Форми, методи та інструменти державного регулювання

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Основи економічної теорії”

на тему:

Форми, методи та інструменти державного регулювання економіки

Миколаїв – 2009

Зміст

Вступ

1 Загальні принципи та інструменти державного регулювання

1.1 Податково-бюджетна система

1.2 Бюджетна система

1.3 Цінове регулювання

1.4 Грошово-кредитне і валютне регулювання

1.5 Кредитна політика

1.6 Зовнішньоекономічне регулювання

2 Досвід державного регулювання зарубіжних країн

2.1 Американська модель

2.2 Японська модель

3 Державне регулювання економіки Україні в умовах кризи

3.1 Становлення економічних функцій Української держави

3.2 Cитуація в Україні під час кризи

Висновки

Список літератури

ДодатОК

ВСТУП

Наявність двох основних концепцій економічної політики держави є відображенням тісного взаємозв’язку в реальному житті між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін – рівень розвитку продуктивних сил, політична орієнтація країни, характер історичного етапу, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національні особливості та ін.

Там, де порушувалася гармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державу до повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього Радянського Союзу на рубежі 70 – 80-х років завершилася глибокою і всеосяжною кризою.

Якщо ж, навпаки, суспільство розвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, тоді їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Весь західний світ у зв’язку з такою практикою пережив у 1929 – 1933 рр. часи „великої депресії” і зробив відповідні висновки, створивши систему державного економічного регулювання.

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням – одне з ключових завдань, яке на сьогодні постало перед Українською державою. Україна має формувати таку національну модель ринку і державного регулювання економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід.

Основна мета даної курсової роботи полягає у вивчені особливостей державного регулювання економікою.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

·  дослідити особливості політики державного регулювання економіки;

·  розглянути концепції макроекономічної рівноваги як підґрунтя економічної політики держави;

·  визначити основні функції державного регулювання економіки;

·  проаналізувати національні особливості державного регулювання економіки.

Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають у процесі державного регулювання економіки.

Об’єктом курсової роботи є система державного регулювання економіки.

 

1 ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Державне регулювання — це форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку економічних відносин і взаємозв'язків. Регулювання здійснюється за допомогою системи норм, що регламентують поведінку суб'єктів, що хазяюють, як за допомогою адміністративних методів впливу (закони, накази, інструкції), так і через систему економічних методів і регуляторів (ціни, податки, банківські відсотки, пільги, санкції і т.д.).

Державне регулювання має свої функції, інструменти й органи.

Основні функції державного регулювання полягають у наступному:

1. Підтримка пропорційності виробництва і споживання, антициклічне регулювання.

2. Підтримка і розвиток конкуренції, антимонопольні заходи.

3. Перерозподіл і вирівнювання доходів, соціальний захист малозабезпечених шарів суспільства.

До інструментів, чи методам, державного регулювання відносяться:

• податково-бюджетна система (фіскальна);

• цінове регулювання;

• кредитно-грошове регулювання;

• зовнішньоекономічне регулювання (мита, ліцензії, квоти).

Податково-бюджетна, чи, як її ще називають, фіскальна система, є найбільш сильним засобом державного регулювання економіки.

Розглянемо функції і методи державного регулювання більш докладно.

1.1  Податково-бюджетна система

Оподатковування — це метод розподілу прибавочної вартості між суб'єктами, що хазяюють, і державою. Податки є обов'язковими платежами, що стягуються державою з підприємств і громадян відповідно до законодавчих актів.

Ставки податків установлюються Верховною Радою, а також місцевими Радами в межах їхньої компетенції відповідно до відповідних законів про оподатковування і не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Застосування методів і способів оподатковування, визначення видів, ставок і порядку сплати податків складають податкову політику держави, що є одним з найголовніших важелів державного регулювання економіки.

Держава проводить податкову політику, розробляючи і приймаючи податкові закони. На сьогоднішній день в Україні створена досить велика нормативна база по оподатковуванню, створений Податковий кодекс України.

Система оподатковування — це сукупність податків, зборів, мита, інших обов'язкових платежів, стягнутих у встановленому порядку в державний і місцеві бюджети і позабюджетні фонди.

