Особливості роботи з прийомними сім'ями

Зміст

Вступ

1. Прийомні сім'ї, їх особливості

1.1 Прийомна сім'я: перші кроки до альтернативних форм опіки дітей

1.2 Прийомні сім'ї для дітей – сиріт з функціональними обмеженнями

1.2.1 Доцільність створення прийомних сімей для дітей-сиріт з функціональними обмеженнями

1.2.2 Практика соціальної підтримки сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями

2. Аналіз поінформованості громадян про прийомну сім'ю

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. Сім'я — це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні мала соціальна група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємними обов'язками й емоційною близькістю. У державі, де проголошується соціальний захист особистості, особлива увага повинна приділятися зміцненню сім'ї. Сім'я основний осередок суспільства, який поєднує людей, регулює виховання нового покоління, його пізнавальну, трудову і творчу діяльність.

Від поведінки батька і матері, їхньої ролі у вихованні дітей залежить статус сім'ї. Сім'я вводить дитину в суспільство, саме в ній вона одержує соціальне виховання, стає особистістю. Саме про сім'ї з прийомними дітьми та дітьми-сиротами з особливими вадами піде й далі мова в нашій курсовій роботі, а саме про особливості соціальної роботи з такими сім'ями.

Адже, такі сім'ї є однією з категорій населення, які потребують постійної турботи і державних соціальних служб, і громадських організацій. Дуже часто батьки не можуть самі справитися з такою тяжкою проблемою, вони звичайно не готові до виховання дітей, які мають будь-які обмеження, отже в цих та інших питаннях вони потребують допомоги від спеціалісті.

Для соціального працівника важливо з'ясувати психологічну атмосферу в такій родині і відношення дорослих членів сім'ї до неповноцінності дитини. Тут з його боку необхідна велика чуйність, адже сьогодні, коли сім'я переживає величезні труднощі, батьки не можуть забезпечити хвору дитину часом навіть самим необхідним.

Психологи відзначили, що з появою дитини, яка має порушення в розвитку в батьків з'являються психічні розлади. У них закріплюється уява, що їх дитина не така, як усі, а значить - погана.

Соціальна робота в таких сім'ях є потрібною та складною. І відповідно тема курсової роботи: "Соціальна робота в сім'ях в яких є діти інваліди" є також актуальною та такою, що потребує детального вивчення. Що ми й спробуємо зробити в нашому невеликому дослідженні.

Мета дослідження розглянути особливості соціально-педагогічної діяльності з прийомною сім'єю.

Об'єктом нашого дослідження є сім'ї, які виховують прийомних дітей.

Предмет – соціальна робота з цими сім'ями.

Актуальність теми, сформована мета дослідження зумовили постановку та розв'язання наступних задач дослідження:

-  проаналізувати особливості виховання дітей в прийомних сім'ях;

-  провести дослідження роботи соціального педагога з сім'ями, які виховують дитину з функціональними обмеженнями;

-  провести дослідження ступеня поінформованості населення про прийомні сім'ї.

1. Прийомні сім'ї, їх особливості 1.1 Прийомна сім'я: перші кроки до альтернативних форм опіки дітей

Освіта — стратегічна основа розвитку суспільства, запорука майбутнього, засіб відтворення й нарощування інтелектуального й духовного потенціалів народу. На жаль, криза, що охопила Україну наприкінці XX ст., призвела до зниження цих потенціалів, породила феномен соціального сирітства. Нині в Україні понад 100 тис. дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 51 тис. перебуває в інтернатах, щорічно 25 тис. дітей потрапляє до притулків для неповнолітніх. Оскільки система виховання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування, в закладах інтернатного типу далеко не досконала, то виникла нагальна потреба в інших, дійовіших, формах опіки над неповнолітніми. Однією з них є створення будинків сімейного типу та виховання дітей у прийомних сім'ях.

Світовий досвід фостерингу переконав громадськість у тому, що прийомна сім'я — найефективніша форма виховання дітей, які потребують опіки держави. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України №241 "Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження положення про прийомну сім'ю" від 02.03.1998 р. розпочався відповідний експеримент. Пізніше, в 1999 р., в ньому взяли участь Київ та чотири області України (постанова Кабміну України №1713 від 15.09.1999 р.). На 2000 р. у нашій державі вже майже 1000 дітей виховувалося в дитячих будинках сімейного типу та 43 дитини — в прийомних сім'ях. Тож постає питання: чи готові педагоги загальноосвітніх та професійних установ до навчання й виховання дітей цієї категорії? Завдання соціальних інститутів, серед них і сім'ї, школи та установ професійної освіти, полягає передовсім у забезпеченні умов для розвитку особистості й засвоєння нею соціального досвіду, не забуваючи при цьому, що діти, які частково або повністю втратили батьківську опіку, а також соціальні сироти в процесі свого розвитку мали обмежені можливості в задоволенні своїх базових потреб і здобутті соціального досвіду, що зумовило специфіку та проблеми їхнього особистого розвитку і становлення.

Соціально-психологічні й медичні дослідження розвитку дітей, позбавлених батьківської опіки, засвідчують:

- соціальний статус дитини-сироти (дитина-сирота, соціальна сирота, дитина-підкидьок, діти, що проживають в інтернатній установі державної опіки) вже сам по собі є чинником ризику. Його специфіка визначається насамперед видом сирітства, соціальним преморбітом та особливостями дії стресора, а також психікою дитини чи юнака;

- більшість дітей цієї категорії зазнала деприваційного впливу і психотравм, що зумовило їхні численні психічні й поведінкові розлади, найпоширенішими з-поміж яких є розлади управління поведінкою та статево-рольової ідентифікації, патологічні звички й стереотипні рухові порушення, нервові тики тощо;

- ситуація соціального сирітства дитини може бути обтяжена додатковими чинниками — проживанням у несприятливих соціально-побутових умовах, в дезінтегрованій сім'ї, патогенним впливом хронічних стрес-чинників, найгострішим і найпекучішим з яких є втрата біологічних батьків, що також обумовлює розвиток посттравматичних і психосоматичних розладів. Соціальні чинники потрібно враховувати в професійному підходів в процесі соціалізації й ресоціалізації таких дітей, а також під час коригуючих впливів, зокрема редидактивного навчання. На даний час стає актуальним питання навчання дітей — соціальних сиріт — по досягненню ними підліткового віку як таких, що ще ніколи не відвідували школи;

- обмеженість повсякденного досвіду і можливостей орієнтує цих дітей переважно на розваги й отримання задоволення, особливо в ситуації фрустрації різних потреб;

- дисгармонійний розвиток Я-концепції, звуженість саморефлексії, світу внутрішнього Я, слабкість вольової саморегуляції поведінки, проблемність статево-рольової ідентифікації, емоційна спрощеність, імпульсивність та залежність поведінки, примітивність бачення перспектив;

- дефіцит індивідуального спілкування з дорослими, брак емоційно-референтних стосунків, підвищена залежність власного емоційного стану від ставлення дорослого породжують прагнення отримати прихильність у будь-який спосіб, що спричинює недорозвиток уміння диференціювати міжособистісні стосунки, ідентифікувати лінію власної поведінки, захищати її від впливу навколишніх.

На основі порівняльного аналізу дослідних даних соціалізації дитини-сироти в соціальних інститутах — інтернатах та сім'ях — визначено напрями ресоціалізації депривованих дітей у прийомній сім'ї, а також відновлено такі поняття, як редукація та редидактивне навчання.

Прийомна сім'я забезпечує індивідуальний підхід до виховання біологічно нерідної дитини, наповнює спілкування з нею новим розвивальним змістом, створює оптимальні можливості для її адаптації до сімейного життя і соціального оточення.

Спостереження за адаптацією прийомних дітей протягом першого року до нових для них умов проживання дало змогу визначити деякі особливості проходження цього процесу. Зокрема було встановлено, що прийомні батьки та члени прийомної сім'ї мають високий рейтинг референтності у життєвих ситуаціях, значущих для прийомних дітей (дозвілля, навчання, спільні переживання тощо). Для дитини сфера навчання пов'язана передусім із впливом батьків; сферу ж побуту вони сприймають двозначно: з одного боку, як обов'язок, з другого — як можливість спілкуватися з батьками. Батьків та інших родичів діти оцінюють за видами діяльності. Скажімо, сферу емоційних станів і переживань вони співвідносять насамперед з прийомними батьками, особливо з мамою, тому бажання поділитися з ними своїми переживаннями є потребою не тільки в дитинстві, а й у дорослому віці. Сферу розваг діти співвідносять з однолітками, зі зведеними братами й сестрами. Сфера представленості індивідуальних інтересів дитини в структурі інтересів сім'ї подекуди залишається досить проблемною.

