Складові процесу виховання

Зміст

 

Вступ

1. Суть процесу виховання

2. Модель процесу виховання та характеристика її складових

Висновок

Література

 

 

Вступ

Тема контрольної роботи «Складові процесу виховання».

Виховання — це головний компонент педагогічного процесу, надзвичайно складне соціальне явище, спрямоване на формування у вихованців наукового світогляду, особистісних рис громадянина України на основі відродження традицій національної свідомості й самосвідомості, інтелектуального, професійного, морального, правового, фізичного, екологічного розвитку. За словами французького філософа К. Гельвеція, виховання, головним чином, повинно засіяти наші серця корисними для індивіда й суспільства звичками.

На думку французьких письменників Е. Ренана й А. Сент-Екзюпері, питання виховання для сучасних суспільств — це питання життя і смерті, від якого залежить майбутнє, виховання має пріоритет над освітою, створює людину. В педагогічній науці немає чіткого однозначного визначення категорії «процес виховання» чи «виховний процес». Вихідними поняттями є «процес» і «виховання». «Процес» — це зміна стану системи виховання як цілісного педагогічного явища, послідовне й поступове просування вперед для досягнення цілей виховання, розвитку і навчання, гармонійного формування і розвитку особистості українського громадянина.

«Виховання — процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів».

Мета роботи – ознайомитися с суттю процесу виховання і моделлю процесу виховання та її складовими.

1. Суть процесу виховання

Автори ряду навчальних посібників (наприклад, «Педагогіка: теорія та історія», «Педагогіка», «Теорія і методика виховання») уникають використання педагогічного поняття «процес виховання» і, відповідно, не дають його характеристики або використовують побіжно і без обґрунтування. Також немає чіткості стосовно педагогічних термінів «процес виховання» і «виховні заходи». «Процес виховання — це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості»; процес виховання не можна звести до самих лише виховних заходів. Система виховних заходів — це конкретна методика виховної роботи, а не виховний процес.

У навчальному посібнику «Педагогічні технології» дається докладна характеристика процесу виховання та її структурних компонентів. Але в той же час відсутнє наукове визначення цієї педагогічної категорії.

Досить повне і обґрунтоване визначення процесу виховання дає СУ. Гончаренко: «Процес виховання — цілісний процес, у якому органічно поєднані змістова і процесуальна сторони. Змістова сторона процесу виховання характеризує сукупність виховних цілей. Процесуальна — характеризує самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя і учня, що включає організацію і функціонування системи виховної діяльності й самовиховання учнів, спрямованої на реалізацію виховних цілей і формування позитивного досвіду самовдосконалення учнів».

На думку Б.А. Битинаса, процес виховання являє собою взаємопов'язану ланку виховних ситуацій, що розвиваються (виховні справи). Виховна ситуація — це частина виховного процесу, що перебуває між двома корекціями. Як «відрізок» виховного процесу вона містить всі структурні компоненти цілісного процесу. Основа ситуації — це виховна дія, спрямована на вирішення певного виховного завдання.

З такого погляду процес виховання є саморозвиваючою системою, в якій розвиваються не лише вихованці, виховна діяльність, його взаємодія з вихованцями; розвивається цілісний об'єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання — психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного; теорія виховання набуває власний об'єкт дослідження.

Сучасну характеристику виховного процесу дає И.П. Підласий: «Процес виховання — це процес формування, розвитку особистості, який включає як цілеспрямований зовнішній вплив, так і самовиховання особистості».

Отже, процес виховання — це динамічне складне педагогічне явище, яке відбувається на основі цілеспрямованого й організованого впливу вихователів, соціального середовища на розум, почуття, волю вихованця з метою формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Специфічним для процесу виховання є:

— цілеспрямованість;

— двосторонність;

— неперервність і тривалість;

— багатогранність завдань і різноманітність змісту;

— залежність від специфіки професійних завдань і необхідності формування громадянина України;

— багатство форм, методів і засобів виховного впливу;

— поступове виявлення результатів виховних впливів;

— самокерованість.

