Актуальні проблеми етнічної соціології

1.2 Актуальні проблеми етнічної соціології

В сучасних умовах світ — це надто строката картина національно-етнічної багатоманітності, що не зменшується, а дедалі збільшується і тим самим триває збагачення всього людства, розвитку його цивілізованості. Все це один з важливіших аспектів соціального процесу. В сучасному світі проживає близько 3,5 тисяч націй, народностей, етнічних племен. Більшість народів становить багатонаціональні держави. Якщо в країнах Європи налічується близько 300 націй і народностей, в США, Канаді, Латинській Америці проживає близько 600 націй і народностей, то в Азії, Африці, Австралії більше 2600 різних націй і народностей і етнічних спільностей, племен і родів. Тут не відбувається ні асиміляції, ні тривалої інтеграції. Консолідаційні процеси можливі тільки в середині великих етносів. Сучасні етнічні процеси неоднозначні. До 70-х років XX ст. в світі існувала думка, що в міру розвитку індустріального суспільства згладжуються мовні і релігійні відмінності, зникають етнічні межі. Проте яскраво виражена тенденція уніфікації способу життя народів, але не сталося згладжування різноманітності і етнічної забарвленості в одязі, їжі, житті, інтернаціоналізації суспільного виробництва тощо. 70 —80-ті роки XX ст. стали переломними в історії багатьох держав і етносів у зв'язку з проголошенням на всіх континентах планети етнічного відродження.

Реальне спільне життя націй і народностей далеке від безпроблемності. Основна біда полягала в тому, що суперечності, соціальні лиха заганялись в глибину, ставали латентними. В національній політиці не враховувалась специфічна особливість національних і міжнаціональних відносин, як своєрідних суспільних відносин. Своєрідність національних відносин полягала в тому, що національні відносини включали відносини всіх сфер суспільного життя — економічні, соціальні, політичні, духовні, передбачали їх аналіз як єдності матеріального і ідеального. Це викликалось тим, що стали хворобливо заявляти прагнення національної замкнутості, місництва, споживацькі настрої. В економічній сфері розгортається інтенсивний процес інтернаціоналізації економічних відносин. Національний компонент в економіці перестає відігравати вирішальну роль, а висуваються загальнодержавні інтереси, економічна доцільність і виробнича необхідність. Нерозуміння таких явищ привело того, що національні аспекти розвитку економіки стали уявлятися як функціональні специфічні галузі народного господарства, властивих одній або кільком націям. Ігнорування національно-особливого в економіці, значні прорахунки в реалізації назрілих проблем матеріального виробництва, слабке урахування інтересів людей проявлялись у величезних соціально-економічних втратах, втраті національного суверенітету, в диктаті сильних високо розвинутих держав і націй.

1.3 Соціально-етнічні особливості розвитку України

Україна — одна з великих держав Європи — займає найбільшу територію — 603,7 кв. км., а за чисельністю населення — більше 50 млн., уступає лише Федеративній Республіці Німеччини і Франції. Україна — другий за чисельністю (після росіян) слов'янський етнос. На початку 90-х років XX ст. в світі проживало більше 66 млн. українців, в тому числі близько 16 млн. за межами України. Більшість з них розселено на величезних просторах Росії — 5,7 млн., в Казахстані — близько 1,5 млн., в Молдові — 781 тис, в Білорусі —535 тис, в Киргизстані — майже 210 тис, в Латвії, Литві, Естонії — майже 250 тис. Великі діаспори склались в ряді країн Європи, Північної і Південної Америки: майже 1,8 млн. українців живе в США, близько 2 млн. — в Канаді, 560 тис. — в Ар­гентині, 350 тис. - в Бразілії, 220 тис. — в Австралії, багато українців живе в Чехії, Словакії, Угорщині, Польші, Болгарії та ін. Динаміка чисельності українців значно зросла з початку 90-х років XX ст. Етнічні процеси, що відбуваються в сучасних умовах в Україні, надзвичайно різноманітні. Визначальну роль відіграють процеси консолідації нації, зростання національної самосвідомості людей, дальше зближення основних рис культури і побуту різноманітних регіонів на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкрите згладжування різниці між регіональними діалектами і широке застосування літературної української мови в усній розмовній практиці. Якщо на початку XX ст. населення України становило досить різнорідну масу, то в кінці століття внуки малоросів, гуцулів, лемків, русичів та ін. уже називаються українцями. Нині в Україні живуть представники більше 100 націй, народностей і етнічних спільностей. Поліетнічна структура українського суспільства — об'єктивна реальність, що має глибокі історичні коріння, а міжнаціональні відносини — завжди важливий фактор соціального розвитку України.

