Психологія самотності: генезис, види, прояви

Міністерство освіти і науки України

Нікопольського училища Криворізького державного педагогічного університету

ПЦК педагогіки і методики початкового навчання

Курсова робота

з психології

Психологія самотності: генезис, види, прояви

Студентки 4 курсу

відділення початкове навчання

О.В.Романенко

Керівник:

Шевякова Н.Л.

Нікополь, 2007

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування феномену самотності 5

1.1 Самотність – проблема століття. 5

1.2 Самотність у молодшому шкільному віці 13

Розділ 2. Аналітико-дослідницька робота. 27

2.1 Використання психодіагностичних методик в дослідженні особливостей стану самотності 27

2.2 Практичні поради покращення емоційного стану. 31

Висновки. 36

Список використаної літератури. 37

Вступ

Ми живемо в той час, коли відбуваються величезні зміни в стилі життя, які пов'язані із змінами в соціальних, в політичних, економічних та інших сферах. Ці зміни носять глобальний характер, і українське суспільство сьогодні опинилося в тому стані, яке раніше назвали б «роздоріжжям», «переломом», «зміною віх». Культурологи називають цей стан точніше – «культурним проміжком»: простір між кінцем чогось визначеного і початком чогось невідомого, маргінального по своїй сутності.

Такі періоди бувають у житті кожного суспільства. Саме тоді людина раптом починає усвідомлювати власну малозначність і неможливість реалізувати свої особистісні здібності. На рівні суспільства - це застій, криза; на рівні людини – розпад вищих цінностей і соціальне відчуження.

Людина в сучасному світі, у тій культурній ситуації, що ми визначаємо як проміжну, виявилася в дискретному часі, для неї зникла лінійна цільова спрямованість, застаріла колишня просвітницька ідея про те, що головною є крапка наприкінці шляху. Людина дійсно живе «тут і зараз», живе «на трасі», на шляху, як перекотиполе, що втратило міцні корені й прикріплення до землі.

Отже, самотність породжується втратою змісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки від самої людини. Скоріше це не її провина, а її лихо. Занадто багато об'єктивних факторів випало на наше стрімке століття, і протистояти їм кожна окрема особистість сама по собі просто не в змозі. Саме тому ми і говоримо, що наш час – час відчуження й самотності.

Одним з таких факторів перетворення почуття самотності в психологічну якість, а його переживання в одну з глобальних людських проблем можна вважати повну й повсякчасну перемогу сучасного наукового мислення.

Так, до початку XX століття наука, проникнувши в усі сфери людського життя, стала основною формою осмислення не тільки світу, але і самої людини. Людина виявилася «аналітично» розібраною на складові частини (біохімічні або фізіологічні процеси, анатомічна будова і т.п.). Аналітичність науки призвела до втрати в масовій свідомості уявлення про унікальність і цілісність людини.

Як наслідок, розвиток виробництва став вимагати наявність у людини якогось одного вміння, доведеного до автоматизму, зовсім не цікавлячись її внутрішнім світом, сприймаючи людини як трудову одиницю.

У світлі усього вищевикладеного стає зрозумілий той факт, що проблема самотності, однаково важлива для всіх часів, стала предметом особливого інтересу в наші дні. Не тільки мистецтво, але і філософія, фізіологія, соціологія і, зрозуміло, психологія займаються дослідженням змін, що виникають у психіці особистості, яка з тих чи інших причин, переживає почуття самотності.

Мета дослідження: на основі психологічного аналізу дослідити феноменологію, види і причини самотності.

Предмет дослідження: психологічна сутність і проявлення стану самотності.

Задачі дослідження:

Теоретичний аналіз з наукових підходів до розуміння самотності.

Виявлення психологічної сутності стану самотності.

Пошук діагностичних методик та спеціально організованих корекційно-розвиваючих занять.

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування феномену самотності

1.1 Самотність – проблема століття

Самотність не є рідкісним явищем, не є якимось надзвичайним

випадком, навпаки, вона завжди була та залишається

головним та неминучим випробуванням в житті людини.

Т. Вульф

Самотність, як стан, існує стільки, скільки люди себе пам’ятають. В давні часи, коли існування людей було общинним, можна було виділити три основні форми самотності:

обряди і ритуали, так зване виховання самотністю. Тут самотність – обов’язкова умова формування особистості і не має в собі трагічного забарвлення;

покарання самотністю – вигнання. Взагалі, на всіх рівнях розвитку суспільства не було страшнішого покарання, ніж вимушена соціальна ізоляція. Причиною цього є не те, що відчуженню піддається не просто той чи інший вчинок індивіда, а сам індивід, його особистість;

добровільне усамітнення – відлюдництво. Мета такого усамітнення – самовдосконалення, подолання духовною основою тілесної. Відлюдництво передбачало внутрішню зосередженість, увагу до свого внутрішнього світу.

