Громадянське суспільство і правова держава

Дніпропетровський Державний Університет Внутрішніх Справ

ННІ права і безпеки

Курсова робота

З дисципліни: Теорія держави і права

На тему: «Правова держава і громадянське суспільство»

Виконала: студентка 1-курсу

Групи 15-09

Юридичного факультету

Кобець Л. Д.

Підпис _____________

Перевірила: кандидат

юридичних наук

Легка О. В.

Підпис_______________

м. Дніпропетровськ

2010 р.

Зміст

Вступ

1.  Громадянське суспільство: поняття, сутність та основні ознаки

2.  Поняття про основні ознаки правової держави

3.  Співвідношення правової держави та громадянського суспільства

Висновок

Література

Вступ

 

Сучасна Україна в певній історичній перспективі просто приречена сформувати громадянське суспільство й правову державу. Вибір і конституційне оформлення демократичного вектору розвитку політичної системи в поєднанні з правовими засадами державності не має альтернативи. Сказане ні в якій мірі не означає, що громадянське суспільство й правова держава «з’являться» в Україні самі по собі, автоматично. Їх дійсне наближення та реальна розбудова будуть вимагати не тільки певного історичного часу, але й, що найбільш важливо, свідомого руху до цього, так нібито, бажаного устрою суспільного буття. Окрім того, враховуючи історичний досвід становлення громадянського суспільства та правової держави в різних країнах, можна стверджувати, що в України є шанс втілити цю ідею в реальність.

Проте, це можливо за певних умов: по-перше, ми цей досвід засвоїмо в достатньому обсязі і неупереджено; по-друге, що будемо діяти адекватно, послідовно і неухильно при вирішенні цієї складної та масштабної задачі. З огляду на це особливої актуальності набувають теоретичні питання вчення про правову державу та громадянське суспільство, які ми маємо висвітлити в цій роботі.

Отже, предметом дослідження в курсовій роботі є вчення про правову державу та громадянське суспільство.

В дослідженні передбачається розв’язати наступні завдання:

- розкрити поняття, сутність та основні ознаки громадянського суспільства;

- дослідити поняття та основні ознаки правової держави;

- показати співвідношення правової держави й громадянського суспільства.

Структура роботи складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

1.Громадянське суспільство: поняття, сутність та основні ознаки

Майже аксіоматичним є твердження, що держава і державні інтереси не збігаються з суспільством і суспільними інтересами. Мова йде, зрозуміло, про громадянське суспільство, адже при умовах тоталітарної влади, держава фактично підкоряє собі суспільство, пронизуючи його суцільним контролем. Щоб переконатися в справедливості думки про відмінність, а то й протилежність інтересів держави і громадянського суспільства, необхідно більш конкретно зупинитися на істотних ознаках першої і другої.

Але перед тим необхідно згадати, що традиція протиставлення держави і суспільства укорінена ще в античних часах, коли Аристотель у полеміці з Платоном, як автором однієї з найбільш давніх авторитарних утопій, обґрунтував тезу про одвічність держави як інституту правління «кращих» і відмінність від державних функцій інститутів приватного і громадського життя, - сім’ї, суспільних об’єднань, союзів тощо.

Надалі у ході історичного процесу, зокрема, у добу середньовіччя, ця ідея декілька загубила свою гостроту, оскільки популярними на якийсь час стали ідеї У епоху ренесансу і Нового часу знову піднімається тема співвідношення теократичного і теософського сорту, у яких обговорювалися питання, наприклад, «граду земного» і «граду небесного», як у випадку з Августином Блаженним.

державних інститутів правління, влади і приватного життя, тобто сфери, що підпадає під визначення громадянського суспільства. Це відзначається в працях Т. Гоббса, Ш. Монтеск’є, Ж-Ж. Руссо й інших мислителі-просвітителів.

