Ресурсонадлишкові країни (Росія, Канада, Австралія)

1.  Ресурсонадлишкові країни (Росія, Канада, Австралія).

2.  Ресурсозабезпечені країни (США, Китай, Бразилія), які також володіють значними природними ресурсами, але все ж таки змушені імпортувати деякі з них.

3.  Ресурсонедостатні країни. Таких переважна більшість (Японія, Італія, Південна Корея, Тайвань). Як правило, вони сильно відстають від країн перших двох груп як за величиною, так і набором природних ресурсів, тому задовольняють свої потреби за рахунок світового ринку.

Ресурсомісткість – це кількість ресурсів, що використовується для виробництва одиниці кінцевої продукції, тобто співвідношення між спожитими ресурсами та виробленою продукцією.

Методика оцінки ресурсомісткості національних економік полягає у сумуванні рангів споживання основних видів ресурсів (водних, земельних, енергетичних та інших) на одиницю виробленої продукції (до уваги береться вартісний показник – ВНП). Отриманий інтегральний показник досить вдало відбиває загальну ефективність використання природних ресурсів, а також культуру природокористування.

Звичайно, на ресурсомісткість може впливати господарська спеціалізація країн. Скажімо, для отримання 1 кг пшениці необхідно витратити 2,5 тони води, а 1 кг рису – вже 4,5 тони. Бавовник ще більш водомісткий – 10 тон води на 1 кг кінцевої продукції. Але навіть в цьому випадку використання сучасних ресурсозберігаючих технологій може суттєво зменшити ресурсомісткість ВНП.

Найменший у світі показник водомісткості економіки в Сінгапурі (всього 36 літрів на 1$ ВНП), найбільший – у Французькій Гвіані (витрачається 11 кубометрів води на кожний долар ВНП). Характерно, що для більшості високорозвинених країн, особливо постіндустріальних, цей показник є невеликим, незважаючи навіть на особливості природних умов, тому що ступінь соціально-економічного розвитку має більший вплив на водомісткість, ніж кліматичні умови.

Аналогічний підхід використовується для оцінки деревомісткості. Найменші (тобто найкращі) показники – в Сінгапурі, Мальті, Люксембурзі, Кувейті, Катарі. Найгірші показники деревомісткості ВНП мають низькорозвинені доіндустріальні країни Бутан, Ефіопія, Лаос, Сьєрра-Леоне та інші. Тут деревина часто виступає єдиним енергоносієм.

Землемісткість може коливатися у дуже широких межах: від 20 см²/дол. ВНП у Сінгапурі до 823 м²/дол. ВНП у Буркіна-Фасо. Загалом для високо- і середньорозвинених країн із значною концентрацією виробництва характерна низька землемісткість. Виключення складає Австралія, оскільки в ній поширене екстенсивне відгонно-пасовищне тваринництво.

Показник енергомісткості має складнішу залежність. У бідних країнах низька енергомісткість пояснюється недорозвиненістю економіки. Водночас досить велика група країн із невисоким рівнем соціально-економічного розвитку може мати надміру високу енергомісткість через неефективність і застарілість техніки, відсутність енергозберігаючих технологій та ін. Висока енергомісткість господарства Саудівської Аравії, Лівії, Катару, Бахрейну, ОАЕ, Ірану пояснюється їх спеціалізацією на енергомістких галузях (виплавка кольорових металів, виробництво цементу і т.д.).

Якщо після проведення подібних операцій по всім видам ресурсів зробити ранжування країн по сумі всіх місць, то найкращі інтегральні показники ресурсомісткості, а отже і найвищу культуру природокористування, продемонструють Сінгапур, Японія, Великобританія, ФРН, Франція, Італія та інші. Лише в середині цього списку опиниться Україна поруч із такими країнами як Польща, Румунія, Албанія, Коста-Ріка, Колумбія. Найгірші показники ресурсомісткості економіки мають Замбія, М’янма і Лаос.

