Еволюція теоретичних основ школи "Анналів"

Еволюція теоретичних основ школи «Анналів»

 

 школа «Анналів» – явище феноменальне і для багатьох досі незрозуміле. Навколо неї і досі тривають дискусії істориків і філософів, відстоюючи зовсім протилежні погляди. Що ж призвело до такої різноманітності поглядів щодо позицій цієї школи та її існування взагалі? Для того щоб відповісти на це питання, потрібно проаналізувати усі особливості школи та її відмінності від загальноприйнятих установок.

Безумовно, поява істориків-анналістів ознаменувала новий етап у світовій історіографії, для якого характерна велика кількість інновацій, що змінили погляди на історію як процес і на історію як науку. Появу школи «Анналів» порівнюють із «коперніканським переворотом», що свідчить перш за все про її значення. Хоча М.А. Барг говорить що: «…система орієнтацій світобачення і ціннісних установок в кожному середовищі обумовлює наявним чином тип, характер, коло і спосіб історичного пояснення, на які здатен сам історик як носій тих же установок[1].» Але не потрібно вважати, що тільки середовище, що є проявом епохи, виступає творцем людини, адже окремі люди також можуть творити саму епоху, а особливо ті, хто протиставляє своє розуміння світу, розумінню загальному. Це і є той самий «коперніканський переворот». Таких людей часто не сприймають, але через певний час їх визнають геніями.

Ідеї представників школи «Анналів», що виникла у кінця 20-х рр. ХХ ст. і яку сьогодні називають «Новою історичною наукою», стали популярними не лише в Франції, а й за кордоном. Тому що її засновники подивились на минуле по-іншому та змогли трансформувати методологію науки відповідно до нової оптика і тогочасних умов. “Нова історія” включає в себе все, що не є “традиційним”, або що відходить від XIX ст.; інакше кажучи, все те, що дозволило історичній науці просунутися вперед у ХХ столітті.»[2] Деякі дослідники наголошують на відсутності у анналістів загальної концепції історичного розвитку та єдиної методології, говорячи навіть про об’єднання під однією назвою протилежних історіографічних поглядів.[3] Але все ж таки існує певна спільна основа, каркас, що скріплює всіх цих істориків і що вирізняє їх серед інших історичних шкіл і напрямків. Метою даного розділу є визначення основних особливостей історіософського підходу до історичного процесу, та методології дослідження школи «Анналів» від зародження до сучасності. Представники кожного покоління істориків цього кола внесли зміни у концептуальний підхід до історії та методології, тому для визначення загальних рис, на нашу думку, важливим буде простежити еволюцію цієї школи, і звернути особливу увагу на особливості історіописання Жака Ле Гоффа та Арона Гуревича.

Ми не будемо детально зупинятись на причинах виникнення та історії школи «Анналів», а тільки назвемо найбільш значущі етапи та події. Одним із потужних поштовхів до переосмислення ролі і місця історії в житті людей стала Перша світова війна. Як пише Н. Яковенко, криза значущості проявилась у так званому «поході проти історії» – публічних інвективах проти істориків, які не могли передбачити трагедії нищівної війни, а отже їхня наука не є науковою[4]. Виникло питання про науковість історії, дехто навіть став відносити її до літератури. І зрозуміло, що історикам потрібно було щось змінити для відновлення своїх позицій і свого місця серед інших наук. М. Блок і Л. Февр почали переосмислення історії, як науки суто про минуле, до науки здатної розширити зв’язки певних явищ. Зсув історіописання від героїв до масових явищ і «простих людей» стався також під впливом зміни соціокультурного обличчя Європи, ідеться про появу масової культури[5]. Ось як пояснює виникнення «Нової історичної науки» А. Я. Гуревич: «…відбулася зустріч низки гуманітаріїв різних спеціальностей, які усвідомили принципову важливість інтенсивної інтелектуальної взаємодії вчених, необхідної для подолання закостенілих навичок позитивізму і пошуків виходу з глухих кутів, створених роздробленістю наук про людину[6].»

