Еволюція давньоруської общини

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов’янських племен

1.1 Община і її роль у суспільстві

1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація

1.3 Особливості общинної організації східних слов’ян

Розділ 2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної організації

2.1 Причини розкладу сільської давньоруської общини

2.1.1 Розвиток ремесла

2.1.2 Розвиток торгівлі

2.1.3 Воєнні заходи князів

2.1.4 Збирання данини

2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів Київської Русі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Більшість істориків вважає, що слов'яни відокремилися від індоєвропейської спільності в середині II тисячоріччя до н.е. За археологічним даними прабатьківщиною ранніх слов'ян була територія зі сходу від германців - від ріки Одри (Одеру) до Карпатських гір на сході. Перші письмові свідчення про слов'ян відносяться до початку I століття до н.е. Античні автори згадують про слов'ян під ім'ям венедів або антів.

В епоху великого переселення народів, що збігся із кризою рабовласницької цивілізації, слов'яни освоїли територію Центральної, Східної й Південно-Східної Європи. Вони жили в лісовій і лісостеповій зоні, де в результаті поширення знарядь праці із заліза стало можливим вести осіле землеробське господарство.

У VI-VII ст. у слов'ян зложився загальний уклад життя. До складу общини входило 50-60 домогосподарств, кожне з яких жило великою родиною (батько й мати, дорослі сини із дружинами й дітьми). Всі володіння общини ділилися на суспільні й особисті. Будинок, худоба, присадибна земля, інвентар – особисті, основний земельний масив, луги, ліси – загальні. Всі справи зважувалися на основі самоврядування, на сходах самостійного чоловічого населення, іменованих миром. Для ведення спільних справ вибирали старійшин. Мир охороняв благоденство всієї общини й жадав від кожного її члена беззастережної покори. Голосування не проводилися. Розбіжності повинні були влагоджуватися одностайно. Століттями виховувалася кругова порука, відданість общинників своєму миру, взаємодопомога в польових роботах, сприяння хворим, сиротам. Традиції общинності, соборності, мирського самоврядування глибоко ввійшли в життя й побут слов'янських народів, переймали кочовими племенами, що осідали на сусідніх землях. Згодом це стало живильним ґрунтом для ідеї селянського соціалізму.

Для організації оборони общини поєднувалися у волості, на стратегічно вигідних місцях, зазвичай на високих берегах рік, будували міста. У них осідали вибрані із родоплемінної знаті князі із дружинами. Міста обносилися дерев'яними, кам'яними зміцненнями. За їхніми стінами (на посаді) осідали ремісники. Вже в VI-VII ст. виникли великі міста: Київ - у полян, Чернігів - у жителів півночі, Новгород - в ільменських слов'ян. Поступово міста через владу князів і силу їхніх дружин підкорили навколишні волості, стали центрами князівств. Використовувалося право збору князівської данини з вільних общинників (смердів) за їхній захист і заступництво.

Таким чином, з плином часу із зародженням та розвитком феодальної держави Київської Русі, давньоруська община зазнавала якісних змін. Збільшувалась кількість різноманітних прошарків населення, їх права, закріплювалися у зводах правил та законів, наприклад у "Руській правді".

Актуальність теми визначається значимістю подій останньої чверті I тисячоліття нової ери у історії східних слов’ян – завершення розкладу первісного суспільства і перехід до феодалізму, визрівання передумов виникнення державності та формування української народності, що склала кістяк могутньої Київської держави.

Розробка питань історичного минулого східних слов’ян, зокрема зародження общини напередодні утворення Київської Русі, та її еволюція в подальшому потребує комплексного підходу із залученням різних категорій джерел: археологічних, літописних, історичних досліджень. Це сприяє якісним зрушенням у дослідженні як матеріальної культури, так і різноманітних сторін суспільного життя східних слов’ян переддержавного періоду та за часів Київської Русі.

Дане дослідження присвячене вивченню основних рис общинної організації давньоруських слов’ян, та її еволюції та соціальної структури суспільства з розвитком ранньофеодальної держави Київська Русь.

Мета і завдання дослідження – відтворення соціального розвитку слов’ян Правобережної України та еволюція давньоруської общини напередодні утворення Київської держави та за її часів.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

·  характеристика общини, як соціального утворення, та її ролі у житті суспільства;

·  окреслення перших зародків общини у прадавніх слов’янських племен;

·  дослідження ролі та значення общини у суспільному житті давньоруського населення під час існування Київської Русі;

·  аналіз основних прошарків суспільства Київської держави, їх прав та соціального становища.

