В мирі та у війні з Польщею

Реферат на тему:

 

В мирі та у війні з Польщею

Петро Конашевич Сагайдачний

Невдала боротьба з поляками дуже ослабила козаччину, але знищити її не змогла. Частина козаків покинула зброю й вернулася до міст. Запорожці ж пішли на Низ, у запорозькі степи. Там вони знову кинулись до боротьби з татарами, засідаючись на ворога на Дніпрових перевозах. Гетьманували в ті часи: Гнат Василевич 1596—1597 р., Тихон Байбуза, представник поміркованої партії, що хотіла утримати військо в ладі, І598 р. противником його був Федір Полоус, з партії наливайківців.

Але незабаром на Польщу впали знову війни з усіх боків і козацьке військо найшло собі новий прибуток. Гетьман Самійло Кішка ходив 1600 р. з 4000 козаків на Молдову й під Плоєштами добув ворожі становища. Потім знову, 1601—1602 р. Кішка з 2000 запорожців подався аж на Лівонію, проти шведів. Там служба була дуже важка, бо край був зруйнований, села попалені, за харчі було тяжко, і дерева навіть не було; козаки не мали з чого ставити куренів, дуже гинули козацькі коні. В бою під Феліном 1602 р. від кулі поліг сам Самійло Кішка.

В 1604—1612 рр. козаки найшли воєнний хліб у Московщині. Із Димитрієм Самозванцем 1604 р. ходило під Москву 12000 козаків. Пізніше на поклик короля Жиґмонта в московський похід з’явилося 40000 запорожців, — трохи, що не з усім кошем із Запорожжя вийшли«. Гетьманував тоді Олевченко, а визначними старшинами були: Андрій Наливайко, Боришполець, Пісоцький, Старинський, Топига, Сидорко, Яцко й ин.

Під ім’ям козаків виступали тоді люди різного стану й походження: безземельні селяни, малі міщани, панська челядь, дрібна шляхта; поруч із українцями були білоруси, поляки, волохи, серби, москалі. В цій великій різношерстій масі, справжні старовинні запорожці творили тільки невелику частину. Як. війна скінчилася, ці тисячі війська залишились без ніякого утримання, без засобів прожитку. Тоді вони всі кинулися добувати собі хліба грабіжництвом і розбоєм. Розбещені ватаги всяких своєвільників проходили Литву, Білу Русь, Україну, нападали на міста, нищили села, поводилися скрізь як у ворожій землі. Місцеве населення пробувало від них відбиватися, але тяжко було дати їм раду. Самоволя зростала все більше.

Всі ті розбої і насилля відбувалися під знаком козаччини, під заслоною й назвиськом лицарства низового козацького. Хоч як відхрещувалися запорожці від компанії всяких свавольців, ці самозвані ватаги не переставали зватися козаками. Це, ясна річ козацькій славі незвичайно шкодило.

Що ця анархія та самоволя не опанувала й запорозького війська, в тому була заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, одного з найбільших організаторів українського війська.

Петро Конашевич Сагайдачний був з дрібного шляхетську роду в Галичині (з під Самбора). Вчився у славній на той час острозькій академії, потім пішов до запорозького війська. Брав участь у походах на Молдову 1600 р. й на Лівонію 1601 р. — отже пройшов воєнну школу під рукою Самійла Кішки. »Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд; не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність«, так пише про Сагайдачного один сучасник (Петрицій). А другий додає: » взагалі це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов перший, відходив останній, усе меткий, усе діяльний. У таборі був сторожкий, мало спав і не запивався, як воно водилося в козаків. На нарадах був обережний і в усяких балачках дуже маломовний« (Яків Собеський). Ці лицарські прикмети звернули на нього увагу запорожців. Сагайдачного вибрали гетьманом. Коли це сталося, не знаємо. Вперше як гетьмана його згадують 1616 р., але його діяльність сягає ще попередніх років.

На гетьманському уряді, який він держав десять років, Сагайдачний систематично переводив реорганізацію війська. Почав з тим, що очищував військо від всяких захожих елементів, що нищили військову дисципліну і зводили військо на безпуття. В яку списав із поляками 1617 р., читаємо: «Ремісникам, купцям, шинкарям, вітам, бурмистрам, кафаникам. бакалезям, різникам, кравцям і іншим неосілим людям,а також усім новоприбулим, що були міщанами і від двох років ухилилися від присуду урядів та прилучилися до нашого війська, — наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо». Цей наказ він повторив і 1619 р. Саме військо мало бути списане в реєстр, його мали вести по військовому. Сагайдачний подбав про те, щоб усі козаки мали рушниці, не старосвітські луки; кожний козак мав теж свого коня. Заведено також тоді, здається, муштру і час від часу відбувався перегляд усього війська.