Перебування в прийомній сім'ї відкриває нові можливості для соціалізації й ресоціалізації дитини через її інтеграцію в різні сфери сімейної життєдіяльності. Задоволення потреб в афіліації є обов'язковою умовою відродження почуття базової довіри дитини до навколишніх, встановлення гармонійних взаємин як з прийомними батьками, так і з їхніми рідними дітьми. Депривовані діти схильні виявляти надмірну афектацію навіть за найменшого незадоволення, обмеження будь-яких їхніх потреб чи регламентацій їхньої поведінки, що пояснюється тривалою залежністю від інших та несформованістю власних засобів досягнення бажаного, хронічною фрустрованістю різного виду потреб, зокрема й життєво важливих, а також браком саморефлексії.

На початкових етапах створення прийомної сім'ї дитина приймає спрямовуючу роль батьків щодо неї тільки тоді, коли ті зможуть звільнити її (дитину) від відчуття тривоги, дискомфорту, поділяючи її інтереси, розширюючи сферу її можливостей і волевиявлення в межах родини. Аналіз малюнків дітей засвідчив залежність рівня тривожності від їхнього віку й терміну перебування в прийомній сім'ї: чим вони менші, тим вищий рівень тривожності, напруженості. Такі діти потребують посиленої уваги прийомних батьків до їхнього внутрішнього світу, важлива спрямованість батьківських зусиль на їхню інтеграцію в родинне життя. Проте поквапливо вводити дитину з перших днів її перебування в макросоціум прийомної сім'ї недоцільно.

Дослідженнями встановлено, що на сприйняття нової сім'ї впливає травматичний досвід дитини. Збереження її минулого, усвідомлення й переосмислення нею свого травматичного досвіду сприяють повноцінному входженню в нове середовище. Написання "Книги життя" дитини, зустрічі з біологічною родиною, бесіди на цю тему — важливі складові усвідомлення дитиною свого минулого.

Зміст спонукань прийомних дітей до спілкування з батьками певною мірою залежить від статі. Матір вони сприймають передусім як особу, здатну підтримати їхній Я-образ, активізувати в них відчуття самоцінності. Від батька діти очікують одержати нові знання, навчитися нових видів діяльності, з його допомогою здобути успіх. Ступінь інтегрованості дитини в нову сім'ю визначається референтністю прийомних батьків та членів їхньої сім'ї в різних сферах життєдіяльності, залученістю до занять сім'ї, усвідомленням значущості батьків для дитини, її ідентифікацією як члена родини.

Мотивація поведінки прийомних дітей розвивається на тлі формування більш зрілих особистісних спонук мораль-но-психічного характеру і проходить шлях від орієнтації на задоволення вузько ситуативних, імпульсивно зумовлених потреб та інтересів (приміром, купити щось яскраве, велике, незвичне) до появи потреби у спільних заняттях, грі, здобутті успіхів в освіті, набутті навичок, статусу "рідні". Чим ширше коло занять, що інтегрують дитину в нову родину через спілкування, тим більші можливості сім'ї в її соціалізації й ресоціалізації. На відміну від звичайних сімей, в яких зміст вимог до синів та дочок зазвичай визначають зовнішні або ситуативні фактори, у прийомних сім'ях домінує свідомо вольовий, ціннісносмисловий рівень активізації поведінки дитини.

Соціально-психологічний супровід дає змогу збільшити значення соціально адекватних мотиваційних настанов прийомного батьківства, а також узгодити соціальні питання з ресоціалізації дітей-сиріт різного соціального статусу: організувати навчання, медичний огляд та лікування, визначити доцільність зустрічей з біологічними родичами прийомних дітей, узгодити роботу всіх служб і організацій, причетних до розв'язання проблем дітей, що потребують державної опіки, забезпечити їхні права на сімейне оточення, адаптацію в суспільстві.

1.2 Прийомні сім'ї для дітей – сиріт з функціональними обмеженнями 1.2.1 Доцільність створення прийомних сімей для дітей-сиріт з функціональними обмеженнями

Інститут прийомних сімей має неабиякі соціальні й економічні переваги перед інтернатною системою утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в тому числі дітей з функціональними обмеженнями. Адже утримання в інтернатних закладах є однією з найбільш витратних форм піклування, тому що окрім прямих витрат на забезпечення умов життя, виховання, освіти і лікування дітей воно потребує великих асигнувань на підтримку інтернатної інфраструктури - експлуатацію будівель, ремонт і поповнення іншої матеріально-технічної бази, зарплатню персоналу тощо.

В Україні витрати на утримання однієї дитини протягом року в інтернатному закладі щонайменше вдвічі перевищують середні витрати на виховання дитини у прийомній сім'ї. Так, за даними Державного комітету статистики України у 1997 р. утримання однієї дитини в інтернатних закладах і дитячих будинках сімейного типу становило відповідно 7,3 та 2,6 тис. грн. Авторам відомі інтернатні заклади, де у 2000 р. кошторис загальних витрат становив більше 900 грн. у перерахунку на одну дитину на місяць.

Крім того, значним навантаженням для бюджету країни після закінчення інтернату і суттєвим чинником погіршення соціального середовища є той факт, що випускники інтернатів, в силу специфіки навчання, освіти і виховання, недостатньо підготовлені до самостійного життя, набуття достатнього соціального статусу, і внаслідок цього існує небезпека поповнення ними маргіналізованих і криміналізованих прошарків населення.

Тому, цілком виправданим є поширення інституту прийомних сімей, за прикладом багатьох країн, як альтернатива небажаним соціально-економічним наслідкам функціонування інтернатної системи. Очевидно, що й в Україні держава і суспільство зацікавлені в пошуку додаткових до інтернатної форми виховання, більш дешевих і ефективних шляхів вирішення проблем опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в тому числі дітей з функціональними обмеженнями.

Більше того, влаштування сімейного виховання дітей-сиріт з функціональними обмеженнями, які зараз утримуються в інтернатах, є не менш актуальним для держави і суспільства, ніж влаштування сімейного виховання здорових дітей-сиріт. Доцільність цього як з економічної, так і з гуманістичної точки зору зумовлена тим, що діти-сироти, які на додаток до соціального лиха (сирітство) мають ще й лихо зі здоров'ям (інвалідність), є найбільш незахищеною категорією дітей взагалі, і суспільство, яке не приділяє особливої уваги цій категорії дітей, не може вважатися таким, що відповідає вимогам міжнародної спільноти. Крім того, багато хто з числа дітей з функціональними обмеженнями, які утримуються в інтернатах, має хвороби, прояви яких підлягають пом'якшенню або усуненню взагалі за умов надання індивідуального підходу до виховання і освіти, спеціальних психофізіологічних і медичних корекційних впливів. Але ці діти в інтернатних умовах обмежені у можливостях суттєвого поліпшення перебігу хвороб саме з причини відсутності індивідуального підходу, котрий їм абсолютно необхідний. Чимало таких дітей в умовах сімейного виховання отримали б можливість забезпечити своє існування по досягненні повноліття шляхом опанування навичками життя в суспільстві завдяки природно притаманному сім'ї індивідуальному підходу до навчання дитини. Але, вихована в інтернатних умовах, ця частина потенційно здатних до соціалізації дітей поповнює контингент дорослих утриманців будинків-інтернатів для інвалідів саме тому, що позбавлена можливості опанувати навичками дорослого самостійного життя [16; 14].

Слід зазначити, що в багатьох країнах Європи і в Америці саме прийомна сім'я є найбільш поширеною формою сімейної опіки. На Заході витоки інституту прийомних сімей були пов'язані з незадоволенням навчально-виховними закладами інтернатного типу ще з середини XX ст. Вважалося, що виховання в закритих навчально-виховних закладах призводить до втрати дітьми індивідуальності, життя дітей-сиріт в інтернатах надто ізольоване від життя суспільства, вихованці не мають достатнього правового захисту. У зв'язку з цим у ряді держав була започаткована політика, спрямована на зведення до мінімуму кількості інтернатних закладів, і в деяких країнах їх не існує.

