Події на Запоріжжі після придушення повстання

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання

Так закінчилася ця жахлива трагедія, в якій, на сором Запорожжю, брали участь до 300 його козаків, нехай простих і грубих сіромах, але вони так заплямували славу низового війська, що досі і в Росії, і в Польщі впевнені, що вся уманська різня була справою обдуманою й сповнялася через Запорожжя. Більшість із них убита або страчена в Києві, решта втекла в свої степи і тут спіймана роз'їзними командами й покарана в Січі. їхні показання є джерелом свідчень про цей предмет, котрий досі лише поляками був описаний.

Та міра тяжких випробувань для «славного Запорожжя» ще не вичерпалась. Всередині самого Коша запорожці "миром не насолоджувалися. Безначальність і непокора все більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожували громаді остаточним руйнуванням^ Ми наведемо тільки два сумних і різких приклади, аби довести, яким хитким був добробут цього застарілого ордену.

26 грудня 1768 року, тобто на другий день свята Різдва Христового, коли кошовий Петро Калнишевський на загальній військовій раді, побажавши старшині й усьому війську щасливого свята, повідомив їм монарші повеління з нагоди загрози Росії війни з Туреччиною і за звичаєм запитав: «А що, братчики, будемо робити?» — натовп озброєних козаків, здебільшого сіроми, перепинив його промову, розігнав збори й опісля з сокирами та шаблями кинувся на оселі старшин, пограбував або зруйнував їх. Тоді ввірвався до пушкарні, тобто військової в'язниці й, звільнивши звідти ув'язнених і вже засуджених Кошем (за гайдамацтво у Польщі) злочинців, озброїв їх і хотів підбурити все військо. Але до того ієромонах Володимир, начальник Січових церков, та курінні отамани, старі й заслужені козаки куренів своїх не допустили. У сум'ятті кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, й головні старшини втекли Дніпром із Січі й сховалися в Кодаку під захистом гармат і вірного товариства Кущівського куреня, а тим часом послали гінця до графа Румянцева з донесенням про таку сумну подію. Славетний генерал і суворий охоронець порядку у величезному довіреному йому краї граф Румянцев негайно відправив у Січ осавула генеральної артилерії (малоросійської) Кологривого для оголошення війську свого наказу в якому вимагав безумовної покори Кошу, осуду й видачі призвідців бунту, повернення до колишнього порядку. Разом з тим він дозволяв винуватцям викласти свої скарги на старшину, якщо вони були нею скривджені. За це обіцяв якщо не прощення імператриці, то хоч пом'якшення заслуженої кари винуватцям. Ці погрози й старання курінних отаманів знищили зло в самому його зародку.

Другий приклад ми знайшли від 1769 року, коли після першої кампанії військо повернулося в Січ на зимівлю. 7 грудня того року в Корсунському курені, коли все товариство сіло за спільний стіл і за, звичаєм стало міркувати, кому наступного року від цього куреня йти за всемилостивим жалуванням, козак Микита Дорошенко назвав свого отамана Петра Островуха й колишнього отамана Мусія Скапу зрадниками, а коли Скапа за отамана заступився, то Дорошенко і ще п'ятеро козаків встали з-за столу й почали його лаяти й докоряти золотою медаллю, котру він носив на знак того, що був депутатом у комісії для складання Нового Уложення. Не вдовольнившись цим, як тільки обід закінчився і курінний отаман вийшов, ці козаки, схопивши Мусія Сжапу, били його, мучили й, мабуть, умертвили б, якби один із товаришів козак Михайло Кабан не кинувся на лежачого і не закрив його собою. Довідавшись про це, кошовий звелів команді своїй взяти їх під варту, що, незважаючи на опір куреня, було виконано. Оскільки час був воєнний, то Кіш, прагнучи зразково покарати винних, передав їх до Новосіченського ретраншементу і попрохав російського коменданта судити їх при запорозьких депутатах. Минуло ще два місяці, і військо Запорозьке куренями виступило в похід. А 4 березня 1770 року до судді Миколи Тимофійовича Косапа, який правив у Коші, прийшли депутати від Корсунського куреня з вимогою випустити із в'язниці винних їхніх товаришів, інакше вони ні комонно (кінно) в похід, ні човнами по Дніпру не підуть. Суддя відмовив і підтвердив необхідність слухатися Коша, але вони, хоч із Січі виступили, але стояли партіями на річці Базавлук й оголосили, що вони собі іншого отамана обрати хочуть. Тоді кошовий, перебуваючи в поході і не маючи змоги повернутися в Кіш, попрохав головнокомандувача графа П.І. Паніна допомогти йому відправити цих засуджених до виключення із війська й подальшого заслання на Сиберію. З волі графа регулярні війська, які були поблизу Січі, взяли винних і відправили до Більовської фортеці, а звідти на каторжну роботу. Так зовні заспокоїлася ця справа, але невдоволення зачаїлося у війську і в березні 1770 року чимало козаків Щербинівського куреня змовилися кошового Петра Калнишевського й старшину убити, російський гарнізон з ретраншементу вигнати й, обравши кошовим Пилипа Федорова,- вже геть немічного, підкоритися Туреччині. На щастя, змовників було вельми не багато і, будучи напідпитку, вони розповіли про це одному священику, який доповів про все Кошу, і так усе було перепинено завчасно.