Дисципліну в козацьких полках Сагайдачний удержував дуже строгу, неслухняних карав на горло: «він був такий суворий, стримуючи козацьке своєвільства, що з найменшої причини проливав щедро їх кров». Ці реформи, очевидячки сильно зменшили число козаків. З тих 50—60000 людей, що звалися козаками, у війську Сагайдачного залишилася невелика тільки частина. І так підчас перегляду війська 1619 р. в реєстрі було всього 10600 козаків. Сагайдачний не легковажив собі тої козацької маси, що залишилася поза реєстром. Як що до чого, користувався й тими неправильними відділами, тим то в московській війні 1618 р. міг поставити 20000 людей, в турецькій 1621 р. — аж 40.000. Але ядром армії були реєстрові полки, дисципліновані, вимушрувані по-військовому, — вони надавали всьому війську тон і удержували його на вищому рівні організації та бойової здатності.

Сагайдачний знав, що без війни козаки не зможуть жити; плата була невелика і тільки воєнна здобич давала змогу прожити. Але він і розумів, що війна може бути успішна тільки тоді, коли її вести доцільно, з доброю організацією. Так він старався й особливо звернути козацькі сили до енергійної боротьби з татарами і турками. Для цього було потрібно більшого флоту і Сагайдачний збільшив число козацьких чайок аж до 300. Під його особистим проводом ішли славні походи Чорним Морем на Крим, Малу Азію, а то й Царгород і ці походи розголосили козацьке ім’я по всьому світі. Війна з мусульманами (бусурманами) дала козаччині й моральні користі: козаки почували, що боротьба йде не тільки для здобичі, але і в обороні рідної країни, для її добра та слави. Це підіймало лицарського духа в війську, патріотизм і свідомість.

Зате ж Сагайдачний здержував козаків від війни з поляками. Сумний досвід рухів 1590 р. був осторогою, що козаччина ще до того не доросла, щоб повалити Польщу. Гетьман старався мирним способом полагодити всі непорозуміння з Річчю Политою і, як що до чого, йшов із військом на поміч королеві. Та це не була зрада інтересів козаччини й України. Сагайдачний за свої прислуги добував усе різні користі для війська. Переговорами довів до того, що поляки скасували наслідки баніції, що тяжила над козаччиною, дозволили, щоб козаки осідали по городах, признали окремий козацький присуд, привернули війську Терехтемирів і згодилися давати постійну плату. Так само й на політичному полі, Сагайдачний боронив прав українського народу і зумів добути для православних великі уступки (віднова православної ієрархії, що її король хотів скасувати). Аж під кінець життя, бачачи віроломність шляхти, гетьман зневірився у своїй політиці; розійшлись чутки, що він задумує якусь акцію проти Польщі. Але йому не стало вже життя, — він умер 1622. о. від рани, котру дістав від турецького пострілу під Хотином.

Десятилітнє гетьманство Сагайдачного, це час, коли козаччина остаточно стала українським національним військом.

Під Москвою та під Хотином

Сагайдачний добув собі славу великого полководця у двох походах, у московському 1618 р. і в турецькому 1621 р.

В 1617 р, Польща почала нову війну з Московщиною і звернулася до запорожців по підмогу. Для Сагайдачного це не був відповідний момент: саме тоді він вів переговори з французьким послом Марконетом про утворення християнського союзу проти турків. Але, що на Москву вибирався сам королевич Володислав, він не міг відмовитися від походу, й дав свою згоду. Раннім літом 1618 р, як просохли вже степові дороги, козаки «нічого не чекаючи, приготовили собі поживу зі своїх нужденних худоб, забезпечилися воєнними риштунками» та пустими околицями рушили на московське пограниччя. Без труднощів добули город Ливні, тамошній воєвода попав у козацький полон. Кілька днів добували Єлець, сильний замок і аж приступом, що тривав кілька годин,, добули укріплення й вибили цілу залогу. Тут узяли в полон татарське посольство, що саме верталося з Москви, з великими гостинцями від царя для хана. Дуже завзяті бої йшли коло города Михайлова. Сагайдачний почав тут облогу як слід. Військо стало в сусідніх слободах і з трьох сторін брало мури, засипаючі фоси місцями приходилося до завзятої боротьби рукопаш, — противники кололи одні одних копіями й різали ножами. Козаків полягло до тисячі та город таки оборонився. Не вдався приступ і на Зарайськ. Зате козацькі ватаги запускалися далеко на всі сторони і знищили цілу околицю ріки Оки. Під Коломною козацьке військо добуло перехід через Оку, й під Москвою сполучилося з полками королевича Володислава. Запорозькі посли, під проводом Михайла Дорошенка, передали королевичеві добуті трофеї, а він за те переслав війську нову корогву й гетьманську булаву для Сагайдачного. Під самою Москвою прийшло до сутички запорожців із царською гвардією; у бій ходив і сам Сагайдачний. У боротьбі московському воєводі Бутурлинові видер із рук копія, ударив його булавою і звалив із коня. Але головному наступові на Москву 11. жовтня 1618. р. не поталанило; запорожці й так не брали у ньому участи, бо стояли в запасі й мали завдання пізніше атакувати відкриті брами петардами й добувати вулиці. При повороті Сагайдачний добув ще Калугу, а козацькі загони знищили всю сусідню околицю. Ця кампанія немало спричинилася до того, що Московщина мусіла скласти з Польщею мир.