Висновки

 

1.До основних сировинних проблем світового господарства відносять наступні: зменшення показників ресурсозабезпеченості, нерівномірність територіального розподілу природних ресурсів та неоднакову ресурсомісткість ВНП країн світу.

2.Перспективи вирішення сировинних проблем пов’язуються із зростанням обсягів використання вторинної сировини, впровадженням природних або штучних замінників та розвитком ресурсозбереження.

3.Ресурсозбереження – це діяльність із здійснення процесу кругообігу в суспільно-територіальній системі речовин та енергії з їх мінімальними витратами на всіх етапах суспільного циклу (добування, виробництво, споживання, обробка відходів) та найменшим негативним впливом на людину й природні системи.

4.З певною долею умовності за показником ресурсозабезпеченості країни поділяють на три групи: ресурсонадлишкові, ресурсозабезпечені та ресурсонедостатні.

5.Співвідношення між кількістю спожитих ресурсів та вартістю виробленої продукції передається показником ресурсомісткості економіки. Найліпший показник в світі має Сінгапур, найгірший – Лаос.

Взаємодія природи і суспільства – як центральна методологічна проблема соціально-економічної географії

Вся історія існування людського суспільства – це історія його взаємодії з природою, обміну речовин між ними, історія споживання природних ресурсів. Абстрагуватися від цього факту суспільство не може, оскільки цей процес становить матеріальну основу його існування.

Але людина є істотою біосоціальною, тобто вона як біологічна одиниця є безпосередньою частиною природи, а не тільки її «підкорювачем» та «переможцем». Ось чому не можна «вирвати» суспільство із природи та протиставити їх одне одному. Не можна дивитися на природні комплекси виключно як на джерело матеріальних ресурсів. Природа – не тільки сукупність таких ресурсів, а ще й життєве середовище людини. Середовищеутворюючі функції природи є не менш важливими за матеріально-речовинні. Небажання або невміння враховувати цю обставину і веде до виникнення екологічних проблем та погіршення умов існування людства.

Методологічні підходи до способів врахування впливу природного середовища на розміщення та розвиток суспільно-географічних об’єктів відображені на рис. 5.1.

Залежно від способу вирішення основного питання філософії (що первинно – матерія чи дух?) – матеріалістичного або ідеалістичного, сформувалися дві крайні точки зору на механізми суспільно-природної взаємодії в географії. Географічний фаталізм (інколи його ще називають вульгарним географізмом) – це абсолютизація впливу природних умов і ресурсів на рівень соціально-економічного розвитку суспільства. Географічний нігілізм – абсолютизація техніко-технологічних можливостей суспільства, заперечення впливу природних факторів, небажання і невміння враховувати природні особливості території.

Низка відомих постатей минулих часів знаходилася на позиціях географічного фаталізму. Об’єктивно це можна пояснити тодішньою слабкістю виробничої бази суспільства, його більшою «вмонтованістю» у природні комплекси та залежністю від них. Наприклад, Гіппократ (460-377 рр. до Р.Х.) робить своєрідне групування відомих на той час народів світу, поділяючи їх на північні, серединні і південні. «Рослі й світловолосі мешканці середнього поясу через яскраво виражені сезонні зміни і ландшафтну різноманітність сміливі і розумні», – стверджує Гіппократ, пояснюючи таким чином «виключність» давніх греків. Північні народи відзначаються значною фізичною силою, рішучістю та енергійністю, але низьким рівнем розвитку культури через суворі природні умови, боротьба з якими не лишає часу на інтелектуальний розвиток. Південні народи, навпаки, засоби для існування отримують без проблем – завдяки чудовим кліматичним умовам. Це надає можливість приділяти більше уваги духовній практиці, здобуттю знань; але, з іншого боку, робить їх лінивими, пасивними, розніженими. Виходить, що лише греки поєднують в собі переваги фізичного розвитку північних народів та розумові здібності південних.

