника, як ми це вже бачили, а й грецького Харона — переводить через вогненну ріку, що протікає в межах загробного світу, душі померлих, а також супроводжує на той світ душі змертвілих людей, що тимчасово залишають свою тілесну оболонку, щоб ще до смерті побачити пекло і рай. Ось що розповідала одна дівчина (Куп'янський повіт), яка змертвіла була, але за дві години знов ожила. «Коли я заснула, до мене явився старий сивий дід і повів мене крутою горою. Звідти він показав мені рай і пекло. Після того я перейшла з ним вогненну ріку, і не обпеклася. Тоді ми стали переходити через вузеньку річку. Дід стрибнув, перескочив та й каже мені: «Перестрибуй і ти!» Стрибнула я, але невдало: правою ногою ступила в річку і обпеклася. А річка та вся травою заросла. Нарешті, дід сказав мені: «Ну, дочко, тобі лишилося на землі жити тільки десять років, і час уже тепер повертатися додому; заміж хочеш — виходь, а хочеш — як знаєш». Тоді я прокинулась, і ось — як бачите». Присутні відразу ж подивилися на праву ногу дівчини і побачили, що нога справді обпечена, посиніла, та так і не відходить. Звідтоді дівчина та почала весь час молитися Богові і ходити по монастирях; а коли живе вдома, то вийде з хлібиною на шлях і дає жебракам по кусню хліба й по грошику. Заміж не йде, а все чинить добрі справи і чекає смерті.
Зображення святого Понеділка в образі сивого старого, який то перебуває при брамі раю, то показує душі пекло і рай, очевидно, дає підстави вважати, що на нього перенесено риси воротаря (брамника) раю святого апостола Петра, який до того ж, за деякими редакціями апокрифа «Ходіння Богородиці по муках», є замість архангела Михаїла проводирем Богоматері у пеклі.
0 комментариев