Становище населення Поділля за часів німецької окупації

2.2 Становище населення Поділля за часів німецької окупації

Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій було піддання поневолених народів пограбуванню.

Для узаконення мародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ про виховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силою, грабувати у цивільного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часом набуло систематичного характеру і тривало аж до визволення території від ворога.

Впевнені у безнаказаності, гітлерівці в серпні 1941 р. пограбували мешканців населених пунктів Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького та Новоушицького районів Кам’янець-Подільської області. „Фашисти забрали у населення не тільки продовольство, худобу, овочі, одежу, а також настінні та ручні годинники, велосипеди…,– повідомило Радінформбюро 20 серпня 1941р. населенню Радянського Союзу"[ 32, c. 44]. Перші дні перебування нацистів у м. Рівному закінчилися масовим пограбуванням його мешканців. Німецькі солдати та офіцери вдиралися у квартири рівненчан і повністю грабували їх, застосовуючи при цьому грубе насильство та знущання. Очевидець гітлерівської вакханалії І.Вайсер розповідав: "29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два німці, відкрили шафи і почали забирати звідти речі: матеріал на пальто, портфель, піжаму, шкарпетки і навіть носові хусточки" [10, c.288]. У с.Глиники Рівненського району знайомство населення з гітлерівцями розпочалося з вилучення у нього зерна, хліба, худоби, взуття, одягу, тобто всього, що приглянулося володарям слов’ян [10, c. 292]. Рівненський окружний комісар Беєр поставив пограбування населення міста на конвеєр. Кожен район м.Рівного у визначені дні місяця приносив йому постільну білизну, одяг тощо [10, c.289]. Все награбоване у рівненчан майно надсилалося керівництвом гебіту у Німеччину.

До пограбування і так небагатих статків населення влада долучала також місцевих фольксдойче. Так, 16 грудня 1943 р. солдати вермахту та фольксдойче вчинили черговий економічний злочин над жителями с. Серединці, що на Шепетівщині. „…Солдати та їхні прислужники – фольксдойче, коли люди повиходили з будівель розбрелися малими групами по хатах, вибиваючи у них замкнені двері та вікна. При обшуку ними були забрані різні цінні речі" [34, c. 69].

Ведення бойових дій та окупація спричинили різке скорочення житлового фонду у містах і селах України. Вцілілі будинки у містах нагадували незакінчені будівельні майданчики, а ніж придатні для житла квартири. „В будинках внаслідок вибухів та влучень снарядів,- зазначалося в одному із звітів, – утворилися щілини, вікна без занавісок, парадні без вхідних дверей" [37, c.9].

Мешканка м.Хмельницького, що пережила окупацію згадує: „…найкращу вулицю міста гітлерівці перетворили у розвалини. Будинки розбиті, вікна та двері вибиті"[28,c. 108]. Уцілілі будинки та квартири забирала під помешкання німецька адміністрація, виганяючи на вулиці їх мешканців. Особливо катастрофічною була ситуація з житлом у м. Кам’янці-Подільському, де житлові будинки у Старому місті окупантами розбиралися на будівельний матеріал, а у Новому місті створювався район для проживання німецької адміністрації та фольксдойче. Міське населення виселялося на окраїни міста в аварійні будинки. Площа на одного мешканця-переселенця складала 6 м2 [40, c. 34].

Житлову кризу спричинену руйнацією будинків влада частково вирішувала шляхом переселення громадян у звільнені єврейські квартири та будинки.

Цивільна влада Кам’янця-Подільського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельні операції з житлом, що дало змогу частині населення вирішити житлове питання. Так, у м.Проскурові ціна на будинок сягала від 1 до 20 тис. крб.[27, c.4]. На ціну приватного житла впливав район, де знаходився будинок його площа та наявність зручностей.

Різке зменшення придатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростання комунальних послуг. Так, у м.Проскурові зростання квартплати відбулося в жовтні 1941р., внаслідок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд місцева влада інвентаризувала та поділила на три категорії. Власники квартир, що належали до першої категорії сплачували за користування житлом в місяць 1крб. 50 коп. за м2, другої – 1 крб., третьої – 50 коп.[27, c.4]. За несвоєчасно внесену проплату боржників виселяли з квартир.

Керівництво Кам’янець-Подільської міської управи, для інвалідів війни, праці, осіб репресованих органами радянської влади та старших 60 років з листопада 1941р. запровадило знижки на квартплату до 50% [27, c. 4].

Важливим для населення було питання визнання окупаційною владою приватної власності на квартири та будинки, що дало б змогу захистити їх оселі від нечистих на руку працівників місцевих органів влади та виставити їх на продаж. Однак, цивільна влада лише частково задовольнила побажання місцевих мешканців[27, c. 4]. Його власниками вважалися тільки ті особи, що володіли ним до 22.06.1941р., при умові, якщо воно було зареєстроване у міському житловому відділі, а його домовласники отримали підтверджуючі документи. У разі відсутності паспорта, будинок переходив у власність держави і складав житловий фонд міста.

Руйнація комунального господарства міст призвела до перебоїв постачання водою. Так, у м.Проскурові вона стала доступною для пересічних громадян з лютого 1942 р., з введенням в дію відремонтованого водогону. Міська влада ввела зразу ж нові тарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватних будинків сплачували в місяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3 крб. за коня [27, c.24]. Населення міста безкоштовно могло брати воду лише з колонок та водозабірних будок.

В інших містах округи за воду та електроенергію населення сплачувало наступні тарифи: у м. Шепетівці вартість одного кубометра води складала 1крб.50 коп. (до початку війни 1 кубометр коштував 80 коп.), вартість одної кіловат-години 1крб. 75 коп. (до війни 1крб.); м.Полонне до війни кіловат година коштувала 50 коп. в роки окупації ціна зросла до 1крб. 50коп.; Славутська електростанція мешканцям міста електроенергію продавала по ціні 1крб.50 коп. Для мешканців м.Кам’янця-Подільського з квітня 1942р. кіловат-година коштувала 80 коп., кубометр води 1крб.70 коп., вивіз сміття –9крб.50 коп.

Не кращою була ситуація з житловим фондом та благоустроєм у сільській місцевості. Через масову бідність, убогість та війну охайні селянські хати перетворилися у напівзруйновані халупи. Тини та забори, що відмежовували селянські двори один від одного через відсутність палива були розібрані їх господарями та спалені. „Селянські будинки проглядаються не більше як на п’ять метрів, оскільки посіви кукурудзи, хмелю та різних трав підходять до самих вікон", – зазначали в аналітичних звітах нацистські чиновники [33, c. 93].

На території Кам’янець-Подільської області нацисти зруйнували 960 житлових будинків. спалили 33 подільських села. На Рівненщині – 39 сіл, з них у Здолбунівському районі – 18, Клеванському – 20, Клесівському – 6, Корецькому – 25, Костопільському – 64, Людвипільському –13, Межиріцькому –15 [37, c. 9].

