Російська релігійна філософія (Н.Ф. Федоров, Ф.М. Достоєвский, В.С. Солов'їв)

3. Російська релігійна філософія (Н.Ф. Федоров, Ф.М. Достоєвский, В.С. Солов'їв)

Невід'ємною частиною всесвітнього історико-філософського процесу є багатовікова історія філософії в Росії.

У вітчизняній філософії, що пройшла самобутній шлях розвитку, відобразився культурно-історичний розвиток Росії. Зародившися пізніше, ніж в сусідніх країнах, вітчизняна філософська думка випробувала сильний вплив спочатку візантійської і античної думки, потім західноєвропейській філософії.

Вітчизняній філософській думці властиві деякі загальні ознаки.

По-перше, вітчизняна філософія тісно пов'язана з суспільно-політичною діяльністю, з художньою і релігійною творчістю. Звідси публіцистичний характер багатьох філософських робіт, автори яких - суспільні діячі, письменники, вчені.

По-друге, вітчизняна філософія не займається спеціально розробкою теоретико-пізнавальної проблематики, пізнання стає предметом вивчення у зв'язку з проблемами буття - в цьому бачать онтологізм російській філософії.

По-третє, особливу увагу надається проблемі буття людини, в цьому плані вітчизняна думка антропоцентрична.

По-четверте, з проблемою людини тісно зв'язані соціально-історичні проблеми: проблема значення історії, місця Росії у всесвітній історії. Російська філософія істориософічна.

По-п'яте, російська філософська думка етично орієнтована, про що свідчить етично-практичний характер вирішуваних нею проблем, велика увага до внутрішнього світу людини. В цілому вітчизняна філософська думка неоднорідна, вказані риси неоднаково представлені в навчаннях різних мислителів.

Слід мати у вигляді, що деякі дослідники виділяють в рамках вітчизняної філософії оригінальну російську філософію, по суті релігійно-містичну.

В історії вітчизняної філософської думки виділяють декілька періодів:

1-й - філософська думка Стародавньої Русі X - XVII ст.;

2-й - філософія епохи Освіти (XVIII - почало XIX століття);

3-й - розвиток оригінальної російської філософії (друга третина XIX століття - почало XX століття);

4-й - післяжовтневий період (велика частина XX століття).

З ухваленням християнства на Русі (988 рік) язичницька міфологія починає витіснятися християнським світоглядом, який сприяє зародженню філософії і додає їй релігійний характер. Проте формула середньовічної думки Заходу «філософія - служниця богослів'я» на Русі малопридатна зважаючи на нерозвиненість богослів'я. На формування думки середньовічної Русі помітний вплив надала патристика, особливо навчання представників Каппадокийськой школи: В. Великого, Р. Нісського, Р. Назіанзіна.

У формуванні вітчизняної філософської думки важливу роль зіграла перевідна література. Важливе значення мала робота візантійського мислителя Іоанна Дамаськіна (675-750) «Істочник знання» (особливо перша частина «Діалектика»). Відзначаючи необхідність філософії для обгрунтовування релігійної віри, він дав шість різних визначень філософії. Досліджуючи проблеми відношення Бога і миру (Бог - не тільки Творець, але і Розум миру), співвідношення розумної і плотської душі, Дамаськін раціонально осмислював спадщину патристики. Творчою переробкою праці В. Великого є і популярний «Шестоднев» Іоанна Екзарха болгарського. Іоанн прагнув з'єднати біблійні уявлення про створення миру в шість днів з античним натурфілософским вченням про стихії. (Бог створив з нічого 4 стихії: землю, повітря, воду і вогонь; з них виникає решта світу). В людині він виділяє дві пізнавальні здібності: відчуття і розум, при цьому розрізняє розум як діяльну мислячу силу і розум. Широке поширення на Русі набули збірки «Бджола», «Діоптра», «Тямуща Палея», «Ізборники» 1073 і 1076 років. Таким чином закладалися основи для формування староруської філософії.

