2. Політична думка Нового часу
Розпад феодального і формування буржуазного ладу, що супроводжувалися кризою абсолютизму та буржуазними революціями, створили нові потреби, сприяли виникненню буржуазної ідеології, яка намагалася звільнитись від теології, реально пояснити природу політичних явищ.
Політична думка Нового часу найвищого злету сягнула творчості Т. Гоббса (1588-1679), Дж. Локка (1632-1764). Ш. Монтеск'є (1685-1755), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Зокрема Дж. Локк у праці "Два трактати про державне правління" першим серед мислителів чітко розмежував такі поняття, як "особа", "суспільство" і "держава", причому на перше місце він поставив особу, справедливо вважаючи, що вона від народження має природні, невідчужувані права. Ці його погляди згодом лягли в основу концепції класичного лібералізму.
Т. Гоббс був прихильником теорії суспільного договору, згідно з яким люди як розумні істоти погодилися передати свої природні права монархові і підкоритися законові, щоб не було "війни всіх проти всіх".
Значним досягненням Ш. Монтеск'є є розробка концепції поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову, а також створення механізму їх стримування і противаг. Тільки при цій умові держава може забезпечити людині політичні та громадські свободи, не допустити деспотизму та зловживань з боку посадових осіб.
Свідченням нових підходів у розвитку політичної думки цього періоду є вчення Ж.-Ж. Руссо. Вихідним елементом держави у нього виступає не індивід, а соціальна група, асоціація, що виникає шляхом укладення суспільного договору. Головне завдання законодавства, на думку Ж.-Ж. Руссо, полягає у забезпеченні щастя, добробуту, свободи і рівності усіх громадян.
Політичні доктрини І.Канта (1724-1804) та Г.-Ф.Гегеля (1770-1830) зумовлені якісними змінами в суспільному житті Європи під впливом Великої Французької революції. На думку Канта, лібералізм - це єдина розумна платформа суспільного устрою, адже кожна людина є завершеною абсолютною цінністю. І. Канту належить пальма першості і в обґрунтуванні ідеї правової держави, в якій панує право, а основним джерелом влади є народ. Досліджував Кант і проблеми міжнародної політики, зокрема обґрунтував принцип |дотримання договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи тощо. Політичні погляди Г.-Ф. Гегеля викладені у працях "Філософія”, "Філософія історії", "Філософія духу" та ін. Заслугою Гегеля є те, що чітко розмежовував поняття "громадське суспільство" і "держава". Громадське суспільство - це суспільство власників. Щодо держави, то вона, на думку Гегеля, є засобом панування і не може бути засобом служіння громадянам і суспільству. Ґегель був потивником кантівської ідеї "вічного миру", бо він "розбещує націю", а війни охороняють нації від застою і загнивання.
Противагою ліберальним концепціям була марксистська концепція політики, в якій знайшов логічне завершення конфронтаційний, класовий підхід до її вивчення і здійснення. Вона розглядала державу як інструмент влади панівного класу і передбачала її відмирання в демократичному суспільстві.
Марксистські погляди на політику обґрунтовували необхідність ліквідації приватної власності на засоби виробництва та їх усуспільнення і побудову на цій основі суспільства соціальної справедливості. Основоположники марксизму - Карл Маркс і Фрідріх Енгельс – виходили із беззастережної переконаності в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити революційну зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі.
Перехід від капіталізму до соціалізму можливий, на їх думку, лише через соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату. Авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої завоювання політичної влади. Пролетаріат, за марксизмом - це могильник капіталізму і творець нового суспільного ладу. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.
Отже, політична думка Нового часу, підсумувавши попередні досягнення у цій сфері, заклала надійну основу для формування сучасних політичних теорій.
3. Політичні вчення Заходу XX cт.
Вагомий внесок у розвиток світової політичної думки кінця XIX - початку XX ст. зробив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920). Серед його політичних творів особливе місце посідають "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905) та "Політика як покликання і професія" (1919). На думку М.Вебера, політика – це насамперед участь у здійсненні влади або хоча би прагнення впливати на її розподіл як усередині держави, так і між державами. Досить цікавими; є і його міркування стосовно демократії, особливо щодо механізму соціального контролю над бюрократичним апаратом. Демократизацію М.Вебер розглядав як дієвий засіб протидії тотальній бюрократизації.
Поява ще одного важливого напрямку в історії політичної думки зазначеного періоду пов'язана з іменами видатних італійських соціологів Гаетано Моски (1858-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923), а також німецького соціолога Роберта Міхельса (1876-1936). Суть її полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість – еліта, яка здійснює управління нездатною до активної і творчої діяльності масою. Г. Моска виділив два типи політичної еліти: аристократичну або закриту, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократичну або відкриту еліту, яка допускає поповнення своїх рядів за рахунок вихідців із інших верств суспільства.
Заслугою Р.Міхельса є сформульований ним "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує в будь-якій організації і намагається зберегти владу над більшістю, посилити свої позиції. Цей процес, на його думку, є незворотним.
Для сучасної політичної думки Заходу характерна неоднорідність сфери предмету досліджень, суперечливість теорії та ідей про політику, політичну владу, політичні відносини, про їх місце і роль у політичному процесі. З початку XX століття в науці про політику утверджуються різні напрямки і школи, визначилися " важливі теоретичні орієнтації і концепції.