В 1620 р. знову почалася війна з Туреччиною. Польський гетьман Жолкевський рушив проти турків на Молдову, але програв бій під Цецорою і сам поліг у бою. Поліг там і батько Богдана Хмельницького Михайло, що вийшов був на війну з відділом «українців», а сам Богдан дістався в турецький полон. Король покликав тоді на підмогу запорожців. Під Хотин над Дністром надійшла велика козацька армія, — 41520 козаків як записано у докладному реєстрі лід проводом Сагайдачного. Все це була кіннота з рушницями. Артилерія складалася з 22 пушок. Запорожці укріпилися в оборонному таборі. Турки обстрілювали їх артилерію й кілька разів робили дуже сильні наступи, але табору добути не могли. Запорожці знов робили випади зі своїх укріплень, доходили аж до турецьких шатер, знищили туркам пушки й придбали добич і забрали бранців. Боротьба тривала 39 днів. Війна не довела до нічиєї перемоги. Обидві сторони помирилися; у мирі турки обіцяли спиняти татар від нападів на Україну, зате поляки пообіцяли, що запорожці понехають походів на Чорне-море.

Хотинська кампанія придбала нову славу запорозькому війську. Козаки визначилися в ній такою відвагою й погордою смерті, що поляки не могли всьому цьому надивуватися. Один із сучасників, описуючи боротьбу малого відділу запорожців із турками, каже: «Ці люди значно перевищили славою спартан, тамтих було триста під Термопілями, козаки ж числом тільки шістдесят, у чистому полі стримали військо силою рівне Ксерксовому».

Куруківська війна 1625 р.

Після війни виринуло питання, що робити з великою масою людей, які брали участь у поході. Демобілізація не була легка, могла знову поширити самоволю. Сагайдачний старався зарадити цьому й подав польській владі виказ нагальних потреб запорозького війська. Передусім жадав він, щоб уряд визначив війську постійну плату 100000 злотих кожний рік. З цієї суми можна було утримати понад 20000 козаків, отже половину учасників хотинського походу. Щоб спинити козаків від насилля й реквізицій, він домагався, щоб влада визначила війську становища і «приставства» для відпочинку полків. При тому Сагайдачний жадав, щоб козакам вільно було пробувати не тільки в державних маєтках, але й у приватних. Для калік і нездатних до війни потрібна була окрема забезпека; гетьман просив, щоб побільшили козацькі маєтності в Терехтимирові, де був козацький шпиталь. Врешті домагався дозволу, щоб козаки могли найматися на службу чужим державам. Це був час тридцятилітньої війни, і з різних сторін, особливо з Австрії, йшли поклики до запорожців на воєнну службу; можна було пустити туди всяких охотників, що найлегше йшли на самоволю. Нарешті, щоб заспокоїти всіх, Сагайдачний жадав, щоб уряд полагодив українські релігійно-національні справи.

Але польський уряд відкинув майже всі домагання. Запорозьке військо мало бути зменшене на 2-3000 і пробувати тільки на Низу; не дозволено козакам пробувати по городах; король не згодився на висилку охотників за границю. Цілий демобілізаційний план Сагайдачного відкинуто.

Це мало дуже пагубні наслідки. Не було вже способу спинити козацьке військо від дезорганізації. Сагайдачний умер зневірений. По ньому гетьмани змінялися безнастанно: Олифер Голуб 1622—1623 р., Михайло Дорошенко 1623 р., Каленик Андрієвич, знову Дорошенко, потім Пирський і Марко Жмайло, 1625 р. Це були кандидати різних партій, зі «старинних» запорожців і зі своєвільних, але всі вели справу по тій самій лінії, шукали змоги утримати військо давніми його «промислами», а всі розпорядки влади обминали. Миру з турками й татарами ніхто не старався вдержати. «Знаємо, що король уклав згоду з турецьким султаном, але не ми» — таку різку відповідь дістав від запорожців королівський посланець. Походи на татар і турків, полем і морем ішли з іще більшим завзяттям, ніж давніше.