В XI столітті з'являються літопис «Повість тимчасових років», «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання» Володимира мономаху. З робіт XII сторіччя слід зазначити творіння Кирила Туровського. У митрополита Іларіона представлена своєрідна філософія історії. Він виділяє два періоди: закону і благодаті, перший підготовчий, другий - це епоха свободи. Русь, що прийняла християнство, стала «народом Божим», перед яким, - велике майбутнє.

Формування і розвиток вітчизняної філософської думки не уривалося в роки монгольського ярма. В ХIII-ХIV століттях розвивається агіографічна (життєва) література. За її релігійною оболонкою ховалася сильна і самобутня думка, що дослідила питання всесвіту. В XV-XVII століттях філософська думка переживає підйом. В цей час посилюється вплив на неї православної, візантійської і західної думки. Важливої становлячої вітчизняної культури цього періоду є ісихазм (від грец. ісіхія - безмовність) - релігійно-містичне навчання, що культивувало безмовну молитву, духовне зосередження. Один з найбільших представників ісихазма - Григорій Палама, візантійський містик XIV століття. Протиставляючи Бога і мир, ісихазм розумів мир як нестворену енергію. Віру в Бога необхідно доповнити збагненням енергії містичним досвідом, з'єднанням душі і енергії. Ісихазм зробив вплив на найбільшого представника руху «нестяжателей» Нила Сорського (1433-1508) і філософа XVI століття Максима Грека (1470-1556); вплив ісихазма простежується і в подальшому розвитку російської філософської думки, в її схильності до мистико-інтуїтивного пізнання.

Боротьба західних і східно-християнських впливів відобразилася в єресі XV-XVI століть, в боротьбі «нестяжателей» і «іосифлян», в церковному розколі XVII століття, що стали значними подіями в історії вітчизняної духовної культури.

В Росії XVI-XVII століть одержала розвиток також суспільно-політична думка. Перш за все, ця концепція старика Філофея «Моськва - третій Рим» (перша половина XVI століття). Відповідно до неї два «Рим» (Стародавній Рим і Візантія) випалини, не прийнявши християнство або змінивши йому. Носієм істинної віри стала Москва - третій і останній Рим. Звідси слідує месіанська роль Москви. В навчанні торкнулися важливі проблеми філософії історії. В ХVII столітті Москва стала центром тяжіння для мислителів із слов'янських країн. Хорват Ю. Крижанич (XVII вік) висунув ідею самобутнього слов'янського миру, що протистоїть іншим культурам. Мислитель розробив фундаментальну класифікацію всіх видів знання, з'ясовував співвідношення мудрості, знання і філософії, вважав філософію вищим ступенем пізнання і по праву увійшов до ряду вітчизняних філософів.

Таким чином, в Стародавній Русі були закладені основи філософської культури, хоча оригінальна філософія ще не одержала розвинену систематичну форму.

З реформами Петра I починається новий період в історії вітчизняної філософії. Відбувається процес розмежування філософії і теології. Розвивається світська, перш за все політична думка. Представники «вченої дружини» Петра (Феофан Прокоповіч, В. Татищев і ін.) теоретично обгрунтовували реформи держави і церкви, передбачаючи ідеї майбутніх «західників». В.Н. Татищев як представник Освіти, грунтуючись на навчанні філософа-просвітителя Х. Вольфа, критикує платонівське вчення про душу. Ідеями Освіти навіяна і його філософія історії, в якій виділяються три етапи «умопросвітлення»: створення писемності, пришестя Христа, книгодрукування. Хоча Росія відстає від Заходу, але йде по тому ж шляху, її чекає таке ж майбутнє. До середини XVIII століття складаються ліберальне (Д.І. Фонвізін) і консервативне (М. М. Щербатов) напрями соціально-політичної думки.

