Виникнення класичної політичної економії у Франції

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економіки

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Виникнення класичної політичної економії у Франції

Одеса – 2009

Історичні умови виникнення концепції класичної політичної економії, яка займала «командні висоти» в економічній теорії практично близько 200 років – з кінця ХVII по другу половину ХІХ ст., заклавши основи для сучасної економічної науки. Її лідери, багато в чому правомірно засудивши протекціонізм меркантилістів, ґрунтовно протистояли антиринковим реформаторським концепціям першої половини ХІХ ст. у працях своїх сучасників як з числа прихильників переходу до суспільства соціальної справедливості на базі відтворення провідної ролі в господарстві дрібнотоварного виробництва, так і ідеологів утопічного соціалізму, котрі закликають до загального схвалення людством переваг такого соціально-економічного устрою суспільства, при якому не буде грошей, приватної власності, експлуатації та іншого «зла» капіталістичного сьогодення.

Становлення класичної політичної економії у Франції відбувалося в дещо відмінних історичних умовах, ніж у Англії. Панування феодальних відносин, слабкий розвиток промисловості, поразка у боротьбі з Англією за зовнішні ринки збуту, спустошливі війни та непомірна розкіш королівського двору привели країну до глибокої соціально-економічної кризи. Жорстка експлуатація селян, переобтяжених численними феодальними повинностями, штучне утримання низьких цін на сільськогосподарську продукцію, вільне ввезення у країну хліба, сировини та заборона їх вивезення викликали занепад сільського господарства. Протекціоністська політика тогочасного міністра Франції Ж.Б. Кольбера, спрямована на досягнення активного торговельного балансу та зміцнення абсолютистської влади, наочно демонструвала банкрутство меркантилістської доктрини.

Кольбер, знаменитий міністр Людовіка XIV, був людиною чесною, працелюбною, зі знанням житейської практики, людиною з великим досвідом, обізнаною з державними фінансами, одне слово, мав здібності, з усіх поглядів підхожі для встановлення методу й належного порядку в збиранні та витрачанні державних доходів. Цей міністр, на біду, сприйняв усі забобони меркантилістичної системи, яка за своєю природою та суттю є системою обмежень і утисків; вона не могла не припасти до душі такій працьовитій і старанній діловій людині, що звикла завідувати різними галузями державного управління й встановлювати потрібні обмеження та контроль аби втримувати кожну з них у наданій їй сфері. Промисловість і торгівлю великої країни Кольбер намагався врегулювати за тим самим зразком, що й діяльність різних галузей державного управління, і, замість надати кожній людині можливість діяти у своїх інтересах на власний розсуд, дотримуючись рівності, свободи й справедливості, він наділяв одні галузі промисловості надзвичайними привілеями, водночас піддаючи інші надзвичайним утискам. Він не тільки був схильний, так само як інші європейські міністри, більше заохочувати промисловість міст, ніж промисловість села, а й виявляв прагнення заради підтримки першої утискати й гальмувати розвиток останньої. Для того щоб зробити предмети продовольства дешевими для мешканців міст і цим заохочувати мануфактурну промисловість та зовнішню торгівлю, він заборонив вивезення хліба і таким чином відібрав зовнішній ринок у найголовнішого продукту праці мешканців села. Ця заборона в поєднанні з утисками, встановленими давніми провінційними законами франції при перевезенні хліба з однієї провінції до іншої, і з довільними та нестерпними податками, які стягувалися з селян майже у всіх провінціях, гальмували розвиток хліборобства цієї країни і втримували його на значно нижчому рівні, ніж той, якого цей розвиток, природно, досяг би за такого родючого ґрунту й такого сприятливого клімату.

Саме тому класичній політичній економії у Франції з самого початку були притаманні різка критика ідей меркантилізму, посилена увага до аграрних проблем та співчутливе ставлення до селянства. Засновник класичної політичної економії у Франції П'єр Лепезан де Буагільбер (1646 — 1714) вважав економічну доктрину меркантилізму та засновану на ній політику кольберизму основною причиною злиденного економічного становища країни. Стверджуючи, що "з Францією поводяться як із завойованою країною", він оголосив себе "адвокатом сільського господарства" і виступив з теоретичним обґрунтуванням проблем реформування економіки країни.

Першими, хто започаткував і системно виклав ідеї класичної політичної економії, були Вільям Петті (Англія) і П’єр Буагільбер (Франція). Подальший значний розвиток класична політична економія набула у працях англійських (Адам Сміт, Давід Рікардо, Томас Мальтус, Джон С. Мілль), французьких (Франсуа Кене, Жан Батист Сей, Фредерік Бастіа) та американських (Генрі Ч. Кері) економістів. Саме вони остаточно сформували ідейно-теоретичні та методологічні засади економічної теорії як науки.

Основні економічні ідеї П. Буагільбера дещо відрізнялись від економічних поглядів В. Петті. Вони знайшли відображення у таких працях вченого, як "Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або Як за один місяць доставити королю усі гроші, яких він потребує і збагатити все населення" (1696), "Роздрібна торгівля Франції" (1699), "Міркування про природу багатства, грошей і податків" (1707), "Звинувачення Франції" (1707) та ін.

Засновник класичної політичної економії у Франції П'єр Лепезан де Буагільбер (1646—1714) народився у Руані в сім'ї нормандського дворянина, юриста. Отримавши прекрасну для свого часу освіту, він деякий час жив у Парижі, займаючись літературною діяльністю. Однак незабаром П. Буагільбер повернувся до традиційної у сім'ї юридичної професії і у 1677 р. отримав адміністративну посаду судді в Нормандії. У своїй судовій діяльності він спеціалізувався на селянських справах, виступаючи, за власним визначенням, "адвокатом сільського господарства". Через 12 років професійні успіхи дали змогу П. Буагільберу зайняти дохідну та впливову посаду генерального лейтенанта судового округу Руану.

Економічними проблемами П. Буагільбер зацікавився у кінці 70-х років. До цього його спонукали роздуми над причинами низького життєвого рівня населення у провінціях Франції на рубежі XVII—XVIII ст. У 1691 р. він запропонував серію реформ, які мали буржуазно-демократичне спрямування. Прагнучи донести свої ідеї до широкого загалу, П. Буагільбер анонімно опублікував у 1696 р. працю "Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або Як за один місяць доставити королю усі гроші, яких він потребує і збагатити все населення". Однак книга залишилась майже непоміченою. Водночас зміни в уряді Франції сповнили вченого нових надій і він написав серію довгих листів-меморандумів до міністра. Це сприяло тому, що в 1705 р. П. Буагільбер отримав округ в Орландській провінції для "економічного експерименту". Однак останній закінчився провалом.