Об’єктом дослідження є слов’янське населення. на території Правобережної України до виникнення Київської Русі та в часи її існування.

Предметом дослідження є соціальний розвиток східнослов’янського населення, еволюція давньоруської общини з часів племінних союзів до виникнення різно-класового суспільства в часи Київської держави.

Методи дослідження. В основу курсового дослідження покладено загальнонаукові принципи системності, історизму та об’єктивізму. Для досягнення поставлених завдань застосовано порівняльний, типологічний, хронологічний методи.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані студентами гуманітарних факультетів в підготовці до нормативних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, для написання наукових, курсових, дипломних робіт з давньої історії України.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 36 найменувань.

Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов’янських племен 1.1 Община і її роль у суспільстві

Вважають, що з появою держави роль соціального організму переходила від общини до держави, община ж ставала суборганізмом. Ю.І.Семенов, розглядаючи стадіальну типологію общин, відмічав, що община взагалі існує лише в двох формах: як первісна община і як сільська. В першій формі община була соціальним організмом, а в другій – лише соціальним суборганізмом, бо втрачала деякі минулі функції.

Спочатку з’являються аморфні утворення на зразок племені, які нам відомі з даних етнографії. Так, за В.Р. Кабо, первісне плем’я – це зона, інформаційні зв’язки в середині якої інтенсивніші, ніж за її межами [33, 26]. Тому це більше лінгвістична, етнокультурна, генетична спільність. В ній нема формального апарату влади. Те ж саме можна казати про подібні утворення ранньої первісності. Пізніше з’являються дійсні племена: складні соціальні організми з інтеграційною функцією одного з простих соціального організму. Згодом виникають ще складніші общини – союзи племен, як засіб нарощування військової сили для захисту від зовнішнього ворога. Але окремі племена в цих союзах ще не є підлеглими, а виступають як рівні партнери. А от вже коли починають складатися складні соціальні організми з розподілом на керуючі соціальні організми і підлеглі, тобто залежні від перших, то це вже є ієрархічні соціальні організми – державні утворення.

Органом безпосереднього пристосування до природного середовища в суспільстві є община і сім’я як найдрібніша ланка господарства (домогосподарство). З початку історії суспільства родова община збігалась з груповою сім’єю і була окремим соціальним організмом. Пізніше община і сім’я починають змінюватися. Поява великої сім’ї приводить до відмінностей серед общин, виникає так звана великосімейна община. А згодом з’являється і новий тип общини – територіальна, в межах якої з часом з’являються малі сім’ї. Мала сім’я стає найменшою економічною одиницею соціального організму, саме вона і залишається панівною до наших днів у вигляді моногамної сім’ї.

Чим дрібнішою стає економічна ланка безпосереднього пристосування до природного середовища, тим гнучкішою стає можливість такого пристосування, більшою стає можливість соціального організму змінювати свою форму і структуру. Маючи цілу мережу таких ланок, соціальний організм може охоплювати ширшу територію з різними природними умовами. Це відбувається за рахунок збільшення кількості ієрархічних ланок соціального організму: сукупність малих сімей поєднується територіальною общиною, а остання, крім того, що може складати окремий соціальний організм, може бути складовою частиною ще більшого соціального організму, наприклад, племені, яке, в свою чергу – складовою частиною спочатку союзу племен, а згодом і держави. Отже з появою складного ієрархічного соціального організму подальша його еволюція іде шляхом ускладнення цієї ієрархії і збільшення ланок в структурі соціального організму. Але в той же час, безпосередніми ланками пристосування до оточуючого природного середовища залишаються сім’я і община [33, 28-29].

Таким чином, пристосування соціального організму до довкілля відбувається у загальному вигляді від найдрібнішої його одиниці до найкрупнішої. До природного середовища пристосовується сім’я, община. З появою складних ієрархічних соціальних організмів вони ж залишаються основними пристосовувачами до природного оточення, а весь новий соціальний організм вже пристосовується до оточення соціального. Тобто новий соціальний організм бере на себе функцію пристосування до соціального оточення, залишивши функцію пристосування до природного старому. Соціальні причини теж можуть впливати на структуру общини, принаймні на деякий час. Так, ми маємо приклади розсіяння населення давньоруських общин за набігів кочовиків і, навпаки, зосередження в певних місцях, коли така загроза минала.