Система оподатковування в Україні будується на принципах обов'язковості, рівнозначності і пропорційності, рівності і недопущення податкової дискримінації, стабільності, економічній обґрунтованості, рівномірності сплати і єдності підходу. У цілому система оподатковування повинна забезпечити оптимізацію структури розподілу і перерозподіли національного доходу з метою стимулювання матеріального виробництва, підвищення його ефективності і на цій основі найбільш повного задоволення державних і соціальних потреб.

Принципи побудови системи оподатковування, види податків, зборів і обов'язкових платежів, платники податків, об'єкти оподатковування, порядок зарахування і розподілу податків, порядок їхнього числення і терміни сплати, а також відповідальність за порушення податкового законодавства встановлюються Законом України «Про систему оподатковування».

У загальному випадку податки підрозділяються на:

• загальнодержавні;

• регіональні (у випадку федерального пристрою держави);

• місцеві.

Місцеві податки і збори встановлюються місцевими Радами, але лише відповідно до приведеного переліку й у рамках граничних розмірів ставок, установлюваних законами України.

Залежність податкових надходжень від величини ставки податку характеризується так називаної кривої Лаффера. По Лафферу, оптимальної є середня сумарна ставка прямих і непрямих податків у розмірі 37,7%. Саме при такій ставці досягається максимальний рівень податкових надходжень у бюджет. В Україні ж, по оцінках фахівців, при сьогоднішній системі оподатковування середня сумарна ставка прямих і непрямих податків складає близько 80%. Якби ця ставка була 37,7%, український бюджет одержував би в три рази більше платежів.

Крім того, як показує досвід країн з розвитий ринковою економікою, для нормального функціонування економіки необхідно, щоб сумарний розмір оподатковування не перевищував однієї третини прибутку, отриманої підприємством. Перевищення зазначеної оцінки підриває основи відтворення і веде до розбалансування економіки. В Україні при декларованому рівні оподаткування прибутку 30%, що в загальному відповідає світовій практиці, фактично ж з урахуванням ціноутворення, порядку визначення витрат і обчислення прибутку, нерівномірності податкових пільг, особливостей методики числення і порядку сплати податків у підприємств вилучається понад 50%, а в деяких випадках — 70-80% прибутку.

Сьогодні пріоритетними напрямками реформування системи оподатковування є зниження розмірів ставок податків і інших обов'язкових платежів шляхом розширення бази для нарахування податків за рахунок скорочення і скасування пільг при визначенні об'єктів оподатковування, стабілізація ставок і термінів сплати податків.

Закон України «Про систему оподатковування» визначає, що ставки загальнодержавних податків, порядок їхнього числення і сплати можуть встановлюватися і змінюватися тільки спеціальними законами по оподатковуванню. Цим же законом передбачено, що ставки і механізм стягування податків не можуть уводитися законами про Державний бюджет на відповідний рік.

1.2 Бюджетна система

Мобілізація фінансових ресурсів у розпорядження держави і напрямок їх на фінансування загальнодержавних нестатків забезпечується загальнодержавними фінансами. До загальнодержавних фінансів відносяться: бюджет, державне обов'язкове страхування і позабюджетні цільові фонди.

Бюджет — це форма утворення і витрати коштів для забезпечення функціонування державної влади.

Державний бюджет являє собою кошторис грошових доходів і витрат держави на визначений період часу (рік, квартал, місяць). Іншими словами, це фінансовий план країни чи іншого адміністративно-територіального утворення (області, району, міста).

Принципи розподілу доходів і витрат між бюджетами різного рівня визначаються Законом України «Про бюджетну систему України».

Відповідно до цього закону бюджет має чотирьохрівневу структуру. Бюджет підрозділяється на:

1) центральний бюджет;

2) бюджети областей;

3) бюджети районів і міст;

4) районні бюджети в містах і відповідні їм бюджети в сільській місцевості.

Бюджети, названі в пунктах 2, 3 і 4, разом звуться місцевих бюджетів. На практиці ця структура обмежена трьома рівнями, оскільки районні бюджети і відповідні їм бюджети на селі, будучи інститутами, що доповнюють, найчастіше не виділені з районних (міських бюджетів).

До основних сфер діяльності, фінансуємим з місцевих бюджетів, можна віднести комунальне господарство, сферу соціального забезпечення, житлове господарство, сферу освіти, а також культуру і спорт.

З центрального бюджету фінансується оборона, центральна адміністрація, органи правосуддя і безпеки, приватизація, а також виплачуються субсидії, що направляються безпосередньо суб'єктам народного господарства.