На початку 1707 р. П. Буагільбер опублікував 2 томи своїх творів, у яких яскраво змальовувалось злиденне становище Франції, засуджувалась меркантилістська політика уряду, містились різкі випади проти влади. Книгу було заборонено, а її автор був висланий у провінцію. Повернувшись через деякий час у Руан П. Буагільбер випустив 3-тє видання своїх творів, знявши, однак, найгостріші місця. Не отримавши ні підтримки, ні розуміння своїх ідей від уряду, на які він сподівався до кінця свого життя.

Запропоновані автором заходи подолання негативних явищ в економіці Франції передбачали реформування податкової системи з метою усунення перешкод на шляху природного розвитку господарського життя. "Щоб задовольнити всі потреби держави і повернути народу давній добробут, — писав П. Буагільбер, — не потрібно ніяких чудес, достатньо лише перестати здійснювати насильство над природою!".

У своїх творах вчений:

Підкреслював об'єктивну сутність економічних законів, подібних до законів природи. Наголошуючи на необхідності активізації діяльності держави а метою подолання економічного занепаду Франції, П. Буагільбер вимагав економічної свободи та звільнення внутрішньої торгівлі від обмежень. Французький дослідник писав, що потрібен нагляд, щоб примусити дотримуватись згоди і законів справедливості заради такої великої кількості людей, які тільки й прагнуть їх порушити, помиляються зранку до вечора в надії побудувати свій добробут на розоренні своїх сусідів. Але лише одній природі під силу віддати подібний наказ і підтримувати мир, втручання будь-якого іншого авторитету все зіпсує, якими б не були його добрі наміри. Основу багатства країни вчений вбачав у розвитку сільського господарства, відтак він вимагав запровадження вільної торгівлі зерном, необмеженого вивозу хліба за кордон та заборони його імпорту.

Вбачав багатство нації не в грошах, а в різноманітності корисних благ і речей (передовсім продуктів землеробства), у користуванні "хлібом, вином, м'ясом, одягом, усіма розкошами понад необхідні".

Розвиваючи цю тезу, П. Буагільбер, так само як і В. Петті, вважав предметом економічних досліджень аналіз проблем сфери виробництва. Водночас метою товарного виробництва, на відміну від англійського дослідника, він оголошував споживання, звертаючи увагу лише на речовий зміст багатства як суми споживчих вартостей.

Виклав своє розуміння "істинної вартості" як основи пропорційного обміну. Визначаючи мінові пропорції працею, витраченою на виробництво товару, дослідник стверджував, що мірою "істинної вартості" є робочий час.

Першим в історії економічної науки звернув увагу на те, що цінам ринкової рівноваги відповідають цілком визначені пропорції суспільного виробництва. Наголошуючи на необхідності рівноваги в ринковій економіці, мінові відносини дослідник трактував як замкнуте коло купівель, які пов'язують між собою усіх товаровиробників. Аналізуючи "стан достатку" як рівноважний стан економіки, який найкраще узгоджує пропорції виробництва з суспільними потребами, він підкреслював, що досягнення подібного стану можливе лише за умов вільної конкуренції. Випереджаючи ідею А. Сміта про "невидиму руку ринку", П. Буагільбер писав про те, що "всі, хто підтримує і вдень, і вночі... багатство виключно в ім'я власних інтересів, створюють тим самим, хоча це те, про що вони менш за все турбуються, загальне благо".

Найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу вважав "пропорційні ціни", за яких виробники покривають свої витрати і отримують прибуток, підтримується стійкий споживчий попит, а гроші "знають своє місце" в обслуговуванні товарного обігу.

Оголосив гроші основним злом та джерелом нещасть товаровиробників, вбачаючи у них причину порушень природної рівноваги товарного обігу та відхилень ринкової ціни від "істинної вартості". Ігнорування грошової форми вартості виявилось у недооцінці вченим самостійності та значущості грошей у господарському житті.

Стверджуючи, що для знищення влади грошей необхідно звести їх роль до простого знаряддя обміну, французький дослідник виступав за заміну золота та срібла паперовими знаками. Він писав про те, що самі по собі гроші "не є благом і їх кількість не збільшує достатку країни, необхідно лише щоб їх кількість була достатньою для підтримки цін, які склалися на засоби існування".

Економічні ідеї П. Буагільбера справили значний вплив на подальший розвиток економічної думки. Вони стали теоретико-методологічною основою для розвінчання меркантилізму і формування специфічних традицій "французької школи" класичної політичної економії, знайшовши відображення у творчості Ф. Кене і Ж.Б. Сея, С де Сісмонді і П. Прудона, Л. Вальраса та ін.

Наприкінці ХІХ ст. та в першій третині ХХ ст. в економіці найбільш розвинутих промислових країн відбулися значні зміни, які по суті означали завершення цілого ряду старих і відкриття нових технологічних горизонтів, зміну типу економічного зростання та механізмів регулювання ринкової економіки. Концентрація і централізація капіталу призвели до виникнення монополістичних утворень не лише в промисловості але й у фінансовій сфері. Посилення ролі профспілкового руху суттєво трансформували ринок праці. Розгортаються процеси інтернаціоналізації національних економік. Це все означало завершення періоду «класичної ринкової економіки» з притаманною їй досконалою конкуренцією, наявністю механізмів саморегулювання, економічною нейтральністю держави та політикою економічного лібералізму. Свідченням цього стала глибока і затяжна економічна криза 1929–1933 рр., яка різко перервала тривалий період економічного процвітання. Неплатежі, масові банкрутства, гігантське безробіття, падіння національного доходу і життєвого рівня населення. Всього цього раніше історія не знала. Економічна криза одночасно засвідчила і кризу неокласичної економічної теорії, оскільки її основні постулати вже в неповній мірі відповідали дійсності, а практичні рекомендації з подолання наслідків економічної депресії не давали відчутних результатів. Назріла необхідність нового підходу до пояснення суті економічних процесів, розробки нової концепції економічної політики держави. Це завдання виконала економічна теорія Джона Мейнарда Кейнса (1883–1946) – видатного англійського вченого-економіста, політичного і громадського діяча. Економічна теорія Дж.М. Кейнса, здійснивши революційний переворот в економічний науці, обґрунтувала необхідність державного регулювання ринкової економіки, розробила основні принципи, форми та методи активної державної економічної політики, на досить тривалий період часу стала теоретичним підґрунтям діяльності більшості урядів розвинутих країн. Головною працею кейнсіанського економічного вчення стала «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936). Крім цієї праці перу Дж.М. Кейнса належать «Трактат про ймовірність» (1921), «Трактат про грошову реформу» (1923), «Економічні наслідки містера Черчілля» (1925), «Кінець вільного підприємництва» (1926), «Трактат про гроші» (1930) та інші. Новаторство економічного вчення Дж.М. Кейнса в методологічному плані проявилося в наступному:

– макроекономічний підхід до вивчення економічних процесів. До цього неокласична політична економія характеризувалася переважно дослідженням мікроекономічних процесів – на рівні окремого економічного суб’єкта, фірми чи галузі. Поставивши за завдання дослідити такі агреговані величини, як сукупний попит, сукупна пропозиція, сукупні споживчі витрати, сукупні заощадження та інвестиції, загальний рівень зайнятості, національний дохід та ін., Дж. Кейнс тим самим започаткував самостійний розділ економічної теорії – макроекономіку;