Безумовно, із цих специфічних властивостей випливають основні ознаки процесу виховання: системність, цілісність, двосторонність, комплексність, гуманність, планомірність, націленість на конкретний результат, неперервність, тривалість і організованість. Глибоке і правильне їх розуміння сприяє якісній організації та ефективності цього процесу.

Виховний процес являє собою струнку систему, яка складається з певних елементів (компонентів виховного процесу), має структурні складові, відповідні його функціям. При цьому мається на увазі не проста система, а динамічна, з тенденцією до постійного саморозвитку і самовдосконалення.

Всі ці елементи створюють цілісність і діють у комплексі. Цілісність і комплексність — закономірні властивості виховного процесу. Вони об'єктивно існують настільки, наскільки суспільство має потребу у вихованні підростаючого покоління. Звідси об'єктивно існує єдність навчання, виховання, розвитку і самовдосконалення вихованців, єдність їхньої свідомості та поведінки, єдність змістового і процесуального боків цього процесу, всебічний розвиток особистості вихованця у цьому процесі та формування громадянина України.

Повна реалізація функцій виховного процесу та їх національна спрямованість передбачають чітку його організацію, планомірність, неперервність і тривалість. Ці ознаки також диктують умови визначення і становлення національної системи освіти і виховання.

З цією метою:

— визначаються конкретні риси особистості українського громадянина, які передбачається виховувати;

— вивчається вихованець і діагностується розвиток його особистості в цілому та окремі її риси;

— проектується особистість вихованця на основі зразка-ідеалу;

— планується виховний процес і практично здійснюється;

— засвоюється вихованцем соціальний і професійний досвід, загальнолюдські, національні, спеціальні і професійні риси, навички і звички поведінки та діяльності;

— організується поведінка та діяльність вихованця відповідно до ідеалу;

— спонукають вихованця до самовдосконалення та формують і розвивають його мотивації;

— контролюють, оцінюють і коригують хід і результати виховних заходів та всього виховного процесу.

Всю цю роботу організує і здійснює суб'єкт виховання — вихователь, який є основною постаттю виховного процесу. «У вихованні все має ґрунтуватися на особі вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, як би хитро не було придумано, не може замінити особистості в справі виховання... без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер. Причини такого морального магнетизування приховані глибоко в природі людини», — підкреслював К.Д. Ушинський. Суб'єктами виховання є педагоги, учнівські та інші колективи, суспільні інститути, сім'ї вихованців тощо. Основну роль серед них виконують педагоги — безпосередні організатори та учасники виховного процесу.

До основних функцій вихователя належать:

- організаційно-мотиваційна — сприяє усвідомленню вихователями сутності виховного процесу та свого місця в ньому, забезпечує цілеспрямоване планування виховної роботи та її змістовну реалізацію, формування у вихованців мотивації вдосконалення і самовдосконалення, творче залучення всіх вихованців до виховного процесу;

- мобілізаційна — передбачає формування і розвиток у вихованців настанови на творче самовдосконалення, на постійний розвиток позитивних якостей та нівелювання негативних, на творче оволодіння знаннями, навичками, вміннями та опанування професійної майстерності;

- формувально-розвиткова — основна, базова функція, сутність якої полягає у формуванні та постійному вдосконаленні у вихованців соціально-ціннісних якостей, забезпеченні гармонійного розвитку особистості українського громадянина та ефективної самореалізації його творчого потенціалу в професійній діяльності;

- інформаційно-комунікативна — полягає в активному цілеспрямованому впливі на свідомість, підсвідомість, інтелектуальну, емоційно-почуттєву, вольову і мотиваційну сфери особистості вихованця, формуванні високої культури спілкування і загального етикету, правил повсякденної поведінки, розвитку соціально значимих цінностей серед вихованців;

- профілактично-перевиховна — полягає у прогнозуванні, попередженні та ліквідуванні негативних проявів поведінки, психолого-педагогічному попередженні девіантної поведінки, подоланні та усуненні негативних рис характеру вихованця, цілеспрямованому формуванні мотивації до постійного самовдосконалення;

- оцінково-контрольна — полягає в контролі, перевірці та оцінці результатів виховного процесу і внесенні в нього відповідних змін і корективів.

Характер і ефективність реалізації цих функцій вихователями, безумовно, залежать від їх ініціативності, сумлінності, творчості, педагогічної майстерності.