Джерелами доходів центрального бюджету є такі податки: ПДВ, акцизний збір, мито, а також надходження від приватизації, зовнішньої торгівлі і від продажу військового майна. Інші податки, наприклад, податок на прибуток підприємств, прибутковий податок із громадян, транспортний податок чи податок на землю, відчисляються в місцеві бюджети.

У видатковій частині бюджету можна виділити наступні головні складові:

• основні державні послуги;

• фінансування культурних і соціальних нестатків;

• фінансування народного господарства (субсидії, дотації).

До основних державних послуг відносяться державна адміністрація, суспільна безпека, судочинство і національна оборона.

Прибуткова і видаткова частини бюджету містять указівки на джерела надходження і напрямку витрати засобів. Якщо підсумок видаткової частини перевищує підсумок доходів, говорять, що бюджет зведений з дефіцитом. Бюджетний дефіцит покривається за рахунок:

• внутрішніх державних позик;

• кредитів Національного банку України;

• зовнішніх джерел фінансування (кредити Світового банку, позики ЄЕС і розвитих країн — США, Японії і т.д.).

Ще одним елементом системи державних фінансів є позабюджетні фонди.

Позабюджетні фонди — це фонди, призначені для фінансування заходів, не передбачених у плановому порядку в бюджеті.

В Україні функціонують чотири великих соціальних позабюджетних фонди:

• Пенсійний фонд;

• Фонд соціального страхування;

• Фонд сприяння зайнятості населення;

• Фонд страхування від нещасливих випадків на виробництві.

Названі фонди цілком фінансуються за рахунок обов'язкових відрахувань підприємств, у залежності від понесених витрат на оплату праці працівників, і фактично мають характер податків на заробітну плату.

Крім чотирьох соціальних фондів існують і інші позабюджетні фонди, фінансуємі за рахунок обов'язкових відрахувань підприємств і маючих фіскальний характер. До їхнього числа відносяться Дорожній фонд, Фонд охорони праці, Інноваційний фонд, Паливно-енергетичний фонд, Державний фонд конверсії. Як і соціальні, ці фонди можуть включатися в бюджет на поточний рік.

1.3 Цінове регулювання

Ринкове ціноутворення може відбуватися в умовах вільного ринку, під впливом конкуренції й в умовах установлення монополії.

В умовах вільного ринку ціни встановлюються на базі ціни виробництва, що складається з витрат виробництва і середнього прибутку, з урахуванням попиту і пропозиції на даний товар на конкретному ринку.

На сьогоднішній день в Україні законодавчо встановлені наступні види цін:

• вільні (договірні);

• державні фіксуємі;

• регульовані.

Підприємства реалізують свою продукцію, послуги і майно за цінами, установлюваним самостійно чи на договірній основі (вільним чи договірним цінам), а у випадках, передбачених законодавством — за державними цінами.

У вільних цінах враховуються собівартість виробництва і прибуток без обмеження рівня рентабельності. У вільні ціни підакцизних товарів включаються також суми акцизів по встановлених ставках.

Реалізація продукції здійснюється виготовлювачами по сформованим у такий спосіб цінам, збільшеним на суму податку на додаткову вартість.

При реалізації через біржі, торгово-посередницькі фірми й інших посередників до вільних цін додаються постачальницько-збутові надбавки, у яких враховуються комісійні за послуги і витрати посередника.

На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на ринку товарів і послуг, що визначають масштаб цін в економіці, здійснюється державне регулювання цін.

Ціноутворення на підприємстві здійснюється службою цін, що готує проекти цін на вироблені товари, погоджує їх з торгівлею, розробляє договірні ціни, дає висновки по проектах цін на продукцію, що поставляється постачальниками.

Регулююча діяльність держави в області ціноутворення переслідує дві основні цілі:

• недопущення монополізації ринку;

• приборкання інфляції.

Це здійснюється шляхом контролю з боку державних органів за торговими надбавками і встановлення рівня цін у випадку, якщо відбувається явний обвал ринку, а також шляхом заключення угод з підприємцями про контроль за ростом цін.

В умовах інфляції держава в особі уряду може проводити тверду політику по стримуванню темпів росту цін.

До мір цієї політики можуть відноситися:

• установлення граничного рівня торгової і постачальницької надбавки (націнки) при реалізації товару (продукції) — до 55% до ціни виробника;

• установлення граничного рівня рентабельності — 5% до товарообігу, чи 10-45% від собівартості.

