Особливості при розгляді держави, як суб'єкта МПП

1.4  Особливості при розгляді держави, як суб'єкта МПП

Держава, як вказувалось вище, може вступати в різноманітні майнові відносини з іноземними юридичними та фізичними особами. Крім того, держава може виступати в цивільному обороті в якості спадкоємця відумерлого майна (ст. 1277 ЦКУ) або спадкоємця за заповітом (ст.1235 ЦКУ) [1]. Різним є становище держави і в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові (міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації).

Існує декілька поглядів на державу як суб'єкт міжнародного приватного права. Одні вважають державу особливим суб'єктом права, оскільки немає такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, які регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного. Інші додержуються точки зору, що держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не в якості двох осіб «казни» (фіска) - суб'єкта влади і «купця» - суб'єкта цивільних правовідносин, а в якості суверена.

Однак, участь держави у відносинах, які регулюються МПП, має і свою специфіку. Це пов'язано з особливою природою і суттю держави - володінням державним суверенітетом як ознакою, яка характеризує державу. Державний суверенітет означає верховенство держави в рішенні всіх внутрішніх і зовнішніх питань в межах своєї території і компетенції, незалежність однієї держави від іншої в рішеннях, діях, відповідальності, правовому регулюванні.

Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту Статуту ООН, в статті 2 дав таке тлумачення суверенітету держави, яке має фундаментальне значення: «Під «суверенною рівністю» розуміється: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується невід'ємним правом повного суверенітету; в) особистість держави користується повагою, правом на територіальну цілісність і політичну незалежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій обов'язок» [8,281].

З цього випливає, що жодна держава не може здійснювати стосовно іншої держави які-небудь примусові заходи, не сумісні із суверенітетом держави. Принципи суверенної рівності і поваги суверенітету закріплені в багатьох міжнародних документах, а саме: «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відношень та співробітництва між державами у відповідності із Статутом Організації Об'єднаних Націй» від 24 жовтня 1970р., «Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі» від 01 серпня 1975р., «Паризької хартії для нової Європи» 21 листопада 1990р. та ін.

Концепція участі держави в цивільно-правових відносинах знайшла своє відображення як в законодавстві України - ст. 167-169 ЦКУ [1], так і в законодавстві Російської Федерації - розділ 5 ЦКРФ [4] та Республіки Білорусь - розділ 5 ст. 124-127 ЦКРБ [5].

Закінчуючи перший розділ курсової роботи, можна зробити наступні висновки:

1)  Правовідносини, в яких учасниками є дві держави, або дві міжурядові організації, або держава і міжурядова організація знаходяться в сфері дій міжнародного публічного права.

2)  Держава, як суб'єкт міжнародного приватного права може входити до складу правовідносин, які регулюються нормами МПП, коли контрагентом по операціях (або іншою стороною в правовідносинах) є фізична, або юридична особа.

3)  Участь держави у відносинах, які регулюються МПП, має свою специфіку, пов'язану з особливою природою і суттю держави - володінням державним суверенітетом як ознакою, яка характеризує державу.

4)  Державний суверенітет означає верховенство держави в рішенні всіх внутрішніх і зовнішніх питань в межах своєї території і компетенції, незалежність однієї держави від іншої в рішеннях, діях, відповідальності та правовому регулюванні.

5)  Україна є в цілому рівноправним з юридичними та фізичними особами суб'єктом міжнародного приватного права. Міжнародні приватно-правові відносини, в яких одною стороною виступає держава Україна як суб'єкт міжнародного приватного права, а іншою - іноземна фізична чи юридична особа, - є горизонтальними, тобто такими, що будуються на принципах диспозитивності та юридичної рівності сторін.

2. Імунітет держави за міжнародним правом

2.1 Види імунітетів держави

Слово «імунітет» має своє походження від латинського слова «immunitas» - звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає в непідпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають юрисдикційним імунітетом.

Для визначення імунітету важливе значення має його правове обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту, суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю - comіtas gentіum. Але вже з ХІХ ст. американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу, з самого початку існуючої практики незалежність та суверенітет держави служили головним обґрунтуванням імунітета, як принципа міжнародного права.

Імунітет держави виявляється в тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило «par in раrеm non habet imperium» («рівний не має влади над рівним»). Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав. Таким чином, імунітет держави в приватноправовій сфері є наслідок прояви суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції: «par іn parem non habet jurіsdіctіonen».

Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, яке належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусового характеру (накладенню арешту тощо).

В теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави:

-  судовий

-  від попереднього забезпечення позову

-  від примусового виконання рішення

-  майновий (власності).

Судовий імунітет полягає у непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу.