Проблема формування українського народу відображена і в працях Михайла Грушевського, який вважав, що початком Історичних часів для українського народу є IV ст. н. є. Розселюючись з прабатьківщини — Київської Русі, східно слов’янські племена уже в найдавніші часи мали певні відмінності, потрапляли у різне етнографічне середовище, різні географічні, екологічні і культурні умови: великоруська народність формувалась переважно на фінській основі, білоруська — у близькому спілкуванні з литовцями, а українська — з тюрками. Подальша історія вела ці три народи здебільшого різними шляхами, що мають більше відмінностей, аніж подібностей. Отже, Михайло Грушевський вважав, що вже за часів Київської Русі існував повністю сформований україноруський народ, а Київська Русь за національним змістом — українська. Давні історичні назви українського народу — Русь, русин, руський — в період політичного і культурного занепаду українського народу взяті великоруським народом. Українці споконвічно орієнтувалися на Захід. А росіяни — на Азію.

В історії формування українського етносу існує концепція, за якою виникнення етнічних спільностей припадає саме на період розвинутого первісного суспільства. Специфічний характер культури о-побутового ладу українців, їх традиції складалися і розвивалися протягом багатьох поколінь під впливом способу життя, осідлого землеробства, кочівного скотарського господарства, природних умов на території проживання від Десни до Карпат, зв'язки із сусідніми етносами. Найглибшою історичною межею прамови сучасних індоєвропейських мов, до яких належить і українська, є 3500 років до н. є., коли фіксується індохеттська спільність. Згодом 1000 років з неї виділяються індоєвропейська і анатолійці. З 2500 до 2000 років до н. є. в окремі галузки мов від індоєвропейців відділились вірмени (2300 років до н. є.), індоіранці (2200 років до н.е.]. В 1500 році до н, є. сталася етнічна диференціація давніх європейців на західних, південних і східних, а також татарів: Германці, а також балгослов'яни як окремі етнічні спільності виділились у 800 — 500 роках до н. є. 3500 року до н. є. слов'яни почали виділятися в окремі самостійні етнічні спільності. На-величезній території від Десни, по-низов'я Днілра аж до Карпат тоді заселялась окремим етносом — українцями. Київська держава, заснована українцями на Подніпров'ї, — українська. Пізніше в XI ст, варяги — руси вдало обрали місце на схилах Дніпра — назвавши Києвом, що стало центром — природним і важливим торговельним. Київ дає назву землі полян, а згодом і асій південній спільності — східного слов'янства, що стає основою Русі. Пізніше назва Русь переходить і на всі інші східнослов'янські племена. Але існуючі ще задовго до утворення Київської Русі племена полян, сіверян, дулібічів, углічів, тверців, які займали середнє Подніпров'я, зберегли мову, традиції розселення, звичаї і побут. У X - на початку ХШ ст. державна єдність стає важливим етноконсолідуючим фактором стародавньоруського нараду. Важливе значення мало і прийняття на Русі християнства.