Цікаво, що одним з головних завдань деінституалізації опіки щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями у західній моделі є підготовка дитини до майбутнього дорослого життя, яке має бути по можливості максимально самостійним. Тобто досить чітко простежується прагматизм підходу і практичний зиск для суспільства.

Дещо інші ідеологічні витоки прийомної опіки і взагалі системи піклування про калік і сиріт традиційні для України як переважно православної, слов'янської країни. Ще починаючи з указів князя Володимира за часів Київської Русі, опікування такими явищами як каліцтво, злиденність, сирітство було тісно пов'язане з християнським вченням. Саме при монастирях та церквах діяли спеціальні будинки для дітей із вадами розвитку. Так, у Києво-Печерському монастирі у першій половині XI ст. за ініціативи ігумена Феодосія було засновано перший з подібних інститутів на теренах держави - будинок для дітей-сиріт, серед яких виховувалися сліпі, глухонімі, каліки. Оскільки релігійні інституції були й головними центрами духовного розвитку того часу (освіти, науки, медицини), то в суспільстві стверджувався гуманістичний підхід до явища опіки нужденними. Очевидно, можна припустити, що головним завданням опіки в християнській моделі було за тих часів не стільки досягнення прагматичних результатів (наприклад забезпечення самостійності дитини-каліки у майбутньому житті), скільки здійснення опіки як такої, тобто гуманітарного, богоугодного процесу.

Ці відмінності в історичних коренях опіки щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями доцільно мати на увазі, вивчаючи досвід функціонування прийомних сімей в різних країнах і визначаючи перспективи його поширення в Україні. Частково ними пояснюються чітка практична спрямованість завдань, які вирішують на Заході прийомні сім'ї, існування великої кількості експериментальних доказів ефективності інституту прийомних сімей, досить прості методики визначення цієї ефективності.

Фінські соціальні працівники наголошують на перевагах виховання в прийомних сім'ях, оскільки дані численних експериментів свідчать, що найбільш повноцінний розвиток дитина одержує від матері або особи, що її замінює постійно. Вони зазначають, що після реформування системи піклування в бік створення прийомних сімей вона суттєво покращилася. Переконливі докази поліпшення цієї системи були отримані приблизно у 80-ті роки, тобто через 10-20 років після початку реформування [24; 44].

Цікавим для України може бути досвід Великобританії щодо влаштування прийомних сімей для дітей і молоді з функціональними обмеженнями. Так, на міжнародній конференції "Дитинство в Україні: права, гарантії, захист" (Київ, листопад 2000 р.) Д. Куперс, одна з найдосвідченіших англійських соціальних працівників, повідомила, що у Великобританії існує черга на усиновлення і влаштування у прийомні сім'ї дітей навіть із синдромом Дауна. Це результат 30-річної цілеспрямованої роботи з розвитку інституту піклування про дитину взагалі, зокрема дітей і молоді з функціональними обмеженнями.

Цікаво, що всупереч рекомендаціям багатьох вітчизняних дослідників не влаштовувати у прийомні сім'ї дітей з важкими формами вад і захворювань англійська фостерна система практично не визнає обмежень за ознакою діагнозу - всі діти вважаються придатними для влаштування в прийомну сім'ю. Пріоритет мають ті потенційні прийомні батьки, які вже мають досвід і знання про специфіку захворювання потенційної прийомної дитини. Крім того, соціальні служби Великобританії більш схильні віддавати дітей під опіку родичам, ніж у прийомні сім'ї чужих людей. Вважається, що там дитині надається більша підтримка, забезпечується кращий догляд, хоча менш успішно та швидко досягається юридична і фактична незалежність дітей, існує більший ризик неповноцінного виконання прийомними батьками виховних функцій. Тому, в ході соціального супроводу цих сімей, соціальні служби намагаються врівноважувати вплив неформальних приватних стосунків членів прийомної сім'ї на виконання обов'язкових повноважень, які делеговані державою прийомним батькам.

Інститут прийомних сімей в останні 2-3 роки розвивається також на теренах країн колишнього соціалістичного табору в Центральноєвропейському (Албанія, Молдова), в Азіатському (Киргизстан) регіонах і на Кавказі (Грузія).

Особливої уваги заслуговує підхід фахівців США стосовно виховання дітей з розумовими вадами. Зацікавленість ним зумовлюється тими обставинами, що в Україні серед дітей з різними видами функціональних обмежень (сліпота, слабкий зір, глухота, глухонімота, туговухість, поліомієліт та церебральні паралічі, важкі порушення мови, затримка психічного розвитку, розумова відсталість тощо) найбільша частина припадає на розумове відсталих дітей. Навіть існуюча інтернатна система розрахована таким чином, що шкіл та шкіл-інтернатів для розумове відсталих дітей більше 60% загальної кількості усіх шкіл та шкіл-інтернатів для дітей з вадами розумового або фізичного розвитку.

Основні завдання американської системи виховання дітей з розумовими вадами дещо відрізняються від вітчизняної. Так, у США вважається, що кінцевою метою навчання і виховання таких дітей є вироблення навичок, які дали б змогу існувати самостійно, прищеплення корисних соціальних умінь, які дозволятимуть їм жити і працювати у звичайному середовищі. У зв'язку з таким підходом загальноосвітня підготовка і розвиток процесів пізнання не займають значне місце в роботі з розумово відсталими дітьми. Завдання американських дефектологів щодо навчання дітей з розумовою відсталістю, сформульовані Національною асоціацією освіті більше 30 років тому, передбачають: досягнення економічної ефективності навчання; виховання таких поведінкових навичок, щоб інші члени сім'ї не відчували тягаря від перебування вдома дитини з розумовою відсталістю; виховання таких моральних цінностей, які б дозволили дитині у майбутньому бути рівноправним громадянином країни [15; 35].

Такі особливості виховання і навчання дітей з функціональними обмеженнями, зумовили відповідне пристосування і системи прийомної опіки. З часом виникли прийомні сім'ї-спеціалісти, які брали на утримання дітей з вадами розумового або фізичного розвитку. Крім того, вони брали й дітей переважно підліткового віку, в яких спостерігалися проблеми з поведінкою. Батьки таких прийомних сімей-спеціалістів мали бути краще підготовлені, відповідати завищеним, порівняно з іншими прийомними сім'ями вимогам, адже зазначені категорії дітей вимагали й особливого ставлення, й більшого часу для прищеплення навичок соціалізації, й наявності в батьків певних спеціальних знань [24; 26].

Слід зазначити, що матеріальне забезпечення діяльності прийомних сімей диференціюється в залежності від стану здоров'я дітей та особливостей їхньої поведінки. Сім'ї, що утримують дітей з проблемами у поведінці, а також дітей з функціональними обмеженнями, як правило, отримують кошти у більшому розмірі, ніж прийомні сім'ї із здоровими дітьми без особливих проблем у поведінці.

Кошти на свою діяльність прийомні сім'ї одержують в місцевих органах влади, фінансування, як правило, складається з двох частин відшкодування витрат на утримання дитини і заробітної платні за виконання виховних функцій. Причому, розмір заробітної платні не настільки великий, щоб заохотити до цієї роботи людей, які не відчувають до неї схильності. Основний мотив прийомних батьків - бажання допомогти дітям [19; 28].

Надзвичайно важливу роль у життєдіяльності прийомних сімей відіграють соціальні працівники. Соціальні служби постійно спостерігають за діяльністю цих сімей, ненав'язливе контролюють виховний процес, проводять навчання сімей, надають різнобічну допомогу. Для певних категорій дітей з функціональними обмеженнями і особливими відхиленнями у поведінці допомога соціальних працівників може у разі потреби надаватися цілодобово. Соціальні служби розподіляють кошти, виділені центральними державними чи місцевими органами влади на діяльність прийомних сімей, визначають тривалість перебування дітей у сім'ях, адже вона може бути різною, залежно від обставин та умов [6; 48].