Значною подією в культурному житті Росії стало відкриття в 1755 році московського університету. Найактивнішу участь в його створенні брав М.В.Ломоносов (1711-1765). Будучи природодослідником, він вніс великий внесок у розвиток науки і пропаганду натурфілософії. Основою природних явищ учений вважав матерію. Вона розуміється їм як елементи і групи елементів - корпускули. Все заповнено матерією, пустки немає. Зміни речей - суть рух матерії. Ломоносов виділяє три види руху: поступальне, обертальне і коливальне. Рахуючи матерію вічної, Ломоносов формулює закон збереження матерії: «якщо де убуде небагато матерії, то умножиться у іншому місці». Природа, таким чином, не потребує божественного втручання. Не дивлячись на те, що Ломоносов високо цінує гідність розуму, він відділяє мир розуму від світу віри, хоча вони і знаходяться в згоді («правда і віра суть дві сестри рідні»). Ломоносов - деїст. Його навчання знаменує появу в Росії світської натурфілософії.

«мандруючим університетом» називали Г.С. Сковороду (1722-1794), пропагуючого своє релігійно-філософське навчання в харківській, білгородській і курській губерніях. В центрі його філософії - людина як мікрокосмос. Сковорода виділяє три мири: макрокосмос, мікрокосмос (людина) і мир символів (Біблія), що зв'язує великий і малий мир, ідеально виражаючий їх в собі. Вірячи в безмежну можливість пізнання миру, він переконаний в тому, що джерелом думки є серце. Навчання Сковороди характеризують як «містичний символізм», воно передує філософії слов'янофілів XIX століття.

Проблема людини - в центрі уваги письменника і суспільно-політичного діяча А.Н. Радищева (1749-1802). Грунтуючись на ідеях французьких просвітителів: теорії суспільного договору, природного права, пріоритету закону, Радіщев критикує самодержавство і кріпацтво. В сибірському посиланні він пише трактат «Про людину, його смертність і безсмертя» (1792). Позиція Радіщева в трактаті неоднозначна. З одного боку, він досліджує проблему природного походження людини, його смертності, спираючись на сучасні йому філософські і наукові уявлення, з іншою, визнає безсмертя душі, не зумівши матеріалістично пояснити походження «розумової здатності». У зв'язку з цим Радіщев доповнює матеріалістичне навчання традиційним релігійно-філософським.

Таким чином, до початку XIX століття засвоюються основні ідеї західної філософії, оформляється ряд областей філософського знання. В той же час процес становлення оригінальної російської філософії ще не завершився. Вирішальну роль тут зіграла німецька класична філософія, перш за все навчання Шеллінга, пізніше - Гегеля, проникаючі до Росії в перші десятиріччя XIX століття. Саме філософія Шеллінга з'явилася однією з складових частин творчого синтезу, в результаті якого починається новий період в історії вітчизняної філософії.

Цей період пов'язаний з оформленням перших філософських течій в Росії: західників і слов'янофілів. Відмінність між ними - перш за все з питання про шляхи історичного розвитку Росії: західники бачили майбутнє Росії в проходженні Західній Європі, високо оцінювали діяльність Петра I; слов'янофіли, навпаки, звинувачували Петра в порушенні органічного розвитку Росії, яка володіє культурною своєрідністю; вітчизняна культура вимагає створення православної філософії. Відмінності є і з питань онтології і теорії пізнання, але в 30-40-е роки розбіжність ще не була глибокою.

Надалі традицію революційно-демократичної думки в Росії продовжують представники народництва, чиї лідери П.Л. Лавров і Н.К. Михайловский знаходилися під впливом «першого» позитивізму. В цілому в 60- 80-е роки ХIХ століття наголошується переважання позитивізму і природничонаукового матеріалізму (І.М. Сеченов, І.І. Мечників). Нове дихання знаходить релігійно-філософська думка.

Критика сучасної їм культури і суспільства, релігійно-філософські шукання характерні для творчості великих російських письменників Ф.М. Достоєвского і Л.Н. Товстого. В центрі роздумів Ф. М. Достоєвского (1821 - 1881) знаходиться людина, його суперечливе єство. Буття людини - це, перш за все, етичне буття особи, буття вибору між добром і злом. Свобода вибору розуміється в християнському значенні. Людина, в єстві, вільна, але ця свобода може привести до самообожнювання і свавілля («пожити по своїй дурній волі»). Справжня свобода пов'язана з Богом, із злиттям з ним через любов («любитимеш всяку річ і таємницю спіткаєш в речах»). Відмова від свободи на користь «хліба» породжує рабство і пустку. Достоєвский - критик соціалістичного утопізму. Він протиставляє соціалізму мирне об'єднання вищих шарів суспільства з «грунтом», російським народом («почвенничество»). Його християнська антропологія передбачає ідеї екзистенціалізму і персоналізму у вітчизняній і зарубіжній філософії.