В період Київської Русі міцно зберігаються коріння українського народу. Вперше в 1187 році а київському літописі з приводу смерті Переяславського князя Володимира Глебовича згадується про «печаль і скорботу всієї України». Пізніше в літопису говориться про скорботу України Галицької, коли приїхав на князювання Ростіслав, а в 1217 — 1218 роках в Галицько-Волинському літопису знову говориться про всю Україну. Спочатку слово Україно вказувало на країну, де жив народ, який виділявся серед інших народів, мав певне місце проживання — край — країна — Вкраїна — Україна. З кінця ХП ст. у вживання входить етнонім Україна, що повільно, але невпинно витісняє назву Русь. Вважається, що самостійність, відокремленість українського етносу припадає на період XII — другу половину XVI ст., зародження, формування й консолідація українського народу органічно зв'язано з розвитком феодалізму в Східній і Центральній Європі. Якщо в період Давньої Русі до XI! ст. зароджуються первісні ознаки українського народу, то в умовах феодальної роздрібленосгі, яка почалася в XII —XIII стст., Русь стає спільним коренем трьох споріднених східнослов'янських народів. Територія на якій йшов процес зародження елементів українського народу — це князівства — землі Південно-Західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігово-Сі-верське, Волинське і Галицьке, а також Північна Буковина і Закарпаття. Історичним осередком формування українського народу залишилася Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина) з центром у Києві. В XIV — першій половині XVII ст. формувалися основні складові спільності. Поступово зміцнювалися зв'язки між південно-західними землями на базі феодальних відносин, де зберігалися певні особливості суспільного та політичного життя. До середини XIV ст. ще тривало" золото ординське іго, а південно-західні руські землі підпали під владу сусідніх держав — Польщі, Угорщини, Литви. Все це гальмувало економічний, політичний і культурний розвиток земель. У другій половині XVI — середині XVII ст. найбільш інтенсивно відбувалися процеси розвитку й консолідації українського народу. Цей період характерний значними зрушеннями в розвитку продуктивних сил — у землеробстві, ремеслах, внутрішній та зовнішній торгівлі. Виникли численні нові міста, йшло дальше освоєння території Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запоріжжя. Величезний вплив на процес формування етносу мали геополітичні фактори, що визначали характер соціально-економічної діяльності народу, систему зв'язків з навколишнім світом і навіть психологією. Територія початкового розселення слов'янських племен, розташованих в лісовій і лісостеповій географічних зонах, обумовила землеробський характер їх матеріальної культури. Південніше із Заходу на Схід розкинулась широка степова смуга, що становила величезний інтерес для землеробів винятково сприятливими природнокліматичними умовами. Проте тут протягом кількох століть, змінюючи один одного, кочували різні племена, які ототожнювались зі степом — чужим і ворожим слов'янам, але таким необхідним і бажаним. Багатовікова боротьба зі степом — Диким полем завершилась в XVIII ст. колонізацією його слов'янськими народами, серед яких переважали українці. Але сусідство з кочівними племенами не обійшлося безслідно; визначний вплив мало на формування українського національного характеру, якому властиві волелюбство, індивідуалізм, широта душі, войовничість тощо. Соціолог Вячеслав Липінський називає риси українців — духом степу, бачить в них причини козаччини, махновщини тощо.