Це привело знову до гострого напруження між Туреччиною й Польщею. Турки загрожували війною. Польща мусіла вирішити козацьке питання. Цим разом польський уряд рішив збройною рукою приборкати козаків. Гетьман Конєцпольський вирушив із військом у Наддніпрянщину 1625 р.

Козаки до війни не були готові. Всього запорозького війська рахували тоді на ЗО тисяч, але воно було порозкидане по різних місцях. Тільки частина була по городах: так у Каневі — коло 3000. в Черкасах — 2000; трохи запорожців пішло було на море, інші були на засідках на Низу. На вістку про польський похід, гетьман Марко Жмайло рушив із Запорожжя з артилерією, щоб зустріти поляків на волості, серед городів, де козаччина була численніша. До нього поспішали городові полки у воєнному порядку, під охо - ропою таборів. Козацька армія укріпилася спершу над рікою Цибульником — досі залишилася там назва Табурище, в місці, де стояв козацький табір. Поляки почали обстрілювати з гармат козацькі позиції. Козаки пробували відбити наступ і самі почали атаку; спершу рушила кіннота, за нею піхотинці. Але поляки показалися сильніші, запорозьке військо мусіло уступати і вночі перейшло далі на південь, на урочище Медвежі Лози, над Куруковим Озером (тепер Круків, напроти Кременчука). Тут козаки зайняли старе городище й укріпили його табором із возів, роями й шанцями. Приступу до цього становища боронили три застави,, чи шанці на шляху, яким ішло польське військо. Поляки добули ці передні укріплення й почали наступ на козацький табір 31 жовтня. Але козацьке військо з-поза шанців відкрило сильну стрільбу; багато польської кінноти лягло на місці, навіть кілька старшин, військо мусіло відступати. Не вдалася і друга атака. Польське військо було в тяжкому становищі, в степу не було харчів, починалася зима й Конєцпольський вирішив піти з козаками на переговори. Запорожці також зазнали значних утрат (коло 8 тисяч людей) і погодилися на мир. У куруківських переговорах постановлено, що козацький реєстр буде мати тільки 6 тисяч козаків, що старшого буде затверджувати коронний гетьман, що без дозволу польської влади, козаки не ходитимуть на татар і турків, що будуть стримувати самоволю і т. ін.

Реєстрові й випищики

Куруківська війна принесла основну зміну в організації козаччини: козаки погодилися на 6-тисячний реєстр. Польський уряд здавна змагав до того, щоб козацьке військо списати у реєстр і щоб мати над ним контролю. Але козаки ніколи не хотіли допустити до такого обмеження, раз-у-раз домагалися щоб військо залишилося в повному числі. Особливо Сагайдачний своєю зручною політикою все вмів оберегти військо перед урядовим списом. Але тепер, у скруті й небезпеці, козаки мусіли погодитися на реєстр.

На Курукові козаки обрали за гетьмана Михайла Дорошенка (діда гетьмана Петра Дорошенка). Це був козак зі школи Сагайдачного, чоловік відважний, хоробрий, залюбки сам ходив у бої, добрий старшина й організатор. У хотинській кампанії був полковником, потім двічі його вибирали гетьманом, тепер утретє держав гетьманську булаву, 1625—1628 р. Дорошенко відразу взявся складати приписовий реєстр. Не було воно легке з 30—40 тисяч війська вибрати шість тисяч реєстрових. Він пішов слідами Сагайдачного й до реєстру брав передусім заможних »статечних« козаків, що мали свої землі й не рвалися до своєволі. Це заможне козацтво не бажало боротьби з поляками, бо така війна у своїх наслідках найбільш дошкулювала осілим хліборобам; вони воліли уладнати непорозуміння з урядом у мировий спосіб і тільки в крайній потребі повставали в обороні своїх вольностей.

