Класична школа політичної економії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ГЕНІЧЕСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

РЕФЕРАТ

з дисципліни „ Історія економічних вчень”

на тему: «Класична школа політичної економії»

Виконала : студентка групи 3зГБ

Перевірив: старший викладач

ПЛАН

1. Характерні особливості класичної політичної економії

Класична політична економія — один із наукових на­прямів світової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли під­приємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошо­вим обігом набуває поширення у сфері виробництва в ціло­му. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфакту­ри, розширюються торгівля і кредит, з'являються нові дже­рела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмува­ли розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнен­ня нової економічної концепції — концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підпри­ємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична еко­номія.

На відміну від меркантилістів класики політичної еко­номії предметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII—XIX ст. — В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрбо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класич­ної школи політичної економії в Англії. Народився у м. Рамсі (Англія) в сім'ї ткача. Дістав освіту в Лейдені, Па­рижі та 3 роки навчався в Оксфордському університеті. У 27 років здобув ступінь доктора. Через 10 років став вели­ким землевласником. У 1658 р. Петті був обраний до парла­менту, де висунув ідеї реформування податкової системи, організації статистичної служби, проекти поліпшення торгівлі.

Перший серйозний економічний твір Петті — "Трактат про податки і збори" (1662 р.). Серед інших відомих творів можна назвати такі: "Політична анатомія Ірландії" (1672 р.), "Політична арифметика" (1576 р.), "Декілька слів з приво­ду грошей" (1682 р.).

Петті — перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Розріз­нював внутрішню вартість, яку і називав "природною ціною", і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою пра­цею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці.

Вважав, що утворення багатства відбувається у сфері матеріального виробництва саме завдяки праці. Широко відома фраза Петті: "Праця — батько й активний принцип багатства, а земля — його мати". Стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного багатства.

Виступав проти припливу дорогоцінних металів, оскіль­ки бачив у ньому джерело зростання цін.

Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача — до скорочення обсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів.

Створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного прибутку.

Загалом вчення Петті описове, але аналізуючи низку економічних явищ, він наближається до розкриття їхньої сутності.

Він вважав, що рента — додатковий продукт, який зали­шається після витрат (заробітної плати і насіння). Конкретні її вияви — земельна рента і грошова рента, тобто відсоток.

Петті ввів поняття "диференціальна земельна рента", причини існування якої вбачав у різній родючості та місце­знаходженні земель. Він вважав також, що ціна землі є су­мою річних рент за 21 рік. (Кількість років визначав, вихо­дячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь.)

Позичковий відсоток Петті вважав платою за незруч­ності, що заподіюються кредитору при позичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.

П'єр Буагільбер (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки у Франції. Народився в 1646 р. у сім'ї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677 по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника су­дового округу Руана.

У 1696 р. вийшла книга Буагільбера "Докладний опис стану Франції", в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму. У 1707 р. видав праці "Обвинувачення Франції" і "Трактат про природу багатства", в яких дається характеристика кризової ситуації в економіці Франції.

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вар­тості (незалежно від У. Петті). У ній величина "істинної вартості" визначалася витратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, за­хищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття "багатство" включав не тільки гроші, а й усю різно­манітність благ і речей.

Недооцінював роль грошей як товару, вважаючи, що вони заважають обміну товарів за "істинною вартістю". У грошах Петті вбачав основне зло і причину народних бід і вважав, що для викорінювання влади грошей необхідно звести їх роль до простого засобу обігу.

Є попередником фізіократів.

Французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму.

Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину пору­шень справедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.

Французька класична школа вважала, що мета виробниц­тва — споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення ка­піталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу міно­ву вартість. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промис­ловості. Французька школа виражала інтереси дрібної бур­жуазії, а англійська школа — промислової буржуазії.