Процес формування української етнічної території завершився на кінець XVIII ст. Тоді ж майже 90% території увійшло до складу Російської імперії. Виняток становили Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, що потрапили під владу Австро-Угорщини. Політичне об'єднання створило сприятливі умови для дальшого згуртування народу на основі зміцнення культурних та економічних зв'язків між українськими землями. Вищим етапом розвитку етносу став період формування надій, коли культурно-політичні, соціально-економічні і психологічні зв'язки між людьми національності досягають найвищого ступеня міцності. Об'єктивно передумови склались лише в епоху капіталізму, з його машинним виробництвом, розвинутими системами транспорту, зв'язку, інших засобів комунікації і масової інформації, широкою писемністю населення, високо розвинутої національної культури, активної культурно-політично і діяльності людей. Умови для формування української нації склались в XX ст., але процес затягувався тому, що його штучно гальмували з боку російської влади, яка твердила, що українці є частиною російського народу, а не самостійний народ. В 20-ті роки XX ст, українці створили національно-державне утворення — Радянську Україну, яка через недосконалість все ж забезпечувала сприятливіші аніж будь коли раніше умови розвитку корінного етносу. Проведення Радянською владою політики українізації свідчило про те, що всі народи, які в 1922 році утворили Союз Радянських Соціалістичних Республік одержали не просто право на вільний культурно-національний розвиток, а й державну підтримку його реалізації. В межах політики українізації статус української мови фактично набуває державної. Створюються сприятливі умови для розвитку національної культури, на керівні пости в державних владних структурах висуваються національні кадри. Національне відродження охопило представників всіх націй, народностей, які проживали на території України. Та, починаючи з 30-х років, національна політика Радянської влади деформується, національне культурне і соціальне будівництво уповільнюється, хоча мета Радянської влади залишалась попереднею: розквіт і зближення нації. Соціальні перетворення другої половини 80-х років докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію в Україні. Сталось піднесення національної самосвідомості. Державні владні структури змушені рахуватися з процесом пожвавлення розвитку національної свідомості і самосвідомості. Приймається закон про мови в Україні, за яким українській мові надано статус державної і гарантовано вільний розвиток і функціонування мов всіх національностей, які проживають в Україні. Конституція України закріпила національне відродження.

Під впливом політичних і соціально-економічних факторів населення України змінювалось кількісно і якісно. З XVII ст. до сучасності населення України збільшилось майже в 10 раз: з 5—7 млн. до 50 млн. Та зростання населення йшло нерівномірно. В XX ст. внаслідок Двох світових війн, революцій і громадянської війни, голоду, міграції, зниження добробуту на початку 30-х і в середині 40-х років, сталися значні важковідновлювані втрати людських ресурсів: лише в 50-х роках в Україні відновлена довоєнна чисельність населення, а згодом спостерігається і збільшення, зростання населення України. Більшість населення України завжди становили українці. Правда, в середині 90-х років через значні ускладнення в соціальній сфері, різко знижується народжуваність в Україні і в порівнянні з початком в середині 90-х років чисельність зменшилась майже на 2 млн. населення. В XX ст. питома вага українців серед населення України різко змінювалась: в середині 20-х років українці становили 80,6% населення, в кінці 30-х років — 73,5%, у 50-х роках— 76,8 %, у 80-х — на початку 90-х років —12,1%. Водночас збільшувалась чисельність росіян, які проживали в Україні: якщо в 20-х роках їх чисельність становила 3 млн., у кінці 50-х років — 7 млн., у 80-х роках — більше 11 млн. Історично склалось так., що сільське населення переважно українське, а у великих містах і певних регіонах (Донецький промисловий район, Південь і Схід України) — значна кількість росіян, здебільшого українці тут користувалися не українською, а російською мовою. Зростання індустріальної потужності викликало прискорення урбанізації, змінювалась соціально-класова і станова структура населення. Зростання міського населення викликало зростання і чисельності робітників і водночас відрив із села сільських жителів. Та все ж міста і промислові райони України ставали українськими, бо основним джерелом поповнення їх населення ставало село а селянство — українське. Але місто поглинало не тільки сільських жителів, а й абсорбувало культури, народні традиції, тому що світ великих міст, світ політичний, господарський і наукової еліти — переважно росіяни.