Як результат цього у 1929 році був створений журнал «Аннали»*, що об’єднав істориків в « школу», і який і по сьогодні групує різних її адептів. школа «Анналів» пройшла кілька етапів розвитку. Ю. М. Афанасьєв виділяє періоди: 1) 1929-1946 – із заснування журналу до смерті Л. Февра; 2) 1946-1969 – період домінування поглядів Ф. Броделя; 3) З 1969 – період так званих оновлених «Анналів»[7]. Зважаючи на час написання праці, ця періодизація на сучасний момент не є зовсім повною, нині виділяють ще один, четвертий період з початку 90-х.

Л. Февр та М. Блок, редактори журналу, закликали ліквідувати розрив, що склався між успіхами точних наук і відставанням історії, і звертали увагу на необхідність розширити історичну проблематику за рахунок звернення до історії господарства, економіки, техніки, знарядь праці тощо. Вивчення економіки й аграрної історії Середньовіччя (М. Блока вважають засновником аграрної історії Європи у західноєвропейській історіографії[8]) принесло першим представникам школи «Анналів» визнання серед марксистів Франції і істориків Радянського Союзу, а М. Блока називали «прогресивним буржуазним істориком»[9]. Це пов’язано ще й з тим, що в тому і в іншому випадку дослідженню підлягав «базис» – біологічний чи економічний, що не змінювало суті справи. Правда, пріоритет в «Анналістів» все-таки віддавався біології та демографії, які детермінували економіку. Дослідженню підлягали звичаї, стать, смерть, злочинність, фольклор, фізична антропологія тощо. Як бачимо, предмет дослідження досить широкий, що дає нам можливість говорити про глобальність історичного процесу. Здавалось би не можна осягнути неосяжне, але анналісти не зважаючи на це вирішують певні завдання, проливаючи світло на більш широке коло проблем, і починають досліджувати їх. Одні питання тягнуть за собою інші, які в свою чергу також стають об’єктами дослідження, що ще раз доводить обширність тематики школи «Анналів».

Щодо «глобальної історії», то школа «Анналів» формувалась перш за все на основі цієї концепції, від якої почали відходити тільки представники третього покоління. Найбільшого розвитку вона набула у працях Ф. Броделя, про які він говорив: «…моє дослідження тією мірою, якою це було можливо в моїх силах, охоплює цілий світ, воно має «всесвітній масштаб»[10]. Ю.М. Афанасьєв говорить, що не дивлячись на усі зусилля істориків, вони так і не змогли вирішити проблему цілісного охоплення суспільства[11]. І це справді так. Але чи це ставили собі за мету історики-анналісти? Людина – ось основний об’єкт історика. Як писав М. Блок «Історія – це наука про минуле. На мій погляд, це неправильно. Бо, по-перше, сама думка, що минуле як таке здатне бути об’єктом науки, абсурдна. Як можна, без попереднього відсіювання, зробити предметом раціонального пізнання феномени, які мають між собою лише те спільне, що вони не сучасні нам»[12]. Тобто історики анналісти не хотіли сказати «все про все», хоч слова глобальна і тотальна підштовхують нас саме на таке тлумачення. Вони лише намагались глобально вивчити якийсь об’єкт чи опрацювати певну проблему, тобто охопити усі сторони життя, навіть ті, які, здавалось би, відіграли незначну роль.

Ранні представники школи «Анналів», що також досить важливо, віддавали безперечний пріоритет теорії обумовленості і визначеності соціальної поведінки чинниками ментальності індивідів, бо колективна ментальність уподібнювалась економічним структурам, роблячи індивіда невільним у своїй власній свідомості та поведінці.[13] Наступне покоління істориків школи «Анналів» більшу увагу приділяє проблемі зрушень масової свідомості, залишаючи межу між ментальною заданістю і реальною поведінкою людини, що дозволяє індивіду видозмінювати традицію і вносити нове антропологічне зміст в історичний процес.