Матеріальні збитки завдані жителям регіону обраховувалися у сотні мільйонів рублів. Для прикладу жителям Орининського району гітлерівці завдали збитків на суму понад 105 млн. крб., Ярмолинецькому 6,6 млн. крб. Волочиському 107 млн. крб.

Матеріально-побутові негаразди супроводжувалися свідомо спланованою нацистами продовольчою кризою. В програмних документах нацистів („Зелена тека") з самого початку була спланована голодна смерть мільйонів радянських громадян. Підтверджують зловісні наміри висловлювання Гітлера: „Необхідно здійснити напад на Росію, захопити її ресурси, не рахуючись з можливістю смерті мільйонів людей в цій країні. На потрібно взяти в Росії все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони…"[24, c.3]. Зібраний на окупованій території України продовольчий запас, гітлерівцями розприділявся в такій послідовності: в першу чергу забезпечувалася діюча армія, потім війська в Німеччині та населення рейху. Місцевому населенню місця в списку не було: „Ми не беремо на себе жодного зобов’язання стосовно того, щоб годувати народ з цих областей достатку", – ця теза стала ключовою у продовольчій політиці нацистів. Незначна частина продуктів та товарів, які залишалися розприділялася між працівниками цивільних установ та місцевою поліцією. У нацистів єдиної системи продовольчого постачання населення України не було. Забезпечувати населення продовольством повинні були господарські інспекції через мережу магазинів. Але інспекції з цим завданням не справилися. Населення назвало свідомо сплановану продовольчу політику нацистів "голодними звірствами". Голод посилювався з кожним днем окупації. В 1942 р. за даними окупаційної влади населенню рейхскомісаріату „Україна" для прохарчування вже не вистачало 4-5 млн. тонн зерна при запланованій урожайності 7-8 млн. т.

Частковим порятунком від голоду для працюючого населення були продуктові картки. Міське населення, що працювало на владу, забезпечувалося продуктами харчування по чотирьох категоріях: до першої належали керівники установ та підприємств, до другої – робітники, що пройшли перевірку; до третьої – працівники фінансових установ та військових підрозділів, що дислокувалися у містах; до четвертої – ремісники та окремі групи непрацездатного населення .

Особи, що були зараховані до першої та другої категорій отримували максимально в тиждень: 100 гр м’яса, 1,500 гр хліба, 2 тис. гр картоплі. В третій – 200 гр м’яса, 2 тис. гр хліба, та 2,500 гр картоплі. До четвертої категорії були зараховані працівники, що працювали на роботах небезпечних для здоров’я. Їх працю влада оцінила в 300 гр м’яса, 2,500 гр хліба та 3,500 гр. картоплі в тиждень [17, с. 230].

На один продуктовий талон у м.Шепетівці громадяни отримували 5 кг крупи та 750 гр солі [4]. Діти задіяні на виробництві отримували половину норми дорослого працівника [4].

В м.Кам’янці-Подільському продуктові картки отримали 11891 дорослих та 2865 дітей. Їх отоварювали 14 магазинів, які щоденно видавали 7200 кг хліба. В м.Шепетівці в реєстрі на отримання хліба та продуктів перебувало 1639 працівників, яким в червні 1943р. по продуктовим карткам видано 7978 кг хліба та продуктів.

Міське населення Луцька та Рівного отримувало в день по 214 г хліба на дорослого і по 170 г на дитину.

Вкрай урізані норми продуктового постачання постійно змінювалися окупантами вбік зменшення чи заміни одного виду продуктів харчування на інші. Так, робітникам не видавалися на пайки м’ясо, м’ясопродукти, масло. Крім того влада диференційно підходила до видачі хліба та муки. Хліб отримували лише працівники та їх сім’ї, що проживали у містах. Працівники, що проживали у селі одержували хлібний пайок, а його сім’я муку. Пайком з муки забезпечувалися лише діти віком до 15 років [4].

З метою унеможливлення маніпуляцій населення продуктовими талонами (дописування зайвих їдців, відсутніх, померлих) чиновники цивільної адміністрації ввели штрафні санкції в розмірі 1тис. крб. [3] та обмежили реєстрацію та видачу талонів певними днями місяця. Так, реєстрація та видача продуктових карток у м.Проскурові тривала з 23 по останнє число місяця [28, с. 108].

Окрім хліба населення гостро потребувало інших продуктів харчування. На Хмельниччині понад чотирьох тисяч чоловік не мали для їжі картоплі. Для забезпечення нею, владі потрібно було доставити споживачу 730 т картоплі [28, с. 108].

Кореспондент шведської газети „Стокгольме тіндінген", що відвідав Україну наприкінці 1941 р. ситуацію з продуктовим забезпеченням описує так: „В окупованих німцями районах відсутні продовольчі картки, позаяк за ними немає чого давати. Населення знаходить продовольство, як знає і як вміє".

Найефективнішою формою пограбування матеріальних статків населення було обкладання його різними видами податків.

Податки, запроваджені гітлерівським урядом в окупованих областях, були двох видів: натуральні та грошові. Що стосується перших, тобто натуральних поставок, які в німецьких документах отримали назву контингенту або данини, то сталих норм не існувало, але згідно з розпорядженням Е. Коха відхилення в контингентах допускалися лише в сторону збільшення.

Гітлерівські загарбники залишили відповідно до наказу рейхскомісара Е.Коха всі закони, постанови та розпорядження радянської влади, що стосувалися збирання податків. Населення та підприємства з 22 червня продовжували сплачувати „новій владі" податки радянського часу. Виплата селянами грошових податків проходила по детально розробленій схемі. Ключову роль у ній відігравали сільські управи, які через торгових агентів збирали податки. Зібрані суми передавалися до районних кас, а звідти до урядових, що працювали при гебітскомісаріатах.

На території генеральної округи населення сіл платило окупаційній владі до десятка різноманітних грошових податків: податок з господарства – 400 крб., на рік, подушний податок – 100 крб., податок з корови – 150 крб., податок "за звільнення" – 50 крб. одноразовий податок. Подушним податком обкладалися мешканці сіл у віці від 18 до 60 років. Від цього виду податку звільнялися фольксдойче, інваліди, що мали відповідні посвідчення медичної комісії та біженці [27, с. 4].

Нацистська політика колонізації окупованої території України не передбачала гідної оплати праці робітників, селян та службовці. Першу спробу впорядкування заробітної плати було зроблено в кінці вересня 1941 р. постановою Е.Коха „Про врегулювання умов праці та заробітної плати". Відповідно до неї встановлювалося шість категорій робітничих посад. Зарплата робітникам нараховувалась погодинно. До першої (найвищої) категорії належали учні, які за одну годину роботи отримували платню у розмірі 0,75 коп. Кваліфіковані робітники – 1,70 крб. Найвище у робітничій ієрархії оцінювалася робота майстра. Вони за годину роботи отримували 2,50 крб.