В період після другої світової війни в Україні намітилась тенденція звуження сфери застосування української мови, зниження національної самосвідомості. В кінці 50-х — на початку 60-х років майже 5млн. українців (12,8%) називали рідною мовою —російську, а на початку 70-х років —уже близько 6,3 млн. (14,6%) і на початку 80-х років — 7,8 млн. (майже 18%). Та в кінці 80-х років почалось піднесення національної самосвідомості і в ході перепису населення в кінці 80-х років кількість українців, які назвали рідною мовою російську помітно (знову становило 12%) скоротилась. Мовна ситуація в Україні серйозніша, аніж свідчила статистика. Багато українців називали рідною мовою українську, а в повсякденному ж житті повністю користуються російською. Такому становищу сприяє не лише міський спосіб життя, а й певна русифікація системи освіти (в середині 80-х років 75% шкіл залишались україномовними), але в них навчалось менше половини всіх учнів; у вищих навчальних закладах і технікумах викладання велось в основному російською мовою. Широке використання російської мови пояснювалось не стільки зневажливим ставленням до рідної, української мови з боку українського населення, переважно з інтелігентних сімей, а модою, прагненням сліпого наслідування та ін. На початку 90-х років прогресивна національна інтелігенція оцінила становище небезпечним для самого існування етносу. Проте, мова — важлива, але не єдина і не визначальна етнічна ознака. Хоча мова — це влада. Навіть втративши мову етнос не припиняє існування як біосоціальна спільність, але втративши мову, етнос може втратити владу, державність. У свій час ірландці стали говорити англійською, а фламандці — французькою, все ж не втратили оригінальності культури і не стали англійцями або французами. Так що широке розповсюдження в Україні російської мови не можна розглядати як перешкоду для розвитку українського етносу. Але не треба забувати і те, що потурання, зневага рідної мови може привести до втрати влади, втрати державності.

Етнічні процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умовах, надзвичайно різноманітні. Безумовно, визначальну роль у розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, зв'язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальшим зближенням основних рис культури І побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкритим згладжуванням відмінностей між регіональними діалектами і широким застосуванням української літературної мови в уснорозмовній практиці. Прогрес культури будь-якої нації переважно обумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого те інших народів, беруть участь в дальшому її розвитку, насамперед, через рідну мову. Право населення одержувати освіту рідною мовою забезпечується в Україні створенням державою широкої сітки шкіл, інших навчальних закладів. Кожний громадянин має право говорити рідною мовою. Народ України, звичайно, мав потребу знання міжнаціональної мови і в минулому проявляв прагнення оволодіти російською мовою. Та в широких масах це прагнення часто проявлялося через зневажання їх рідної української мови і примусового запровадження як державної російської мови. Неправильне розуміння інтернаціоналізму, коли мовну політику зводять лише до підтримки мови міжнаціонального спілкування, а про національну мову замовчують. Та не треба впадати і в іншу крайність: насильне запровадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити лише на ґрунті вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для якоїсь мови. Це не забезпечено практично в Україні, і суспільство зустрілось із серйозними явищами, затьмаруючими національну ситуацію в ряді регіонів (Донбас, Слобожанщина, Південь). У міжнаціональних відносинах необхідний і важливий такт, обачливість, обережність, недопустимість приниження, образи, національного почуття. Насильне запровадження української або російської мови —поліцейщина, але в поширенні національними меншинствами української мови — нема і тіні поліцейщини, не можна ж зневажати і прагнення говорити, користуватися в державному спілкуванні і російською мовою, особливо в регіонах, де населення в більшості користується російською мовою. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем, і скільки красивих, гучних фраз про культуру не скажеш, обов'язкова державна мова в Україні зв'язана з примусом, заганянням. У вирішенні проблеми вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншостей стали помітні зрушення. З початку 90-х років в Україні відкрито сотні факультетів вивчення болгарської, грецької, єврейської (ідиш і іврит) польської, кримськотатарської та інших мов. Друкуються мовні словники і розмовники. В Києві відкрито республіканське польське культурно-освітнє товариство. Діють товариства єврейської культури з філіалами в Одесі, Чернівцях, Харкові. Товариство грецької культури існує в Маріуполі, Одесі. Створено закарпатське товариство угорської культури та ін. Всупереч непродуманим заявам українських націоналістів, які прагнуть «викорчувати» російську мову із спілкування все ж російська мова залишається мовою міжнаціонального спілкування в Україні і конституційно закріплено «вільний розвиток використання і захист російської мови». Все ж варто подолати певну «українську зарозумілість» і законодавчо надати російській мові статусу офіційної, адже російська мова дозволяє українцям і всьому населенню України вільно спілкуватися з народа­ми світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою ООН.