Своєму утвердженню і розвитку сучасна політична наука зобов'язана багатьом вченим, але передусім таким авторитетам у політології, як Гарольду Лассуеллу, Гансу Моргентау, Раймонду Арону та Морісу Дюверже.
Г. Лассуелл (1902-1979) є найбільш відомим спеціалістом в американській політичній науці. Заслуга його полягає в тому, що він велику увагу звернув на методологічні проблеми дослідження політики. Використовуючи фрейдистський підхід, Лассуелл сформулював на його основі теорію політичного психоаналізу. Суть цієї теорії полягає в тому, що важливим чинником, який зумовлює ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості. Важливе місце в цій теорії належить типології політичних особистостей.
Значна увага в роботах Лассуелла приділена також проблемі політичної влади і її розподілу в суспільстві. Зокрема, він розглядає владу як центральну категорію політичної науки.
Крупним представником американської політичної науки був також Г. Моргентау (1904-1980) – провідний теоретик США із зовнішньополітичних питань. Підкреслюючи головну роль національних інтересів у зовнішній політиці, він дав їм відповідну класифікацію. У забезпеченні національних інтересів першочергове значення, на думку Моргентау, належить силі.
Складною і надзвичайно колоритною фігурою у політичному світі Франції є Р.Арон (1905-1983). Він – автор багатьох робіт, присвячених різним питанням політології, зокрема проблемам влади, її дифузії, персоналізації влади, розробці міжнародно-політичної теорії і соціології міжнародних відносин та ін.
Плідною у політології є творчість іншого французького соціолога і політолога – М. Дюверже (1917 р.н.). Серед важливих політологічних проблем, розроблених ним, слід назвати проблеми теоретико-методологічного характеру, що пов'язані з розмежуванням різних сфер політологічного знання (політичної соціології, політичної психології, політичної філософії, державознавства), визначенням самого предмету політичної науки. Заслуговує на увагу і його дослідження проблем демократії (плутодемократії – тобто такого правління, коли владою одночасно володіють і народ - demos, і багатство - plutos), проблем політичних партій, їх місця і ролі у суспільному житті. Дюверже приходить до висновку, що при всіх своїх недоліках, партійний режим все-таки залишається кращим, ніж безпартійний, оскільки останній забезпечує увічнення керівних еліт, відкидає можливість пошуку народними масами тих організаційних форм впливу на політичне життя, які б активно протистояли державі.
Важливим аспектом у розвитку політичної думки на сучасному етапі є процес гуманізації політичної науки, обгрунтування ролі і значення людської особистості як головного суб'єкта політичного процесу. Завдання полягає в тому, щоб повернути людину і її основні потреби в центр уваги при вивченні політичних явищ.
Як бачимо, взята в єдності світова суспільно-політична думка складає цілісну багатоманітну за своєю палітрою картину того, чим є політика. Але, як і будь-яке знання про світ, вона не є вичерпною, беззастережно правдивою. Ідеологічна свідомість і визначені нею знання відверто культивують таку неповноту, тобто залежно від ціннісних орієнтацій перекручено спрощують сутнісну багатоманітність політичного буття.
Література
4. Аристотель. Политика. Т. 4. - М., 1997.
5. Гошовський М. Політична доктрина марксизму: ілюзії і реальність // Віче. -1994. - №5.
6. Енциклопедія політичної думки. Переклад з англ. - К., 2000. История политических и правових учений. Учебник для вузов / Под обш. ред. B.C. Нерсесанца. - М., 1995.
7. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / За ред. Є. Причепія. Переклад з нім. - К., 2002.
8. Макиавелли Н. Государь. - К., 1990.
9. Муляр В.І. Політологія. Курс лекцій. - К., 2003.
10. Основи політичної науки. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. - Львів., 1997.
11. Політологія / За ред. О.В. Бабкіної. В.П. Горбатенка. - К., 2001.
12. Політологія. Кінець XIX – початок XX ст.: Хрестоматія / За ред. О.І. Семківа. -Львів, 1996.
13. Себайн Д.Г, Торсон Т.Л. Історія політичної думки. Переклад з англ. - К., - 1997.
14. Платон. Держава. - К. 2000.
15. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997.
16. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології: екскурс в історію правничо-політичної думки. - К.,1998.
... рабство і багатство. Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих. Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, ...
... зації з їхніми особливими інтересами. Фракційність це й наслідок і умова демократії). Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках ХІХ ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркхеймом. Основні положення соціологічного ...
... "Статей про устрій Війська Запорозького", Зборівського договору 1649 р. Характерною ознакою суспільного життя козацтва був демократизм, що не могло не позначитися на формуванні тогочасної української політичної думки. Це знайшло своє яскраве підтвердження у "Пактах і конституціях прав і вольностей Війська Запорозького", які нині іменуються Конституцією П.Орлика (1710 р.). Тут уперше прозвучала ...
... не легітимізована конституційними засобами, а конституційні органи влади не є такими, що повною мірою відповідають уявленням людей щодо повноцінної влади. Подальша політична модернізація залишається актуальною і гострою проблемою суспільства. Таким чином, Україна з одного боку є частиною загальних світових модернізаційних процесів, тому ми можемо спостерігати наявність світових тенденцій в її полі ...
0 комментариев