Україна під владою Польщі

Тема № 8. Україна під владою Польщі

План:

Вступ.......................................................................................................................3

1.  Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією,

Угорщиною, московським царством, Туреччиною та Кримським

ханством (XIV – XVI ст.)..................................................................................... 4

2. Посилення соціально-економічного, політичного та національно -

релігійного гніту українського народу............................................................10

3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України...................17

Висновки...............................................................................................................24

Список використаної літератури.....................................................................25

Вступ.

Темою моєї контрольної роботи є тема „Україна під владою Польщі”.

Актуальність розгляду даної теми викликана тим, що дозволяє дослідити процеси становлення української нації, етапи її боротьби з поневолювачами, становлення релігії.

У XIV – XVI ст. південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася україн­ська народність, стали об'єктом активних зовнішньополітичних інтересів феодальних держав - Польщі, Угорщини, Московського царства, Туреччини та Кримського ханства, які намагалися кожна зі своєї сторони загарбати якомога більше української землі.

Слід зазначити, що у другій половині XVI — першій половині XVI ст., незважаю­чи на роз'єднаність різних частин України і тяжкий іноземний гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сіль­ському господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося ману­фактурне виробництво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися товарно-грошові відносини, посилюва­лася експлуатація селянських мас. Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено в законах: панівний - клас феодалів і експлуатований клас - селянство.

Важливе значення для подальшого розвитку українського народу мали Люблінська та Берестейська унії, перша з яких стала юридичним закріпленням довготривалої влади над українськими землями Польщі, а друга – стала документом, що ознаменував створення греко-католицької церкви.

Метою розгляду обраної теми буде висвітлення таких питань як загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною, московським царством, Туреччиною та Кримським ханством (XIV – XVI ст.),

посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу, Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.

1. Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною, московським царством, Туреччиною та Кримським ханством (XIV – XVI ст.).

Загарбання етнічних українських земель бере свій початок з 1340 р. Як зазначає В.А. Смолій, боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала сво­єрідним сигналом до вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гас­ла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та по­грабувавши княжий палац на Високому Замку, польсь­кий король Казимир III готував розширення агресії з ме­тою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухва­лі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тіль­ки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Про­тистояння закінчилося компромісом: Казимир III був зму­шений визнати Дедька правителем Галичини, а той - формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського кня­зівства виникли два державних утворення: Волинське кня­зівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська авто­номна республіка у Галичині, лідером якої був «управи­тель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спад­щину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Ка­зимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом про­ти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Лит­ву - місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км² із населенням 200 тис. осіб, що збіль­шило територію Польщі майже в 1,5 рази.[1]

Польське проникнення в українські землі кардиналь­но відрізнялося від литовського: польський уряд з само­го початку утвердження в цьому регіоні намагався зро­бити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та проти­дію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 р., коли після смерті Казимира внаслідок династич­ної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби­рає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівст­ва. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галиць­ких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального про­никнення в українські землі. Чергове польсько-литовсь­ке протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а схід­не - залишалося під контролем Литви. Завоювання суп­роводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільсь­ке. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

У другій половині XV - на початку XVI ст. розгор­таються процеси централізації, посилюється вплив Поль­щі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поста­вили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допо­могу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовсь­кі переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укла­денням Люблінської унії, яка об'єднала Польську держа­ву і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

 Отже, польське проникнення в українські землі нап­рикінці XIV - в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і ко­лонізацію краю, чим запрограмували загострення релі­гійних, соціальних та етнічних відносин. [2]

Українські землі були одним з основних об'єктів та­тарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуван­ням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російсь­ких земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. При­кордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гар­нізони укріплених замків слабкі, наймане військо налі­чувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажано­го результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці фор­мування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки бло­кувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 р., підтримуючи претендента на титул Вели­кого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримсь­кого ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Лит­ви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширю­ється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбу­вав Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення міс­цевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регуляр­но (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла сер­йозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства укра­їнські землі стали для нього головним об'єктом експан­сії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розви­валася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому на­селенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішу­вати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності - союзів з тією чи іншою державою та гра­біжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування числен­ної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність поль­сько-литовської держави захистити свої південні кордо­ни. Ці та інші чинники наприкінці XV - початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми по­ходами загрожувала життєдіяльності українських зе­мель.[3]

У боротьбі проти турецько-татарських нападів на українські землі, як і в боротьбі проти польсько-литовського гноблення, народні маси України діставали допомогу від Російської держави. Російська держава з самого початку свого виникнення стала центром притягання для українського і білоруського народів у їхній боротьбі проти іноземних загарбників і поневолювачів. Рятуючись від гніту литовських феодалів, українські селяни, міщани часто переселялися в прикордонні райони Російської держави. Уряд підтримував як переселення простих людей, так і перехід із землями з-під влади Литви під владу Москви русь­ких князів з прикордонних, зокрема чернігово-сіверських земель.

Так, наприкінці XV ст. під владу Москви перейшли із своїми володіннями чернігово-сіверські князі — Новосильські, Одоєвські, Воротипські та ін. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям між Російською державою і Литвою, яка зазнала поразки у війні, вся Чернігово-Сіверщина була закріплена за Російською державою.

У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очо­лив цей виступ один з найбагатших князів Михайло Глинський, який мав великі володіння на Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі). У 1508 р. Глинський і його прихиль­ники підняли повстання в Білорусії і на Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глин­ський утік до Москви.

Великі князі московські продовжували політику об'єднання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смо­ленськ, населення якого відкрило ворота російським військам. Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).

На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які ра­зом з місцевим населенням, зокрема за участю українських коза­ків, відбивали напади кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.

Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV, росій­ські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кількома сотнями черкаських і канів­ських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневецького, що кілька років перебував па службі у російського уряду здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. В наступному році загони російських військ під начальством окольничого Дани­ла Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників.[4]

У цілому ж українське і білоруське населення, що перебувало під владою Литви і Польщі, діставало підтримку російського народу у боротьбі проти турецько-татарської і польсько-литов­ської феодально-католицької агресії, у відстоюванні своєї на­ціональної самобутності.