Реєстрове військо дістало осідок на волості, тобто замешканих околицях, а саме в королівських маєтностях, городах Чигирині, Черкасах, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі. Тим то їх звали городовими козаками. На Запорожжі, на коші, мала пробувати тільки залога 1000 людей з усіх полків. Дорошенко старався всіма силами, щоб поставити реєстрові полки на вищому рівні, зорганізувати їх та вирядити як найкраще. Його листування з польською владою відноситься тільки до військових справ. Він пише про більшу плату для козаків, про добрі становища для полків, про те, щоб реєстрові могли проживати у приватних. маєтках, про сукно на вбрання, зброю, коні; дуже дбає про артилерію, домагається доброго місця для неї, просить порох, кулі, ґноти, жадає вищої платні для писаря, хоружих, довбушів, пушкарів, фірманів, усяких ремісників військових; не забуває і про і козацькі вдовиці, силкується оборонити їх перед утиском урядовців і дати їм забезпеку. Та притім він дбав про дисципліну в війську й рішуче виступав проти всякої самоволі.

Але утворення 6-тисячного реєстру не заспокоїло запорозького війська, навпаки — внесло між козаччину велике роздратування. Поза реєстром залишилося більше ніж 20 тисяч козаків. Ці випищики (виписані з війська) залишилися без прав і без засобів до життя. Їм не вільно було зватися козаками, вони не «мали права творити військових відділів, вибирати собі старшини, вони не підлягали козацькому присудові, їм не можна було навіть проживати, на «волости». До того ж між ними була не сама тільки голота, пройдисвіти з різних сторін, своєвольці. Між випищиками було немало людей, що довго служили у війську, відбували різні воєнні походи, мали свої заслуги. Вони в нічому не стояли позад реєстрових. А проте до реєстру не могли ввійти, бо реєстр був замалий. А часто й тому, що помірковані й статечні реєстровці неохоче допускали до себе буйних і неспокійних людей. Для випищиків залишалися тепер два шляхи: або кинути шаблю, осісти на місці й піддатися під панську, чи міську владу, або покинути все та іти на Запорожжя, шукати прожитку в запорозьких степах і лугах. Більша частина вибрала другий шлях. Запорожжя знову зароїлося від людей, Січ вбилася в силу, набрала значіння, стала осередком незалежного козацтва. Невелика залога реєстрових, що стояла на коші, не могла дати їм ради. А втім і реєстрові співчували своїм недавнім товаришам. Військовий лад на Січі не занепадав, а підіймався, бо й людський матерія л був добрий і траплялася талановита старшина. Жили тут і розвивалися й національно-політичні думки, бо запорожці не потрібували ховатися з ними перед владою. Головне бажання запорозьких козаків було — скасувати реєстрову ординацію, привернути військові вольності всій козаччині й осередок козацької організації перенести з волості на Запорожжя.

Походи на Крим

Михайло Дорошенко старався відвернути козаків від боротьби з Польщею, зате звернув їх увагу на воєнний хліб, який можна було добути в походах на татар. Боротьба з татарами йшла від початку, як тільки зорганізувалося запорозьке військо. Але звичайно це була тільки дрібна погранична »шарпанина«: набіги на татарські стада, грабування улусів, рідко коли наступи на турецькі замки. На Перекоп, головну татарську фортецю, що запирала шлях у Крим, запорожці ходили досі тільки двічі: 1606 р. дивною хитрістю здобули, розгромили й спалили це місто; 1619 р. під проводом Сагайдачного 5000 козаків приступом узяло мури Перекопу й визволило багато християнських невольників. Дорошенко почав організувати нові-походи на татар; — він мріяв про те, щоб здобути цілий край.

В 1626 р. всі реєстрові полки разом із польським військом заступили татарам дорогу під Білою Церквою й 9 жовтня сильно погромили орду. Козаки добули собі воєнне признання за свою хоробрість. Про самого Дорошенка оповідали, що він ішов у бій попереду війська, та як ударив на татар, то сімох убив списом, а одного так сильно пробив, що не було сили списа витягнути. Побитих татар нарахували на 10 тисяч.

Рік пізніше цілу Україну занепокоїли вісти, що долішнім Дніпром турки будують нові замки, щоб спинити козацькі походи. Дорошенко чимдуж вирішив використати цю нагоду. Навесні 1628 р. він рушив на Запорожжя з реєстровими козаками, дібрав собі ще випищиків і з великим військом пішов на татар, і турків. Козаки облягли Аслан-городок, здобули замок, поруйнували нові турецькі укріплення, забрали пушок і з великою славою вернулися на Січ.

Дорошенко, заохочений цим успіхом, почав приготовляти похід на сам Крим. Виконати це було неважко, бо у Криму йшла саме боротьба між двома татарськими партіями та один з ханів, Шагин Ґірей, сам запросив запорожців собі на підмогу. Тим то козаки пройшли Перекоп і ввійшли у глиб татарської держави. Але тут рушив на них проводир другої партії, Кантемир. Серед безнастанних боїв козаки, під охороною табору, йшли уперед цілих шість днів і дійшли до ханської столиці, Бахчисараю. Тут звели вирішний бій із Кантемиром і геть чисто розбили його військо. Але в бою поліг лицарською смертю Михайло Дорошенко, — він знову йшов попереду свого війська і його поцілила турецька куля. Запорожці ходили ще добувати Кафу, де сховався Кантемир, а потім з великою здобиччю і 20 здобутими гарматами вернулися на Запорожжя.