Вихованцями є всі громадяни, різні колективи, сім'ї, службовці та ін. У традиційній педагогіці є жорстка ланка — суб'єкт-об'єктні взаємини у виховному процесі. Жорсткий характер цих взаємин, виходячи з гуманістичних основ сучасної педагогіки, важко обґрунтувати. Тут необхідно мати на увазі ряд обставин, які суттєво впливають як на специфіку діяльності будь-якої особистості, так і на весь виховний процес.

По-перше, особистість — це не пластилін, із якого можна ліпити все що завгодно. Особистість — це активна істота з власними життєвими настановами, світоглядом, досвідом, індивідуально-психічними особливостями, конкретними життєвими орієнтирами та планами. Гуманістична педагогіка, педагогіка співробітництва й особистісно орієнтоване виховання передбачають активну і творчу участь кожної особистості у власному формуванні, становленні та розвитку, дають їй можливість вибрати свій життєвий шлях згідно з внутрішніми намаганнями та настановами, ґрунтуються на шанобливому ставленні до її цінностей і внутрішньої свободи тощо. Парна педагогіка обмежує особисту свободу вихованця, формує стереотипи, придушує творчу особистість. У зв'язку з цим формування внутрішньо розкріпачених, збагачених загальнолюдськими цінностями, патріотів — громадян України, — які мають багатий творчий потенціал, стає пріоритетною справою виховного процесу. Отже, кожний вихованець має стати архітектором формування, розвитку і самовдосконалення власної особистості, тобто бути суб'єктом виховання.

По-друге, не враховується виховний вплив соціального середовища, тобто колективу, соціального оточення. На практиці ці впливи набагато міцніші та ефективніші, ніж прямі виховні впливи вихователів і батьків. Здебільшого невміння враховувати цей соціальний фактор зводить нанівець виховні зусилля вихователів.

Таким чином, традиційна педагогіка обмежує і придушує творчу самостійність вихованців, недооцінює виховні впливи соціального середовища, призводить до відриву виховання від сучасних тенденцій у педагогіці і, відповідно, його відриву від життя. Безумовно, прямі виховні впливи вихователів потрібні в усіх освітньо-виховних системах, але вони мають бути майстерно сконструйовані у педагогічно доцільно організовану повсякденну життєдіяльність цієї системи. Напевно, в цьому і полягає головне завдання вихователя. Також слід пам'ятати про виховні функції інших суспільних інститутів, наприклад різних громадських і державних установ, сім'ї. У зв'язку з цим закономірно говорити про методи опосередкованого виховного впливу. Смисл існування виховного процесу має полягати у формуванні глибокої та міцної мотивації самовиховання вихованців, прищепленні їм навичок і вмінь постійного самовдосконалення, опрацюванні його ефективної методики.

На мою думку, у світлі вищевизначеного, методи виховання слід класифікувати на три групи:

— методи безпосереднього виховного впливу;

— методи опосередкованого виховного впливу;

— методи самовиховання.

Таким чином, у виховному процесі мають існувати не суб'єкт-об'єктні взаємини, а суб'єкт-суб'єктні. На думку деяких дослідників, наприклад А. М. Бойко, такі взаємини є основою нової гуманістичної парадигми виховання в українському суспільстві. О.В. Сухомлинська звертає увагу на особистісний підхід у вихованні, І.Д. Бех — на особистісно орієнтований підхід, Г.О. Балл, О.В. Киричук, P.М. Шамелашвілі — на діалогічну взаємодію вихователів і вихованців. Незважаючи на таку різну термінологію цих дослідників, сутність їхнього підходу до виховного процесу одна — гуманістична. Безперечно, необхідність гуманістичної парадигми виховання в українському суспільстві не викликає сумніву.

Гуманістичний, особистісно орієнтований характер сучасного виховного процесу дає підстави для вичерпного формування його сутності. Сутність процесу виховання полягає в умілій організації та стимулюванні вихователем психологічно і педагогічно обґрунтованої діяльності вихованця, у формуванні та підтриманні у нього мотивації постійного творчого самовдосконалення і озброєнні його методикою, постійна допомога, підтримка, співчуття і співпереживання.