– врахування впливу на економічні процеси позаекономічних чинників – психології людей та їх груп, держави;

– обґрунтування концепції «ефективного сукупного попиту». Якщо неокласики вважали, що головним завданням економіки є ефективне і раціональне використання обмежених економічних ресурсів, тобто проблеми пропозиції, то Дж. Кейнс першим звернув увагу на той факт, що рівень національного доходу та загальний рівень зайнятості визначається «ефективним сукупним попитом» і пов’язаний з проблемами реалізації суспільного продукту;

– відмова від принципу оптимальності і автоматичного досягнення рівноваги ринковою економікою;

– відмова від головного принципу неокласичної економічної теорії – економічного лібералізму і обґрунтування необхідності державного регулювання ринкової економіки. Разом з тим кейнсіанство в деякій мірі є продовженням методології некласичного напрямку і маржиналізму (Дж. Кейнс був учнем засновника неокласицизму А. Маршалла і навіть за його пропозицією почав викладати економічну теорію). Кейнсіанська економічна теорія ґрунтується на методах граничного та функціонального аналізу, на використанні економіко - математичного моделювання.

В своїй головній праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» Дж. Кейнс в першу чергу піддає критиці принципи, сформульовані в «законі ринків» Ж. Б. Сея, що були взяті за основу неокласичною політичною економією. Вона, зокрема стверджувала, що ринкова економіка має здатність автоматично досягати економічну рівновагу, та використовувати всі наявні ресурси – виробничі потужності, робочу силу, заощадження, в повній мірі. Тривалого порушення рівноваги в суспільстві не може бути, оскільки пропозиція товарів, вироблених з використанням наявних ресурсів, сама породжує адекватний попит. Отримані факторні доходи повністю витрачаються, а відповідність між попитом і пропозицією досягається за допомогою системи гнучких цін. Якщо пропозиція почне перевищувати попит – то ціни знизяться і рівновагу буде відновлено. Якщо ж виникає дефіцит якогось певного товару чи економічного ресурсу, відновленню втраченої рівноваги сприятиме підвищення цін. Така логіка поширювалася і на такий ресурс, як праця. Гнучкість заробітної плати є головною умовою повного використання робочої сили, досягнення повної зайнятості.

На відміну від представників неокласичної теорії, Дж. Кейнс стверджує, що в нових умовах ціни втрачають свою гнучкість, і тому вже не можуть виконувати роль стихійного регулятора. Коли панують монополії та набуває поширення профспілковий рух, ціни легко зростають, проте знижуються вкрай повільно і, як правило, ніколи не досягають попереднього рівня. Має місце так званий «ефект храповика». Одночасно виникають суттєві перешкоди із вільного поширення ринкової інформації. Це посилює невизначеність і спотворює ринкові сигнали, особливо на грошових і фінансових ринках.

Також Дж. Кейнс піддає критиці і ті погляди неокласиків, що стосуються питань про рівень зайнятості і фактори безробіття. Неокласична теорія розглядала два види безробіття: природне і добровільне. Природне безробіття пов’язувалось з міграційними (зміна місця роботи або місця проживання) або мобільними (отримання спеціальної освіти, підвищення кваліфікації) переміщеннями працівників. Воно складало 4 – 5% від загальної кількості трудових ресурсів. Добровільне безробіття на відміну від природного породжується соціальними, позаекономічними чинниками, як то профспілки, що штучно завищують рівень номінальної заробітної плати. Боротися з добровільним безробіттям, «самобезробіттям» неокласики пропонували за допомогою зниження як номінальної так і реальної заробітної плати. Саме це, на їх думку, відновить рівновагу на ринку праці.

Заслугою Дж.М. Кейнса було те, що він один із перших почав розглядати вимушене безробіття, яке має в своїй основі внутрішні, економічні причини. Вчений вказував, що насправді, на практиці підприємці в умовах економічного спаду і скорочення попиту на свої товари віддають перевагу зменшенню обсягів виробництва за даної ціни та скороченню зайнятості, а не зниженню цін та заробітної плати при збереженні попередніх обсягів виробництва та зайнятості. Саме це породжує вимушене безробіття. Розгляд вимушеного безробіття заперечував положення некласичної економічної теорії про здатність ринку праці до саморегулювання, та того, що грошова заробітна плата приймає участь в цих процесах. А тому, на думку Дж. Кейнса, проблема забезпечення повної зайнятості повинна мати принципово інше вирішення.

Також Дж.М. Кейнс зауважує, що неокласична теорія фактично виходила з наявності простого мінового господарства, де гроші виконують роль звичайного посередника в товарообмінних операціях і не виступають в якості самостійного активу. В умовах же розвинутого грошового господарства гроші окрім функції розрахункової одиниці і засобу обміну починають виконувати функцію засобу збереження вартості. З’являється, відповідно, попит на гроші – потреба в ліквідності. Досліджуючи нову роль і якість грошей, Дж. М. Кейнс відмічає, що гроші перетворюються в самостійний актив тривалого користування і тому починають відігравати свою особливу самостійну роль та впливати на мотиви поведінки економічних суб’єктів.

Попит на гроші, у Дж. Кейнса, складається з:

– трансакційного попиту. Гроші використовуються для здійснення угод з купівлі-продажу. Збільшення доходів веде до збільшення кількості угод, а отже попиту на гроші;

– попиту, пов’язаного з обережністю та прагненням убезпечити себе від непередбаченості майбутньої ситуації. Економічні суб’єкти завжди прагнуть накопичувати певні грошові резерви – найбільш ліквідні тривалі активи, щоб забезпечити собі можливість покриття майбутніх непередбачених фінансових витрат;

– попиту, пов’язаного із спекулятивними мотивами. Можливість отримання вигоди від операцій на фондовому і грошовому ринках.

Таким чином, на думку Дж. Кейнса, в суспільстві в умовах розвинутого грошового господарства завжди існує певна схильність до ліквідності. І позичковий процент є платою за відмову від ліквідності. Таке трактування суті позичкового проценту дещо відрізняється від концепції австрійської школи граничної корисності (позичковий процент – компенсація втрати грошима певної цінності, що пов’язана з дією фактору часу), та неокласичної теорії (процент визначається співвідношенням пропозиції і попиту на гроші). Дж. Кейнс вважає позичковий процент суто грошовим феноменом. Наявність схильності до ліквідності впливає на бажання членами суспільства заощаджувати частину свого доходу. Тому не весь отриманий дохід іде на споживання і отже витрачається. Принципова відмінність кейнсіанської теорії в тому, що отриманий дохід складається з двох частин: з тієї, що йде на особисте споживання – витрачається і тієї, що заощаджується (в трактуванні неокласиків дохід повністю йде на витрати). Це положення можна відобразити формулою:

Y=C+S,

де: Y – національний дохід; C – частина доходу, що йде на споживання;

S – частина доходу, що заощаджується.