У кращому матеріальному стані перебувала категорія службовців, інженерно-технічних працівників та керівників підприємств. Заробітна плата їм нараховувалася по п’яти категоріям. Службовцям першої категорії гітлерівці платили від 130 до 220 крб., по другій – 220-350 крб., по третій – 290-450 крб., по четвертій –400-600 крб., по п’ятій – (директори фабрик) до 800 крб. [ 27,с. 4].

Розмір заробітної плати робітників також залежав від їх національності та статі. По найвищих тарифах оплачувалася робота місцевих фольксдойче. Вони отримували 50% надбавки до зарплати. Євреї та жінки отримували на 20% менше від чоловіків, які працювали на аналогічних посадах [, 4].

Ухилення євреїв від носіння спеціальних знаків каралося. Так, згідно з розпорядженням Рівненського гебітскомісара д-ра Беєра від 19 вересня 1941 р. відсутність знаку каралася штрафом у розмірі 1 тис. карбованців [7, С. 298], у Мізочі (згідно з наказом місцевої комендатури) порушників карали смертю [7, С. 298].

Серед обмежень, які регламентували життя євреїв, – комендантські години. В багатьох містах і містечках євреям заборонили виходити поза межі єврейських кварталів, в окремих, як, наприклад, у Дубровиці, – ходити тротуарами. 5 жовтня 1941 р. у рейхскомісаріаті "Україна" євреям заборонено користуватися поштою, 15 жовтня того ж року – змінювати місце проживання.

У перші місяці німецько-фашистської окупації, коли в краю ще працювали заклади торгівлі, власниками яких були євреї, їх зобов’язано працювати в суботу (в такий спосіб нацисти намагалися дискредитувати святий для них день), натомість євреям, які традиційно працювали в усі інші дні тижня, заборонено торгувати в неділю.

З листопада 1941 р. євреїв позбавляли власності. Зокрема, закривалися та конфісковувалися їхні ремісничі майстерні й магазини. В першій половині 1942 р. в євреїв конфісковано сільськогосподарський інвентар, вози, домашню худобу та птицю; їм наказано здавати кольорові метали (зокрема – вироби з бронзи, міді, цинку). На євреїв накладалися контрибуції, їх працю масово використовували на примусових роботах [8, С. 273].

У більшості міст і містечок регламентовано час, коли євреям дозволялося торгувати на ринках (напр., з 10 до 12 години), в окремих місцевостях торгівлю для євреїв заборонено взагалі. В деяких містечках на території генерального округу "Волинь-Поділля" їм заборонено купувати будь-що на торгах.

Від початку німецько-фашистської окупації євреїв усували з посад, які вони займали. В умовах фашистського "нового порядку" право обіймати керівні посади зарезервовано винятково за особами "арійського походження". Лише у виняткових випадках до зими 1941 р. євреям дозволялося очолювати артілі.

Регламентація життя євреїв, перетворення їх у паріїв тривало і в подальший час. 13 березня 1942 р., наприклад, гебітскомісар Рівного д-р Беєр видав розпорядження, яким заборонено та відмінено вже укладені шлюби між євреями, тими, хто народився від змішаних шлюбів та членами єврейських релігійних громад – з одного боку, та українцями, росіянами, поляками, чехами та представниками інших національностей – з другого.

В умовах фашистського "нового порядку" представницькими органами єврейської громадськості стали юденрати, які утворювалися окупаційною владою. Їхня реальна функція зводилася до виконання розпоряджень загарбників. Зокрема – проведення перепису єврейського населення, реєстрація працездатних, забезпечення виконання євреями примусових робіт тощо (в окремих містах, напр., при юденратах діяли комісії, які відповідали за те, щоб євреї в час переселення в гетто залишали свої будинки неушкодженими та впорядкованими). До компетенції юденратів входили також завдання, пов’язані з організацією життєзабезпечення гетто.

Юденрати очолювали голови та їхні заступники. Ці посади займали здебільшого відомі серед євреїв громадські діячі. Так, юденрат у Луцьку очолювали Й.Ройтман і А.Куперман, у Рівному – М.Бергман і Я.Сухарчук, у Ковелі – Б.Мороз і Й.Сандлер, Володимирі-Волинському – С.Моргенштерн, Острозі – Я.Блюм, Рокитно – Й.Шульман.

Реалізовувати розпорядження окупаційної влади юденратам допомагали підрозділи "єврейської служби порядку". Їхнє утворення на території генерального округу "Волинь-Поділля" розпочалося восени 1941 р. З-поміж перших такий загін постав у Рівному. 19 вересня 1941 р. місцевий гебітскомісар видав розпорядження про створення підрозділу "єврейської служби порядку", яка складалася з 20 чоловік. Поступово такі загони організовано і в інших місцях компактного проживання євреїв (у т.ч. і в містечках, як, напр., у Берестечку).

Повноваження "єврейської служби порядку" поширювалися лише на єврейське населення конкретного населеного пункту. Її члени носили кашкети з жовтою стрічкою та нашивкою на ній "Єврейська служба порядку" або блакитну стрічку з зображенням зірки Давида на лівому рукаві [10, с. 230].

Отже, восени 1941 – влітку 1942 рр. територія генерального округу "Волинь-Поділля" вкрилася щільною мережею гетто. Вони створювалися в два етапи. Серед перших – восени – взимку 1941 р. – сформовані гетто в Луцьку (19 тис. чол.), Рівному (понад 5 тис. чол., з них 1182 дітей віком до 14 років ), Степані (за свідченням очевидців, тут локалізовано від двох до трьох тисяч євреїв). Гетто утворено також у Волидимирці, Дубно, Дубровиці, Людвиполі, Мізочі, Тучині інших містечках і, навіть, деяких селах (напр., с. Киселін Озютичівського району) [8, с. 275].

 

РОЗДІЛ III. ТРАГЕДІЯ ЄВРЕЇВ У РОКИ ОКУПАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ

 

Тема геноциду єврейського народу в роки Другої світової війни, політичні, економічні, етнічні, морально-етичні наслідки антисемітської політики нацистів щодо єврейського населення України та Поділля є актуальними і малодослідженими. Проблематика холокосту нерозривно пов’язана із загальними науковими дослідженнями наслідків німецько-фашистської окупації України.

В історіографії радянського періоду тема висвітлювалась недостатньо, глибоких історичних досліджень та фундаментальних наукових праць фактично не було. Тому на сучасному етапі розвитку наукової історичної думки є важливою робота по встановленню повної та об’єктивної картини історичних подій та висвітленню злодіянь нацизму проти як єврейського, так і іншого населення окупованих територій.