З метою підтримання сприятливої для функціонування прийомних сімей моральної атмосфери, соціальні служби закріплюють за ними мультидисциплінарні команди, діяльність яких спрямована на вивчення стосунків у сім'ї, покращення якості її функціонування, своєчасної соціальної допомоги у разі потреби. Діяльність мультидисциплінарних команд системна і безперервна, спрямована на надання різнобічних послуг, їх координацію, здійснення моніторингу втручань в сім'ї, профілактику, системне медичне обстеження дітей і педагогічне спостереження процесу їх розвитку. Оскільки усім дітям, які потрапляють в прийомні сім'ї, доводиться долати труднощі адаптації до нової сім'ї, для них розроблено спеціальну методику соціальної терапії, яка враховує чинники віку дитини, часу першого влаштування в прийомну сім'ю, кількість місць розміщення протягом опіки тощо [10; 75].

Передумовами успіху у практиці створення прийомних сімей є ретельний відбір прийомних батьків, чітке визначення індивідуальних проблем дітей і відповідна спрямованість в роботі прийомної сім'ї, готовність фахівців з усіх служб (медичних, педагогічних, соціальних) співпрацювати у процесі створення і функціонування прийомної сім'ї. Важливо також не допускати багаторазового переміщення дитини із сім'ї в сім'ю, збільшувати термін перебування на одному місці опіки, забезпечувати адекватне сприйняття прийомними батьками проблем дитини. В іншому випадку проблеми дитини можуть ще більше загостритися і стануть на заваді вихованню [12; 20].

Незважаючи на те, що підкреслюється як негативно впливає на дитину багаторазове переміщення з сім'ї в сім'ю, американська соціальна система демонструє дивну гнучкість підходів до функціонування прийомних сімей. Наприклад, у деяких випадках прийомні діти можуть побувати у різних прийомних сім'ях поки не знайдуть таку, яка найбільше їм підходить. Головне - результативність виховання в прийомній сім'ї, і соціальні працівники її досить ретельно досліджують. Вони неодноразово доводили, що виховання дітей в прийомних сім'ях сприяє засвоєнню соціальних навичок, зменшенню кількість проблем поведінки, поліпшенню психологічного пристосування і зменшенню труднощів адаптації до дорослого життя.

Найбільшої уваги, на думку американців, діти потребують протягом першого року перебування в прийомній сім'ї. При вдало організованому догляді вже в перший рік у більшості дітей спостерігаються значні зміни у розвитку на краще. Важливу роль у цьому процесі відіграє належне забезпечення дітей відповідними їх віку книжками та ігровим матеріалом, додаткове навчання прийомних батьків, стимуляція емоційної сфери дітей та мотивація їх до розвитку [12; 25].

Американська практика яскраво демонструє ефективність інституту прийомних сімей для дітей з функціональними обмеженнями, адже більшість дітей, які потрапляють у цій країні до прийомних сімей, має фізичні або розумові вади або й ті і інші разом. При обстеженні дітей з функціональними обмеженнями перед влаштуванням у американські прийомні сім'ї була виявлена наявність аномалій принаймні в одній з фізіологічних систем організму близько у 65% випадків. Решта дітей мали аномалії більше ніж у одній фізіологічній системі організму. Приблизно 35% цих дітей вважалися такими, що неспроможні навчатися, понад 20% мали слабкий імунітет, більше 4% - хронічні хвороби, понад 4% - затримку розумового розвитку. Результати досліджень довели, що перебування цих дітей в прийомних сім'ях сприяє своєчасному виявленню та усуненню фізичних та розумових вад [17; 41].

Діти, які виходять в доросле життя з прийомних сімей переважно долають проблеми несприятливого дитинства і у більшості випадків (56%) добре інтегруються в суспільство або виявляють середній ступень інтегрованості (12%). Лише у 20% випадків відзначається часткова інтегрованість, а взагалі не в змозі інтегруватися в доросле життя не більше 10% дітей [18; 22]. Американські соціологічні дослідження, які проводилися до і після влаштування у прийомні сім'ї, доводять, що діти високо оцінюють умови життя і ставлення до них у прийомних сім'ях, задоволені доглядом за ними і житлом, здебільшого відчувають любов і безпеку [19; 32].

Отже, є всі підстави вважати, що практика соціальної роботи в різних країнах світу досить переконливо доводить доцільність трансформації інститутів піклування щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями в напрямку поширення сімейних форм опіки, зокрема прийомних сімей.

  1.2.2 Практика соціальної підтримки сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями

Актуальність запровадження багатьох форм і технологій соціальної підтримки з боку різних організацій зумовлена тим, що вони дуже суттєво розширюють можливості соціалізації дітей з функціональними обмеженнями. Без участі цих організацій самостійно реалізувати багато заходів з соціальної інтеграції таких дітей не в змозі ні рідні сім'ї, ні прийомні сім'ї, ні інтернатні заклади, що їх виховують. Важливість співпраці батьків, які виховують дітей з функціональними обмеженнями, та вихователів інтернатних закладів з різними організаціями соціальної підтримки, беззаперечна з точки зору розширення кола спілкування таких дітей, ознайомлення батьків і вихователів з інноваційними формами і методами соціалізації, отримання допомоги у вирішення різноманітних соціальних і психолого-педагогічних проблем.

Різні форми, методи і технології соціальної підтримки дітей з функціональними обмеженнями запроваджуються в Україні державними і громадськими організаціями. Серед державних організацій основними є соціальні служби для молоді, підпорядковані Державному комітету молодіжної політики, спорту і туризму України, та підрозділи системи соціального забезпечення, підпорядковані Міністерству праці та соціальної політики України. До громадських організацій належать передусім об'єднання батьків дітей з функціональними обмеженнями, об'єднання громадян за ознакою походження інвалідності або видів від і захворювань, недержавні фонди та благодійні організації тощо.

Слід зазначити, що на практиці державні і громадські організації досить часто діють спільно. Підрозділи системи соціального забезпечення можуть підтримувати громадські організації, використовувати їх досвід щодо нових форм соціальної роботи з дітьми, які мають функціональні обмеження, влаштовувати оздоровлення і відпочинок дітей. Соціальні служби для молоді підтримують громадські об'єднання організаційно і матеріально, надають методичну допомогу, проводять спільні заходи, реалізують спеціальні програми соціальної підтримки конкретних вікових категорій дітей з різними вадами і захворюваннями.

Одним з прикладів такої співпраці може слугувати діяльність соціальної служби для молоді Київської міської державної адміністрації - саме у Києві виділяються найбільше коштів на програми соціальної сфери, завдяки чому можливості територіальної громади у соціальній підтримці осіб з функціональними обмеженнями досить відчутні. Так, загальне фінансування міської програми "Турбота", спрямованої на соціальну підтримку малозабезпечених киян, (у тому числі близько 115 тис. пенсіонерів-інвалідів, 75 тис. одержувачів допомоги сім'ям з дітьми, майже 8 тис. дітей-інвалідів) становить 125 млн. гривень.

Розуміючи потреби розширення можливостей соціалізації 7,7 тис. дітей з функціональними обмеженнями віком до 16 років, які мешкають на території Києва, міська соціальна служба для молоді розробила комплекс програм "Разом заради розвитку", спрямованих на соціальну адаптацію та інтеграцію в суспільство дітей з функціональними обмеженнями.

Окремі програми цього комплексу спеціально розраховані на формування системи соціально-педагогічної допомоги громадським об'єднанням інвалідів, залучення членів громадських організацій до участі у програмах соціальної служби, її акціях та заходах, налагодження зв'язків з фондами та зацікавленими організаціями для реалізації програм соціальної допомоги дітям і молоді з особливими потребами. Так, програма "Сприяння діяльності громадським об'єднанням інвалідів" передбачає підготовку спеціалістів соціальних служб для молоді на семінарах, тренінгах, "круглих столах" тощо, а також стажування спеціалістів районних служб у громадських організаціях інвалідів. У межах цієї програми вивчається досвід громадських організацій, проводяться спільні заходи державних і громадських організацій щодо соціальної інтеграції дітей з функціональними обмеженнями.

Виявилася популярною програма "Книжки для дітей-інвалідів", у ході якої 100 молодих волонтерів двічі на місяць відвідували 800 дітей з функціональними обмеженнями вдома, влаштовували спільні читання, спілкувалися. Програма "Ігротеки для дітей-інвалідів", в якій задіяні майже 200 молодих людей, котрі організовують діяльність та формують мережу соціально-реабілітаційних центрів, розрахована на соціальну адаптацію дітей, хворих на дитячий церебральний параліч. Більше 2 тис. дітей і членів їхніх сімей отримали протягом року індивідуальні консультації психологів, юристів та соціальних педагогів. Влаштовано понад 200 концертів, вечорів відпочинку, конкурсів, фестивалів, святкових ранків тощо, в яких взяли участь близько 7,5 тис. осіб. Щотижневе проводяться ігротеки, працюють гуртки малювання, виготовлення м'яких іграшок, макраме тощо.