Доктрина громадянського суспільства була тісно зв’язана з «концепцією природних прав» людини, із котрої закономірним чином висовується ідея «суспільної угоди» як принципово нова парадигма державознавства, відповідно до якої держава втрачає ореол святості або надлюдської властивості, а є справою рук і думок самих людей. Ця ідея заклала початок генерування нової схеми співвідношення «людина-держава» і «держава-суспільство», що власне з цього часу починає усвідомлюватися як громадське суспільство, що у порівнянні з державою має свої інтереси і сферу інтересів. В В основу цінностей громадянського суспільства був покладений ліберальний світогляд, відповідно до якого покликанням держави є захищати свободу і власність громадян. Саме ж життя громадян відповідно до уявлень лібералізму далеко не цілком покривається державними обов’язками, більш того службова роль держави, що тут знаходить своє обґрунтування, приводить до того, що громадянська ідея в ієрархії цінностей правового світогляду стає вищою у порівнянні з державою Таку думку чи не вперше проголосила Ш. Монтеск’є.

«Поява, у такий спосіб потужного правового світогляду, що підтверджувалася Обґрунтуванням системи природних прав людини, концепцією «суспільної угоди», усамостійненням сфери громадянського життя, привела і до появи нової концепції держави, а саме – концепції правової держави, що стало новим явищем у суспільній філософії, а не тільки політичній філософії Нової доби»[1]

Традиція розділяти життя й інтереси на приватні і загальні, тобто державні, знаходить своє продовження як у працях Гегеля, так і Маркса, де ці інтереси розглядаються як протилежні.

Однак реальна практика боротьби станів, революційні вибухи, що потрясали європейський континент протягом XVII - XVIII століть ізз теоретичної площини перемістили це питання в площину політики і права. Владні монархи змушені були рахуватися з різницею державної і приватної сфери, що стала історичним завоюванням демократичних принципів суспільно-політичного життя, обмеження авторитарної свободи правителя. Формується уявлення про громадянське суспільство як про межу державної влади, обставину, що стримує її безперестанне прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується і саме громадянське суспільство.

Таким чином, історія формування поняття про громадянське суспільство і твердження його основ на практиці охоплює тривалий проміжок часу і завершується по суті епохою трансформації монархічних і авторитарних режимів правління класичного порядку в новоєвропейські демократії, що по суті є представницькими органами громадянського суспільства, які печуться про загальні інтереси і загальні справи підданих.

«Однак у широкому історичному масштабі епоха переходу від повного домінування держави над громадянським суспільством не завершена ще і на сьогоднішній день. Причин тут декілька. Зокрема, необхідно зазначити на такий потужний чинник емансипації суспільства від держави як чинник цивілізаційний, системо утворюючими основами якого є життєві і духовні цінності, що формуються на релігійно-конфесійній основі і роблять істотний вплив на колективне поводження народів. Значну роль тут також займає те, що А. Тойнбі називає чинником «виклику», із яким зштовхується цивілізація і, відповідаючи на котрий і формує відповідні соціонормативні структури»[2]

Нарешті, автономізація суспільства від держави, створення на цій підставі власне громадянського суспільства, пояснюється також і рівнобіжним процесом «суверенізації» індивіда, тобто людини від соціуму і держави, що означає появу економічної самостійності на грунті приватної власності і почуття свідомості громадянських обов’язків перед тим загальним, що уособлює загальний інтерес громадян, - державою. Таким чином, процес появи громадянського суспільства в лоні все пронизуючої державної тканини є процесом достроковим і складним, обумовленим загально цивілізаційними зрушеннями, а тому різниця в темпах розвитку цивілізацій породжує і різницю в часі щодо реалізації і принципів організації громадянського суспільства. Після того, наприклад, деякі ознаки появи громадянського життя можна спостерігати вже в часи античної демократії, де вперше з’являється феномен вільної людини, здатної корпоративні альянси, групи тиску або партії з метою досягнення свого приватного або групового інтересу, тоді як для так званих традиційних суспільств, більшість із яких знаходиться в азіатському, частково в євразійському й африканському континентах, принципи організації і функціонування громадянського суспільства залишаються більшою частиною актуальними і на сьогоднішній день. Це типовий приклад нерівномірності розвитку історичного процесу і впливу на його динаміку з боку цивілізаційних чинників.