Вже сам поділ доходу на вищевказані складові частини криє в собі можливість виникнення проблем із реалізації суспільного продукту, забезпечення ринкової рівноваги та повної зайнятості. Також, на думку Дж. М. Кейнса, ця проблема ускладнюються наявністю в суспільстві так званого «головного психологічного закону». Суть цього закону полягає в тому, що із збільшенням доходу частка, що йде на споживання, також зростає, але в значно меншій мірі ніж зростає дохід. Тому співвідношення між споживанням і нагромадженням змінюються на користь останнього. Зростає гранична схильність до заощаджень, а гранична схильність до споживання зменшується.

c = ΔС ;

ΔY

s = ΔS

ΔY ,

де: с – гранична схильність до споживання; s – гранична схильність до заощаджень; ΔС – приріст споживання; ΔS – приріст заощаджень; ΔY – приріст доходу. Оскільки ΔY= ΔС+ ΔS – то с+ s=1.

Дія «основного психологічного закону», зростання граничної схильності до заощаджень роблять актуальною проблему ефективного сукупного попиту. Ефективний попит це такий сукупний попит на блага, який максимально наближається до сукупної пропозиції, що забезпечує повне завантаження виробничих потужностей та повну зайнятість. Реальний національний дохід визначається ефективним попитом. Фактичний рівень сукупного попиту може бути значно меншим, ніж це потрібно для повної зайнятості. Тому в економіці можуть мати місце різні рівні рівноваги, в тому числі і депресивна, яка далека від оптимальності та економічної ефективності.

Формулюючи принцип ефективного попиту, Дж. М. Кейнс визначив головне завдання свого економічного аналізу – встановити фактори, що впливають на ефективний попит, а отже і на обсяг використання економічних ресурсів та рівень зайнятості. «Класики» цікавилися лише проблемами розміщення, розподілу економічних ресурсів в умовах повної зайнятості. На думку Кейнса, ці проблеми є не настільки важливими коли ресурси використовуються в неповній мірі.

Розв’язуючи поставлене завдання, Дж. Кейнс розглядає складові ефективного сукупного попиту – доходу, що використовується. Він складається із споживчих витрат населення і інвестиційних витрат бізнесу. Останні включають в себе витрати на інвестиційні блага (будівництво виробничих споруд, придбання машин і обладнання, поповнення виробничих запасів).

Y=C+I,

де: Y – національний дохід; C – споживі витрати; І– приватні інвестиції. Якщо споживчі витрати за даного рівня доходів величина більш-менш стала, то приватні інвестиції є величиною мінливою.

Окрім того, їх вплив на рівень національного доходу не є прямолінійним. Крім безпосереднього впливу інвестиційного попиту на відповідну частку виробленого продукту, має місце так званий множинний, мультиплікаційний ефект, коли приріст інвестицій викликає значно більший приріст доходу і навпаки – зменшення інвестицій тягне за собою значно більше скорочення національного доходу. Ефект мультиплікації пояснюється взаємозв’язком окремих галузей і сфер діяльності. Додаткові інвестиції породжують додатковий дохід власників економічних ресурсів, які залучені до виробництва відповідних благ. Додаткові доходи породжують в свою чергу додаткові витрати і т.д. Якщо б увесь дохід витрачався, такі коливання тривали б до нескінченності, але оскільки частина доходу заощаджується – то вони поступово згасають. При цьому, чим більша частка доходу використовується на споживання, тим більший ефект мультиплікації і навпаки. Вперше подібний принцип мультиплікації описав англійський економіст Р. Ф. Кан в 1931 р., але він стосувався взаємозв’язку між збільшенням витрат на проведення громадських робіт і зниженням безробіття. У трактуванні ж Дж. М. Кейнса принцип мультиплікації отримав вигляд мультиплікатора інвестицій, що відображає взаємозв’язок між приростом інвестицій і приростом національного доходу.

ΔY= k * ΔІ;

k = ΔY

ΔI ;

де: k – мультиплікатор інвестицій; ΔY – приріст національного доходу; ΔІ – приріст інвестицій.

Зробивши відповідні перетворення можна вивести залежність величини мультиплікатора інвестицій від рівня граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощаджень.

k= ΔY

ΔY- ΔC

Поділивши і чисельник і знаменник дробу на ΔY, отримаємо вираз:

де: с – гранична схильність до споживання; s – гранична схильність до заощаджень.

Принцип мультиплікатора дає відповідь на питання яким чином коливання інвестицій, що складають відносно невелику частку національного доходу, здатні викликати значно більші коливання сукупної зайнятості і доходу.

Принцип мультиплікатора інвестицій відображає суттєву відмінність поглядів Дж. М. Кейнса на роль заощаджень в економіці. Якщо спочатку класична а потім і неокласична політична економія говорила про заощадження як головне джерело нагромадження капіталу та відповідну їх роль в економічному зростанні, то Дж. Кейнс підходить до цього дещо помірковано. По-перше, для економіки краще, коли значна частину доходу споживається – більший коефіцієнт мультиплікатора інвестицій. Перед суспільством завжди постає дилема та існує так би мовити соціальна ціна вибору між споживанням на даний момент і споживанням та рівнем зайнятості в майбутньому. Саме останні забезпечується заощадженнями і інвестиціями. По-друге, на думку Дж. Кейнса, заощадження – це ще не інвестиції. Перетворення заощаджень в інвестиції цілком залежить від інвестиційної активності бізнесу. А бажання підприємця інвестувати визначається дуже багатьма чинниками. В першу чергу – співвідношенням граничної ефективності капіталовкладень і позичкового процента. Гранична ефективність капіталовкладень є суб’єктивним феноменом. Він відображає сподівання та очікування підприємців, зокрема, на майбутню доходність інвестицій. Чим більша майбутня невизначеність – тим менші сподівання. Крім того на настрої, а отже і на бажання інвестувати впливає дуже велика кількість різноманітних чинників, як економічного так і позаекономічного характеру, як то, наприклад, ситуація на фондовому ринку, політичні зміни, війни і т.д. Проте, є інший, досить суттєвий чинник, що впливає на бажання здійснювати інвестиції. Це – рівень позичкового процента. Саме величина позичкового процента є тією межею, нижче якої не може опускатися гранична ефективність капіталовкладень. І чим нижча ця межа – тим більше стимулів для інвестиційної активності.

Ще в ранній праці «Трактат про гроші» Дж. Кейнс розглядає проблему співвідношення інвестицій і заощаджень та приходить до висновку, що найоптимальнішою для економіки в цілому є ситуація, коли сукупні інвестиції дорівнюють сукупним заощадженням. Якщо інвестиції менші заощаджень темпи економічного розвитку поступово спадають. Якщо ж більші – відбувається перегрів економіки з неминучим наближенням економічної кризи.