Програма "Підтримка розвитку творчості молодих інвалідів" спрямована на розкриття творчого потенціалу дітей та молоді з особливими потребами, сприяння його подальшому зростанню. В межах цієї програми понад 300 молодих людей з ініціативи соціальної служби протягом року провели близько 60 районних фестивалів, виставок творчих робіт, конкурсів, екскурсій, у яких взяли участь більше 6 тис. осіб. Приблизно 1,5 тис. дітей з функціональними обмеженнями отримали можливість взяти участь в діяльності художніх гуртків, студій, клубів творчого спілкування.

Принципово, що зазначені програми реалізуються спільно не лише з державними закладами і установами (бібліотеками, інтернатними закладами, територіальними центрами медико-соціальної допомоги тощо), а й з громадськими організаціями, що опікуються проблемами дітей з функціональними обмеженнями. Адже численні проблеми, які перешкоджають соціальній інтеграції цих дітей, можуть бути вирішені саме за допомогою громадських організацій, що здатні систематично надавати соціальні послуги, запроваджувати інноваційні форми соціалізації, корекції вад і захворювань, поширювати набутий досвід для рідних і прийомних батьків, працівників інтернатів, влаштовувати групи само- і взаємодопомоги.

Незважаючи на те, що сьогодні в Україні поширюється практика діяльності громадських організацій, які спроможні надавати соціальні послуги дітям з функціональними обмеженнями, слід зазначити, що громадських осередків поки ще відчутно менше, ніж бажаючих ними користуватися [20; 12].

Наприклад, у Київській територіальній громаді працює не так вже й мало громадських організацій для дітей з функціональними обмеженнями - благодійне товариство допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатністю "Джерела", київська міська громадська організація допомоги та сприяння дітям-інвалідам з дитинства "Церебрал", приватна "Школа життя" для аутичних дітей, спеціальна школа для дітей з вадами фізичного та розумового розвитку "Надія", спеціальний навчальний просвітницький центр "Сполох", Центр соціальної роботи з дітьми, що мають функціональні обмеження, Українського інституту соціальних досліджень з громадським об'єднанням батьків "Родина", товариство реабілітації дітей-інвалідів м. Києва "Дитинство", клуб дітей-інвалідів "Журавлик", клуб "Виноградар", творче об'єднання "Афродіта", благодійні фонди "Діабетик", "Нефрон", "Онколог", фонд дітей-інвалідів "Квіти полину", "Діти Чорнобиля за виживання", "Віра", "Особлива дитина", "Варнава", фонд допомоги дітям-інвалідам, асоціація "Родовід", громадська організація "Дзвіночок" тощо.

Але вивчення досвіду їхньої діяльності показує, що безкоштовно надавати комплексні соціальні послуги дітям з функціональними обмеженнями і членам їхніх сімей поки що спроможні далеко не всі громадські організації. Як правило, найбільш активно працюють об'єднання батьків дітей з функціональними обмеженнями, які фінансуються з джерел недержавних фондів, благодійних організацій, спонсорів тощо. Деякі з цих організацій, які довели свою ефективність і надають послуги безкоштовно, набули чималого авторитету в місцевих громадах і залучають до фінансування держбюджети! джерела - кошти соціальних служб для молоді, управлінь соціального захисту населення, інших організацій. Саме вони напрацьовують найбільш цікавий досвід, демонструють відчутні успіхи.

Наведемо кілька прикладів з діяльності відомих київських організацій, аби батьки прийомних і рідних сімей, фахівці інтернатних закладів, які виховують дітей з функціональними обмеженнями, могли уявити характер того досвіду і консультативної допомоги, яку можливо отримати в цих організаціях.

Київська міська громадська організація допомоги та сприяння дітям-інвалідам з дитинства "Церебрал" об'єднує близько 600 дітей і підлітків, хворих на дитячий церебральний параліч, розробила модель соціальної реабілітації таких дітей, що передбачає навчання навичкам самообслуговування, організацію клубів спілкування, видання дитячого журналу, організацію служби зайнятості. В організації зібрано статистичні дані стосовно дітей, хворих на дитячий церебральний параліч, існуючої для них у м. Києві реабілітаційної бази. Проведено аналіз законодавчої бази щодо інвалідів, аналіз становища і потреб молодих інвалідів з фізичними вадами. Накопичений великий досвід співпраці з міжнародними організаціями, завдяки чому отримано власне реабілітаційне обладнання. Працює центр соціальної реабілітації, підлітковий клуб, районні групи денного перебування. Діти набувають навички роботи з комп'ютером, спілкуються з психологом, працюють на реабілітаційному обладнанні. Київська міська державна адміністрація з 1998 р. проводить роботу з поширення досвіду "Церебралу" у кількох районах міста, створення денних центрів перебування дітей, хворих на дитячий церебральний параліч, за рахунок міських коштів.

Вагомий внесок у концепцію створення комплексної системи соціальної реабілітації розумове відсталих осіб зробили працівники благодійного товариства допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатністю "Джерела". "Джерела" працюють за програмами діяльності Центру соціальної реабілітації для інвалідів із інтелектуальною недостатністю; створення моделі навчально-виробничого комплексу для працевлаштування інвалідів із інтелектуальною недостатністю в Україні; формування позитивної громадської думки щодо адаптації розумово відсталих інвалідів у громаді; створення моделі післяшкільної освіти для випускників допоміжних шкіл-інтернатів для дітей з інтелектуальною недостатністю (програма "Випускник"); діяльності консультаційного пункту для родин, що виховують розумово відсталих інвалідів тощо. Товариство видає методичну літературу для тих, хто працює з дітьми з інтелектуальною недостатністю, проводить семінари, наради з обміну досвідом, завжди доброзичливо допомагає всім, хто звертається за порадою та підтримкою. Діти й молодь, які користуються послугами "Джерел", кожного року демонструють відчутні успіхи в розвитку.

Слід зазначити, що діяльність таких організацій, як "Джерела", "Церебрал" та деякі інші спрямована на допомогу одній, досить чітко визначеній категорії осіб з функціональними обмеженнями, наприклад особам з інтелектуальною недостатністю ("Джерела"), особам з дитячим церебральним паралічем і деякими захворюваннями нервової системи "Церебрал" тощо. Такий підхід безперечно має ряд переваг щодо поглиблення і спеціалізації методик реабілітації відповідно до характеру захворювань.

Проте громадських організацій, що опікуються проблемами дітей з функціональними обмеженнями, не вистачає, а ті, що діють, як правило, малопотужні. Адже не мають повноцінного державного фінансування і звичайно працюють на засадах кооперації різних джерел фінансового і матеріально-технічного забезпечення. Так, приміщення може безкоштовно надаватися районною владою; оздоровлення дітей може відбуватися за рахунок районного або міського бюджету або за допомогою Українського державного центру соціальних служб для молоді. Комунальні послуги, придбання обладнання, зарплатня фахівцям та інші витрати фінансуються у кращому випадку усіма переліченими джерелами частково, а також сторонніми донорами (як правило, міжнародними організаціями – ЮНІСЕФ та іншими, іноземними, а інколи вітчизняними благодійниками, спонсорами тощо). Інколи фінансування з державних джерел взагалі може не надходити. Тоді залишається розраховувати тільки на донорів, які не несуть жодних фінансових обов'язків і діють як доброчинники.

Все це поки що обмежує можливості створення широкої мережі організацій, спеціалізованих відповідно до видів захворювань. В реальних умовах сьогодення, очевидно, доцільно мати більше комплексних організацій, розрахованих на соціальну підтримку всіх категорій дітей, які живуть на певній території, незалежно від характеру їхніх вад і захворювань [15; 40].

Саме так побудована робота Центру соціальної роботи з дітьми, що мають функціональні обмеження, Українського інституту соціальних досліджень. Приміщення для розташування Центру було безкоштовно надано державною адміністрацією Жовтневого району м. Києва враховуючи те, що соціальні послуги надаватимуться переважно мешканцям місцевої територіальної громади. Витрати на утримання взяв на себе Український інститут соціальних досліджень за рахунок коштів від госпрозрахункової діяльності.