При невеликому рівні інфляції з метою підтримки товаровиробника держава може проводити політику лібералізації цін.

Функції контролю за цінами в Україні виконує Державна інспекція по контролі за цінами. Інспекція стежить за дотриманням підприємцями єдиних принципів формування собівартості, структури цін і тарифів, визначених чинним законодавством, порядку формування відпускної ціни, виявляє випадки необґрунтованого завищення цін. Разом із Союзом захисту споживачів інспекція припиняє спроби підприємств перекласти економічно невиправдані витрати і непрямі витрати на плечі споживачів продукції. Разом з Антимонопольним комітетом інспекція прагне попередити зловживання, що випливають з пануючого положення якого-небудь підприємства при заключенні торгових угод (відмовлення від продажу, нав'язування мінімальних цін), а також зловживань в організації збуту, зв'язаних з торгівлею зі знижкою, з поверненням платежів, зі створенням дискримінаційних умов продажу і т.д.

Законодавством передбачена адміністративна відповідальність за порушення законодавства про ціноутворення.

1.4 Грошово – кредитне і валютне регулювання

З метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Грошова політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і економічних задач уряду. Відповідно до законодавства України емісійним центром країни, що володіє монопольним правом на випуск грошей у оборот, є Національний банк України. На нього покладена організація готівково-грошового обертання і регулювання емісійних операцій, тобто операцій, зв'язаних з випуском і вилученням грошей зі обороту.

Регулювання емісійних операцій як у цілому по країні, так і по регіонах виробляється на основі прогнозного розрахунку касових оборотів, сальдо яких відбиває зміну готівково-грошової маси в звертанні, або збільшення маси готівки, тобто емісію, або зменшення, тобто вилучення грошей з обороту. Цей результат повинний бути погоджений з розрахунками НБУ по загальному грошовому обсягу грошової маси і її готівково-грошового компонента, що щокварталу визначаються на основі прогнозованих цін, швидкості обертання грошей і реальних обсягів валового національного продукту.

Для реалізації емісійної функції в установах НБУ створюються резервні фонди грошових знаків. Розміщення резервних фондів по регіональних установах банку забезпечує своєчасне касове обслуговування комерційних банків, дозволяє регулювати купюрну будівлю грошової маси і її відновлення, усуває зустрічні перевезення грошей, що прискорює грошовий обіг і скорочує витрати звертання. Резервні фонди являють собою запаси грошових знаків. Поки ці грошові знаки не перераховані в каси установ НБУ, називаними оборотними касами, вони не вважаються грошима, випущеними в звертання, і зберігаються окремо від грошей, що знаходяться в обертанні.

Для забезпечення касового обслуговування комерційних банків в установах НБУ мається оборотна каса, що представляє собою поточний резерв готівки. Залишок грошей в оборотній касі строго лімітується. Якщо залишок грошей в оборотній касі перевищує денний ліміт, установи НБУ перелічують понадлімітний залишок з оборотної каси в резервні фонди, тобто вилучає гроші з обігу.

Зміна залишку грошей в оборотній касі регіональних керувань НБУ зв'язано з виконанням Національним банком функцій по касовому обслуговуванню комерційних банків. Комерційні банки задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці насамперед за рахунок коштів, що надійшли у свою касу від клієнтів, що здають готівково-грошовий виторг у банк. Але в ряді випадків грошей, що надійшли в касу банку, недостатньо для забезпечення поточних платежів. У таких випадках комерційні банки можуть одержати так називане підкріплення каси з запасів НБУ.

На підставі заявки регіональні керування НБУ задовольняють прохання комерційних банків про підкріплення їхньої каси за рахунок своїх касових ресурсів, тобто грошей, що маються в оборотній касі. Якщо ж грошей в оборотній касі не вистачає для забезпечення нестатків комерційного банку, виникає необхідність у підкріпленні оборотної каси регіонального керування НБУ, тобто перерахування в неї грошей з резервних фондів. Емісію грошей регіональні керування здійснюють тільки по емісійному дозволі Національного банку.

В Україні на сьогоднішній день обов'язковий продаж валютного виторгу відсутній, однак НБУ має право за узгодженням з Кабінетом міністрів установлювати такий продаж, якщо цього вимагає ситуація на валютному ринку. Раніше в Україні існував обов'язковий продаж 50% валютного виторгу.