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову. Це означає неможливість накладення арешту на державну власність, заборону здійснювати певні дії державним органам іноземної держави в порядку забезпечення позовних вимог.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусового виконання судового рішення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи в порядку забезпечення позову чи в порядку примусового виконання вже винесеного судового рішення навіть стосовно державних морських суден, які перебувають у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати.

Майновий імунітет означає недоторканність державного майна: відносно державного майна в мирний час не можуть бути застосовані будь-які заходи по вилученню або націоналізації з боку іншої держави.

Вищеперелічені види імунітету держави мають загальну рису: необхідність отримати згоду держави для здійснення певних дій з боку іншої держави. Без згоди держави вельми скрутно притягнути її, як відповідача до участі в судовому розгляді, накласти арешт на майно або примусово виконати рішення. За загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Принцип імунітету держави відображений у внутрішньому законодавстві абсолютної більшості країн світу. Так в ЗУ «Про міжнародне приватне право» судовому імунітету присвячена ст. 79 [2]. В ЦКРФ ст. 127 регулюються цивільні відносини за участю іноземних юридичних осіб, громадян і держав. Положення, яке міститься в ній, є відсиланням і містить правило про те, що особливості відповідальності Російської Федерації і суб'єктів РФ в міжнародних цивільно-правових відносинах визначаються законом про імунітет держави і його власності. На даний час імунітет іноземних держав в Росії регулюється ст. 401 Цивільно-процесуального кодекса РФ і ст. 251 Арбітражного процесуального кодекса РФ. Ст. 401 ЦПК РФ затверджує імунітет іноземної держави від позовів в судах Російської Федерації, якщо інше не передбачене федеральним законом (поки такого закону немає) або міжнародним договором РФ. В той же час, ст. 251 АПК РФ гарантує імунітет тільки в тих випадках, коли іноземна держава виступає «як носій влади». Звідси витікає, що на випадки, коли вона виступає в іншій якості, імунітет не розповсюджується. Державна Дума Росії прийняла в першому читанні ще в 2005р. законопроект «Про юрисдикційний імунітет іноземної держави і його власності». Проте подальших дій з ухвалення даного законопроекту поки не проводилося. В Республіці Білорусь принцип судового імунітету при участі іноземної держави розглядається в ст. 239, а також в ст. 553 Господарського процесуального кодекса РБ. Згідно ст. 553 ЦПК РБ, пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, що знаходиться на території Республіки Білорусь, можуть бути допущені лише з відома компетентних органів даної держави.

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлений в судах цієї ж держави. А в судах іншої держави - тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи виразу згоди різні.

По-перше, через уповноважених на це осіб.

По-друге, така згода може бути виражена державами на взаємних та добровільних засадах у звичаєвій чи конвенційній нормі публічного міжнародного права, зокрема, у багатосторонньому чи двосторонньому договорі з торговельних відносин. Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикції є Європейська (Базельська) Конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 p., чинна з 11 червня 1976 p. (ратифікували - Австрія, Бельгія, Велика Британія, Кіпр, Нідерланди, Німеччіна, Португалія, Швейцарія. В стадії ратифікації – Франція, Данія, Швеція).

Серед міжнародних конвенцій, норми яких є виразом волі держав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держави, є Брюссельська конвенція «Про уніфікацію деяких правил імунітету державних суден» від 10 квітня 1926 p. та Додатковий протокол до неї від 24 травня 1934 р.

Міжнародні договори України також можуть мати норми стосовно юрисдикції. Про це свідчить, зокрема, ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», де вказано, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання в процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами та арбітражними судами України, а також - за згодою сторін спору - Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачене міжнародними договорами України [3].

По-третє, згода може бути виражена у письмовому контракті, тобто в документі, підписаному фізичними чи юридичними особами, або укладеному шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію контракту, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна сторона стверджує про наявність згоди, а інша проти цього не заперечує. З метою реалізації ст. 38 ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» [3], яка вказує на вибір суб'єктами правовідносин компетентних органів для розгляду спору, допускається складення арбітражної угоди (арбітражного застереження). В угоді має бути посилання на документ, який містить арбітражне застереження, що є частиною угоди. Угода має бути укладена в письмовій формі. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження по справі та направити сторони до арбітражу, коли не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Якщо ж позов пред'явлено на підставі арбітражного застереження, арбітражний розгляд може бути розпочато або продовжено, й арбітражне рішення може бути винесене, доки суперечки про підсудність чекають розв'язання у суді. Зазначений спосіб надання згоди держави на розгляд спору в іноземному суді (арбітражі, третейському суді) використовується найчастіше.

В четвертих, якщо такої згоди немає, то контрагент за договором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним в сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сферах застосування цього принципу. В 2004 р. Генеральною Ассамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про юрисдикційний імунітет держав і їхньої власності. Проте, ця конвенція набуде чинності тільки після того, як її ратифікують 30 держав.