Специфіка цивілізаційного просування азійських і євразійських держав призводила до того, що переважна кількість із них у тому або іншому ступені переживає ще і на сьогоднішній день досвід авторитарного правління, тоталітарних диктаторських режимів, деспотій. Кожна х них нейтралізую самостійницькі функції суспільства, замість цього цілком підпорядковуючи їх своєму контролю. На цьому тлі серед вчених і політологів, зокрема посттоталітарних країн, розгортається масована критика ідеї державності як ідеї, ворожої свободі і духу громадянського суспільства. Ця критика ведеться під видом критики етатизму як доктрини, що відстоює пріоритет державницького начала в суспільних справах перед приватними, особистісними, груповими або корпоративними. Відзначимо, що в порівнянні з класичними часами європейської демократії, коли створювалося і саме громадянське суспільство і його ідеологія, на сьогодні проблема «держава» або «громадянське суспільство» або визначення меж компетенції держави звучить не так альтернативно, як на цьому акцентують антистатисти посттоталітарної доби.

Усвідомлюючи цю обстановку дослідники стверджують, що в наші дні проблематика відношень і співвідношення громадянського суспільства і держави постає як проблема оптимального сполучення інтересів індивіда і колективу, колективу і держави, індивіда і суспільних об’єднань, суспільних об’єднань і держави як передумови їх нормального розвитку. Рішення цієї проблеми бачиться на шляхах рівноправного функціонування різних форм власності, розвитку громадянських ініціатив і суспільних об’єднань, підвищення ролі таких інституцій як сім’я, корпорація та ін., обмеження втручання держави і розвитку політичної демократії.

Заступник директора та завідувач відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права, член-кореспондент НАН України В. Погорілко висловив свою незгоду, зазначивши, що в Україні громадянське суспільство в основному склалося. На його думку, в Україні також уже склалася політична нація, а за рівнем демократії наша держава має одні з найвищих здобутків у Європі. Як аргумент на підтвердження своїх слів він навів кілько разове проведення в Україні референдумів, зазначивши, що у багатьох державах континенту вони взагалі не передбачені.

Водночас він зазначив, що важливою проблемою є недостатня взаємодія держави і громадянського суспільства. На думку В. Погорілка, саме по собі законодавче регулювання відносин двох суб’єктів не може бути достатнім, якщо не викристалізувалися моральні засади цих взаємин.

Член-кореспондент НАН України В. Пазенок зазначив, що питання про те, чи в Україні вже склалося громадянське суспільство, є недоречним: якщо громадяни активні – воно існує, питання лише у його якості та дієвості. А його дефініція завжди перебуватиме у процесі змін – відповідно до змін у самому предметі. Він висловив переконливість у тому, що громадянське суспільство за своєю сутністю є все ж таки антиподом держави. Доповідач зазначив, що за своєю сутністю воно є суспільством вільно мислячих та вільно діючих громадян. Тому перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні залежатимуть насамперед від змін у свідомості населення.

Які ж ознаки громадянського суспільства і чим власне вони відрізняються від ознак держави як інституту самоорганізації суспільства?

Дослідники, характеризуючи цей аспект проблеми, указують на те, що передумовами його появи є приватна власність і стихійний розподіл праці. Це, безмовно, так, але, як на наш погляд це недостатні передумови, оскільки за часом появи громадянське суспільство аж ніяк не збігається ані з появою приватної власності, ані тим більше стихійним розподілом праці. Очевидно, для появи громадянського суспільства як мінімум потрібна цивілізаційна система, що характеризується наявністю достатнього індивідуалізму, тобто ліберальної свободи і корпоративізму, що ґрунтуються на правовому менталітеті суспільства як його системо утворюючій основі. Без цих загальних і глобальних передумов, ні про які інші мови не може бути як про такі, що є достатніми і необхідними для появи громадянського суспільства.

Окремим питанням щодо функціонування громадянського суспільства є його соціально структурованість. Вважається, що для його появи і функціонування потрібна соціальна стратифікація, у рамках котрої кожна соціальна група утворює власні корпорації, союзи, що само управляються, організації тощо, що разом і складають мережу общин або локусів громадянського суспільства. На відміну від формалізованого державно-бюрократичного апарату, громадянське суспільство складає систему неформалізованого соціального партнерства, завдяки якому вдасться досягти порозуміння, єдності і згоди в досягненні головної цілі для членів корпорації, союзу і т. ін.