У 2003 році розпочате видання "Книги Скорботи України. Хмельницька область" де поіменно згадуються всі жертви фашизму періоду тимчасової окупації. Незабаром у Києві буде видано реєстр архівних фондів періоду нацистської окупації України. Дослідницька робота з матеріалами даних фондів, зокрема з тими, що знаходяться на зберіганні в державних архівних установах, дозволить більш детально висвітлити причини масового знищення євреїв, реальні факти нацистських злочинів, вплив та наслідки геноциду для єврейської спільноти України.

Перед війною в Україні проживало понад 3 млн. євреїв, приблизно 2,9 млн. радянських євреїв не встигли евакуюватися й опинилися на захопленій фашистами території, їх чекали жорстокі розправи і страждання у гетто, концтаборах, знущання у тюрмах, оскільки нацисти мали на меті повністю знищити єврейський народ.

Ще задовго до початку Другої світової війни у багатьох європейських містах масові єврейські погроми здійснювались на ґрунті наклепів і чуток про те, що євреї отрутою й знахарством убивають людей, отруюють криниці. В окремих німецьких містах євреїв заганяли до синагог та молитовних будинків і спалювали живцем. Але часи не змінили ситуацію, а ще більше розпалили антисемітизм у його найжорстокіших і найганебніших формах.

Переслідування євреїв у Західній Європі (Німеччині, Чехії, Австрії) змушували їх шукати порятунку в інших краях — у Польщі, Литві, Поділлі.

Антисемітизм набирав усе більшого розмаху, сягав своїх найвищих масштабів, переходив у ранг державної політики ряду європейських держав. Найвищого рівня антисемітизм досяг у Німеччині, де у центр державної політики, ідеологічної доктрини нацизму, практичної діяльності Гітлер поставив переслідування і повне знищення євреїв.

Фашисти цілеспрямовано готувалися до знищення єврейського народу. Адольф Гітлер неодноразово наголошував у своїх виступах про необхідність "вирішення єврейського питання". Зокрема, в січні 1939 р. він заявив, що чим швидше буде вирішена єврейська проблема в Європі, тим буде краще. В Європі не настане рівновага доти, доки не буде вирішене єврейське питання. Результатом війни буде знищення єврейської раси в Європі.

Вже 24 січня 1939 р. Гейдріху доручили вирішити єврейське питання шляхом депортації євреїв з Німеччини, а 31 липня 1941 р. — провести необхідну підготовку і представити повний план попередніх організаційних, технічзаходів щодо здійснення практичного вирішення єврейського питання. Тобто ставилося завдання фізичного знищення євреїв, яке на той час вже розпочалося на окупованих радянських територіях [3, с. 349].

Усі антисемітські акції нацистів, гітлерівська політика єврейського геноциду здійснювалась із мовчазної згоди Сталіна, який також вів цілеспрямовану антисемітську лінію. Сталінський режим перешкоджав міграції євреїв до СРСР, встановлював різноманітні обмеження, перешкоди для біженців і навіть переслідував їх, піддавав репресіям.

Тому 1936 року лідер сіоністського руху в Палестині Х. Вейцман зазначав, що світ для 6 мільйонів європейського єврейства ділиться на дві частини: країни, де євреї не можуть жити, і країни, куди їх не пускають.

Тим часом нацисти в Німеччині переслідували євреїв, ув’язнювали в концтаборах тощо. В ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. по Німеччині прокотився єврейський погром, під час якого було зруйновано 1400 синагог, пограбовано єврейські будинки й магазини, побиті вікна у тисячах єврейських шкіл і установ, понад 30 тисяч євреїв було кинуто до концтаборів. У Відні було зруйновано 42 синагоги і заарештовано 7800 євреїв. З Австрії втекло 100 тисяч, із Чехословаччини — 25 тисяч, із Німеччини — 300 тисяч євреїв. Нацисти назвали цю акцію "Кришталевою ніччю" [31, c. 287].

1941 року нацисти прийняли рішення про знищення усіх 11 млн. європейських євреїв. До кінця 1942 р. в Польщі нацистами було знищено 1 млн. євреїв. У нацистських таборах смерті загинуло 3,5 млн. євреїв, розстріляно на місцях 1,5 млн., майже мільйон було закатовано в гетто, при депортаціях, переміщеннях, померло від епідемій, голоду. Під час Другої світової війни гітлерівці знищили майже 6 млн. євреїв Європи. Після нападу на Радянський Союз було створено чотири спеціальні групи (айнзацгруппен), яким доручалося знищення комісарів, євреїв і циганів. Група "А" діяла у Прибалтиці і ленінградському напрямку; група "В" — у Білорусії і московському напрямку; група "С" — в Україні; група "D" — в Молдавії та на півдні України, в Криму та Північному Кавказі.

Як вважають єврейські історики, Адольф Гітлер бачив у євреях особливий клас, що панує в СРСР, та був переконаний, що комуністична ідеологія і Радянський Союз як об’єкт реалізації даної ідеології — лише знаряддя в руках євреїв, які готуються до захоплення всього світу.

Цивільна окупаційна адміністрація на Поділлі підпорядковувалася рейхскомісаріату на чолі з Еріхом Кохом, а величезна зона між Бугом і Дністром "Трансністрія", включаючи Одесу, була передана Румунії. Остаточне вирішення "єврейського питання" на окупованих східних територіях здійснювалося нацистами відповідно до директиви від 13 серпня 1941 р [30, с. 13].

Після введення цивільного управління на захоплених радянських землях євреї повинні були зареєструватися (повідомити прізвище, стать, вік, адресу) та носити на грудях ліворуч та на спині жовті шестикутні зірки. Євреям заборонялося виїжджати за межі своєї місцевості чи змінювати місце проживання без дозволу гебітскомісара, користуватися тротуарами, громадським транспортом, автомобілями, місцями і закладами відпочинку, концертно-видовищними установами, відвідувати школи, володіти автомобілями і радіоприймачами, проводити кошерний забій худоби; євреї — лікарі, ветлікарі, аптекарі мали право займатись медичною практикою тільки серед євреїв.

Євреям заборонялось працювати адвокатами, займатись банківськими і обмінними операціями, лихварством, посередництвом, торгівлею. Все майно єврейського населення підлягало конфіскації. Євреїв було виселено із сільської місцевості та сконцентровано у містах (по районах великих міст), де населення було переважно єврейським. У них були створені гетто, які євреям залишати заборонялось. Продовольством і предметами першої необхідності гетто постачалося лише для підтримки існування [1].

