Драматургія і театр в Україні в XIX столітті

Реферат на тему

Драматургія і театр в Україні в XIX столітті

Зміст

Вступ

Драматургія і театр

Висновок

Література

Вступ

Змалку я люблю театр. Мені дуже подобалися вистави лялькового театру, і я в захваті від мужніх героїв та прекрасних принцес. У місті Хмельницькому, де живе моя бабуся, є драматичний театр імені Петровського. Ще змалку мені мама і бабуся розповідали про вистави цього театру, а в 10 років я сама побувала там. Мені дуже сподобалося в театрі. Сидиш у залі й мимоволі стаєш учасником подій, які відбуваються на сцені, завдяки талановитій грі акторів й якійсь особливій атмосфері, що створена особливим мистецтвом – театр. Потім я ще декілька разів бувала в театрі, але те перше враження незабутнє.

Мені завжди цікаво було дізнатися про історію та розвиток театру взагалі, і в Україні, в окремості. Ось чому, як тільки нам було дано завдання розповісти про мистецтво України другої половини XIX ст., я вирішила знайти відомості про розвиток драматургії та театру у ті часи.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток сценічного мистецтва. Передова різночинна інтелігенція бачила в театрі, як у літературі, один із засобів просвітництва, ідейно-естетичного виховання мас, трибуну для пропаганди передових, демократичних ідей. Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася в ході виникнення й становлення національного театру, була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами. Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Її розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Класики української драматургії правдиво зображали життя та побут народу, намагалися показати соціальні протиріччя, які панували у суспільстві. В їхніх п’єсах виражалося співчуття до тяжкої долі трудящих, протест проти приниження людської гідності. Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п’єс, нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галерея образів пореформеної доби.

Драматургія і театр

Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910), творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Формування естетичних поглядів М.Л.Кропивницького відбувалося під впливом критичних статей М.Добролюбова та творчості О.Островського. Добре знаючи життя трудящих, Кропивницький постійно звертався до невичерпної скарбниці народної творчості. Він був представником демократичного напряму в літературі й мистецтві, метою якого було служіння народові, сприяння його визволенню. ¹

Вже у першому творі Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» поряд з побутовими, етнографічними епізодами зображені соціальні відношення у пореформеному селі, протиріччя поміж біднотою та багатіями.

Талант драматурга з особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цій період досягли високого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надії народу на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостроту набули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтворені реалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатація сільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін.²

У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя. Іван Франко писав про твори М.Л.Кропивницького: «Такого чистого, виблискуючого усіма виблисками поезії та гумору народної мови нам не в багатьох наших письменників трапиться зустріти. Широкою струєю пливе та мова у драмах Кропивницького. Пісні, жарти, приказки й вигадки, як перли-самоцвіти, сиплються нескінченною безліччю». ³

Багатогранним був талант письменника і драматурга М.П.Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, руських та зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.¹

Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показано героїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення. Своєю творчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв його суспільно-виховне значення. ²

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Безкомпромісність у відтворенні правди життя, показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образи селян-протестантів, борців проти поміщицького пригнічення, зла та несправедливості – характерні риси творчості І.К.Карпенка-Карого. Багато місця у п’єсах письменника відводиться образам українських жінок («Наймичка», «Безталанна»). Знедолені, ображені, безправні, вони мають багато спільного з образами жінок у поемах Т.Г.Шевченка та п’єсах М.Островського. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бурлака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум’яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Драматургія демократичного направлення розвивалася й на західноукраїнських землях. У 60-70 роки з рядом п’єс виступив Ю.Федькович. Краща з них – комедія «Запечатаний двірник» відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку.¹

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам’яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

У своїх п’єсах Франко першим серед західноукраїнських драматургів стверджував реалізм і народність. Але неблагосклонне відношення до цих п’єс консервативних театральних діячів, невисокий виконавський рівень галицького театру були причиною тому, що за життя І.Я.Франка його драматичні твори не отримали значного поширення.²

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX століття.³

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом 1876 року зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзвичайно важких умовах.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. У 1861-1862 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, любляче рідну мову». Активну участь у його організації брали Л.І.Глібов, О.В.Маркович, О.М.Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І.Лагоди відновив свою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865-1875 рр., керівник В.Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський, О.О.Русов, О.І.Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60-70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М.Л.Кропивницький та І.К.Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80-90х- роках.¹