Л.Н. Толстой (1828 -1910) виступає як критик культури, закликає до «опрощенні». В своїй «Сповіді» він описує духовну кризу, що охопило його відчуття безглуздя життя. Не знайшовши значення в науці, раціональному знанні, Товстої звертається до віри. Виступаючи як релігійний реформатор, він виходить за рамки християнської традиції. Особа розчиняється на загальному початку (житті, розумі). Релігію, як і інші форми культури і знання, він підпорядковує моралі. Ядро етичної системи - непротивлення злу насильством. Моральна проповідь Товстого зробила помітний вплив на розвиток вітчизняної культури.

Свого щонайвищого розвитку російська філософська думка досягає в другій половині XIX - нач. XX століття, коли з'явилися передумови для утворення філософських систем. Одна з перших і найзначніших систем представлена філософією В.С. Соловьева.

Володимир Сергійович Солов'їв (1853 - 1900) - найбільший російський філософ, що систематизував в своєму навчанні результати попереднього розвитку вітчизняної філософії. Основні роботи - «Критика відвернутих почав»(1880), «Читання пробоголюдяність» (1878-1881), «Виправдання добра»(1897). Він вперше в російській філософській традиції створив самостійну теософську систему, засновану на ідеях християнства і німецького діалектичного ідеалізму. Його безпосередні попередники у вітчизняній філософії - слов'янофіли.

В творчій діяльності Соловьева важливе місце займає проект возз'єднання церков, спроби його здійснення. Філософ бачить в світі протистояння двох спокус: спокуса Заходу - «безбожна людина», спокуса Сходу - «нелюдяне божество». Покликання Росії - це «покликання релігійне у вищому значенні цього слова». Воно полягає в об'єднанні церков. Солов'їв пропонує проект всесвітньої теократії, в якій очолюючу роль грала б католицька церква (теократія - політична система, заснована на правлячій ролі церкви). Проявляючи симпатії до католицизму, Солов'їв закликав до національного самозречення в ім'я загальнолюдської задачі, займаючи, таким чином, особливе місце в історичній суперечці слов'янофілів і західників. Останніми роками життя він розчарувався в своїй теократичній утопії, ним опановують думки про кінець історії. («три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії» (1900)).

Солов'їв відроджує філософію усеєдності, яка йде своїми коренями у філософію досократиків, в старогрецькі культи. Це особливий вид релігійної філософії, в центрі якої вчення про Абсолют як «усеєдності». Абсолют, на відміну від християнського Бога-Творця, є основою становлення миру, пов'язаний з світом. Він породжує «інше» - мир, щоб проявити себе в ньому. Але мир - це недосконале буття. Природі властива ворожнеча, прагнення до самоутвердження окремого буття. В той же час природа не відрізняється принципово від Бога, це тільки інша комбінація елементів, менш вчинена. Реальний мир виникає в результаті втрати кожною окремою істотою безпосереднього зв'язку з Богом. Початкова єдність порушується. Воно виявляється тільки через людство, в якому зберігається «вічна душа миру». Людство, таким чином, це боголюдяність.

Вчення про боголюдяність, про особливу роль людини - важлива складова частина філософії «всеєдності». У філософії Соловьева важливу роль грає поняття «душу миру», що бере почати у філософії Платона і неоплатонізмі. Мир, відпавши від Бога, розпався на безліч ворогуючих елементів. Його рятує від руйнування «світова душа», вона «сущий суб'єкт тварного буття». Ця «душа», через свій зв'язок з Богом, прагне відновити втрачену єдність. Вся еволюція миру - це прагнення «душі» подолати хаос і возз'єднувати мир, недосконалий і вчинений. Торжество Софії (Божественної премудрості) означає відновленнявсеєдності. Але розуміння Софії у Соловьева містичне. Разом з тим його вчення про Софію відкриває традицію софіології в російській релігійній філософії.