Напередодні війни у Полонському районі Хмельницької області, наприклад, проживало майже 10 тис. євреїв. 1 вересня 1941 р. в привокзальному лісі фашисти розстріляли 4 тис. євреїв. Восени 1941 р. біля містечка Понінки вбили 2400 євреїв, 25 червня 1943 р. було страчено 1270 заручників єврейського гетто. У двох могилах в лісі поховано розстрі¬ляних фашистами євреїв із с. Новолабунь [1].

Жахливі події відбувалися 1941 р. в Дунаєвецькому районі Хмельницької області: 31 серпня в Миньківцях німецькі фашисти розстріляли 1840 євреїв, 1 вересня під Сокільцем було розстріляно 1224 євреїв, у Смотричі — 1441, в Балині — 264, у Шатаві і Макові — 1218, на залізничній станції Дунаївц — 117 осіб (26 сімей) єврейського населення [1].

У грудні 1941 р. за відмову вантажити зерно в Дунаївцях на телефонних стовпах німці повісили 20 євреїв-юнаків, а потім ще 200 євреїв. Згодом фашисти замурували понад 2,3 тис. євреїв у Дем’янковецьких фосфоритних шахтах, понад тисячу розстріляли під Чаньківським лісом, більш як 600 чоловік заживо засипали землею в льосі. Неподалік колишнього єврейського колгоспу "Педекс" окупанти розстріляли 17 сімей змішаної з євреями крові (68 чол.). Майже 1,6 тис. євреїв розстріляно у Віньківцях, 30 тис. євреїв Поділля, Угорщини, Чехословаччини розстріляні у Кам’янці-Подільському. Наприкінці 1942 р. на єврейське кладовище в м. Кам’янці-Подільському фашисти звезли єврейських дітей віком 4-8 років, і, розстрілявши, поховали їх у спільній могилі, що налічує понад 500 дитячих трупів.

Понад 20 тис. невинних мирних громадян, серед яких була велика кількість євреїв, розстріляні і закатовані у Старокостянтинові.

На Тернопільщині нацисти знищили 278772 особи, в т.ч. 256040 мирного, в основному єврейського населення, та 22732 військовополонених. Місцями найбільших масових страт були Петриківський та Янівський ліси поблизу Тернополя (розстріляно 28 тис. чоловік), військовий тир у Кременці (розстріляно 13 тис. чоловік), подвір’я в’язниці і кладовища в Чорткові (знищено 3 тис. чоловік) [3].

На Вінниччині фашисти розстріляли і закатували 204781 особу цивільного населення. Згідно з директивами Гітлера, на окупованих радянських територіях євреї розстрілювалися нарівні з партійними активістами і комісарами, партизанами і саботажниками.

Серед розстріляних німцями були цілі єврейські сім’ї. Так, під час масового розстрілу 1942 р. в с. Купіль Волочиського району, як пише до Держархіву Хмельницької області житель м. Лієпая Латвійської Республіки Шустер Лазар, були вбиті його мати Шустер Чарна, сестри Хайка, Хасья, Майка, брати Шмилик, Фроєм, Чершик, а також їхні тітки і діти.

Для управління на окупованих територіях єврейськими гетто і громадами німці створювали єврейські ради — юденрати, що діяли під наглядом гебітскомісарів. Для підтримки внутрішнього порядку в гетто створювалась єврейська поліція, євреї-поліцаї були озброєні гумовими дубинками чи дрючками, носили на рукаві пов’язку з жовтою єврейською зіркою. Повна ізоляція гетто забезпечувалась поліцією та німецькими солдатами [6].

Категорично заборонялося будь-яке співробітництво між вермахтом і єврейським населенням, не допускалось використання євреїв для надання вермахту будь-яких послуг. Військовим органам за будь-яких обставин не дозволялося видавати євреям документи, які підтверджували, що їх власники зайняті на роботах для потреб вермахту. Військовослужбовцям заборонялось спостерігати і фотографувати акції зондеркоманд, розстріли євреїв.

Єврейське населення залучалося до важких підневільних робіт, обмежувалося у проживанні поза межами гетто, примусово знаходилося за колючими дротами у Шепетівці, Летичеві, Проскурові, Кам’янці-Подільському, Дунаївцяхта інших містах.

Декретом від 19 серпня 1941 р. союзник Гітлера румунський маршал Антонеску проголосив створення на окупованих землях між Дністром і Південним Бугом губернаторства "Трансністрія", до якої, зокрема, ввійшли південні райони Вінниччини.

Румунські війська і жандармські частини підтримки айнзацгрупи "Д" протягом липня-серпня 1941 р. знищили майже 150 тис. євреїв, що складало половину довоєнного місцевого єврейського населення1.

У Хмільнику за роки війни нацисти стратили 11750 євреїв, а у П’ятничанському лісі тільки за один день 19 вересня 1941 р.було розстріляно 15 тис. вінницьких євреїв [32, с. 44].

За роки фашистської окупації на території Вінниччини було розстріляно і закатовано 204781 мирного громадянина, 45972 військовополонених, 64167 чол. примусово вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Дослідники підрахували, що з понад 200 тисяч громадян Вінниччини, розстріляних і замордованих нацистами, майже половина були євреї.

Зрозуміло, що масовий геноцид позначився, в першу чергу, на цивільному єврейському населенні: жінках, людях похилого віку, дітях, які залишилися на окупованих територіях. Не будемо описувати страшних епізодів масових убивств євреїв, про них повідано багато. Лише зауважимо, що деякі звинувачення в адресу українців, зокрема в тому, що більшість євреїв загинуло від їх рук, безпідставні. Безліч документально-фактологічних матеріалів свідчать про те, що українське населення зазнало ще більших втрат, ніж євреї. Юдофобство в Україні ще в довоєнний час втратило своє соціальне підґрунтя, про що свідчать факти допомоги українців єврейським родинам в роки нацистської окупації.

Ці звинувачення несправедливі ще й тому, що тотальне знищення євреїв було офіційною доктриною рейху, і для цього у вермахті були створені спеціальні військові підрозділи, які мали відповідні інструкції, матеріально-технічні засоби, ідеологічну підготовку. Хоча, були й зрадники — фашистам служили українські поліцаї, які переслідували мирних громадян і партизанів, відправляли до рейху українських юнаків і дівчат.

Крім того, втрати могли б бути меншими, якби не такою масовою була єврейська покірність. Адже організація життя в гетто була в руках єврейських органів самоуправління (юденратів), які служили фашистам, виганяли заручників і в’язнів на роботи, збирали гроші та коштовності, забезпечували встановлений нацистами порядок. Наприклад, Айзенберг Михайло Матвійович (народився в с. Малі Юначки Антонівського району Кам’янець-Подільської області), проживаючи на тимчасово окупованій німцями території в м. Красилові Кам’янець-Подільської області та перебуваючи в місцевому гетто в 1941-1942 рр., входив до складу керівництва єврейської громади. Незважаючи на те, що всі родичі і члени його сім’ї були розстріляні німцями, він, як шуцман, примушував євреїв, що були в гетто, працювати на фашистів, бив осіб, які не виконували його розпоряджень і відмовлялися йти на роботу. Разом зі старостою єврейської громади Шером Елі Шльомовичем, секретарем громади Зельбур Кльомою Елівичем Айзенберг відбирав у євреїв гроші, золото, інші цінності та здавав їх німцям.