Міжбанківська валютна біржа (МВБ) — це спеціалізована біржа, що має ліцензію Національного банку на організацію операцій по купівлі-продажу валюти і проведення розрахунків по заключених на них угодах. В Україні існує одна Українська міжбанківська валютна біржа. Валюта продається на торгах МВБ за курсом, встановлюваному в результаті торгів (біржовий курс).

Операції з іноземною валютою підприємств, банківських і кредитно-фінансових установ, юридичних і фізичних осіб по купівлі-продажу, розрахункам і наданню позичок називаються валютними операціями. При цьому операції банків, підприємств, юридичних і фізичних осіб з метою одержання прибутку від змін валютних курсів у часі чи на різних ринках, а також навмисне прийняття валютного ризику одержали назву валютних спекуляцій.

Порядок проведення валютних операцій строго регламентується державою. Законодавчо передбачена карна й адміністративна відповідальність за проведення незаконних валютних операцій.

1.5 Кредитна політика

Кредитна політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава покликана забезпечити розподіл кредитів на користь приватних осіб, підприємств і при необхідності держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.

Ведуче місце центрального банку країни в області грошового обігу як емітента банкнот, так і кредитора комерційних банків дозволяє йому регулювати розподіл кредитів за допомогою дисконтної політики, що він проводить, здійснюючи переоблік векселів і операції на грошовому ринку. Обмежуючи обсяг і підвищуючи процентні ставки по наданих кредитах, центральний банк змушує комерційні банки обмежувати обсяг їхніх операцій, у результаті яких створюються нові платіжні засоби. І навпаки, проводячи ліберальну політику «дешевих грошей», він дозволяє банкам розширювати кредитування і тим самим прискорювати емісію платіжних засобів.

Міри кредитної політики можна розділити на два типи в залежності від того, чи впливають вони безпосередньо на процентні ставки або регулюють обсяг кредитування економіки в цілому чи носять виборчий характер.

Зміна процентної ставки має на меті чи стимулювати, навпаки, стримувати надання кредитів, роблячи їхній більш дешевими чи дорогими в залежності від стану економіки і грошового обігу. Змінюється як офіційна дисконтна ставка, застосовувана центральним банком, так і обсяг його операцій на грошовому ринку. Також можуть мінятися умови банківського кредитування підприємств і приватних осіб.

Іншим методом кредитного регулювання є обмеження обсягу кредитування як Національним банком, так і комерційними банками.

Обсяг кредитної емісії НБУ визначається Основами грошово-кредитної політики, затверджуваними Верховною Радою України на календарний рік.

Суб'єктами кредитних відносин НБУ виступають насамперед уряд (Кабінет міністрів України), комерційні банки, а також окремі юридичні і фізичні особи.

Основним одержувачем кредитів НБУ є КМУ. Ці кредити, як правило, направляються на покриття поточного дефіциту державного бюджету. По таких позичках установлюються пільгові (занижені) відсотки. Сьогодні кредити НБУ є основним джерелом внутрішнього державного боргу. Так, у 1993 році основу боргу, прокредитованого НБУ, склали державні витрати, оплачені безпосередньо за рахунок кредиту, минаючи бюджет.

До таких витрат відносилися:

• компенсації населенню в зв'язку зі знецінюванням внесків і страхових внесків;

• компенсації на збільшення виторгу сільськогосподарських виробників за реалізовану державним організаціям продукцію;

• кошти, спрямовані на індексацію оборотних коштів держпідприємств, фінансове оздоровлення сільського господарства і т.д.

Безпосереднє кредитування Національним банком України підприємств обмежено. Він видає кредити в основному тим суб'єктам, що хазяюють, що зайняті матеріально-технічним забезпеченням діяльності НБУ. Практикується також видача позичок співробітникам НБУ з засобів фонду матеріального заохочення.

Основний обсяг кредитування здійснюється комерційними банками, однак держава в особі НБУ може безпосередньо впливати на операції комерційних банків, обмежуючи загальну суму наданих ними кредитів у різній формі. При перевищенні банками встановленого ліміту кредитування до них застосовуються строгі санкції.

Регулювання кредитної діяльності здійснюється прямим втручанням у розподіл кредитів. Держава може надавати цільовий пільговий державний кредит юридичним і фізичним особам, спрямований на активізацію інвестиційної діяльності підприємств або поліпшення житлових умов громадян.