Але неодмінним в усіх поколіннях істориків школи «Анналів» у дослідженні історичного процесу є вивчення людини. У своїй праці М. Блок зазначав що: «Предметом історії є людина. Скажімо точніше – люди ... Історик схожий на казкового людожера. Де пахне людиною, там, він знає, його чекає пожива. “Наука про людей”, – сказали ми. Це ще дуже розпливчасто. Треба додати: “про людей в часі”[14]». Їх історія не є наукою про предмети чи явища, а є наукою про людину. Але матеріальні залишки людської життєдіяльності мають велике значення, тому що пізнання людини є кінцевою метою, а явища духовні і матеріальні є наслідком її діяльності. Тому «Історія – наука про людину, і вона використовує факти, але факти людського життя[15].» Розгляд того чи іншого явища, та його оцінка багато в чому залежать від того, в якій системі зв’язків це питання розглядається[16]. Історик повинен, вивчаючи певні явища, психологічні чи матеріальні прояви життя людини, задаватись питанням, для чого, чому, як і з якою метою діяли люди, це дасть можливість не просто засвідчити явища, їх існування, а зрозуміти їх значення у житті людей, що саме призвело до цього. Це шлях до розуміння основ.

Ще однією особливою рисою анналістів стало застереження проти анахронізації джерел, тобто проектування на минуле способів мислення та світосприйняття самого історика – людини ХХ ст. Історик повинен проникнутись минулим, подивитись на нього очима тогочасної людини. А. Гуревич формулює це так: «В центрі уваги істориків знаходиться «картина світу» – те розуміння дійсності, яке домінує в свідомості людей і охоплює їх уявлення не тільки про природне оточення і про соціальну сферу, а і про свідомість».[17] Одне із основних завдань історика – зрозуміти людину того часу, який він досліджує. Також був змінений і підхід до постановки проблеми в історії. На думку анналістів, історик не повинен хапатись за документи і прив’язувати їх до теорії. Він повинен мати проблему, яку потрібно вирішити, гіпотезу, яку потрібно довести. Правильно вибрану і поставлену проблему, вони вважали більш плідною для розвитку історії, ніж прагнення до написання монографії.

На думку Л.В. Таран, головною парадигмою для істориків-анналістів була постановка певної проблеми, яка повинна досліджуватись всебічно, з допомогою різних методів і наук заглиблюючись, у всі сторони життя, не концентруючи свою увагу тільки на історії героїв[18].

Новий підхід з’явився і до використання джерел. Анналісти почали вести свої «бої за історію» перш за все з позитивістами, тому був розроблений принципово новий підхід до джерельної бази та її використання у процесі дослідження минулого. Вони не просто описували факти, а відновлювали з їх допомогою минуле, тому, як зазначав Л. Февр, ставитись до них потрібно обережно: «Ця формула (вивчення історії за допомогою текстів), якщо вдуматись, являє небезпеку, вона протистояла спільному напрямку різних, але діючих за одно гуманітарних дисциплін. Але не усі сфери людського життя можна дослідити за допомогою документів та історичних фактів[19]». Тому він наголошує на присутності у історика ще й інтуїції, як однієї із визначальних його рис.

Засновники журналу закликали своїх колег звільнитись від стереотипів та упереджень й сприйняти історію такою, як вона є: «Я не належу ні до якої партії. Чому? Тому що в історії я не бачу нічого, окрім історії».[20] Це повторювали і його наступники. «Я люблю Францію… Люблю, не розрізняючи її величі і недоліків, того, що мені подобається, і того, з чим я погоджуюсь з болем у серці[21]», – говорив Ф. Бродель.

М. Блок і Л. Февр своєю боротьбою з позитивізмом розчистили шлях наступним поколінням істориків-анналістів. Нові покоління анналістів, дещо відмінні у своїй методології та сферах досліджень, але концептуально дотримуються тих канонів що розробили М. Блок і Л. Февр, внісши, додавши, і щось своє.