Загалом, аматорські театри підготували ґрунт для розвитку професійного українського театру. Щоправда, у 70-ті роки він до кінця ще не сформувався через перепони, політики притиснень й заборон, що чинилися царським урядом. Вираженням цієї політики був Емський акт від 18 травня 1876 року, який вимагав «запретить также разные сценические спектакли на малорусском наречии, а также печатание на нем текстов к музыкальным нотам».²

Переслідування театру призвело до того, що більшість аматорських й професійних труп спинили ставити українські п’єси. Це викликало невдоволення й обурення не тільки передової спільноти України, але й прогресивних кіл всієї Росії. Так, видатна російська актриса Г.Н.Федотова в знак протесту проти шовіністської урядової політики в області мистецтва у 1877 році обрала для свого бенефісу драму Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля».

Побоювання стосовно надмірності Емського акту висловили навіть представники чиновницько-бюрократичного апарату. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор у докладній записці до міністерства внутрішніх справ у 1881 році зазначав, що указ викликав засудження усіх «взагалі людей, які не співчувають принципові беззасновних притиснень, особливо при заборонах виконання на малоруському говорі сценічних вистав й музики». У 1881 р. царський уряд розіслав губернаторам роз’яснення, в якому їм пропонувалось самим вирішувати, дозволяти або забороняти «малороссийские» п’єси. Це відкривало певні можливості для організації українського театру. ¹

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, А.Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка та ін. М.Кропивницький поповнив його своїми п’єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії». Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 році директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Об’єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанню трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами (М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Корпинська, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, В.Грицай, Ю.Косиненко, М.Манківський та ін.), а репертуар – новими постановками («За двома зайцями» М.Старицького, «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Утоплена» М.Старицького та ін.). За короткий час молоді актори стали видатними майстрами сцени.

Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко. Вона могла ставити й оперні спектаклі. У 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М.Кропивницького і під керівництвом М.Старицького.

У трупі М.Кропивницького були зібрані найталановитіші сили тодішнього українського театру: М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Корпинська, А.Максимович, І.Загорський, А.Переверзєва, О.Маркова, Д.Мова, П.Карпенко, Л.Квітка та ін. Серед них виділявся сам засновник трупи Кропивницький – чудовий виконавець як комедійних, так і драматичних ролей. В скарбницю мирового мистецтва увійшов створений ним героїчний образ Тараса Бульби.¹

Велика українська актриса М.К.Заньковецька натхненно розкривала тему жіночої долі. Вона була першою виконавицею головних ролей у п’єсах «Безталанна», «Наймичка» І.К.Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Л.Кропивницького, «Циганка Аза» М.П.Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного. Неповторні, своєрідні характери створив Н.К.Садовський (Назар у п’єсі «Назар Стодоля» Т.Г.Шевченка, Микола у п’єсі «Наталка Полтавка» І.П.Котляревського та ін.).² Керівник запровадив нову систему організації трупи – товариство на паях, до якого входило десять провідних акторів, що колегіально вирішували питання репертуару, маршруту, найму і звільнення, дисципліни. Трупа відновила вистави попередніх років, інсценізувала нові п’єси І.Карпенка-Карого – «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». За роки своєї діяльності (1885-1888) трупа відвідала понад двадцять міст України, а також Петербург і Москву, де користувалася дійсно тріумфальним успіхом.³

Трупа М.Старицького (Є.Боярська, О.Вірина, М.Маньківська, В.Грицай, Ю.Косиненко, Л.Манько, Л.Ліницька, Ю.Шостаківська та ін.) також базувалася на товариських засадах. Ідейні та організаційні принципи, запроваджені Кропивницьким і Старицьким під час їхньої спільної роботи, і тут залишилися в силі. За роки своєї діяльності (1885-1891) трупа відновила вистави «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці», «Глитай, або ж павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «За двома зайцями», «Запорожець за Дунаєм», «Чорноморці», «Утоплена», «Гаркуша». Крім того, репертуар поповнився п’єсами «Не судилось», «Юрко Довбиш», «Крути, та не перекручуй» та ін. М.Лисенко написав музику до вистав «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Різдвяна ніч», «Ніч під Івана Купала». Трупа розширила територіальні межі діяльності українського театру: вона гастролювала у Криму, на Кубані, Поволжі, в Польщі, Білорусії, на Кавказі, відвідала Москву та Петербург. Сприйнявши кращі здобутки тодішнього репертуару, колектив торував нові шляхи в напрямі порушення суспільно значущих питань, відіграв значну роль у дальшому розвитку музичного жанру, підніс мистецтво театральної режисури.¹

