Концепції історичних етапів економічного розвитку

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Реферат

Концепції історичних етапів економічного розвитку

Черкаси 2010

План Вступ І. Концепції історичних етапів економічного розвитку за формаційним та технологічним підходами 1.1 Етапи економічного розвитку за формаційним підходом 1.2 Етапи економічного розвитку за технологічним підходом ІІ. Цивілізаційний підхід визначення етапів економічного розвитку Висновки Список використаної літератури
Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що вивчення економічної теорії передбачає осмислення основних історичних етапів економічного розвитку суспільства. Ці етапи не мають однієї ситеми їх визначення, а розглядаються за різними підходами до їх класифікації. Універсальною закономірністю прогресу економіки є поступовий перехід від нижчих до вищих ступенів розвитку продуктивних сил. В історії еволюції суспільства вирізняють кілька етапів, які поступово змінювали один одного. Сформувались і відповідні критерії визначення цих етапів. Найтиповіші їх визначення ґрунтуються на таких підходах: формаційному, цивілізаційному, технологічному.

Об’єктом дослідження стали історичні етапи економічного розвитку.

Метою реферату є охоплення основних концепцій трьох підходів до визначення етапів економічного розвитку.

Відповідно до мети формуються такі завдання:

1.  охарактеризувати формаційний підхід та основні періоди, що він передбачає;

2.  визначити сутність технологічного підходу;

3.  ознайомитись з основними концепціями етапів економічного розвитку за цивілізаційним підходом:

4.  виокремити недоліки та переваги всих підходів до економічного розвитку.

Структура реферату. Реферат складається із вступу, двох розділів з двома підрозділами, висновку та списку використаної літератури.

І. Концепції історичних етапів економічного розвитку за формаційним та технологічним підходами

 

1.1 Етапи економічного розвитку за формаційним підходом

Формаційна концепція всебічно розглядає розвиток суспільного виробництва і взагалі людського суспільства. Розвиток суспільства повністю базується на розвитку виробництва матеріальних благ. Продуктивні сили — це така ланка, яка визначає весь розвиток, але діє не відокремлено, а в сукупності з виробничими відносинами. Продуктивні сили — динамічніша, революційна сторона. Вони визначають розвиток виробничих відносин. У свою чергу, виробничі відносини впливають на продуктивні сили. Оскільки продуктивні сили динамічніші, розвиваються швидше, виникає гострий конфлікт між цими сторонами. Виробничі відносини перетворюються з рушійної сили продуктивних сил на їх гальмо. Розв’язання цього конфлікту потребує заміни застарілих виробничих відносин на прогресивніші, які відповідають рівню та характеру продуктивних сил. Це пояснюється об’єктивною потребою розвитку суспільства, і саме в цьому реалізується зміст соціально-економічного закону — обов’язкової відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил. Згідно з дією цього закону відбувається поступова зміна соціально-економічних формацій [ 2, 75].

Соціально-економічну формацію, за названою концепцією, становить спосіб виробництва в сукупності з адекватною надбудовою, різноманітними та характерними для неї формами діяльності людей.

Формаційна теорія грунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються [ 2, 76].

В історії розвитку людства вирізняють кілька типів соціально-економічних формацій, які послідовно формувались, а далі так само змінювалися: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну. Поряд з ними у 20—80-х роках XX ст. у цілому ряді країн, зокрема СРСР, країнах Східної і Центральної Європи існував соціалістичний лад.

Відповідно до рівня і характеру продуктивних сил первісного суспільства і на основі спільної та колективної за своїм змістом і формою складалися і розвивалися колективістські первіснообщинні виробничі відносини. Їх основу становила общинна власність на засоби виробництва. Праця первісної людини не створювала додаткового продукту, а й виключалась можливість існування приватної власності, класів, експлуатації людини людиною первіснообщинного виробництва була в задоволенні потреб не окремих осіб, а всіх членів общини. Засобами досягнення мети первіснообщинного виробництва були колективна праця, общинна власність, зрівняльний розподіл.Відповідно й основним економічним законом первіснообщинного суспільства було забезпечення спільною працею існування і збереження життєдіяльності общини і кожного з її членів.
Господарство первісної общини носило натуральний характер. В процесі здійснення первіснообщинного виробництва виникає і розвивається суперечність між спільними економічними інтересами общини в цілому і індивідуальними інтересами кожного її члена. Це - основна економічна суперечність первісного суспільства. Вона не переростала в антагонізм доти, доки власність на засоби виробництва членів общини була спільною і поділ праці не вийшов з натуральної природньої форми.