Але саме XX століття породило проблему самотності. Додатково до всіх фізичних характеристик, а найчастіше на противагу їм, самотність набуває психологічного забарвлення. Вона стає перш за все особистісною.

В XX столітті інакше усвідомлюється вплив суспільства на індивіда і велике значення надається тому, як сама людина визначає своє місце у суспільстві в залежності від її внутрішнього світу. На думку деяких авторів, феномен самотності людей нашого часу полягає в розвиткові самосвідомості людей та в соціальних змінах. Самотність викликана втратою змісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки від самої людини. Скоріше це її біда, а не провина.

Соціологи встановили, що кількість самотніх людей в розвинутих країнах постійно зростає. Про це свідчать наступні данні: не більше 1-2% опитаних стверджують, що ніколи в житті не відчували самотності, натомість приблизно 10-30% стверджують, що пережили таке почуття хоча б раз в житті. А опитування проведене з метою виявлення слів, які на думку людей різного віку, статі та соціального статусу, характеризують наш час, виявило, що у 83% відповідей зустрічаються такі слова як „особистість”, „судження” та „самотність”. Це свідчить не тільки про поширеність, а й усвідомленість проблеми самотності теперішнім суспільством. Але чи знаємо ми, що таке самотність і чи насправді вона є проблемою суспільства?

Поняття самотньої особистості визначено недостатньо чітко. Воно по-різному сприймається в залежності від конкретної особистості, і люди, як правило, використовують різні стандарти, коли судять про свою власну самотність або самотність інших людей. Тому коли людина стверджує: "Я відчуваю себе самотньою", не обов’язково розуміє самотність однозначно. Троє людей, які скаржаться психотерапевту на самотність, можуть мати на увазі зовсім різні проблеми: одна відчуває затруднення у встановленні соціальних зв’язків, інша відчуває глибоке почуття власної неповноцінності, третя занурена в екзистенціальне почуття власної відособленості та відчуження.

Самотність – це важкий психічний стан, поряд з яким, найчастіше, наявний поганий настрій і важкі переживання. Але не потрібно плутати самотність з усамітненням.

Усамітнення – нормальний стан, який виникає в результаті відсутності когось або чогось. Фахівці вважають, що усамітнення є важливою потребою нашої психіки, тільки одній людині достатньо години, а інша потребує днів і тижнів. А неможливість час від часу побути на самоті веде до психологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між людьми. Недаремно дисиденти, які провели тривалий час у таборах, називають неможливість усамітнення одним з найважчих психологічних випробувань.

Психологи відзначають, що чим вище інтелектуальний рівень людини, тим легше вона переносить самотність і тим більше потребує усамітнення. Адже такі люди живуть насиченим внутрішнім життям. А от бояться побути наодинці з собою здебільшого люди нерозвинені, інфантильні, духовно незрілі. Вонине вміють, а швидше не звикли і не хочуть мислити.

Усамітнення – це час для роздумів, пошуків, впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. На самоті народжуються наукові відкриття та шедеври мистецтва. „Справжнє зростання душі можливе лише на самоті. На самоті визріває все істинне, глибоке, могутнє ”,- писав видатний німецький драматург Герхарт Гауптман.

Самотньою людина стає коли усвідомлює неповноцінність своїх відносин з іншими людьми, які для неї мають значення, коли вона відчуває гострий дефіцит задоволення необхідності в спілкуванні. До висновку „ Я самотня ” люди зазвичай приходять за допомогою емоціональних, поведінкових та когнітивних доказів. Самотність — складне явище, яке по-різному сприймається різними людьми. Для одного це — тяжка туга за втраченим коханням або близьким другом; для іншого — нетривале почуття нудьги через відсутність спілкування; для третього воно може являти собою частину загального відчуження, почуття власної невідповідності оточенню. Як і всі складні почуття, самотність обумовлена взаємодією особистої схильності і ситуативних факторів.

Моє дослідження припускає, що втрата одного з батьків в результаті розлучення або недолік довірливих відносин і батьківської підтримки в дитинстві може зробити індивіда вразливим перед самотністю у зрілості. Ця ранимість зберігається тривалий час, можливо — все життя, змушуючи деяких людей реагувати на розлуку і соціальну ізоляцію більш гостро, ніж інших.