Клієнти Центру - діти і молодь мають різні захворювання (дебільність, імбецильність, дитячий церебральний параліч, епілепсія, аутизм, соматичні захворювання, глухота тощо). Центр, який об'єднує дітей переважно за територіальною ознакою, пропонує діяльність різних підрозділів: надання індивідуальних консультацій психологів для дітей і батьків; група денного перебування дітей; гурток образотворчого мистецтва; ляльковий театр; комп'ютерний гурток; творче об'єднання "Подолання", яке видає власний альманах з однойменною назвою; батьківський клуб "Родина".

Кожна дитина проходить первинне обстеження, для неї розробляється індивідуальна корекційна програма. В залежності від особливостей розвитку, раз або два рази на рік психолог проводить проміжне обстеження, за результатами якого індивідуальна програма коригується. Під час індивідуальних занять протягом 40-60 хвилин психолог працює з дитиною за спеціальною програмою, побудованою на вправах, що мають специфічну структуру та розраховані на розвиток імітації, сприйняття, грубої моторики, тонкої моторики, координації очей та рук, когнітивних здібностей, мови, навичок самообслуговування, інших соціальних навичок. Проводиться також робота в групі денного перебування, яку двічі на тиждень відвідують діти, з приблизно однаковим ступенем розвитку, але різного віку. Кількість дітей, які одночасно відвідують групові заняття не перевищує 4-5 осіб. Змістом занять переважно є спілкування, рольові та рухливі ігри, тобто ті види діяльності, які сприяють формуванню навичок соціальних взаємовідносин, відрізняються від звичного спілкування в родинному колі.

Разом з дітьми в роботі Центру беруть участь і батьки, які об'єдналися в сімейний клуб "Родина". Щосуботи проходять засідання цього клубу, проводяться родинні заходи, відзначаються свята. Батьки приходять, щоб одержати підтримку, пораду щодо подолання життєвих негараздів, зустрітися з іншими батьками з такими ж проблемами, але які вже мають досвід з їх вирішення. Клуб влаштовує просвітницько-інформаційні зустрічі з працівниками медичних, педагогічних, соціальних закладів, ознайомлює з досвідом роботи інших товариств інвалідів, організовує індивідуальні та групові консультації психологів, юристів з питань виховання дітей з особливими потребами.

Слід зауважити, що загальною особливістю усіх вітчизняних організацій, які надають соціальні послуги дітям з функціональними обмеженнями, є відсутність серед них так званих "парасолькових" організацій, які б здійснювали координуючу діяльність. Це не зовсім узгоджується із світовою практикою, де значна увага приділяється налагодженню співпраці між організаціями з подібними інтересами для обміну ідеями та досвідом [20; 28]. Саме тому часто-густо ці організації дублюють одна одну, не в змозі поєднати свої ресурси для ширшого охоплення усіх, кому це потрібно.

Можливо, було б доцільно удосконалити механізм взаємодії громадських і державних організацій, з тим щоб, з одного боку, держава взяла більш активну участь у фінансуванні громадських організацій, а з іншого - певною мірою координувала їх діяльність. Поки що цьому заважає традиція відсутності сталого досвіду такої взаємодії у нашому суспільстві, неповна відповідність цьому нормативно-законодавчої бази.

Крім того, має місце й певна організаційна невизначеність діяльності щодо проблеми інвалідності в Україні на загальнодержавному рівні. Зараз роботу з особами з функціональними обмеженнями виконують структурні підрозділи принаймні чотирьох центральних органів державного управління - Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства освіти і науки, Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму. Але на практиці поки що не відчувається ініціатив щодо об'єднання й координації спільних зусиль з метою удосконалення усієї системи соціальної роботи з цією категорією населення, ефективного розподілу спільних ресурсів.

У практичній діяльності, яку здійснюють переважно структури місцевих органів самоврядування, невизначеність єдиного підходу до діяльності у сфері інвалідності призводить до різноманітних казусів. Наприклад, чудова ініціатива Київської міської державної адміністрації зі створення у районах м. Києва центрів соціальної реабілітації для дітей, хворих на дитячий церебральний параліч та деякі органічні ураження нервової системи (з урахуванням досвіду організації "Церебрал"), зазнає труднощів у практичному втіленні через неузгодженість міжвідомчих нормативів. Центри для дітей почали створюватися при центрах соціального обслуговування, допомоги та захисту одиноких пенсіонерів, інвалідів та малозабезпечених, що підпорядковані районним управлінням соціального захисту населення. Відповідно, працівники дитячих центрів мають працювати за нормативами, що діють в системі соціального захисту населення. Це означає, що лікарям та педагогам не зараховується професійний стаж, вони не користуються додатковою відпусткою, не мають скороченого робочого часу за нормами системи освіти й охорони здоров'я. Невелика зарплатня, не завжди вдале адміністрування з боку служб соціального забезпечення, яким бракує досвіду соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями, провокують плинність кваліфікованих кадрів, а вакантні місця, як правило, заміщаються непрофесійними працівниками.

2. Аналіз поінформованості громадян про прийомну сім'ю

З 1999 року прийомна сім'я як сімейна форма державної опіки над дітьми поширюється в регіонах України. Зі створенням прийомних сімей діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які потребували державного влаштування, отримали можливість забезпечення їхнього права на проживання в сімейному оточені через влаштування до прийомних сімей. Проте стан справ щодо професійної підтримки створення та функціонування прийомних сімей залишається невтішним. У пролонгованому дослідженні були розглянуті лише деякі аспекти даної проблеми, а саме: проведення рекламної кампанії для залучення кандидатів у прийомні батьки.

Метою дослідження стало вивчення особливостей проведення рекламної кампанії для залучення кандидатів у прийомні батьки та визначення критеріїв її ефективності. Об'єктом дослідження було обрано процес створення прийомної сім'ї, а предметом — особливості проведення рекламної кампанії для залучення кандидатів у прийомні батьки. Перед дослідженням були поставлені такі завдання: 1) вивчення рівня інформованості про прийомну сім'ю та ставлення до неї громадян і державних службовців, які причетні до вирішення питань захисту дитинства та попередження дитячого сирітства; 2) вивчення специфіки процесу залучення кандидатів у прийомні батьки 3) визначення критеріїв ефективності проведення рекламної кампанії в означеній сфері.

Дослідження проводилися впродовж 2003-2006 років. Базою дослідження стали кандидати в прийомні батьки, пересічні громадяни, державні службовці, які причетні до вирішення питань захисту дитинства та попередження дитячого сирітства. Для вивчення ситуації та розв'язання поставлених завдань були застосовані такі методи, як фокус-групи, опитування громадян щодо їхньої обізнаності про різні форми опіки над дітьми та пріоритетності з позиції дитини; аналіз записів "Книги звернень" громадян до Центру по роботі з прийомними сім'ями.

Попередніми дослідженнями [2] було доведено, що процес створення прийомної сім'ї є процесом прийняття рішення окремо на кожному етапі розвитку: інформаційному, ознайомлювальному, підготовчому, створення та функціонування прийомної сім'ї, виходу дитини в самостійне життя, збереження взаємостосунків прийомних батьків із прийомними дітьми після завершення їхнього перебування у прийомній сім'ї.

В зазначеному дослідженні нас цікавили лише особливості перебігу перших етапів, які передують створенню прийомної сім'ї (інформаційному, ознайомлювальному, частково — підготовчому), тобто процесу виникнення зацікавленості у громадян питаннями захисту дітей, які втратили турботу біологічних батьків, та пробудження у них бажання створити прийомну сім'ю. Слід зазначити, що учасниками процесу започаткування прийомної сім'ї є соціальні працівники спеціалізованих служб, громадськість, державні службовці, на яких покладена функція оформлення дитини до прийомної сім'ї та контролю за її утриманням.

Процес залучення кандидатів у прийомні батьки можна розглядати як рекламну кампанію, що передбачає створення рекламної продукції та її доведення до потенційних "покупців" (кандидатів у прийомні батьки, кандидатів у прийомні діти та їхніх біологічних родичів), щоб вони могли впевнитися в її якісних відмінностях від наявних аналогів з метою активізації бажання придбання (в нашій ситуації — створення прийомної сім'ї).