На місце Дорошенка гетьманом став Грицько Савич Чорний (1628-1630 р.), кандидат реєстрових. Він умів утримувати добрі відносини з поляками; й далі вів війну з татарами. Восени 1628 р. козаки знову подалися на Крим, але з невеликим військом, всього з 2000 кінноти й 2000 піхоти, але добути Перекопу не змогли. Навесні 1629 р. рушило вже все військо, 23 тисячі, під проводом Тараса Федоровича й Черняти. Але під Перекопом їм заступив дорогу хан Кантемир. Татари мали артилерію й так сильно почали обстрілювати козацький табір, що запорожці не могли встоятися й мусіли почати відворот. Чотири дні відступали оборонною рукою, але в боях лягло їх п’ять тисяч, багато ж погинуло від безвіддя... Так нещасливо закінчилися кримські походи.

 

Морські походи

Велику воєнну славу здобули собі козаки морськими походами. Козацькі чайки появлялися на Чорному морі від кінця XVI в., але найбільші походи відбулися у трьох перших десятиліттях XVII в. В 1606 р. козацький флот пограбував Акерман (Білгород) над гирлом Дністра, Килію над Дунаєм і болгарську Варну. Це був перший набіг запорожців, що звернув на себе загальну увагу. В 1609 р. запорозькі човни знову понищили наддунайські міста Килію й Ізмаїл.

Ще гучніші походи припадають на час, коли на Запорожжі дійшов до значіння Сагайдачний.

В 1613 р. козаки двічі подавалися на море й повоювали кримські міста. Турки вислали були проти них значну флотилію й заступили їм дорогу під Очаковом у гирлі Дніпра. Але запорожці вночі напали на турецькі кораблі, розгромили їх, добули 6 Галер і немало човнів.

Навесні 1614 р. козаки знову були на морі, та похід не вдався: буря порозносила чайки по морі, багато війська потонуло. Та в серпні того самого року 2000 козаків (коло 40 чайок) наново вибралося! на море. Плили просто на південь, переплили ціле море й підплили під багате малоазійське місто Трапезунд знищили його околицю, що кілька сот літ не знала ніякої війни. Після того поплили під Синопу, здобули старовинний замок, забрали багато здобичі й пустили з димом розкішне місто і пристань, де були турецькі галери,

Навесні 1615 р. запорожці зібралися на ще більший похід. З 80 чайками поплили аж під Царгород, спалили прибережні осади й забрали велику здобич. Турецька флотилія заступила їм дорогу коло гирла Дунаю, але козаки погромили турків, забрали кілька галер і захопили в полон турецького адмірала. Здобуті Галери вони під Очаковом підпалили, потім кинулися на очаківський замок, пробували його добути й позаймали турецькі стада.

В 1616 р. турки вислали в гирло Дніпра свою флотилію, щоб не допустити козацького походу. Але козацька флотилія вдарила на турків і знову погромила турецьку: козаки забрали кільканадцять галер і до 100 човнів. Потім козацькі чайки пішли на кримське побережжя, здобули й спалили Кафу, головний торг невольниками й звільнили велику силу бранців. Восени того самого, року знову 2000 козаків подалося на Малу Азію; вони зайняли Мінер і Трапезунд, розбили турецький флот, зложену з 6 галер і багато човнів; потім_/ пустилися на Босфор, понищили прибережні оселі й через Озівське море повернулися на Україну.

В 1617 р. запорожці наново ходили на море, погромили турецьку флотилія й убили султанського адмірала. Навесні 1618 р. наші козаки виправлялися на море разом із донськими. В 1619 р. козацькі чайки приходили під Бендери на Дністрі. В 1621 р. запорожці знову були на морі. Один відділ козацької флотилії, 16 чайок, був під Царгородом і нагнав на турків великого страху.