Представники тодішньої влади використовували цю теорію для виправдання загарбницької зовнішньої політики Греції та експлуатації інших народів. Мовляв, їм самою природою назначено бути «другосортними». Це і є яскраво виражений фаталізм. Абсурдність його положень доводить досвід таких країн як Японія або Італія, що практично не мають корисних копалин, але успішно розвивають свої промислові комплекси.

Географічний фаталізм тривалий час не здавав своїх позицій. Відомий французький вчений-енциклопедист Шарль Монтеск’є (1689-1755) стверджував, що «влада клімату сильніша за всі інші влади». Елізе Реклю (1830-1905) стверджував наступне: «Розвиток людства від початку був написаний величними літерами на плоскогір’ях, долинах і берегах континентів». Хоча у Елізе Реклю відбулася певна еволюція протягом життя в бік м’якішого детермінізму: «Всі особливі риси Землі мають в історії людства надзвичайно мінливе значення, дивлячись по стану культури, досягнутої народами».

Детермінізм та індетермінізм є лише наступними етапами розвитку і трансформації відповідно фаталістичних та нігілістичних ідей (див. рис. 5.1.). Взагалі розмежування між фаталізмом і детермінізмом та нігілізмом й індетермінізмом є досить умовним: надзвичайно жорсткий, фактично фаталістичний детермінізм німецького антропогеографа Фрідріха Ратцеля (1844-1904) призвів до спроб поширити біологічні закони на суспільство та до появи його «органістичної теорії держави», з часом перетвореної Карлом Хаусхофером та Рудольфом Гессом на геополітику А. Гітлера. Підставою для такого перетворення була помилкова думка Ф. Ратцеля: «Вся різноманітність господарської діяльності та розселення людей пояснюється виключно дією природних, у тому числі й біологічних, закономірностей». Цікаво, що сам Ф. Ратцель пізніше став займати більш виважену позицію: «Предмет географії – це специфічне цілісне утворення, яке є інтегральним результатом взаємодії літосфери, гідросфери, атмосфери, біосфери та антропосфери. (…) Все пов’язано із всім».

Філософський ідеалізм, навпаки, призводив до географічного нігілізму. Німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804), котрий викладав курс фізичної географії у Кенігсберзькому університеті, вважав, що «фізична географія приймає до уваги тільки природні властивості земної кулі». Така точка зору, безумовно, грішить нігілізмом, адже у Канта людина «вирвана» з природи, а географія «розірвана» на фізичну та економічну (природничу і суспільну). Виходить, що суспільство в своїй діяльності може не враховувати особливості природного середовища. Задля справедливості зазначимо, що погляди І. Канта поступово еволюціонували в бік індетермінізму: «Суспільство протистоїть природі. Людина в жорстокій боротьбі з природою відвойовує в неї все більший простір». Але і в цьому випадку людина може бути лише «підкорювачем» природи, отже коеволюції суспільства і природи І. Кант не визнає.

Ще в античній Греції були спроби знайти «золоту середину» між крайнощами фаталізму та нігілізму. Це вело до формування збалансованої точки зору на провідні чинники суспільно-природної взаємодії. Наприклад, Епікур (341-270 рр. до Р.Х.) писав своєму учню і соратнику Геродоту: «Треба думати, що самі обставини навчили й заставили людину робити багато речей, і що розум потім удосконалював те, що було дароване природою, робив якісь відкриття, винаходи – в деяких випадках швидше, а в деяких – повільніше».

Дійсно, ми можемо знайти чимало прикладів з господарської практики на підтвердження цієї думки. Світовий океан, наприклад, існував завжди. Але на початку історії людства він був фактором роз’єднувальним (про Новий Світ дізналися лише в епоху Великих географічних відкриттів). Зараз Світовий океан, завдяки розвитку найдешевшого виду транспорту – морського, перетворився на об’єднувальний фактор. Приморське положення розцінюється як найвигідніший композиційний тип суспільно-географічного положення. Навіть в розселенні населення простежується певний «зсув до моря».