Згідно з науковими джерелами, важливою функцією рекламної кампанії є налагодження зв'язків із членами цільових груп. Кінцева мета рекламної діяльності має бути привабливою для всіх її учасників, а уточнені бажані результати будуть визначати і спрямовувати конкретні шляхи її ефективності [30]. В ситуації прийомного батьківства одним із бажаних результатів рекламної кампанії є залучення кандидатів у прийомні батьки, тобто створення таких умов, які б сприяли їхньому виокремленню серед інших та "інформаційній підтримці", — супроводу процесу, який започатковується при отриманні первинної інформації про прийомну сім'ю і завершується прийняттям свідомого рішення про її створення. Які ж критерії ефективності рекламної кампанії в даному випадку можна виділити?

Результати попередніх досліджень засвідчили, що прийомними батьками можуть бути люди різного віку, соціально-професійного та шлюбно-сімейного статусу. Доведено, що успішність становлення прийомної сім'ї забезпечується здатністю членів сім'ї (кандидатів у прийомну) приймати свідоме та узгоджене рішення та системою державної підтримки за умови співпраці прийомних батьків із службою супроводу. Емоційний відгук людини на несприятливу ситуацію дитини може її підштовхувати до створення прийомної сім'ї, проте в ситуації постійного функціонування сім'ї та заміщувальної опіки більшого значення буде набувати категорія "готовності" та "адекватності" [2; 3; 4]. Дослідження підтвердили, що робота з підтримки прийомної сім'ї повинна бути ненав'язливою і обмежувати (незалежно від етапу становлення прийомної сім'ї — початкового чи завершального) будь-який стимулюючий вплив на кандидатів та прийомних батьків щодо прийняття ними рішення. Практика показала, що процес прийняття рішення про створення прийомної сім'ї є тривалим у часі: від першого звернення до Центру по роботі з прийомними сім'ями до створення прийомної сім'ї, що триває від шести місяців до півтора року. Запорукою успішного функціонування прийомної сім'ї виявилася здатність кандидатів до усвідомлення власних бажань, прийняття спільного рішення про створення прийомної сім'ї, узгодженість очікувань із реальною ситуацією надання турботи біологічно нерідній дитині зі своїми можливостями, що виражається в уявлені часового, територіального, соціального та психологічного забезпечення турботою дитини, наявності для цього у прийомних батьків знань, умінь та досвіду, що разом будуть забезпечувати стійкість та тривалість обраної ними діяльності [2]. Тож, можна передбачити, що ефективна рекламна кампанія повинна враховувати такі чинники:

1) віддаленість результатів проведеної рекламної кампанії за терміном, оскільки процес прийняття рішення про створення прийомної сім'ї є тривалим у часі;

2) важливість особистісно орієнтованих форм роботи під час рекламної кампанії, оскільки рішення приймається кожним та узгоджується з усіма членами сім'ї;

3) нетривалість емоційної реакції на ситуацію допомоги дитині, що буде основою для наступного прийняття рішення про створення прийомної сім'ї, через що в рекламній кампанії слід розвивати два таких напрямки, як первинне інформування громадян про прийомну сім'ю та супровід тих, хто проявив зацікавленість даною формою державної опіки над дітьми;

4) створення для зацікавлених ненав'язливих умов вільного обміркування "за — проти" та прийняття самостійного рішення.

Результатом ефективної рекламної кампанії має бути поінформованість населення про прийомну сім'ю з метою набору кандидатів у прийомні батьки, які були б налаштовані на адекватну та тривалу турботу про дитину у відповідності до її потреб та ситуації розвитку; на здорове сімейне функціонування та свідоме вирішення життєвих питань, співпрацю з представниками служб сімейних форм державної опіки.

Проведена дослідницька робота засвідчила, що громадяни міста не достатньо володіють інформацією про започаткування нової форми державної опіки над дітьми, не можуть чітко визначити її відмінності від тих, що давно існують (державна опіка в дитячих закладах, опіка та піклування родичів, дитячий будинок сімейного типу, прийомна сім'я, усиновлення). Опитувані хоч і зазначали, що дітям ліпше проживати в сім'ї, проте чітко не називали, чому саме сімейне влаштування дітей є найкращим для їхнього повноцінного розвитку.

Незначна кількість опитуваних відмітили, що інституційна система колективного утримання та виховання дітей приховує в собі такі згубні для повноцінного розвитку дитини чинники, як ізоляція (5%), відсутність зразків сімейного життя (20%), депривація за браком умов для задоволення основних потреб розвитку дитини (5%), колективне утримання дітей (7%), що, перш за все, негативно позначається на їхньому емоційному розвитку (5%), хоча вже давно відомо і доведено дослідженнями, що відчуття повноти життя і власного щастя забезпечує людині не накопичення матеріальних цінностей, а повноцінний розвиток емоційної сфери.

В основному громадяни проявляли жалісливе ставлення до дітей-сиріт та вказували на важливість формування у вихованців інтернатних закладів соціальної компетентності (60%) та адаптації до нових умов життя після виходу із інтернату (80%). Найчастіше опитувані говорили про свою стурбованість тим, що збільшується кількість дітей, які жебракують на вулицях міста (70%), що в країні склалася складна економічна ситуація, вплив якої вони особливо відчувають у вихованні, оздоровленні та навчанні власних дітей (60%). Можна припустити, що ці нагальні труднощі громадян "не дозволяють" їм побачити емоційні проблеми вихованців державних інституцій, адже "інтернатні діти" все ж таки нагодовані та одягнені і "ще й за кордон щороку їздять, а ми не спроможні забезпечити власних дітей навіть частиною того".

Результати проведеного нами дослідження показали, що рівень обізнаності громадян про негативні наслідки інституційного колективного утримання та виховання дітей є неповним і викривленим, а рівень поінформованості громадян про прийомну сім'ю як сімейну форму державної опіки — недостатнім, що не виокремлює її серед інших форм і по-різному її інтерпретує: або як подібну до усиновлення, або як матеріальну допомогу сім'ям, в яких діти перебувають під опікою (піклуванням) родичів. Під час опитування часто можна було почути такі слова: "Краще оформіть мене як прийомну сім'ю і виплатіть мені гроші на утримання дитини, адже я давно є опікуном свого онука, а його мати (моя донька) десь повіялася". У свою чергу державні службовці визначають нечіткість визначення механізму реалізації прийомної сім'ї в системі державного управління, що призводить інколи до відмови кандидатам у юридичному оформленні прийомної сім'ї і їх переадресації на давно відомі діючі форми як-то опіка/піклування та усиновлення/удочеріння.

Встановлені в дослідженні факти свідчать про те, що населення в основному не сприймає прийомну сім'ю як окрему форму державної опіки над дітьми, а представники державних структур виказують низький рівень готовності до її впровадження, що разом буде спричиняти непорозуміння та труднощі у процесі створення та функціонування прийомних сімей і тим самим зменшувати шанси дитини, яка потребує державного влаштування, реалізації права на сімейне проживання.

Більшість серед тих, хто надалі створив прийомну сім'ю, отримали інформацію про неї від представників адміністративних органів (54%). Слід відзначити, що такі рекламні носії, як "церква", "знайомі", "засоби масової інформації" мають низьку ефективність залучення кандидатів у прийомні батьки. Можна сміливо засвідчити, що рекламна кампанія через означені засоби розрахована більше на формування ставлення громадськості до проблеми дитячого сирітства і не спонукає людей до конкретних дій. Також, слідуючи науковим свідченням, можна зазначити, що в рекламній кампанії щодо прийомної сім'ї мають важливе значення характеристики рекламних носіїв.

Прийомні батьки назвали такі важливі ознаки носіїв інформації, як надійність, що, перш за все, асоціювалося з органами державної влади та її представниками (адже прийомна сім'я є державною формою опіки і передбачає участь держави в її підтримці); повага до людини — носія інформації, ненав'язливий характер подачі інформації і можливість її вільного обговорення. Дослідження також зафіксувало ефективність рекламного носія, який ми назвали "циганським радіо" (31%). Можна передбачити, що в ситуації відсутності однозначності сприймання громадськістю нової форми державної опіки над дітьми саме цей носій надавав кандидатам найбільшої можливості неупередженого обговорення вказаних питань.