В післявоєнний період значно розширилась географія досліджень істориків-анналістів. І дійсно, у своїй праці Ф. Бродель вийшов далеко за межі Європи, це було спричинено тим, що вузькі географічні рамки не дозволяли виявити і прослідкувати такі явища, як наприклад, міграція, рівні економічного розвитку, розвиток техніки, поширення продуктів харчування та ін. Але на цьому поняття «глобальної історії» почало зникати, і поступово перевага стала надаватись локальним проблемам. школа починає розвиватись у двох напрямках: по-перше, це інновації та розширення галузі досліджень, що висунули на перший план історичну антропології, яка змінила собою економічну історію; по друге, це переймання нового із-зовні, в основному в плані методології. Однією із найважливіших ланок у ланцюгу методологічних трансформацій стала зміна поглядів на історичні факти, вони почали відігравати роль не статичної частини якоїсь події, а відібраним істориком елементом якогось явища, основною характеристикою якого є приналежність до ряду таких же фактів. Тобто фактом могли б бути, наприклад, статистичні дані, але уже у певній галузі, протягом певного періоду, що давали змогу детально простежити, порівнявши усі зміни, і дати детальну характеристику цьому процесу. Як наслідок, виникає так звана «серійна історія», що вивчала зміни протягом певного часу клімату, рослин, житла, одягу та ін. і це перетворилось в окремі галузі досліджень. Третім покоління анналістів більша увага почала приділятись нематеріальній сфері, яка так само надавалась окремим аспектам життя людини. Це історія кохання, ставлення до смерті, хвороб та інших психологічних умов життя. Досить велика увага почала надаватись фольклору та свідомості людей. Щодо вищезгаданої історичної антропології, що стала основним методологічним підходом до історії, то головним об’єктом дослідження є людина, зокрема її історичні та етнічні типи, а не окремі історичні події та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто «всієї сукупності соціальних відносин». «Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів, разом з тим залишаючись істориками[22]». Внаслідок великої уваги, приділеної етносам, значна увага почала надаватись ментальності, і, як ми уже зазначали, психології. Це призвело до розширення кола наук про людину, які б дали змогу «поширити погляд історії не тільки на видиму частину «айсберга», а і на приховану від прямого спостереження його основну масу[23]». Що значно розширило коло досліджуваних проблем та збільшило навантаження на дослідницьку роботу історика: «Бути істориком менталітету надзвичайно важко, не тільки тому, що такого роду дослідження вимагає вдумливості і винахідливості, а й внаслідок необхідності орієнтуватися в багатьох сусідніх науках.[24]»

І дійсно, третє покоління досить сильно розширило проблематику досліджень. У одній із своїх статей Ж. Ле Гофф підняв питання політичної історії, що, по своїй суті, суперечить соціальній. Він хоча називає її «трупом, який потрібно добити», але віддає їй належне визнаючи необхідність як історії «великих людей». З наближенням 70-річного ювілею журналу «Аннали» серед істориків анналістів розгорнулася широка дискусія про подальші напрями роботи, в ході якої сформувалося четверте покоління (А. Буро, Р. Шарт’є та ін.), яке в 1990-ті рр. висунуло ідею так званої спеціальної історії ментальностей. Вона досліджує вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до тернарної моделі «глобальної історії» Ф. Броделя[25].