Антисемітська політика нацистів була чужою для українського народу. Українці зі співчуттям допомагали євреям у важку фашистську годину. Недаремно нині у єврейському світі серед тих, хто рятував євреїв під час війни, чи не найбільше українців удостоєно почесної єврейської відзнаки "Праведник народів світу".

Багато українських сімей, ризикуючи життям, рятували від фашистської розправи приречених, передавали продовольство і одяг до гетто, надавали притулок євреям. Такі приклади відомі по всій Україні, зокрема у селах Віньковецького, Летичівського, Ізяславського, Полонського районів, містах Хмельницькому і Кам’янці-Подільському, Хмельницької області.

Так, єврейських дітей переховували мешканці Кам’янця-Подільського Ганя Скібіцька та Юрко Мозольський. Нотаріус Кам’янець-Подільської нотаріальної контори Кіммель підробляв євреям фальшиві документи про те, що вони — українці.

Вчителька Настя Борискіна в Полонному врятувала доньку знайомих євреїв — студентку Марію Шафранську. Микола та Марія Рибчаки, їх діти Степан та Настя майже два роки ховали у своїй оселі в Полінці єврея Якова Багулу. Селяни с. Котелянка Полонського району Родіон та Євдокія Янюки, їх сини Григорій та Микола зберегли життя дівчатам Євгенії і Марії Трибун, які втекли з гетто. Свою жінку-єврейку Євгену і доньку Галину 22 місяці переховував у Понінці поляк Антон Богінський.

Софія Маєрзон з с. Воробіївка і Ганна Кабіна з с. Новолобунь — втікачі із гетто — врятувалися, назвавшись українками. Кац Мойсей Меєрович, його дружина Зарецька Бетя Піневна і двоє дітей утекли з Красилівського гетто і переховувалися у Мацюк Наталії Ільківни в с. Щиборівка Красилівського району. Таких прикладів безліч [5].

Здійснювати свій страхітливий план знищення мирного еврейського населення гітлерівці розпочали в м. Міньківці з серпня 1941 року, и с. В. Жванчик і Соколець) р. за три було знищено 3092 жителя. Подробиці того, як це відбувалося в м. Міньківці виклала свідок Терк Етя:

-"31 августа 1941 года рано утром все местечко Миньковцы было оцеплено усиленным отрядом полицейських м. Миньковцы, Дунаевцы и Каменец-Подольского, а также немецкими частями гестапо. Население из домов было собрано на площадь, а оттуда по усиленным конвоем гнали около 1800 чел. в направлении па вое точную окраину м. Миньковцы, по дороге идущей в с. Глубочек За селом на расстоянии около 400—500 метров все были в долине и оттуда группами по 100 человек сопровождали к месту расстрела на гору, где были для этого приготовлены ямм. Когда людей подвели к яме, их раздели, т. е. снимали с обувь и головные уборы, а также отдельную нательную одежду, подводили их к яме, клали лицом вниз и расстреливали."

Свідок Палка Андрій Іванович розповідав:

"31 августа 1941 года меня совместно с другими направили па восточную окраину м. Миньковцы, куда и для чего пас ведут мы не знали. Когда пас привели к месту расстрела, я увидел, что там уже были готовы две ямы размером 8 метров длины, 4 метра ширины и 3 метра глубины, а третья яма была не готова [5].

Когда начался расстрел я с другими лицами находился в 10-40 метрах от места расстрела. Людей подводили к яме, спинами, с них головные уборы, обувь, верхнюю одежду и приказы им ложиться лицом вниз. По лежащим гитлеровцы стреляли из пистолетов, потом трупы растрелянных таким же образом клали второй слой людей и умерщляли их, затем третий, до тех пор пока яма не наполнилась. Когда были заполнены обе ямы, ил разделили па группы и часть заставили зарывать трупы, а людей копать третью яму" [4].

Відповідальними за масове знищення радянських громадян, їх в Міньковецькому районі були безпосередні представники гітлерівської Германії — окружний комендант Кульман і помічники Гегельман і Кельн, начальник Міньковецької жандармерії Шрам та його помічники Альфатер.

При розстрілах були допущені знущання, добивали прикладами, були випадки коли засипали землею живих людей. Так наприклад, за свідченням очевидців м. Старої Синяви їм відомим громадянин Рутберг Іцко, який був засипаний живцем.

При окупації м. Деражня та району німецько-фашистська влада, а з липня 1941 р. по вказівці начальника жандармерії Паульески було взято на облік все єврейське населення і в першу чергу майстрів-спеціалістів: шевців, годинникових майстрів, перукарів, хлібопекарів, палітурників та інших. Окупаційна влада по м. Деражня спочатку взяла на облік 1848 чоловік, з них по віку під 1 місяця до 14 років — 579 чоловік, працездатного населення — 715 чоловік, непрацездатних — 554 чоловіки [33]. Після цього все єврейське населення було зібране в одне місце, у так-зване гетто. Ці місця, будинки кругом були обнесені колючим дротом декілька разів, висотою 3—3,5 метри. Навкруги була виставлена озброєна охорона німецької поліції. При виході за огорожу людей били та розстрілювали.

Свідок Шпільберг Михайло з м. Деражня розповідав: "Циприс Іссак из гетто пробрались через проволоку для того, чтобы проверить действительно ли приготовлена яма для расстрела мирного населения. В это время их задержали полицейские, отвели в определенное место и расстреляли возле кирпичного завода" [4].

Німецько-фашистською окупаційною владою був оголошенний наказ про те, щоб усе єврейське населення носило розпізнавальні знаки па грудях та спині у вигляді шестикутньої зірки на білому фоні з жовтим відтінком, розміром 10x10 см. Над тими, хто відмовлявся носити ці знаки знущалися, а при повторній відмові розстрілювали. Одночасно фашисти грабували це населення, тобто щоденно відбирали їхнє особисте майно, речі, цінності, золото, єрібло та інше.

Населення, яке знаходилось в гетто ніякими продуктами харчування не постачалось, а те, що було у людей, відбиралось німецькою жандармерією. Населення було приречене па голодну ємерть. Медичної допомоги ніякої не було. По даних комісій по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників і за свідченнями очевидців у населения, що знаходилося гетто, пограбовано особистого та домашнього майна на суму 108981 крб [33].