В Україні здійснюється довгострокове державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення, а також громадян на споживчі нестатки за рахунок бюджету, кредитування цільових виробничих програм за рахунок централізованих ресурсів НБУ, а також кредитування інвестиційних проектів за рахунок міжнародних кредитів.

Державний кредит надається на капітальні вкладення тільки виробничого призначення. У підприємств усіх форм власності це витрати на технічне переозброєння, реконструкцію і розширення виробництва, на придбання устаткування, що не входить у кошториси будівництв. Довгостроковий кредит використовується також при будівництві нових підприємств і споруджень, що мають важливе народногосподарське призначення. Довгостроковий кредит надається підприємствам на зазначені цілі на принципах зворотності, терміновості, платності і забезпеченості.

Переваги при довгостроковому кредитуванні мають проекти, що забезпечують народногосподарську ефективність, вирішують економічні і соціальні проблеми країни, розширюють експортні можливості, збільшують виробництво товарів народного споживання. Обов'язковими умовами довгострокового кредитування є: статус позичальника як юридичної особи, екологічна безпека проекту, забезпеченість своєчасного і повного повернення кредиту і сплати відсотків, дотримання норм тривалості будівництва.

На підставі поданих заявок Міністерство економіки за узгодженням з Міністерством фінансів визначає перелік об'єктів, що будуть фінансуватися за рахунок державного кредиту. Міністерство фінансів визначає перелік комерційних банків, що будуть здійснювати таке кредитування, і укладає з ними договори.

Цим банкам воно перелічує засоби для кредитування, що мають строго цільове фінансування. Установи банків, що фінансують, укладають з інвесторами кредитні угоди. Контроль за цільовим використанням інвесторами державного кредиту і своєчасним його поверненням у державний бюджет здійснюють банки, що фінансують, і Міністерство фінансів.

Довгострокові кредити за рахунок централізованих кредитних ресурсів НБУ надаються тільки державним підприємствам на витрати, зв'язані з реалізацією цільових програм по конверсії і модернізації виробництва, упровадженню передових технологій. НБУ укладає з комерційними банками, що кредитують цільові програми, договір, де визначає розмір плати за кредит і маржу. НБУ відкриває комерційному банку кредитну лінію, що повинна забезпечити оперативне й ефективне використання централізованих ресурсів для кредитування виробничих програм. Комерційні банки надають позичальникам кредит тільки на меті, передбачені їх кредитними заявками, і в межах коштів, перерахованих їм НБУ для цільового кредитування.

Міжнародні кредити надаються урядами інших держав і міжнародних фінансових організацій. Порядок їхнього надання і використання визначається відповідними міжнародними договорами й угодами України.

Довгострокові пільгові кредити громадянам на споживчі потреби надаються через установи Ощадного банку. Об'єктами кредитування тут є витрати на будівництво, покупку, капітальний ремонт і реконструкцію індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, садових будиночків, дач, благоустрій дачних ділянок, будівництво гаражів, на придбання квартир у житловому кооперативі, в особисту власність, на покупку в громадян індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, на господарське обзаведення сімейним студентам і інші мети.

Кредити видаються на комерційній основі при дотриманні принципів цільової спрямованості, забезпеченості, терміновості, платності, зворотності. Кредити надаються в розмірі до 75% від кошторисної вартості будівництва, чи ремонту інвентарної вартості будівлі.

Міністерство економіки разом з Міністерством фінансів щорічно визначає ліміти видачі довгострокового пільгового кредиту в межах засобів, передбачених на ці мети державним бюджетом. Міністерство фінансів визначає процентні ставки і здійснює контроль за цільовим використанням виданого кредиту.

  1.6 Зовнішньоекономічне регулювання

У сучасному світі ринки різних країн і груп країн не відділені друг від друга, а знаходяться в стані складної взаємодії і взаємозалежності.

Світовий ринок — це сукупність національних ринків окремих країн, зв'язаних один з одним товарно-грошовими і валютно-фінансовими відносинами. В основі світового ринку лежить міжнародний поділ праці. Ступінь розвитку світового ринку відображає рівень інтернаціоналізації суспільного виробництва.