Підсумовуючи вище сказане, хотілось би відмітити одну характерну особливість істориків-анналістів, яка, на нашу думку пояснює постійну еволюцію « школи», – це прагнення до нового, нового практично в усьому як в історіософських поглядах, так і в методології, в той же час не цураючись тих теоретичних основ, що були створені засновниками журналу. Адже історія, як говорив А.Я. Гуревич, це ні що інше, як постійно виникаюча дискусія, і в цій постійній проблемності, мабуть, і полягає її сенс. Із виникнення школи «Анналів» розпочалась велика дискусія, по-перше, із представниками інших течій та шкіл, а по-друге всередині самої школи. Як наслідок цього за більш ніж 80 річну історію відбулась велика кількість змін у поглядах істориків анналістів, як на концепцію історії так і на методологію дослідження. Змінювались сфери вивчення історії – від матеріальної до духовної, предмет – від глобальної історії до фрагментарної, але незмінним об’єктом завжди залишалось життя людини. Таким чином, ми можемо із впевненістю назвати усі індивідуальні особливості істориків та особливості різних поколінь еволюцією, адже усі ті відмінності мали послідовний характер та базувались на основних теоретичних засадах розроблених засновниками школи

[1] Барг М.А. Эпохи и идеи: становление историзма. – М.: Мысль, 1987. – С. 24.

[2] Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. Выпуск 2. – Харьков: Константа, 2004. – С. 178.

[3] Афанасьев Ю.Н. Ведущее направление французской историографии. // Современная зарубежная немарксистская историография. Критический анализ. – М., 1985. – С. 140., Гуревич А. Я. Послесловие к книге Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений о сверхъестественном характере королевской власти, распространенных преимущественно во Франции и в Англии. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1998. – С. 675.

[4] Яковенко Н. Вступ до історії / Н. Яковенко. – К.: Критика, 2007. – С. 21

[5] Там само. – С. 201-202

[6] Гуревич А. Я. Послесловие к книге Блок М. Короли-чудотворцы…. – С. 675

* Виходив під назвою «Аннали» (1929-1939), «Аннали соціальної та економічної історії»(1939-41), «Аннали соціальної історії» (1941-1945), неперіодичні «Збірники соціальної історії»; «Аннали. Економіка. Суспільство» (1945-94); з 1994 «Аннали. Історія, соціальні науки».

[7] Афанасьев Ю. Н. Историзм против эклектики: Французская историческая Школа «Анналов» в современной буржуазной историографии. – М.: Мысль, 1980. – С. 4.

[8] Гуревич А. Я. Новая историческая наука в Франции: достижения и трудности (критические заметки Медиевиста) // История и историки. – М., 1985. – С. 104.

[9] Блок М. Характерные черты французской аграрной истории. – М., 1957. – С. 5.

[10] Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-XVIII ст. Т. 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе. – К. 1995. – С. 8.

[11] Афанасьев Ю. Н. Ведущее направление французской историографии. – С. 145.

[12] Блок М. Апология истории и ремесло историка. – М.: Наука, 1973. – С. 17.

[13] Философия истории: Учебное пособие / Под ред. Проф. А.С. Панарина. – М.: Гардарики, 1999. – С. 224.

[14] Блок М. Апология истории и ремесло историка. – С. 18-19.

[15] Февр Л. Бои за историю. – М., 1991. – С. 19.

[16] Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки. // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3 – С. 27.

[17] Гуревич А.Я. Этнология и история в современной французской медиевистике // Вопросы философии. – 1984. – №5 – С. 38.

[18] Таран Л.В. Историческая мысль Франции и России 70-е годы ХІХ – 40-е годы ХХ вв. – К., 1994. – С. 115.

[19] Февр Л. Вказана праця. – С. 19.

[20] Февр Л. Там само – С. 23.

[21] Бродель Ф. Что такое Франция? Кн. первая: Пространство и история. М., 1994. – С. 5.

[22] Гуревич А. Я. Новая историческая наука в Франции: достижения и трудности (критические заметки медиевиста.) – С. – 105.

[23] Гуревич А. Я. Исторический синтез и Школа «Анналов». – М., 1993. – С. 166.

[24] Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки. – С. – 33.

[25] Плахонін А.Г. Школа Анналів // http://www.history.org.ua/?l=EHU&verbvar= Annaliv_shkola&abcvar =1&bbcvar=17