Поняття «розлука» і «соціальна ізоляція», можливо, можуть ввести в оману. Багато самотніх людей не були ізольовані від інших в якомусь об'єктивному змісті. Дійсно, багато з самотніх були одружені або жили з друзями, з родиною. Більшість з них працювали або навчалися, тобто знаходилися в якомусь соціальному оточенні. Хоча самотні люди все-таки мали менше друзів і в них було менше соціальних контактів (у середньому), ніж у не самотніх, набагато сильнішою виявилася їх незадоволеність наявністю друзів і взаємозв'язків.

Глибоко самотні люди, як правило, нещасливі, вони мають мінімум соціальних контактів, їх особисті взаємини з людьми або обмежені, або зовсім відсутні. Взагалі, це відчуття у людини – один з найсильніших стресів. Але до самотності не завжди призводить соціальна ізольованість індивіда. Можна постійно знаходитися серед людей, контактувати з ними і разом з тим відчувати свою психологічну ізольованість від них, тобто самотність. Але міра самотності, яку відчуває людина не залежить від кількості років проведених нею без контактів з людьми – люди, які все життя прожили на самоті, інколи відчувають себе менш самотніми, ніж ті, яким постійно доводиться часто спілкуватися з оточуючими. Та, незалежно від того, за яких умов людина відчуває себе самотньою, цей стан проявляється в таких симптомах психічних розладів як: відчуття нудьги та пригніченості, відчуття страху, тривоги, скорботи та гніву.

Крім того, самотність супроводжується деякими типовими симптомами. Зазвичай самотні люди відчувають себе:

психологічно ізольованими від останніх людей;

нездатними до нормального міжособистісного спілкування;

нездатними до встановлення з оточуючими інтимних міжособистісних відносин таких як дружба чи кохання.

Самотня особистість – це депресивна, чи пригнічена особистість, яка відчуває дефіцит вмінь і навичок спілкування.

Самотня людина відчуває себе не такою, як всі, і вважає себе непривабливою особистістю. Вона вважає й стверджує, що її ніхто не любить і не поважає. Такі особливості відношення до себе самотньої людини нерідко супроводжуються почуттям злості , смутку, глибокого нещастя. Самотня людина уникає соціальних контактів, сама ізолює себе від інших людей. Їй більше, ніж іншим людям, властиве таке параноїдальне відчуття, яке включає в себе підвищену підозрілість, фрустрованість, імпульсивність, страх і відчуття розбитості.

Самотні люди більш песимістичні, ніж не самотні, вони відчувають гіпертрофоване почуття жалю до себе, чекають від інших тільки неприємностей, а від майбутнього – лиш найгіршого. Також вони вважають своє життя та життя інших людей таким, що втратило сенс. Самотні небалакучі, поводять себе тихо, намагаються бути непомітними, найчастіше мають сумний вигляд. У них часто втомлений вигляд і спостерігається посилена сонливість.

Самотні мають нахил до недолюблювання інших, особливо товариських і щасливих людей. Спілкуючись, вони більше говорять про себе, ніж інші, частіше змінюють тему розмови. Також вони повільніше реагують на висловлення партнера по спілкуванню. Самотні легко роздратовуються в оточенні інших людей, більш агресивні, мають схильність до надлишкової, не завжди виправданої критики оточуючих, часто спричиняють тиск на інших. Самотні люди не можуть по-справжньому розважатися в компаніях, вони відчувають труднощі, коли їм необхідно кому-небудь зателефонувати, домовитись про щось, розв’язати певне особисте чи ділове питання.

Встановлено, що самотність залежить від того, як людина до себе відноситься, тобто від її самооцінки. У багатьох людей почуття самотності пов’язане з явно заниженою самооцінкою. Відчуття, що нею породжується, нерідко призводить до появи у людини почуття непристосованості і нікчемності.

В своєму дослідженні Брегг представив дані, які зв’язують самотність і депресію, і потім довів, що самотність не завжди потрібно асоціювати з депресією. Люди самотні й подавлені зазвичай виражають свою невдоволеність як соціальними, так і несоціальними аспектами свого життя, тоді як ті, що не відчувають почуття пригніченості, стурбовані лише соціальною невдоволеністю. Та все ж було б помилкою не помічати добре помітний перехід від стану самотності до стану депресії. Втрата соціальних зв’язків або їх дефіцит, в якому індивід сам себе звинувачує, безумовно, призводить до депресії, і немає нічого випадкового в тому, що самотність і депресія тісно пов’язані.

Спосіб реагування людини на самотність – депресія чи агресія – залежить від того, як людина пояснює свою самотність. При внутрішньому контролі частіше виникає депресія, а при зовнішньому – агресія.

Ознаки гострої самотності:

сенсорна депривація;

соціальна депривація;

фактор „заключення”.