Влітку 1622 р. ходили під Царгород 30 чайок. В 1623 р. запорожці були двічі на морі. В 1624 р. були три походи; перший раз 70-80 чайок, удруге більше, ніж 100, втретє - 150 чайок. Другий похід турки пробували спинити під Очаковом флот з 25 Галер і 300 човнів, але козаки погромили їх, прийшли під Царгород і попалили його околиці. В 1625 р. велика козацька флотилія, зложена з 300-380 чайок, тричі ходила на море. Запорожці знищили безліч міст на малоазійському побережжі, ходили під Царгород і, вертаючись, під Очаковом пробилися крізь турецьку флотилію, що мала 20 Галер і багато човнів,

Гетьман Михайло Дорошенко під Куруковом 1625 р. дістав, наказ від польського уряду понищити всі човгни. Він погодився на око цей наказ виконати, спалив навіть на Запорожжі кільканадцять човнів, що були над берегом, але решту козаки поховали і флотилія щасливо вціліла. В 1626 р. були чутки, що на море, вибирається аж тисяча човнів. Але насправді ходило тільки 60 човнів, вони загналися аж до устя Ріону на Закавказзі, але турки половину човнів захопили в полон. В 1627 р. були знову малі набіги, по 60 і 80 чайок. І 1629 р. відбувся невеликий похід. У 1630 р. коло Монастирського острова випищики підготовили 300 човнів козаки пограбували сильно ціле болгарське побережжя, аж до передмість Царгороду.

Запорозькі походи на море мали не раз назверх розбишацький характер; козаки нарівні з іншими морськими добичниками нищили багаті міста, замки й села, забирали та вивозили зі собою всі дорогоцінні речі, що тільки можна було перевезти на чайках. Але ці походи спровокували такі самі, а то й ще гірші напади татар, що рік-річно нищили українські землі й виводили безліч людей у полон. Запорожці виступали тільки месниками свого народу, відплачувалися ворогам їх власною міркою. А кілько тисяч народу визволили вони з татарської й турецької неволі!... Морські походи дали козакам славу оборонців України й цим ім’ям запорізьке військо незвичайно дорожило.

Для розвитку українського війська чорноморські походи дали дуже багато. Знову повстала українська флотилія, — після кількох століть неіснування. Зацікавлення морем від того часу на Україні вже ніколи не зникало, а зростало все більше і більше. Український народ почув, що з морем в’яжеться його майбутнє. Витворився тип українця-моряка, так само, як у княжих часах. На морі, ще більше, ніж у полі, козацьке військо набиралося добрих воєнних прикмет — сміливості, дисциплінованості, солідарності. Віч-на-віч із новим ворогом козаки придбали новий досвід, привчилися нових способів боротьби й організації. Турецьке військо з деяких поглядів стояло високо: турки мали значну флоту, знамениту артилерію, добру піхоту (яничар). Запорожці могли перебрати від них багато подробиць із мореплавства, озброєння й тактики.

Війни з поляками 1630—1638 р.

Походи на татар і турків принесли великі зміни в угрупованню сил серед козаччини. Реєстрові козаки, що в 1620 рр. мали провід у своїх руках, почали тратити значіння. Вони були залежні від польського уряду, не мали свободи рухів і при своєму невеликому числі не могли ні проявити ширшої ініціативи, ні виказатися більшими успіхами. До того ж вони занадто замикалися самі в собі, затрачували зв’язок із цілою козаччиною. Провід і впливи переходили все більше на Запорожжя. Тут, на вільних просторах, козаччина проявляла своє повне життя. Тут приготовлялися напади на Крим, тут творилася козацька флотилія, звідсіля йшли великі походи на море, тут збирали добич, забрану туркам, тут було все багатство й майно козацького війська. Хоч у цих походах брали не раз участь і городові козаки, то вирішною силою були таки самі запорожці, недавні випищики, виключені з реєстрового війська, непризнавані урядом. Але вони були вільні від урядової опіки й контролі, вільно творили свою організацію й на власну руку творили ті великі воєнні плани, яким щиро спочувала Україна, яким дивувалася Європа. Запорожжя стало серцем і душею всієї козаччини, до нього в козацьких справах перейшов провід і авторитет.

З кінцем 1629 р. прийшло до гострої боротьби між запорожцями й реєстровими. Запорожці вбили гетьмана реєстрових Григорія Савича-Чорного. Це дало почин до нової війни з поляками, бо польська влада стала по стороні реєстрових. Запорозький гетьман Тарас Федорович виступив зі своїми полками на волость і укріпився в Переяславі 1630 р. На Дніпрі він понищив усі перевози, порозставляв сторожі здовж ріки. В Переяславі зібралося до 37.000 козаків, в інших місцевостях повстали міщани й селяни. Польські війська з трудом перейшли Дніпро й почали боротьбу з козаками. Війна тривала три тижні. Поляки не змогли добути козацького табору, — зате козаки зручним випадом дібралися до польських шанців і захопили кілька гармат та інші воєнні засоби. Потім почалися переговори: прийшло до нової т. зв. переяславської умови. Польський уряд погодився на те, щоб реєстр підвищити до 8000. Доповнення реєстру мала перевести мішана комісія, складена з реєстрових і випищиків. Правда, поляки жадали, щоб їм видати Тараса Федоровича, але військо рішуче відкинуло цю вимогу. Всі повстанці дістали амністію.