Підкреслюючи всесвітню місію людини, Солов'їв, проте розчиняє особу в загальності людства. Первинна реальність є людство, а не окрема особа? людство є істота, що стає абсолютним через загальний прогрес. Його цікавить тема «людства в цілому», званому «усеєдною особою». Зусиллям людства (через одухотворення людини, розвиток свідомості, засвоєння божественного початку) відновлюється втрачене всеєдність. В цьому значення історичного процесу. Навчанню Соловьева властивий еволюційно-історичний погляд на буття. Для відновлення всеєдності важливе зародження єдності між підлогами. Любов - найважливіша рушійна сила розвитку.

Відновлення всеєдності - це торжество добра. Солов'їв вірить в позитивну силу добра. Зло - лише недолік добра. В кінці життя мислитель приходить до думки про більш глибокі підстави зла в світі. Він також підкреслює важливу роль краси в процесі відновлення всеєдності. Мистецтво повинне продовжувати художню справу, почату природою. Філософ затверджує позитивний ідеал єдності істини, добра і краси.

Ідея «всеєдності» має свій гносеологічний аспект. Солов'їв розвиває запропоновану слов'янофілами концепцію «цільного знання», що припускає єдність знання і віри. Вона робить можливим і раціональне, і досвідчене пізнання. Солов'їв підкреслює значення інтелектуальної інтуїції як первинної форми цільного знання. «Всєєдінство» не зрозуміло тільки засобами наукового пізнання. Філософія - цей цілісний роздум про світ, що сполучає теоретичне пізнання і практику етичного життя. Основу "істинної філософії" Солов'їв бачить в містицизмі. Вчення про пізнання В.Соловьева припускає інтеграцію різних видів пізнання в єдине ціле.

Філософія В.Соловьева, його творчість як поета-символіста сприяли відродженню інтересу до релігійно-філософської думки в Росії. Навчання російського мислителя починає традицію філософії всеєдності в Росії, серед представників якої Сергій і Євгеній Трубецкие, С.Н. Булгаков, Л.П. Карсавін, П.А. Флоренській. Значна роль Соловьева і в становленні феномена російського космізма.

Відроджена Соловьевим філософія всеєдності має тривалу історичну традицію. Її створювали деякі середньовічні філософи, Н. Кузанській. Для вітчизняної філософії всеєдності характерні: зближення Бога і Миру і тяжіння до пантеїзму, прагнення з'єднати релігію, науку і мораль у вченні про Софію (софіологія).

З філософією всеєдності пов'язана і значуща для вітчизняної філософії і науки традиція російського космізма. Російський космізм - особливий світогляд, що одержав розвиток в XIX - XX століттях. Його ознаками вважаються:

1) розгляд миру, космосу як єдиного цілого, людини - в нерозривному зв'язку з космосом;

 2) активно-еволюціоністське розуміння космосу, в розвитку космосу вирішальну роль грає творча активність людини, у зв'язку з чим передбачається перетворення людини;

3) підкреслення ролі науки в перетворенні космосу;

4) визнання необхідності з'єднання зусиль людей, єдності («соборності») людства. В ідеології космізма важливе місце займають ідеї подолання смертності людини, освоєння космосу, любові як зв'язуючої і перетворюючої сили. У вітчизняному космізмі виділяють релігійно-філософський космізм (В. Соловьев і традиція всеєдності, Н. Федоров, Н. Бердяєв) і природничонауковий (Н. Розуму, До. Циолковській, А. Чижевській, В. Вернадській).