Тотожність І = S була покладена в основу вчення про ефективний попит. Яким же її забезпечити, та ще й в умовах економічної депресії, коли на негайне пожвавлення інвестиційної активності з боку бізнесу марно сподіватися? Кейнс приходить до висновку, що держава може безпосередньо впливати на збільшення приватних інвестицій та боротися з безробіттям, регулюючи рівень позичкового проценту. Для цього вона має всі важелі. Саме вона відповідає за кількість грошей в обігу і забезпечує економіку відповідною грошовою масою. Збільшення останньої матиме наслідком зниження рівня позичкового процента і, в подальшому, пожвавлення інвестиційної діяльності, зростання виробництва, скорочення безробіття.

Отже, робить висновок Дж.М. Кейнс – держава з метою подолання економічної депресії та забезпечення повної зайнятості повинна проводити активну, розширювальну монетарну політику. Саме така політика і дасть бажаний для економіки початковий поштовх. А як же бути з інфляцією? В трактуванні Дж. Кейнса між рівнем цін, номінальним національним доходом в цілому та грошовою масою немає тісного зв’язку. По-перше, він порушується в зв’язку із нестабільністю швидкості руху грошей, яка пов’язана з нестабільністю попиту на гроші. А по-друге, за зміни грошової маси в умовах неповної зайнятості в основному змінюється реальний національний доход, а не рівень цін. Тому, при розгляді впливу зміни пропозиції грошей на ціни, слід виділяти два типи інфляції: помірну і істинну. Помірна інфляція виникає при одночасному зростанні і реального доходу і цін, коли ще не досягнуто повної зайнятості. Істинна інфляція починається лише після досягнення повної зайнятості. Для економіки шкідлива лише істинна інфляція. Що ж стосується помірної інфляції, то вона неминучий супутник державної політики із збільшення реальних доходів і зайнятості. Таким чином, тип і небезпека інфляції визначається станом кон’юнктури на ринку праці, а вона, в свою чергу, залежить від загальноекономічної кон’юнктури.

Не дивлячись на всі переваги, грошово-кредитна політика держави все ж таки має певні обмеження. Пов’язані вони з так званою пасткою ліквідності – коли подальше збільшення кількості грошей в обігу вже не супроводжується зниженням позичкового процента. В цьому випадку, за умови недостатньої кількості приватних інвестицій держава повинна вдатися до іншого кроку, а саме, компенсувати їх нестачу своїми витратами та державними інвестиціями. Тому фінансово-бюджетна політика поряд із грошово-кредитною є важливою складовою кейнсіанських методів державного регулювання ринкової економіки. Дж. Кейнс пропонував збільшити державні витрати, державні інвестиції, державні закупівлі товарів. Розширення державної інвестиційної активності передбачалося в першу чергу здійснювати за рахунок організації суспільних робіт – будівництва шляхів, спорудження різноманітних будов і т.д. Пропонувалося також зменшити податки. Слід відзначити, що в подальшому зростаючі державні витрати досить часто покривалися за рахунок дефіциту державного бюджету та фінансувалися шляхом зростання державного боргу і продажу облігацій державної позики і т.д. (В цьому ще одна досить суттєва відмінність від неоліберального напрямку неокласичної економічної теорії)

Виступаючи за проведення активної державної економічної політики, Дж. Кейнс, в той же час, негативно ставився до розширення державної власності та будь яких спроб утиску приватної ініціативи, зменшення свободи підприємницької діяльності. Теорія Дж.М. Кейнса – це збереження ринкових механізмів саморегулювання на мікрорівні і здійснення суспільного, державного регулювання на макрорівні.

По-особливому ставився Дж. Кейнс і до проблеми заробітної плати. Розглядаючи суть заробітної плати з позиції теорії «граничної продуктивності», він віддавав перевагу встановленню «мінімальної заробітної плати», оскільки зростання доходів збільшує граничну схильність до заощаджень. Проте Дж. Кейнс фактично виступав проти зниження досягнутого рівня заробітної плати як одного із методів регулювання зайнятості. Зниження заробітної плати може позитивно вплинути на збільшення сукупного попиту і загальної зайнятості лише за умови зростання схильності до споживання, підвищення граничної ефективності капіталовкладень та зниження рівня позикового процента. Проте, соціальна ціна такого методу занадто висока. Потрібний результат значно ефективніше досягається за допомогою інших методів та важелів – грошово-кредитних та фінансово-бюджетних.

Таким чином, Дж.М. Кейнс пришов до висновку, що сучасна система ринкових відносин не є досконалою і саморегульованою і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Воно повинно бути скероване на стимулювання ефективного попиту.

Як уже було встановлено, США мають значні особливості свого історичного розвитку. Перші кроки індустріальної технологічної революції відбувалися в умовах, коли економічна політика шарахалася від протекціонізму до лібералізації і навпаки. Серед історичних подій, що свідчать про слабості США, виділяється «доктрина Монро». У 1823 року президент Монро проголосив: «...Американські континенти в результаті вільного і незалежного положення, що вони в себе установили і підтримують, відтепер не повинні вважатися об'єктами подальшої колонізації європейськими державами.., усяку спробу з їх боку розповсюдити свою політичну систему на яку-небудь частину нашої півкулі ми будемо розглядати як погрозу нашому спокою і безпеці» в 1889 р. закріпило пріоритетне положення США в Латинській Америці.

Роки Монро – це роки панування в Європі «Священного і юзу», спрямованого проти демократичних процесів у світі. А це значить проти фритредерства, тому воно не могло подобатися Англії. Що послужило основою для того, що Англія повинна була підтримувати США. А ця підтримка дорого коштувала Англії. США до 80-х років зміцніли настільки, щебетати на чолі капіталістичного розвитку світу. Тут капіталізм уже досяг такого етапу, коли нові організаційні форми ринкового господарства виступили в зрілому виді. Про це переконливо свідчить антитрестовий закон Шермана. Підкреслена в «доктрині Монро» особливість політичного устрою США складається, насамперед, у її демократичній конституції. Конституція дарувала американському громадянину загальне виборче право. Тут обираються не тільки законодавчі установи, але й адміністративні чини, судді, включаючи муніципальні. Виборчих турів уже на початку XX століття було 22 щорічно. Виборця не цікавив Конгрес, а він вибирав, обирав конкретних діячів з позиції, що вони могли йому принести користь, як людині, як соціуму.