Тепер знову прийшли до впливу провідники реєстрових. Вони старались утримати добрі відносини з Польщею, добути матеріальні користі для війська. Гетьман Іван Кулага-Петражицький (1631-1632 р.), товариш Михайла Дорошенка, придумав сміливий план добути для козаків голос при виборі польського короля; досі короля вибирала тільки шляхта і, коли б і козаки були дістали таке право, то їх значіння, як військового стану, дуже піднеслося б. Але поляки відкинули ці жадання. Цю невдачу на політичному полі козаки приписували Петражицькому: його скинули з гетьманства й покарали на горло. Його наслідник Тиміш Орендаренко 1633 р. водив 20000 козаків під Смоленськ на підмогу полякам проти Москви.

Але Запорожжя незабаром знову підняло голову. В 1635 р. Іван Сулима, славний зі своїх походів на море, зруйнував Кодак, польський замок над Дніпровими порогами, що мав заступати козакам шлях на Запорожжя. Але реєстрові зрадою його спіймали і він віддав голову під сокиру ката.

В 1637 р. запорожці знову захопили артилерію й рушили на волость під проводом Паша Михновича Бута, якого звали Павлюком.

В грудні 1637 р. натягнули з Запорожжя головні сили під проводом Павлюка. Це військо налічувало 23000 людей, було вміло поділене на полки й сотні, але ж не мало доброї зброї; частина була зі самопалами, інші ж мали тільки рогатини, коси, сокири. Артилерія складалася з 10 пушок. Дух між козаками був добрий, військо йшло з охотою, сміливо, з веселими окликами. До першого бою прийшло 16 грудня під Кумейками над р. Россю. Козаки привітали ворога з гармат і бігцем пустилися до наступу.

Але поляки вислали на них кінну драгунію й за нею піші полки. Павлюк необережно відслонив лівий бік табору; туди вдарили поляки, розірвали лінію возів, підпалили порох, що лежав на них, у козацьких рядах прийшло до сполоху і в метушні полягло багато війська.

Павлюк уважав битву за програну. Залишив оборону табору Дмитрові Гуні та сам з артилерією повернувся назад, щоб підготовитися зустріти поляків. Він спинився під Боровицею й заклав табір та укріплення до оборони. Але вести дальшу боротьбу й йому не судилося. Козацьке військо, прибите невдачею, завело переговори з поляками й видало їм старшину. Павлюка й давнішого гетьмана Томиленка постигла смерть.

Але козацьке повстання ще не вщухло. Частина старшини врятувалася від польської неволі й на Лівобережжі почала організувати наново боротьбу.

Гетьманом був спершу Яцко Острянин. Він укріпився в Голтві, тут 5-6 травня 1638 р. видержав наступ польських сил, погромив їх і присилував до втечі. Але друга битва, під Лубнами, не повелася; Острянин пробував ще боротися, але не мав щастя, знеохочений уступив з гетьманства й переселився за московську границю, у Слобідщину.

Новим гетьманом вибрало Дмитра Гуню. Він почав відворот до Дніпра, щоб бути ближче Запорожжя, і укріпився на урочищі Старець при усті Сули до Дніпра. Місце для оборони було дуже добре, високе й недоступне: з двох сторін річка, з третьої болота й луги; доволі було дерева, паші для коней і води. Тут було здавна якесь городище, вали й рови. Гуня скріпив цю позицію ще всякими шанцями, заслонами з землі та дерева. Козацьке військо видержало тут 6-тижневу облогу, від 22 червня до 7 вересня 1638 р. Всі наступи поляків були безуспішні, козаки відбивали їх, а то й часто робили випади на польський табір. їх завзяття піддержували все надії, що прийде поміч Дніпром з Запорожжя. Але полковник Філоненко, що йшов із підмогою, попав у польську засідку і прорвався до Старця лише з невеликим відділом і частиною харчів. Козаки були приневолені завести переговори з поляками ї Прийняти нову, важку ординацію.

Польський уряд порішив відібрати козацькому війську всі його дотеперішні вольності і привілеї. Козаки мусіли передати полякам артилерію, корогви, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назначений королем. Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6000 і до війська допущено тільки тих, що не брали участи в повстанні. Це був такий тяжкий погром, Що козаки не могли прочуняти з нього цілих десять років.