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) — це діяльність суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаєминах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

До зовнішньоекономічної діяльності відносяться:

• експорт і імпорт товарів, капіталів і робочої сили;

• надання суб'єктами ЗЕД різного роду послуг один одному;

• наукова, технічна, виробнича, навчальна й інша кооперація з іноземними суб'єктами ЗЕД;

• міжнародні фінансові операції;

• кредитні і розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД;

• спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні можуть бути:

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства;

• юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні і зареєстровані як такі;

• об'єднання фізичних і юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні;

• спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності (у тому числі винятково за участю іноземного капіталу), зареєстровані в Україні і як такі, що мають тут постійне місцезнаходження.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності й інших ознак мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законодавством.

У залежності від господарської спрямованості й економіко-правових умов в Україні можуть створюватися наступні спеціальні (вільні) економічні зони:

• зовнішньоторговельні;

• комплексні виробничі;

• науково-технічні;

• банківсько-страхові;

• зони прикордонної торгівлі.

Крім зазначених вище, в Україні можуть створюватися також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, що поєднують у собі елементи зон різних типів.

У загальному випадку регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється:

• державою в особі відповідних органів у межах їхньої компетенції;

• недержавними органами керування економікою (товарними і фондовими біржами, торгово-промисловими палатами, асоціаціями, союзами й іншими організаціями координуючого типу);

• самими суб'єктами ЗЕД на підставі відповідних координаційних угод, укладених між ними.

Держава здійснює регулювання зовнішньоекономічної діяльності, використовуючи для цього різні засоби, іншими словами, держава проводить відповідну його інтересам зовнішньоекономічну політику. В Україні зовнішньоекономічну політику формує Верховна Рада, що приймає, змінює і скасовує закони, що стосуються ЗЕД. КМУ вживає заходів по здійсненню зовнішньоекономічної політики відповідно до прийнятих законів. Безпосереднє регулювання і контроль ЗЕД здійснюють Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі і Державна митна служба України.

Існує досить велика кількість засобів зовнішньоекономічного регулювання, який можна розбити на дві основні групи:

• тарифні;

• нетарифні.

Тарифне регулювання здійснюється за допомогою митних тарифів.

В Україні діє Єдиний митний тариф, що представляє собою звід ставок мита, стягнутих при імпорті товарів з-за кордону на митну територію України. У тарифі ставки мита визначені у відсотках від митної вартості товарів. Мито, що підлягає сплаті, розраховується митним органом по ставках тарифу, що діє на день подачі митної декларації.

Тарифи по розмірах ставок розділяються на три різновиди:

• преференційні ставки (включаючи звільнення від сплати мита) — застосовуються до товарів, що відбувають із країн, що входять разом з Україною в митні союзи чи утворюючим спеціальні зони;

• пільгові ставки — застосовуються до товарів, що відбувають із країн, що користаються в Україні режимом найбільшого сприяння;

• повні ставки — застосовуються до всіх інших товарів.

Мита підвищують вартість імпортних товарів на внутрішньому ринку і можуть використовуватися для захисту національних виробників аналогічних товарів.

До нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносяться:

• кількісні обмеження;

• фітосанітарний, ветеринарний і інший види санітарного й екологічного контролю;

• податки на імпорт і експорт;

• валютні обмеження;

• антидемпінгові мита;

• міжнародні торгові договори й угоди.

Кількісні обмеження містять у собі квотування і ліцензування.

Квоти — це граничні обсяги визначених товарів, що дозволено імпортувати (експортувати) на територію країни протягом визначеного терміну. Ліцензії — це дозволу на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу, видавані Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі.

Установлення санітарного контролю служить мірою санітарної безпеки.

Податки на імпорт і експорт установлюються понад мито і спрямовані на обмеження торгівлі товарами визначених груп.

Валютні обмеження зв'язані, як правило, з одержанням дозволу на використання валюти для імпортних закупівель, з метою недопущення відходу валютних засобів за кордон.

Держава може також уживати заходів по припиненню несумлінної конкуренції при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, у випадках демпінгу - продажу товарів за цінами нижче контрактних на міжнародних товарних ринках. У випадку установлення факту демпінгу до вітчизняних чи іноземних підприємців може бути застосоване антидемпінгове мито.

Держава регулює зовнішньоекономічну діяльність також і шляхом висновку різних торгових договорів і угод, у яких установлюються принципи торгових взаємин з іноземними державами.