Однією з особливостей США є пануюче положення про «суспільну думку». Обраний повинен не тільки прислухатися, але і керуватися ним. Тому міжособистісні відносини, у тому числі відносини найманої праці і власності тут мають особливу форму. Вони пайовики. У США панують дві партії з програмами, що мало чим відрізняються. Республіканська, виникла в умовах боротьби федерального центру за повноваження, але це було ще в епоху громадянської війни і Демократична, що боре за дотримання Конституції, у відомій мірі така, що відстоює інтереси фермерів. У країні значна роль штатів. А штати відрізняються своєю економічною, виробничою, національною і релігійною направленістю. Штати, які перевагою за виробництво бавовни, відрізняються від штатів, де виробляються машини. А значить вони бідують, вимагають політики, яка захищає їхні особливі інтереси. З цього випливає, що в країні особливу роль грають політичні, релігійні, національні інститути. Так, наприклад, антиалкогольні закони не можуть бути прийняті у всіх штатах. Там де виборців німців і ірландців, людей питущих, більшість дам цей закон не може бути прийнятий до виконання. У кожного штату свій бюджет.

Боротьбу за звільнення від рабства в США підтримувала релігія: методисти в 1784 році, баптисти в 1789 році, пресвітеріанці – 1793, а потім і квакери. У Новий світ приїхав емігрант із гарячим бажанням заробити. Його не бентежить тяжкість праці, тривалість робочого часу, він за «акорд». Тому його відношення до підприємця відрізняється від європейського. Вони, як уже сказано вище, пайовики. В. Зомбарт у своїй брошурі «Чому немає соціалізму в Сполучених Штатах», пише: «Американські робітники не незадоволені сучасним положенням речей. Навпроти, вони добре себе почувають як і всі американці... Він оптиміст – живи сам – давай жити іншим.... Американський робітник ототожнює себе з американською державою. Він патріотично настроєний». Його заробітна плата в кілька разів вища ніж у Європі. Його житло – не «кімната» у бараку», а 4 – 6 кімнат у котеджі на двох родин. Він добре харчується, споживає алкоголю менше ніж німецький робітник».

Для США кінця XIX століття характерний альянс: монопольний союз робітників і монопольний союз підприємців. Їхня участь у виборах породили форму «Віннетта систем». Зміст її в тім, що профспілкові боси готують претендентам список питань і в залежності від відповідей вирішують питання про те як голосувати. Це відбулося в січні 1902 року, а 15.08.1904 року ця система впроваджена у всіх виборчих округах.

Ця політична подія, породжена Конституцією, всезагальним виборчим правом, мало для економічної науки США знакове значення. Саме тут повинен був з'явитися такий її напрямок як інституціоналізм, коли вивчення соціального інституту є вивчення економічної теорії. Для кінця XIX століття і найманого робітника була реальна можливість стати вільним.

Колонізація Заходу тільки почалася. А значить одержати умови для власного бізнесу – землю, були реальністю. Розмаїтість умов природних, політичних, релігійних, соціальних повинне було знайти своє відображені в інших економічних концепціях, в економічній думці.

Найбільш яскравим з економістів XIX ст. є Дж.Б. Кларк. Кларк учень Кніса, одного з пророків історичної школи Німеччини. Але якщо в методологічному відношенні він учень Кніса, то особливості США, а вони полягають у тому, що тут індустріальна технологічна революція здійснилася в особливо сприятливих умовах і організаційні форми ринкових відносин зрілого індустріалізму, у тому числі і відносини праці, капіталу і підприємця, тут виступили раніш, ніж у Європі.

Для Сполучених Штатів соціальні проблеми неминуче повинні були зважуватися інакше, ніж у Європі. Як уже встановлено по світовідчуванню праця і капітал пайовики. А значить найважливішу роль тут вже грає розподіл створеної цінності цими факторами виробництва. Дж. Б. Кларк досліджує цю проблему. «Для людей практики, а тим самим і для дослідників, найбільше значення має одна економічна проблема – проблема розподілу багатства між різними претендентами. Чи існує природний закон, відповідно до якого доход поділяються на заробітну плату, відсоток і прибуток?.. Більшість людей живе переважно працею і для них рівнодіюча всіх економічних сил приймає на практиці форму заробітної плати».

Кларк чітко відбиває ситуацію саме США в дослідженні взаємин найманої праці і підприємця. Тому першим коштує найбільше значення розподілу для практики, а потім для дослідника. Для дослідника – це метод емпіричний і історичний, дедуктивний. Відповідь дається в цьому ключі: «Заробітна плата визначається природним законом, хоча і регулюється індивідуальним договором».

Сутність цього природного закону полягає в тому, що валовий доход суспільства розпадається на заробітну плату, відсоток і прибуток. Це доходи праці, капіталу і доходи людей, що використовують функцію координації праці і капіталу – підприємців.

Для матеріального становища найманих робітників США характерний їх значно високий, у порівнянні з європейським, рівень. Це знаходить своє відображення й в економічних концепціях. Для Європи «залізний закон заробітної плати» – положення не зухвалої критики, за винятком Маркса і його послідовників. Для Кларка таке твердження неприйнятне. Він добре інформований про матеріальне становище робітників. Але він як і Госсен, Бастіа, Вальрас, Джевонс затверджує, що тяжкість праці – економічний феномен, що має важливе значення в дослідженні сучасного йому суспільства, і насамперед у теорії цінності. У Кларка її основою є «ефективна корисність». «Ціна речі вимірює її значення не для однієї людини, але для всіх людей у їхньому органічному відношенні друг до друга.., для суспільства як цілого вона постійна... Цивілізована людина... робить одиницю за одиницею продукт рутинного виду і вручає його суспільству. Тому процес виміру, що визначає величину цінності, повинний бути простежений у таємницях специфічно соціальної психології... Кінцева одиниця цінності є жертва, зв'язана ї витратами визначеної кількості специфічно соціальної праці».

Багатство, по Кларку, створюється працею і засобами виробництва, капіталом, що є результатом жертви, що він називає помірністю. Це взаємодія і відділення праці від засобів виробництва породило теорію про трудове мірило цінності. Але завдання полягає в тому, яка частина створеного продукту виробництва обумовлена винятково працею? При пропорційній, нормальній взаємодії праці і засобів виробництва, тобто статичному положенні, можливо визначити частку кожного з факторів. Для праці як одного з факторів вона визначаються через додаткову одиницю праці, «Не обладнана знаряддями праця є єдиний вид праці, що може виміряти цінність». Але праця не подібна одна з одною, як різні предмети, які потрібно їм вимірювати. «Подібно тому; як корисність властива всім товарам, так особиста жертва властива всім різновидам праці».

Це і є основа теорії корисності, що спирається на тяжкість праці. «Робота стає і кожною годиною усе більш тяжкої для людини, яка її виконує». Але в Кларка чисто американський варіант уміння про жертву, про тяжкість праці. Якщо він буде працювати одну годину він створює продукт у виді їжі. Якщо буде працювати другу годину, то «застосовуючи більшу кількість часу, вона додасть зручності до свого переліку і може закінчити його позитивною розкішшю».

Кларк ілюструє ситуацію наступною побудовою.

Де по горизонталі АВ – тривалість дня, БД – страждання від останньої години праці, АР. – виграш забезпечуваний першим продуктом, ВД- останнім продуктом. ВД складається з двох співпадаючих ліній, одна з яких викладає тягар праці, а друга – виграш від кінцевого споживання. АЕДВ – загальний доход, СЕД – надлишковий доход.