Обіцяючи за покору та здачу всіх своїх коштів зберегти їм життя, майна і коштовностей німецько-фашистською владою взято хабаря та викупу радянськими грішми на суму 200000 крб. цінними речами і предметами і 115 кг золотом, сріблом, американськими доларами на суму 59500 [29, с. 33-34].

По розпорядженню начальника жандармерії Дайчмап і Шпіль у другій половині вересня 1942 року гетто було оточене. На перший день розстріляно більше 1500 чоловік, в тому числі престарілих та немовлят.

Жителі м. Деражні розповідають, що людей розстрілювали голими. Після розстрілу багато днів з-під землі поступала кров, було чути стогін та земля рухалась. У лютому 1943 року на міси і могил від просоченої людською кров’ю землі сніг був багряний, хоча розстріл проходив ще восени. За всі злодіяння, вбивства, грабіж, поруги над радянськими людьми, серед яких було єврейське населення, несуть відповідальність начальник районної жандармерії Дойчман, Шольц, Литке, Пауль-Рески, Чех [2].

Згадує Будусь Степан Антонович, житель м. Городка, яким прапював при німецькій окупації їздовим: "В грудні 1942 року мені був даний наказ комендантом Вілінгом, щоб я годував коней, а потім сів на бричку і наказав везти по направленню до греблі сахарного заводу. В той день там було страшне видовище. Залишивши мене, Вілінг сам пішов ближче до маси народу, а мені наказав не відходити від коней. Я стояв і спостерігав моторошну картину. 76 роздягнутих людей, в тому числі, були маленькі діти, підлітки, жінки, їм подавалася команда живими заходити у могилу і в них стріляв перекладач жандармерії. Чути було плач та крики жінок і малих дітей, а також чув голоси чоловіків з проханням добити їх, бо тяжко битися в передсмертних муках. Серед розстріляних, тобто, коли вони були ще живими, я впізнав Седлера Іцка, Нута з жінкою, Дуарейзя з жінкою і трьома дітьми"...

Згадує Вайсберг Євгенія Володимирівна, жителька села Кузьмин Городоцького району: "...в конце 1942 гола все местечковое население перевезли к Городок, где мы работали под конвоем немецкой жандармерии. И октябре 1942 года проснувшись мы услышали, что нас окружил шуцманы и приказали выходить, затем погрузили на подводы и повезли в Ярмолинцы, ггте был маленький барак, а в него загнали 3000 человек. От всего страха, жажды, голода и переутомления невинные мученики кончали жизнь самоубийством, а также друг друга убивали, члены одной семьи, например: председатель Гелер убил свою дичь, жену, затем сам себя. С казармы вы-искивали па расстрел данных жителей, заставляли живыми ложиться в могилы, затем расстреливали их, а детей зарывали живыми [6].

Некоторым удавалось убегать от такой смерти и они кончали жизнь самоубийством как, например, Фогельман и его жена Сара выбежав с казармы не пошли к могиле, а ударились об гору и убились, а также и моя сестра Рива Вайсберг 25 лет, выбежав с казармы, залезла на двухэтажный дом, воскликнула лозунг: "Да здравствует товарищ Сталин", а сама бросилась вниз и убилась, мать в то время расстреляли, а мне удалось спастись, так как я убежала [6].

Отже, ось такі моторошні свідчення очевидців занесені в акти, складені комісією по розслідуванню злодіянь фашистських загарбників та їх посібників у Хмельницькій області.

 

ВИСНОВКИ

 

Україна, а особливо її Правобережна частина, серед усіх республік колишнього СРСР зазнали найбільших втрат. Небаченими були людські жертви та матеріальні збитки.

Як не оцінена трагедія українства, так само належно не оцінена і Катастрофа українського єврейства, яке, за вироком німецького нацизму на чолі з Адольфом Гітлером, мало бути повністю і негайно знищене, а після цього мало б "остаточно" вирішитися і слов’янське питання. Знищення цілого народу, генетичне коріння якого сягає найперших джерел людської цивілізації, не можна виправдати рішенням однієї чи декількох диктаторських систем. Нищення єврейства стало основою національної політики гітлерівської Німеччини, яка поставила його в центр усього державно-політичного, суспільного механізму. Це була найстрашніша Катастрофа з усіх цивілізованих епох єврейського існування, коли здійснювалось тотальне винищення єврейського народу. У своїй людоненависницькій політиці щодо єврейського народу Гітлер не знав меж жорстокості.

Великі єврейські могили жертв фашизму є також у Чорткові, Ізяславі, Меджибожі, Сатанові, Деражні, Хмельницькому та на околицях багатьох інших міст і сіл Поділля, де встановлені пам’ятники жертвам фашизму. За роки окупації фашисти та їх спільники тільки на території Кам’янець-Подільської області вбили і закатували 477698 мирних громадян, близько 256 тисяч військово-полонених. Окупанти вивезли із області понад 117 тисяч юнаків та дівчат.

Тому ми, нині сущі, повинні це розуміти і стояти на сторожі того, щоб геноцид із будь-яких мотивів, у будь-яких формах, у будь-яких державах не повторився. Цьому нас вчить велика єврейська катастрофа.

Надалі перспективним напрямком історичних досліджень вбачається детальна характеристика причин та наслідків холокосту, нововиявлення конкретних єврейських жертв нацизму з метою засудження та попередження геноциду тоталітарних режимів проти будь-яких народів.

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

 

Джерела

1.  Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Ф. КМФ – 8. Оп. 2. Спр. 146, Арк. 65. (З архіву Хмельницької обласної благодійної організації Хесед-Бешт)

2.  Російський державний військовий архів - Ф. 32. Оп. 11302. Спр. 104. Арк. 584 – 585. (З архіву Хмельницької обласної благодійної організації Хесед-Бешт)

3.  Центральний державний архів громадських об’єднань (далі — ЦДАГО України). - Ф. 1. Оп. 20. Спр. 7386. - Арк.101. (З архіву Хмельницької обласної благодійної організації Хесед-Бешт )

4.  ЦДАГО України. - Ф. 1. Оп. 1. Спр. 664. - Арк. 38-39. (З архіву Хмельницької обласної благодійної організації Хесед-Бешт )

5.  ЦДАГО України. - Ф. 1. оп. 16, спр. 23. - Арк. 31. - (З архіву Хмельницької обласної благодійної організації Хесед-Бешт)

6.  Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. док. - Т. 1. - Кн. 1. - М., 1995. - С. 91.

7.  Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. док. - Т. 1. - Кн. 2. - М., 1995. - С. 114-115.

Література

8.  Алтухова О. Трагічна річниця: Масове знищення євреїв в 1942р. в обл. // Шалом Алейхем. - 2002. - № 11. – С. 24.

9.  Арад Ицхак. Холокауст. Катастрофа европейского еврейства (1933—1945): Сб. статей. — Иерусалим, 1990. — С. 16—17.