Визначаючи сферу функціонування структур громадянського суспільства можна висловити наступне: під громадянським суспільством мають на увазі як інститути, так і відношення між ними, що не підлягають державній регламентації, але обмежені чинністю закону за принципом: «що не заборонене, то дозволено», у процесі дії яких реалізуються специфічні інтереси приватних осіб і корпоративних груп, які об’єднуються на підставі загальних інтересів членів цих груп.

«Головною відмінністю, що вирізняє громадянське суспільство від держави, є природність і органічність, там реалізується потенціал людської, зокрема, особистісної і колективної свободи. У певному розумінні, класичне уявлення про громадянське суспільство як сферу свободи, до таких декілька умовних паралелей, як-от: якщо царина державного життя – це царина необхідності, жорсткої детермінованості, обов’язку, то царина громадянського суспільства – це сфера свободи, само детермінації, що визначається мотивацією суб’єкта цього суспільства. Ідучи по деяких традиційних схемах, зроблених як у річищі класичного марксизму, так і немарксистських соціологічних течій і концепцій, можна дійти висновку, що, живучи державним життям, людина перебуває в сфері відчуженості від своїх життєвих інтересів, спонукувань, потреб тощо. Замість цього, попадаючи в середовище громадянського соціуму, вона начебто повертається «до себе», у свою рідну стихію, де на неї очікують однодумці, загальні інтереси і проблеми і тому спілкування і життя стає більш органічним і цілісним»[3]

Однак врахуємо умовність таких демаркаційних ліній, звернувши увагу на те, що такий підхід швидше за все властивий класичним схемам, зробленим на прикладах ще не досить сформованої демократії, обмеження людських прав і свобод, значного соціального протистояння, коли доля так званого середнього класу в суспільстві не була визначальною, а тому в суспільстві завжди почувалася соціальна напруга, що стримувала своїми важелями владу. Швидше за все такий погляд відбиває антиетатистські установки, якими були наповнені ліберальні і радикальні філософсько-політичні і соціологічні теорії – від анархізму і марксизму і радикалізму франкфуртської школи. Час, що минув відтоді, вніс істотні зміни в співвідношення понять держава і громадянське суспільство в їх західному цивілізаційному вимірі.

З огляду на ці й інші обставини, можна уявити декілька узагальнено головні ознаки громадянського суспільства. Такими, на наш погляд є:

- автономна структура соціуму, що перебуває з мережі асоціацій і корпорацій;

- система своєрідної ієрархії цінностей, що будується на пріоритетах громадянських цінностей у порівнянні з державними;

- пріоритети приватного життя;

- цінність свободи вибору і можливість його здійснювати;

- повага до індивідуальності кожної особистості;

- неформальне регулювання статусних відношень, що носять безпосередній людських характер приятельських або партнерських відношень тощо.

Окресливши, у такий спосіб сферу компетенції громадянського суспільства, відзначаємо, що індивідуальні і корпоративні інтереси в суспільстві можуть перехрещуватися, суперечити друг другу, а тому як необхідність їх полагодження і гармонізації виникає потреба в арбітражній функції, що здатна виконати тільки держава. Якщо для суб’єктів громадянського суспільства їхні інтереси і проблеми набувають особистісного, навіть, можна сказати екзистенційного характеру, то для держави, її функціональних обов’язків вони носять стандартний характер, що підлягає типізації і регламентації відповідно до порядку або закону.

Отже, не зважаючи на істотні відмінності, що зустрічаємо, аналізуючи структуру і функціональні ознаки держави і громадянського суспільства, змушені відзначити, що відмінності не значать повної протилежності або антагонізму цих двох щодо автономної ланки суспільного буття. Обидва вони є проявом процесу соціальної самоорганізації людини в процесі життєдіяльності. Громадянське суспільство як окрема, відносно автономна структура, що функціоную також по принципах самоорганізації, має дещо інший субстрат, як-от – не суспільство в цілому і його окремі соціальні шари і класи, а індивіди і малі або середні групи, що створюють і діють на основах свого приватного інтересу.