Термін "депривація" позначає недостатнє задоволення якої-небудь важливої психологічної потреби.

На думку спеціалістів сенсорна депривація пов’язана з пониженням інтенсивності й зменшенням різноманіття притоку сенсорних подразників, які надходять із зовнішнього середовища ( сенсорний голод ).

Під сенсорною депривацією розуміють довготривалу відсутність ніжності, турботи, людського тепла й розуміння, тобто будь-яку довготривалу емоціональну ізоляцію. Деякі автори прирівнюють поняття емоціональної депривації до терміну "відсутність материнської турботи", що отримав широке розповсюдження. Але останній термін має більш загальне поняття і , як правило, включає в себе поняття соціальної депривації, тобто результат недостатніх соціальних впливів ( бездоглядності, бродяжництва, ізоляції від психічно здорових людей)

Соціальна депривація обумовлена відсутністю спілкування з людьми ( або спілкування, яке обмежене тільки певним контингентом людей ). На даний момент людина не отримує необхідної соціальнозначимої інформації, не в змозі реалізувати сенсорні і емоційні контакти міжособистісного спілкування.

Американський психотерапевт Е. Берн ввів поняття „структурирование времени”. На його думку структурний голод настільки важливий для життя, як і сенсорний голод, так як, вони зв’язані з необхідністю уникати нудьги.

Довготривалість переживання людиною такого стану, як нудьга і туга, призводить до емоційного голоду. Відокремлена від суспільства людина може заповнювати час двома способами: при допомозі діяльності або при допомозі фантазії.

Причини самотності досить різноманітні, а тому й не може бути одного-єдиного засобу для його подолання у всіх самотніх людей.

Дуже часто самотність виникає з причин, які не залежати від самої людини. Овдовіння, розлучення або розрив особистісних відношень – найбільш поширені соціальні причини, які ведуть до самотності. В подібних випадках вона зароджується внаслідок раптового виникнення повної чи часткової емоційно-психологіної ізоляції від людей, які складають її повсякденне коло спілкування. Втрата одного із батьків в результаті розлучення чи недолік емоційно близьких стосунків, батьківської підтримки в дитинстві, можуть зробити індивіда більш чутливим до самотності в дорослому віці. Емоційна рана, яку індивіда отримав в дитинстві, перетвориться в характерологічну особистісну слабість дорослого і зберігатиметься протягом тривалого часу, інколи все життя, змушуючи таких людей гостріше, ніж інші, реагувати на розлучення і соціальну ізоляцію.

Значення самотності може змінюватися в залежності від соціальної групи, віку, історичного періоду і культурного середовища. Це можна поспостерігати на прикладі вживання поняття „самотність” в різних культурах. Відповідно Леві, що досліджував етнографічні особливості жителів Таїті, там не існує „ слів для позначення самотності в значенні пригніченості, смутку, недоліку друзів, дружніх відносин і т.п.”. Леві відмічає , що відсутність спеціального терміна для позначення самотності ще не свідчить про те, що люди не можуть виразити це поняття іншими словами. Бріггс же відмічав, що у ескімосів існує декілька різних слів, які позначають самотність. „Hujuujaq”- найбільш загальне поняття у ескімосів означає „ бути нещасливим від відсутності інших людей ”. „Pai” більш специфічне поняття для вираження „ бути або відчувати себе покинутим; сумувати за людиною, що пішла ”. Нарешті , „tumak ” означає ''бути тихим і заглибленим ” в горе, особливо через відсутність інших людей. Ось у чому полягає складність проблеми самотності: для кожної епохи, для кожної національності, і, нарешті, для кожної людини визначаються свої особливі ознаки, що характеризують самотність.

Оскільки на даний час широко розповсюджена проблема самотності, то вона відбиває скоріше соціальну динаміку, ніж недосконалість індивіда, і тому малоймовірно, щоб був знайдений засіб від самотності, досить ефективний в кожному конкретному випадку.

Ми звикли боятися самотності, дивимося на неї виключно, як на негативне явище. І це не дивно. Медики вважають, що самотні люди значно легше піддаються хворобам, у них вищий ризик серцево-судинних захворювань, менша тривалість життя. Припускають, що саме самотність примушує деяких людей зловживати алкоголем або наркотиками, навіть якщо вони самі не визнають себе самотніми. А психологи відзначають, що самотність негативно впливає на вдоволення життям, настрій людей. Нарешті, той факт, що самотність негативно впливає на психічне здоров’я людей, стає причиною утворення системи комплексів, які перешкоджають самореалізації людини, як особистості, утверджує, що самотність – це проблема нашого століття.