Аналіз роботи Центру по роботі з прийомними сім'ями показав, що люди, які зверталися за інформацією, мали різний рівень поінформованості і потребували індивідуальної роботи. Всі види запитів ми згрупували таким чином:

1) конкретні — бажання вирішити долю певної людини, створити прийомну сім'ю, отримати додаткову інформацію (40%);

2) емпатшні — бажання висловити свою симпатію та емоційну підтримку (8%);

3) професійні — для розширення інформації у сфері власної професійної діяльності з метою збільшення доброчинності (4%);

4) раціональні — пошук вигоди з метою отримання інформації у власних цілях, що не завжди було всупереч цілям служби — залучення кандидатів на створення прийомної сім'ї (4%);

5) приховані — стурбованість власними проблемами, які не висловлюються відкрито — переоформлення своєї сім'ї на прийомну з метою скасування акту усиновлення чи опіки; переживання конфліктних почуттів при бажанні взяти дитину в свою сім'ю і власній фізичній неспроможності для цього тощо (20%);

6) самовдоволені — характерними ознаками цих запитів були тривалість та докладність розповідей про свою діяльність у сфері допомоги дітям, про факти насилля над дітьми тощо при відсутності будь-яких пропозицій щодо партнерства чи активних дій у вирішенні критичної ситуації (20%);

7) провокаційні — запити, за якими стояла чітка мета, що свідомо приховувалася неоднозначними та провокаційними запитаннями (4%).

Результати аналізу засвідчили, що запит на додаткову інформацію робився з тієї позиції, про яку люди спочатку отримали інформацію. Якщо люди спершу довідувалися про конкретних дітей, які потребують державного влаштування, то в Центрі по роботі з прийомними сім'ями вони відразу висловлювали готовність забрати цих дітей до себе в сім'ю, або наполягали на тому, що візьмуть лише конкретних дітей. Якщо ж люди спершу отримували інформацію стосовно різних форм опіки над дітьми, то їхні перші запитання стосувалися, як правило, поглиблення інформації саме з означених питань.

Висновки

Таким чином, приймаючи сім'ю як об'єкт соціальної роботи і бачачи її складною соціальною системою, при контакті з нею необхідно враховувати наступне: її структуру, оточення, функціонування й історію розвитку, що саме ми й спочатку й з'ясовували на початку нашого дослідження.

На жаль, у нас ще широко практикується виховання таких дітей в спеціальних установах. І нам ще далеко до такої роботи, яка була описана в другому розділі роботі в різних країнах.

Дослідження свідчать, що внаслідок виховання в прийомній сім'ї у дітей покращуються соціальні навички, зменшується кількість проблем у поведінці, покращується психологічне пристосування і зменшуються труднощі адаптації.

Досвід країн Заходу доводить, що прийомними батьками є громадяни, які намагаються захистити дітей від фізичного та морально-психологічного травмування, які мають змогу витратити необхідну кількість часу на вирішення дитячих проблем. Прийомними батьками можуть бути люди, які є досвідченим і кваліфікованим подружжям з певним стажем сімейного життя, які позитивно зарекомендували себе в родинній та громадській сферах. Такі родини реєструються і проходять відповідне тестування в приватних чи урядових службах соціального захисту і отримують відповідний сертифікат.

Прийомна опіка краще реалізується над дітьми молодшого віку, в яких відсутні серйозні емоційні та поведінкові порушення. Чинниками успішного догляду також є ретельний відбір прийомних батьків, вирішення прийомною сім'єю проблем дитини, готовність усіх сторін долучатися до процесу розміщення і керівництва впродовж терміну опіки, що є особливо важливим.

Завдання тимчасової прийомної опіки полягає також у недопущенні багаторазового переміщення дитини із сім'ї в сім'ю, а також збільшенні терміну перебування на одному місці опіки, оскільки це, як і інші чинники, впливає на рівень самооцінки.

Розвиток прийомної опіки в Україні може покращити систему соціального захисту дітей-інвалідів з числа сиріт, оскільки в її основі лежить завдання допомогти кожному вихованцю, врахувати його індивідуальні потреби.

Отже, соціальна робота з сім'ями, в яких виховуються діти інваліди розвинута ще не на достатньому рівні і потребує детального дослідження та пошуку нових шляхів розв'язання цієї проблеми. Прийомні сім'ї як прогресивна, нова і поки що недостатньо поширена в Україні форма піклування стосовно дітей-сиріт з функціональними обмеженнями, відчувають особливу потребу у соціальній підтримці своєї діяльності з боку держави і громадських організацій.

Список використаних джерел

1.  Cоціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та наліз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклуваннч / Авт. кол. Л. С. Волинець, Н. М. Комарова. – К.: Український ін-т соціологічних досліджень, 1998. – 120.

2.  Бевз Г. М. Соціально-психологічні чинники виникнення та розвитку прийомного батьківства: дис. канд. психол. наук 19.00.05. ЦІППО АПН України — К., 2002. — 281 с.

3.  Бевз Г.М. Соціальне становлення дитини у прийомній сім'ї: соціальний супровід. /Л. С Волинець, А. Й. Капська, Н. М. Комарова та ін.— К.: Укр. ін-т. соц. досліджень, 2000. — 127 с.

4.  Бевз Г.М., Пеша І. В. Дитина в прийомній сім'ї: нотатки психолога. К.: Укр. ін-т. соц. досліджень. — 2001. 101 с.

5.  Бочарова В.Г. Педагогіка соціальної роботи. - М., 1990.

6.  Василькова Ю.В. Лекції по соціальній педагогіці. - М., 1998.

7.  Волинець Л. (та ін.). Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування. - К.: УІСД, 1998.

8.  Гуслякова Л.Г., Холостова Е.И. Основы социальной работы. –М., 1997.

9.  Жмир В. Соціальна держава, соціальна політика, соціальна робота (спроба концептуального аналізу). // Соц. політика і соц. робота. – 1997. - №1.

10.  Капська Л. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та молоддю. – К.: 2001.

11.  Кравченко Р. І. Перспективи працевлаштування інвалідів з інтелектуальною недостатністю // Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю. - К.:УДЦ ССМ, 2000.

12.  Максакова В.І. Диференційований підхід у вихованні // Магістр. - 1992.

13.  Маслова Н.Ф. Робоча книга соціального педагога. — Орел, 1995.

14.  Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо підгтовки прийомних батьків / Упоряд. Та авт. кол.: Н. М. Комарова, Л. С. Волинець та ін.- К.: Студцентр, 1998. – 128 с.

15.  Методичні рекомендації щодо удосконалення утримання та виховання дітей у дитячих інтернатних закладах на принципах, що базуються на Конвенції 00Н про права дитини. - К.: УІСД, 1998.

16.  Мудрік А.В. Введення в соціальну педагогіку. — М., 1997.

17.  Музыкант В. Л. Теория и практика современной рекламы. — М.: Евразийский регион, 1998.

18.  Никитина В. А.Социальная педагогика. – М.: ВЛАДОС, 2000.

19.  Обрытько Б. А. Рекламный менеджмент: Конспект лекций. — К.: МАУП, 2000. — 120 с.

20.  Попович Г. М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навч. – метод. посіб. – Ужгород, 2000.

21.  Прийомна сім'я: методика створення та соціального супроводу: науково-методичний посібник / Бевз Г.М., Кузьмінський В. А., Нескучаєва О. І. та ін. — К.: Центр стратегічної підтримки, 2003. - 92 с.

22.  Прийомні сім'ї для дітей-сиріт з функціональними обмеженнями/О. О. Яременко (керівник авт. кол, )., Н. М. Комарова, Р. Я. Левін та ін. – К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2001. – 120 с.

23.  Робоча книга соціального педагога. — М.; Орел, 1995.

24.  Семенов В.Д. Соціальна педагогіка. — Єкатеринбург, 1995.

25.  Соціальна педагогіка: теорія, методика, досвід дослідження. — Свердловськ, 1989.

26.  Сюта Б. Піклування про дітей, позбавлених опіки батьків, як соціальна проблема (Україна і світовий досвід) // Права людини в Україні.-1996-1997-Вип. 18

27.  Шуркова Н.Є. Нові технології виховного процесу. — М., 1994.

28.  Яскал Л. Виховання і прийомній сім'ї як чинник соціалізації дітей – інвалідів // Соціальна політика і соціальна робота. – 2000. - № 3,4.