10.  Банчик Н.Я. Євреї та вірмени на Поділлі: перетини у документах і долях // Духовні витоки Поділля: творці історії краю: Матеріали міжнар. наук. - практ. конф. Ч.1. - Хмельницький, 1994. - С.347-349.

11.  Бельфер Э. Горсть священной земли: Места массового захоронения евреев в обл. // Шалом Алейхем. - 2001. - № 8. – С. 12.

12.  Василевський. Розпорядження Кам’янець-Подільської міської управи від 8 липня 1942р.//Подолянин. –1942. –19 липня. –С.3.

13.  Елисаветский С.Я. История еврейского народа: Курс лекций: Учеб. пособие для студентов гуманитар. фак. вузов. - К., 2000. - 431 с.

14.  Загорулько М., Юденков А. Крах плана "Ольденбург": О срыве зкономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Экономика, 1974. – 64 с.

15.  Історія Української РСР. – У 8 т. / Академія наук Української РСР. Інститут історії. Інститут археології. – Т. 7: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941-1945) / Редколегія тому: В. І. Клоков – відповід. ред., М. М. Дятленко, В. С. Коваль, П. Т. Тронько та ін. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 298.

16.  Книга Пам’яті України. 1941-1945″: Наук.-публіцист. видання / Гол. редколегія І. О. Герасимов, заст. голови І. Т. Муковський, П. П. Панченко, відп. секретар Р. Г. Вишневський. – К.: Пошуково-видавниче агентство "Книга Пам’яті України", 2000. – С. 179.

17.  Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – С. 230.

18.  Левітас Ф. Чорний вересень 1941-го у Києві // Київ. вісн. - 1990. -27 верес. – С. 3.

19.  Листи з фашистської каторги: Збірник листів радянських громадян, які були вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини. – К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947. – С. 145.

20.  Лукомська І. Не треба ворошити минулого: Про загибель євреїв у Бабиному Яру // Веч. Київ. - 1997. - 10 квіт. – С. 31.

21.  Ляховецкий М. Ночь ценой в жизнь: О подвиге узников Сырец. фашист. концлагеря в Киеве в сент. 1943 г. // Правда Украины. - 1966. - 3 июня. – С. 7.

22.  Махун С. Скорботна річниця: Про трагедію Бабиного Яру// День. -1999. - 30 верес. – С. 8.

23.  Мілецький А. Скорбота, тиша і пам’ять: Про проект буд-ва комплексу "Бабин Яр"// Архіт. України. - 1993. - № 1. - С. 42.

24.  Мюллєр Н. Вермахт и оккупация (1941-1944): О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории: Пер. с нем. – Воениздат СССР, 1974. – С. 215 – 216.

25.  Немецко-фашистский оккупационный режим (1941-1944 гг.). – М., 1965. – С. 268.

26.  Німецький окупаційний режим на Україні. Зб. док. і матер./Упоряд.: А.А.Батюк, І.Л.Бутич (кер.), В.В.Кузьменко, Л.П.Нагорна та інш.–К.: Державне видавництво Політичної літератури УРСР, 1963.–С.288.

27.  Оголошення Кам’янець-Подільської міської управи//Подолянин.–1942. –19 липня. –С.4.

28.  Олійник Ю.В. До питання про зміни в побуті, звичаях та традиціях населення Хмельниччини в роки окупаційного режиму (1941-1944 рр.) //Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділля та Південно-Східної Волині: історія і сучасність: Наук. зб./Ред.колег.: Баженов Л.В. (відповід. ред.), Винокур І.С., Григоренко О.П. та інш. –Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2002.– С.108

29.  Оліневич С.С. Окупація Дунаєвеччини в роки Великої Вітчизняної війни // Тези доповідей респ. наук.-практ. конференції "Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля" / Редкол.: Винокур І.С., Прокопчук В.С. (відп. ред.), Ситар А.Й. — Дунаївці, 1993. — С. 60— 62.

30.  Перехрест О.Г. Нищення житла в українському селі в період німецько-радянської війни 1941-1945 рр. //Сторінки воєнної історії України:Зб. наук.статей НАН України. Ін-т історії України/ Ред.кол. Лисенко О.Є., Артьомов О.С., Віднянський С.В. та ін. К., 2005. –Вип..9. –Част.3. – С.151.

31.  Південно-східна Волинь: наука, освіта, культура: Матер. регіон.наук.-краєзн. конф. / Редкол.: Осінський В.Г. (гол.), Журко О.І. (наук.ред.), Блажевич Ю.І. та ін. — Хмельницький: Поділля, 1995. — С. 201.

32.  Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.). Зб. док. та матер./Під.ред. М.І.Мехеди. –Львів: Видавництво „Каменяр" – 1969. – С.44.

33.  Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941—1945): Зб.документів і матеріалів. —Львів: Каменяр, 1969. — С. 93.

34.  Полонному 1000 років: Матер. міжнар. наук.-практ. конференції 15—17 червня 1995 р. м. Полонне / Редкол.: Винокур І.С.(гол.), Слободянюк П.Я., Трубчанінов С. В. (наук. ред.) та ін. — Кам’янець-Подільський, 1995. — С. 69.

35.  Полян П. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленньїе в Третьем Рейхе. – М.: Ваш выбор ЦИРЗ, 1996. – С. 37.

36.  Портрет темряви: Свідчення док. і матеріалів. У 2 кн.: Про геноцид ХХ ст. в Україні за нац. ознаками. - К.; Нью-Йорк, 1999. Кн. 1. - 705 с.;

37.  Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та "остарбайтерів" з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни. – к.: ТОВ "Міжнародна фінансова агенція", 1998. – С. 8 – 9.

38.  Преступные цели – преступньые ередства: Документу об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) / Сост. Заставенко Г. Ф. (рук.) и др.: Под общей ред. Е. А. Болтина и Г. А. Белова. – 3-є изд. – М.: Зкономика, 1985. – С. 180.

39.  Рут Сэмюэльс. По тропам еврейской истории. — Иерусалим: Б-ка Алия, 1990. — 315 с.

40.  Уничтожение евреев в СССР в годы немецкой оккупации (1941— 1944): Сб. докум. и матер / Ред. Ицхак Арад. — Иерусалим: Яд ВаШем, 1992. — С. 33—45.

41.  Уничтожение евреев в СССР в годы немецкой оккупации(1941—1944): Сб. документов и материалов / Ред. Ицхак Арад // ЯдВа Шем. Нац. ин-т памяти жертв и героев Сопротивления. —Иерусалим, 1992. — С. 13.

42.  Шершевська Р. Спасибі за добру пам’ять: Знищення євреїв у 1942р. в Деражні і чуйність до їх пам’яті деражнянців // Поділ. вісті. - 1992. - 17 листоп.