У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 р.), М.Кропивницького (1888-1893; 1894-1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890-1909). Їхню основу складало сузір’я відомих нам акторів. З’явилися й нові талановиті сили – Ф.Левицький, Г.Борисоглібська, І.Загорський, Д.Гайдамака, В.Марченко, І.Мар’яненко та ін.

Крім великих драматичних колективів, у 80-90-х роках на Україні діяло кілька десятків українсько-російських труп, створених колишніми акторами. Українські провінціальні трупи часто гастролювали за межами України. Так, трупа Г.О.Деркача на протязі 20 років успішно виступала в різних містах Центральної Росії, Уралу, Сибіру. У 1893 році вона побувала на гастролях у Франції, показавши у Парижі «Наталку Полтавку» та «Назара Стодолю».²

Розвивалося в Україні також і російське театральне мистецтво. У великих містах, де існували спеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські трупи. Серед них глибоким, творчим підходом до постановки вистав у 80-ті роки виділялась трупа М.М.Синельникова у Харкові. Багаточисленні російські мандруючі трупи гастролювали у невеликих містах та містечках (Н.Х.Рибакова, І.П.Киселевського, М.Т.Іванова-Козельського та ін.). ³

1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театр відрізнявся високим професіоналізмом акторів (М.П.Рощин-Інсаров, Є.Я.Нєдєлін, О.А.Пасхалова та ін.). Він знайомив глядачів з кращими образами російської драматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.⁴

У 60-90-ті роки значні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29 березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О.Бачинський. Його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М.Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п’єсами української та російської класики. У театрі з успіхом ставилися п’єси «Ревізор», «Женитьба» М.В.Гоголя, «Свадьба Кречинского» А.В.Сухого-Кобиліна, «Гроза» О.М.Островського. Згодом були поставлені «Безталанна», «Мартин Боруля» І.К.Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Украдене щастя» І.Я.Франка, «Власть тьмы» Л.М.Толстого та інші п’єси. У театрі виросли талановиті актори – І.Гриневицький, М.Романович та ін. ¹

Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І.Франко. У своїх статтях і театральних рецензіях він виступав за дійсно народний театр, який би сприяв розвиткові освіти трудящих, став би «школою життя». Іван Франко різко критикував «неостроумные комедии и псевдоисторические драмы».

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності. ²

Висновок

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія розвивалася в ході виникнення й становлення національного театру, була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами. Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка.

Одним з драматургів був Кропивницький. У постійних творчих пошуках він ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю драматурга є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був також талант письменника і драматурга М. П. Старицького. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий. Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми, народної комедії, романтично-легендарних творів на історичному матеріалі та ін. У своїх п’єсах Франко першим серед західноукраїнських драматургів стверджував реалізм і народність.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX століття.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. Він підготував ґрунт для розвитку професійного українського театру. Щоправда, у 70-ті роки він до кінця ще не сформувався через перепони, політики притиснень й заборон, що чинилися царським урядом. У 1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. У 1883 році директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко. У 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М.Кропивницького і під керівництвом М.Старицького.

Крім великих драматичних колективів, у 80-90-х роках на Україні діяло кілька десятків українсько-російських труп, створених колишніми акторами. Українські провінціальні трупи часто гастролювали за межами України. Розвивалося в Україні також і російське театральне мистецтво. У великих містах, де існували спеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські трупи.

1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театр відрізнявся високим професіоналізмом акторів. Він знайомив глядачів з кращими образами російської драматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.

У 60-90-ті роки значні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29 березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О.Бачинський. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І.Франко.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Література

1.  Історія УССР, том 4, Київ «Наукова думка», 1983

2.  Історія України, книга 1, Київ «Либідь», 1991

3.  Історія України в особах, Київ, 1997

4.  Історія України «З прадавніх часів до сьогодення», Харків «Торсінг», 2000

5.  Дитяча енциклопедія «Україна», Харків «ФОЛІО», 2003