Проте на певному ступені розвитку продуктивних сил первіснообщинного суспільства праця стає все більше і більше спеціалізованою. Природній поділ праці все більше і більше уступає місце суспільному поділу праці. Поряд із землеробством розвивається скотарство. Там, де для цього були більш сприятливі умови, скотарство стає основним видом трудової діяльності. В окремих районах племена залишають землеробство і поступово переходять виключно до скотарства. Таким чином, скотарство відокремилось від землеробства як самостійна галузь господарства.

З виділенням із загальної маси первісних племен таких, виключно займалися скотарством, відбувся перший великий суспільний поділ праці.
Перший великий суспільний поділ праці сприяв дальшому значному підвищенню продуктивності праці і на його основі - виникненню додаткового продукту [ 4, 147].

Удосконалення знарядь праці призвело до того, що в общинах виділяються люди, які займаються ремеслом. Відбувається відокремлення ремесла від землеробства, яке становить собою другий великий суспільний поділ праці. Розширюється обмін. Продукти набувають форми товару. Виникають гроші.

З появою нових, більш удосконалених знарядь праці виробничі відносини первісного суспільства перестали відповідати новому рівню продуктивних сил.

Якщо колективна праця первісних людей вимагала спільної власності на засоби виробництва, то індивідуальна праця обумовила зародження приватної власності.

З появою приватної власності складається майнова нерівність між людьми: як між родами так і всередині роду, з'являються багаті і бідні. Особи, які займали в родовій общині посади старійшин, військових вождів і ін., поступово використовують своє становище в цілях особистого збагачення.

В цих умовах полонених не вбивали, а перетворювали на рабів. Рабами ставали і члени общини, які попадали в боргову залежність.

Так виник перший поділ суспільства на класи – рабовласників і рабів. З'явилася експлуатація людини людиною.

Відбувався розпад родового ладу, на зміну якому йшло класове суспільство і держава, як знаряддя забезпечення панування одного класу вад іншим.

Рабство - перша і найбільш груба форма експлуатації людини людиною. Загальні умови, які підготували перехід до рабовласницького способу виробництва:

-розвиток продуктивних сил суспільства до такого рівня, коли стає можливим створення не тільки необхідного, але додаткового продукту;

-поява індивідуального господарства і приватної власності на засоби виробництва;

 -розвиток майнової нерівності.

 В умовах рабовласницького ладу специфічною особливістю з'єднання робочої сили із засобами виробництва було те, що трудяща людина (раб) була не тільки позбавлена власності на засоби виробництва, а й сама відносилась до засобів виробництва і виступала як власність рабовласника. В стародавньому Римі раба називали знаряддям праці, яке говорить.
Рабовласницькі виробничі відносини характеризувалися прямим позаекономічним примусом людини до праці.

Рабовласницьке виробництво за своєю формою було натуральним виробництвом.

Проте на шляху прогресу виробництва в рабовласницькому суспільстві з самого початку з'явилися істотні перешкоди. До них відноситься передусім головна суперечність рабовласницького ладу, суть якої заключається в рабській формі праці та рабовласницькій формі власності, в діаметральній протилежності становища раба і рабовласника.

Конкретними формами прояву основної суперечності рабовласницького способу виробництва були:

- протиріччя між розумовою та фізичною працею. Рабовласники з презирством дивилися на фізичну працю, примушуючи до неї рабів. Самі ж виконували розумову працю (вели державні справи, займалися наукою, мистецтвом і ін.);

- протиріччя між містом та селом (міста були центрами ремісницького виробництва, торгівлі і культури, а околиці міста і далекі провінції їх придатками);

- протиріччя між великим виробництвом рабовласників і дрібним господарством вільних ремісників і селян (розорення та витіснення вільних дрібних робітників).