Один з найяскравіших представників релігійної течії в космізме - Н.Ф. Федоров (1829-1903) . В роботі «Філософія загальної справи» він представив оригінальну релігійну утопію. Мислитель підкреслює, що «людство покликане бути знаряддям Божим в порятунку миру». В навколишньому нас Всесвіті переважають хаос і ворожнеча, ведучі до руйнування. Зупинити цей процес можна, перетворюючи мир на основі з'єднання науки і релігійної віри, подолання «небратерських» відносин між людьми, об'єднання їх навкруги проекту «Загальної Справи». Порятунок миру - задача самого людства. Рішення цієї задачі припускає наукове управління природою, подолання кінцівки в часі і просторі: освоєння нових світів в космосі і влада над смертю. Особливо оригінальна ідея поетапного воскресіння всіх предків на основі використовування наукових досягнень. Лише усунувши несправедливість по відношенню до предків, можна подолати роз'єднаність і досягти загального блага.

На початку ХХ століття в духовній культурі Росії відбувається світоглядний поворот - «релігійно-філософське відродження» (В. Зеньковській). Від матеріалізму до релігійного пошуку звертаються такі крупні філософи, як Н. Бердяєв, З. Булгаков, З. Франк. Виникають релігійно-філософські суспільства. Цей поворот в свідомості частини інтелігенції оформився в збірці «Віхи».

Релігійне відродження в Росії загострило суперечки філософів ідеалістичного і матеріалістичного напрямів. Останнє представлене в першу чергу марксизмом, в розповсюдженні якого в Росії в кінці XIX століття велику роль зіграв Г.В. Плеханов (1856- 1918), один з найбільших філософів-марксистів. Плеханов займався проблемами історії філософії, етики, естетики, теорії пізнання і матеріалістичного розуміння історії.

З середини 90-х років XIX століття визначаючу роль в розвитку вітчизняного марксизму грає В.І Ленін (1870-1924). Він займався в основному проблемами соціальної теорії і практики: розробив теорію імперіалізму як вищої стадії капіталізму, теорію соціалістичної революції.

Новий етап в історії вітчизняної філософії починається після революції 1917 року. Філософія марксизму стала складовою частиною офіційної ідеології. Представники інших напрямів або емігрували (С.Л. Франк, И. Лосский і інші), або були репресовані і загинули (П.А. Флоренській, Р. Шпет). В 1922 році з Росії був відправлений «філософський пароплав», на якому були вислані десятки ведучих філософів і діячів культури. Оригінальна вітчизняна філософія емігрувала.

В Радянському Союзі в 20-30-е роки формувалися офіційні стандарти інтерпретації філософії діалектичного і історичного матеріалізму, процес контролювався партією і державою. Так, боротьба механістів і діалектиків закінчилася перемогою останніх, але в 1931 році вони були оголошені «меншевиціким ухилом». Деяке пожвавлення філософської думки починається з середини 50-х років. В той же час в історії радянської філософії гідне місце займають яскраві дослідники: А.Ф. Лосев, В.Ф. Асмус, Э.В. Ильенков і ін. З кінця 80-х років починається процес повернення емігрантської частини вітчизняної філософії ХХ століття, відкривається можливість відновлення втраченої єдності національної культури. З'явилися передумови для подальшого розвитку філософії, яка є творчий пошук вільної особи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Філософія: Підручник. - 3-е изд., перероблене і дополненое - М.: ТК Велбі, Ізд-во Проспект, 2003. - 608 з.

2. Андрейченко Г.В., Грачева В.Д. Філософія. Підручник. - Ставрополь: Ізд-во СГУ, 2004. - 245 з.

3. Балашов Л. Е. Філософія: Підручник. 2-а редакція, із змінами і доповненнями.- М.; 2005. - 672 з.

4. Канке В А. Філософія, Історичний і систематичний курс: Підручник для вузів. - М., 2003.

5. Смірнов І. Н., Тітов В. Ф. Філософія: Підручник для студентів вищих учбових закладів. Видання друге, виправлене і доповнене.- М.:2004.- 288 з.

6. Спиркин А.Г. Філософія: Підручник для технічних вузів. - М.: Гардаріки, 2004. - 368 з.

7. Панарина А.С. Філософія історії: Навчань. Допомога - М.: Гардаріки, 2004. - 432 з.