Кларк у своїй теорії «соціальної ефективності» і «соціальної корисності» відбив специфічну політичну і соціальну обстановку, характерну для США. Навіть найманий робітник пишається державою, вважаючи себе її часточкою. Відношення до Конституції, як до святині. Тут органічна єдність «практики і дослідження».

Відображенням реальності США є теорія ренти Кларка. Раніше було встановлено, що колонізація Північної Америки йшла зі сходу на захід – від узбережжя усередину материка. Саме усередині материка, на Заході знаходилися найбільш родючі землі; а Європа йшла шляхом від кращих земель до гірших. Це положення в Рікардо стало основою його теорії земельної ренти, що потім відтворив Маркс, додавши до диференціальної ренти Рікардо ще положення про абсолютну земельну ренту. У Європі ця конструкція відтворилась, але в США була інша ситуація і її відбив Дж. Б. Кларк.

Якщо австрійська школа в розробці своєї концепції граничної корисності виходить з аналізу споживання, то Кларк виводить закон цінності з розподілу. Але він підкреслює, що споживання і виробництво складають економічний процес у цілому що розподіл є частиною суспільного виробництва і включає обмін. Економічне суспільство – єдине ціле, – говорить Кларк. У суспільному господарстві існує три різних вили спільно діючих сил.

Є закони універсальні, закони які залежать від обміну продуктів, чи суспільні закони, закони соціально-економічної динаміки, керованої статичними силами. До універсальних законів Кларк відносить закон убутної віддачі від витрат праці чи закон граничної продуктивності праці; універсальний закон убутної віддачі від вкладень капіталу чи граничної продуктивності капіталу. Цей принцип робить соціальний ефект діючи на визначення того, скільки робітників і скільки капіталу буде знаходитись в одній з галузей виробництва чи цивілізаційному стані. Ця чинність загального закону є належний предмет для теорії соціальної економіки, і тут він стає базисом теорії розподіл.

Кларк установлює наявність трьох законів:

а) Закон ефективності споживчого багатства, що змінюється, що є основою природної цінності;

б) Закон ефективності продуктивного багатства, що змінюється, що є основою природного процесу;

в) Закон ефективності праці, що змінюється, що лежить в основі природної заробітної плати.

«Потреби міняються, і разом з ними повинні мінятися види виробленого багатства. Входять у вживання нові механічні процеси. Машини витісняють ручна праця і більш продуктивні машини заміняють менш продуктивні сили. Використовуються нові рушійні сили і вживається нова сировина». Відбуваються динамічні зміни. Динамічні сили діють у взаємодії з фізичними. Це створює реалістичність економічних досліджень. «Теорія економічної динаміки повинна користуватися дедукцією, як це робили теоретики Рікардівськой школи. Вона повинна базуватися на висновках економічної статистики. Проте реалізм динамічної теорії є її найхарактерніша риса. Коливання цін, рівнів заробітної плати і відсотка відбувається тільки навколо дії статичних сил і статичних стандартів. Статичні сили встановлюють рівні, а динамічні сили породжують відхилення: універсальні явища, суспільні статичні явища і динамічні суспільні явища являють собою об'єкт вивчення трьох розділів економічної науки». Таке методологічне кредо Д.Б. Кларка.

Під дією статичних законів установлюється природний стандарт, до якого тяжіють доходи економічних груп, і доходи робітників і капіталістів усередині груп. Динамічні закони в той же час пояснюють, по-перше, коливання дійсних доходів навколо цих природних стандартів і, по-друге, повільні і постійні зміни, що відбуваються з часом у самих стандартах.

«Природна заробітна плата в даний час не така, якою вона буде рік по тому. Якщо суспільство еволюціонує нормальним шляхом, стандарти оплати будуть постійно рости» – пише В. Зомбарт у своїй брошурі «Чому немає соціалізму в Сполучених Штатах». Тому не дивні його коливання про подальший шлях розвитку капіталізму. У країні найвищим розвитком капіталізму не виявилося місця соціалізму, що вибудовується по моделі К. Маркса.

Висновки Кларка, як ми уже вказували, мають своєю основою аналіз розподілу, а не споживання як в австрійської школи.

Хоча улаштовується той самий закон – граничної корисності блага. «Закон... відзначає останню одиницю запасу, як одиницю, найменш важливу. Це один із загальних законів економіки».

Теорію мінового господарства Кларк називає каталлактикою. Але закон граничної корисності діє у міновій економіці й примітивній економіці.

Кларк використовує функціональний метод. Прогрес головним чином залежить від соціальних відносин. Основною функцією економічного суспільства є ріст. Суспільство стає багатшим. Воно використовує всі покращенні засоби і в великій кількості відбуваються функціональні зміни. Зростають потреби та їх задоволення. Це динаміка. Це відображення американського способу життя кінця XIX століття, американської економіки, що стрімко набирали силу, її динамізм. Він закликає дослідити вплив багатьох чинників, що трансформують розвиток чисельності населення, машин, організації праці і виробництва, організаційних форм промислових груп. Що є предметом економічної історії.

Вчення про статистику та динаміку – це вчення про злиття двох економічних наук: політекономії та економічної історії.

«Тільки одна теорія економічної динаміки в багато разів розширить предмет політичної економії. Воно переносить теорію в нову площину. Але найбільш широка і постійна робота в майбутньому повинна знаходитися в історичному і статичному дослідженнях, направлених повним знанням економічних законів». Тут вже чітко видно вплив учителя – Кніса, історичної школи Німеччини. Займемося цим і ми.

Про роль і місце машини в розвитку суспільства говорить приклад з бавовноочисної машини. її винайшов шкільний вчитель з Півночі Елі Уітні в 1793 році. А очищення бавовни – операція найбільш трудомістка, яка різко підвищує витрати виробництва. При допомозі машини раб очищав 150 фунтів бавовни в день, а з появою парового двигуна – 1000 фунтів за той же час.

В 1792 році (тобто за рік до винайдення машини) річний збір бавовни в країні становив 6000 кіп (по 500 фунтів в кіпі), в 1794 році 10000, а в 1859 році – 4309642 кіпи.

Негрів-рабів в 1772 році – 462 тис, в 1810 році – 1195362, в 1840 році -2204313 чоловік.

Бавовництво стало стрімко рости в південних штатах, витісняючи інші культури. Плантатори потребували нових земельних площ, а їх стримував рух скватерів, тобто фермерів, захоплюючи пустуючи землі, що було в інтересах бавовникових плантаторів. Потрібні були закони, що захищали їхні інтереси в конгресі, а це заперечувало інтересам підприємців промислово розвинутих штатів Півночі. Тут одна з причин Півночі та Півдня. Так здавалося б незначна подія – поява бавовноочисної машини – зробила великий вплив на економічний розвиток однієї з найбільших капіталістичних каїн, але очевидно що це могло відбутися при умові, що Англія стрімко розвиваючи бавовнопрядіння, замість вовнопрядіння, де ще є залишки гільдійських обмежень, мала потребу в сировині – бавовні. Але це дійсно значення окремого явища, що зробило великий вплив на національні та інтернаціональні зв'язки. Така функція динамічних сил в прогресі. Цю сторону й відобразив поділ економічної науки на статику і динаміку.