В міру розвитку продуктивних сил, ці протиріччя загострювались і викликали кризу й розпад рабовласницького способу виробництва. Великі рабовласницькі господарства ставали все менш і менш прибутковими.
В цих умовах рабовласники розбивають свої земельні володіння на невеликі ділянки і передають їх в оренду вільним селянам, а також і рабам. Одержавши від великого земельного власника-рабовласника ділянку землі, селяни і раби перетворювалися в підневільних трудівників, зобов'язаних працювати і віддавати землевласникам значну частину виробленої на землі продукції. Це система колонат.

Виникнення колонату свідчило про те, що рабовласницька форма експлуатації зжила себе. Колонат був зародком нових, феодальних відносин всередині рабовласницького суспільства.

У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов’язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї праці. Тому власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби, базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов’язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність — товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

 Капіталізм характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використанням найманої праці та системи ринків чистої конкуренції.

В економічній теорії є дещо інші визначення сутності капіталізму.

- Капіталізм — це “…виробництво для ринку підприємливими індивідами чи об’єднаннями їх з метою отримання прибутку” [ 5, 60].

Ознаки капіталізму:

1) приватна власність на засоби виробництва;

2) система найманої праці;

3) свобода підприємництва і вибору;

4) ринкова система та вільна конкуренція;

5) важлива роль прибутку;

6) обмежена роль держави

 Основні ознаки державного соціалізму:

1. Монополія державної власності, яка веде до загального одержавлення економічної та інших сторін суспільства. Вона утверджувалась як наслідок підміни реального усуспільнення виробництва формальним (зміна юридичної форми власності на засоби виробництва), що означає розподіл функцій управління і розпорядження. Для створення ринкових відносин і свободи підприємництва необхідно подолати монополію держави на власність (роздержавлення і приватизація).

2. Відносини адміністративної залежності. Більшість підприємств позбавлені самостійності щодо формування програми, вибору ресурсів, партнерів, розпорядження доходами тощо. Робота відбувається за планом, управління базується на силі влади, тому як регулятор господарських зв'язків використовуються не економічні, а адміністративні розпорядження. Супутником командної економіки виступає «тіньова економіка», яка діє за своїми правилами. Відносини адміністративної залежності, що використовувались для позаекономічного «залучення» до праці і організації виробництва, позбавляють економічної здатності до саморозвитку і саморегулювання.

3. Надцентралізація суспільного виробництва. Через низьку ефективність виробництва і велику витратну частину бюджету держава концентрує високу частку виробленого продукту. Переважають великі підприємства-монополісти, які низький рівень рентабельності покривають високими цінами. Демонополізація економіки означає передачу основної частини повноважень місцевим органам.

4. Бюрократизація управління. Бюрократизм — це суспільні відносини, що характеризують монополізацію функцій керівництва економічним і суспільним життям відокремленим колом осіб. При наявності спеціалізації в управлінні повністю позбавитися бюрократизму важко. Можна обмежити негативні сторони (виборність, звітність, можливість заміни керівництва тощо).

5. Жорстка залежність економіки від ідеології і політики. Ця проблема виникає через зрощування господарських і політичних структур, коли правляча партія глибоко вмонтована в економіку і діє як управлінське ядро економічної і політичної системи, як вищий ешелон адміністративної влади. При цьому держава втрачає свою відносну незалежність від партії, її апарату, керівники державних закладів влади і господарських організацій зобов'язані регулярно звітувати перед партією. Економічне життя заганяється в жорсткий ідеологічний «корсет». Офіційна наука і пропаганда забезпечує захисний ореол над неефективністю господарської системи.

6. Самоізоляція економіки, її несприйнятливість до світового досвіду. Як неринкова система державний соціалізм розвивався за іншими законами, ніж світове господарство, тому для нього характерні замкненість, слабкий зв'язок із світовим ринком. Без входження в світове співтовариство неможливо перейти до нормальної ринкової економіки.

Переходом до соціалізму від капіталізму являється створення соціалістичного способу виробництва. Тобто єдність продуктивних сил, заснованих на вищій машинній техніці крупного виробництва, та соціалістичних відносинах, які засновані на громадській власності та засобах виробництва [ 3, 65].

Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні сопіально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім-для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для ^вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.

Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХУІП-ХІХ століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.