У ХХ столітті для популяризації збалансованої точки зору, у тому числі й через концепцію «єдиної географії», багато зробили Микола Баранський, Всеволод Анучін, Микола Пістун, Інга Горленко та інші.

Але певні тенденції «розбігання» поглядів зберігаються і по сьогодні.

Американський прагматизм призвів до появи енвайронменталізму (інвайронменталізму) – теорії управління суспільством та його соціально-економічним розвитком, що виходить з уяви про людину як частину біосфери. Можна зрозуміти причини появи такого погляду на суспільно-природну взаємодію в зв’язку з поширенням екологічних проблем та руйнуванням звичного природного середовища. Але це не дає підстав відкидати соціальну сутність людини. Від енвайронменталізму недалеко до соціал-дарвінізму і, навіть, до фашизму. Енвайронменталізм є завуальованою формою географічного детермінізму (через що інколи його називають неодетермінізмом).

Своєрідною гілкою енвайронменталізму стає досить радикальна концепція консерваціонізму, яка пов’язана з протестним рухом молоді у 60-х роках ХХ століття. Молодіжний рух хіпі висуває гасло: «Назад до печер». Відомі факти, коли хіпі-екстремісти намагалися перешкоджати екологічно небезпечним виробничим процесам, провокуючи інколи своїми діями техногенні катастрофи.

Консерваціонізм – спроба загальмувати соціально-економічний розвиток, «законсервувати» сучасний рівень споживання людства з метою припинення зростання антропогенного навантаження на природні комплекси.

Але обмежувати соціально-економічне зростання світ не бажає, тим більше що в цьому немає особливої потреби: в сучасних умовах можливий подальший розвиток і без збільшення антропогенного навантаження на довкілля (через технології енерго- та ресурсозбереження, використання вторинної сировини, замкнене виробниче водопостачання, мініатюризацію виробів та збільшення термінів їх служби тощо).

Міцні традиції європейського ідеалізму сприяли появі теорій, які пояснюють розвиток суспільства головним чином внутрішніми механізмами розвитку й прогресу культури.

Концепція посибілізму (від англ. і франц. «possible» – можливий) створена французьким географом Полем Відалем де ла Блашем. На відміну від класичного індетермінізму, посибілізм розглядає людей у їх взаємодії з природним довкіллям як активне начало, наділене волею і озброєне здобутками культури. Отже, природа створює лише можливості для різноманітної життєдіяльності людини. А людина, озброєна здобутками культури (матеріальної і духовної), реалізує або не реалізує ці можливості з користю чи шкодою для себе і довкілля. Концепція пробабілізму (від англ. «probability» – вірогідність, ймовірність) підкреслює ймовірний, але не обов’язковий вплив довкілля на людську життєдіяльність. Природне середовище, мовляв, лише створює альтернативи (розмаїття умов) для життєдіяльності соціуму. А рішення людини щодо використання цих умов ймовірнісно підпорядковані певним гіпотетичним нормам. Ці норми у широкому розумінні також є елементами культури суспільства й залежать від способу життя і діяльності. Теорію пробабілізму започаткував англійський вчений О. Спейт (O. Spate, 1957).

При всій привабливості цих теорій, слід визнати, що культура є вторинною по відношенню до способу виробництва (економіка є базисом, фундаментом суспільства, а культура та ідеологія – елементами надбудови). Все таки і посибілізм, і пробабілізм продовжують «відривати» суспільство від природи, хоча й не так явно як нігілізм або індетермінізм.

Незважаючи на висловлену критику в бік енвайронменталізму та посибілізму, слід визнати, що окремі їх положення стали наріжними каменями концепцій «меж зростання» та «ландшафтного різноманіття», котрі у свою чергу підготували підґрунтя для появи теорії сталого розвитку.