Головне значення таких факторів полягає в тому, що взаємодія праці людини і машини – постійного господарського матеріального блага веде до росту продуктивності суспільної праці і підвищенню ефективності речового фактора виробництва. Необхідно відмітити, що якщо в Європі машина сформувала на основі ринкових зв'язків клас найманих робітників, то в США вона стала причиною розширення рабства. Так національні особливості коректують універсальні принципи економічної історії.

Для фермерів США основне значення мав зовнішній ринок, на якому ціни формувались з врахуванням європейських реалій. На ті ж Ліверпульській біржі, включаючи сюди Польщу та Росію, різниця у витратах виробництва була значною. Також і внутрішній ринок, в зв'язку з високим життєвим рівнем міського населення був ємним. Хоч Кларк вважає його малозначним. Тут не могло бути проблем «хлібних законів» Англії. Тому теорія земельної ренти в її європейському тлумаченні у Кларка відсутня. В розподіленні валового прибутку рента, як особливий прибуток особливого класу, відсутня. Але рента існує якщо є власність на землю. Але не на всіх ділянках «Власність на землю дає поселенцю гомстеда додатковий значний прибуток, окрім прибутку, що створюється його працею як такою... Ферма можливо коштує долар за акр, коли чоловік вступає в свої права. Але через рік, через два вона вже буде коштувати 5 доларів. Відбувається приріст цінності землі.

Але ріст прибутку впливає на ріст заробітної плати, а це впливає на заробітну плату в містах. «На протязі 100 років вся американська заробітна плата відчувала в більшій або меншій мірі вплив цього елемента. Вона підтримувалася на такому рівні, що приблизно співпадала не з прибутком від обробітку землі, що не дає ренти, але з прибутком від обробітку землі та власності на неї».

Як видно Кларк вважає, що аграрна технологічна революція виступає фактором розвитку динамізму індустріальної.

Кінцеве формулювання теорії заробітної плати Кларк дає в наступному положенні: «Оплата праці в кожній галузі виробництва намагається відповідати граничному продукту суспільної праці, що використовується у поєднанні з відповідною кількістю суспільного капіталу як такого».

Кларк вимагає признати відмінність понять капіталу та капітального блага. Він не вважає, що капітал є якістю самої людини. Капітал складається із засобів виробництва, які завжди конкретні та матеріальні. Відмінною ознакою капіталу є постійність, а капітальні блага повинні зношуватись, для того, щоб капітал міг існувати. «Земля є єдиним видом капітальних благ, який не потребує знищення, для того, щоб втілений в неї фонд багатства міг продовжувати існувати».

Капітал приносить відсоток, але конкретні засоби виробництва приносять ренту. Термін рента виражає суму, яку приносить кожний конкретний засіб виробництва. Кларк дає висновок: «Рента є являє собою сукупність валових сум, що дають капітальні блага, тоді як відсоток є прибуток, що надається постійним фондом капіталу та виражається як частка цього фонду..., відсоток керує рентою».

Кларк критикує Мілля з його теорією утримання. Оскільки утримання охоплює споживче благо, а капітал засоби виробництва, які не можуть бути спожиті людиною, оскільки і концепція Мілля примітивна. Утримання по Кларку обмежено генезисом нового капіталу, тобто воно динамічне явище. Теорія ренти Кларка знайшла своє відображення в навчальних посібниках сучасності.

В посібнику Бара «Політична економія», «Історія і економічна теорія заставляють включати землю і природні фактори в капітали, які в свою чергу діляться на природній капітал і технічний капітал». Досить близько до того, що додаткова праця і капітал, внесені в землю підвищують цінність землі у Кларка.

Теорія динаміки Д.Б. Кларка йшла в якості початкової в таких підручниках по економіксу як підручник К. Р. Макконела і С. А. Брю в главі «Економічний ріст та економіка відсталих країн», які називаються фактори економічного росту: 1) природні ресурси; 2) трудові ресурси; 3) накопичення капіталу; 4) технічний прогрес; 5) соціокультурні та інституціональні.

В підручнику Р. Бора «Політична економія» той же динамічний процес, але називається: 1) демографічний динамізм; 2) динамізм інновацій; 3) динамізм домінування (пануючі економічні одиниці, міста, промислові зони, фінансові центри); 4) динамізм соціальної групи. Але це вже інший час, інша країна.

Д.Б. Кларк один із авторів поняття «вменение». Цей термін використовують Менгер, особливо Візер та Кларк. Він вирішує питання про те, як визначити продуктивність фактора виробництва. У Кларк це праця, капітал, підприємець, їх прибутки, заробітна плата, відсоток. Як визначити долю кожного? У Менгера її можна визначити, коли котрийсь із них вилучається. Візер виміряв співробітництво, що приноситься фактором продуктивний вклад.

«Д.Б. Кларк прирівнює продуктивність кожної одиниці фактора до того приросту продукції, який досягається завдяки використанню додаткової одиниці даного фактора».

«Вменение» це пояснюючий принцип, завдяки якому стає можливим перехід від поняття продукту, отриманого завдяки комбінуванню факторів виробництва, до поняття продукту, отриманого завдяки якому-небудь одному фактору виробництва.

«Вменение» є «реальна подія», яка відображає дію підприємця, що розраховує на основі своїх передбачень використання факторів виробництва, або еволюцію ринку, що відображає реальну мінову вартість факторів виробництва».

Заслуга Д.Б. Кларка являється в тому, що він вніс в загальну теорію маржиналізму новий підхід до розподілу, він розкрив єдність його з виробництвом. Такий зв'язок установлюється завдяки виявленню відношення між граничною продуктивністю і попитом на фактори.

Бар пише: «...маржиналізм являється економічною теорією фундаментального плану, яка акцентує увагу на проблемах вартості та на економічних функціях прибутків представляє великі можливості для економічного аналізу і господарської політики».

Література

1. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. Базилевич В.Д., Леоненко П.М., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Маслов А.О., Нестеренко О.П., Вернигора Л.В. — К.: Знання, 2004.

2. Методичні вказівки та контрольні завдання до вивчення дисципліни «Історія економічних вчень» для студентів заочної форми навчання. ( Укл.: Н.І. Волкова, О.М. Козакова, Т.О. Окландер. – Одеса: Наука і техніка, 2008. – 20 с.

3. Історія економічних вчень: Навчальний посібник / За ред. В.В. Кириленка. – Тернопіль: «Економічна думка» , 2007. – 233 с.

4. Історія економіки та економічних учень. Проскурін П.В. Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2005.