Проте всі ці окремі пригоди, суперечки й злочинні наміри припинилися у зв'язку із загальнонародним і національним лихом — вторгненням татар у край запорозький і розв'язаною через те війною із Туреччиною; а це поглинуло всезагальну увагу [435-444, 1].

РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИ ПОВСТАННЯ

Велике антифеодальне і національно-визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина, становить одну з найвидатніших подій в історії України. Коліївщина була кульмінаційним моментом в боротьбі, що не стихала протягом майже всього XVIII ст. і була спрямована проти феодально-кріпосницької системи, визиску та національного гноблення. В умовах Речі Посполитої, до складу якої входило у XVIII ст. українське Правобережжя, до національного гноблення долучалися і релігійні переслідування, отже, не дивно, що вся боротьба мала виразне релігійне забарвлення.

Серед різних аспектів дослідження Коліївщини особливо мало вивчене питання про зв'язки українських повстанців з експлуатованим населенням інших країн. Питання це дуже важливе і цікаве, оскільки йдеться про зародження і розвиток класової солідарності трудящих, усвідомлення спільності їхніх інтересів та завдань.

Зародження елементів класової солідарності мало місце задовго до Коліївщини і навіть до визвольної війни 1648—1654 рр. Вперше ці елементи виразно виявилися під час селянсько-козацьких повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. їх дальший розвиток залежав від ступеня розвитку класової боротьби, її організованості та масштабів і, насамперед, від усвідомлення трудящими масами причин їхнього тяжкого становища. На жаль, ми ще дуже мало знаємо про все це і, зокрема, стосовно до Коліївщини. Ми ще не маємо точного, наукового визначення причин відносно слабкої організованості повстанців 1768 р. А проте нас не може не цікавити питання, чому це повстання, відбувшись майже через сто років після визвольної війни середини XVII ст., значно поступалося їй своєю організованістю і дисципліною. Без сумніву, цей факт наклав свій карб і на процес усвідомлення трудящими України спільності інтересів з трудящими інших країн.

Щоб відповісти на це питання, необхідно всебічно вивчити умови життя народних мас, соціально-економічні, політичні і юридичні обставини формування світогляду пригноблених. Цілком зрозуміло, що в невеликій доповіді дати таку розгорнуту картину складного процесу визрівання елементів класової свідомості і, зокрема, усвідомлення спільності інтересів покріпаченого селянства України та суміжних з нею Польщі, Білорусії, Литви і Росії неможливо. Отже, спробуємо спертися на деякі вже відомі в радянській історіографії дослідження про становище народних мас на Україні XVIII ст. і характер класової боротьби пригноблених. В дослідженнях повстання на Правобережній Україні 1768 р. зрідка, але, на наш погляд, справедливо називається селянською війною. Ця назва вживається не часто, і зміст її не розкривається.

У марксистській історіографії існує класичний зразок дослідження селянської війни як певного етапу в розвитку класової боротьби. Ми маємо на увазі працю Ф. Енгельса про селянську війну в Німеччині 1525 р. Весь виклад в ній доводить, що селянська війна — явище історичне, яке виникає на певному щаблі розвитку суспільства; вона на відміну від попередніх локальних повстань виникає на всій або більшості території країни і втягує до лав повстанців відповідну кількість населення. Такі масштаби повстань робляться можливими лише в період формування в країні економічних зв'язків, обумовлених розвитком продуктивних сил. Брак всебічного дослідження соціально-економічної історії України XVIII ст. є причиною того, що термін «селянська війна» вживається стосовно до подій 1768 р. якось нерішуче, випадково і без належних висновків. Над дослідниками тяжіє ще традиція недиференційованого підходу до антифеодальних повстань, що відбувалися протягом століть. У кращому випадку в описах істориків говориться про кількісну різницю, про повстання більші і менші. Якісні відмінності не зазначаються, внаслідок чого численні повстання мають вигляд близнят. У їх характеристиках монотонно повторюються положення про стихійність, слабку організацію, локальність і безперспективність селянської боротьби. Під цю своєрідну зрівнялівку потрапила і Коліївщина, хоч подекуди, як уже зазначалось, її називають, на відміну від інших повстань, селянською війною. Брак належного обгрунтування такої назви, а в зв'язку з цим і певних висновків щодо досягнутого рівня класової боротьби, має пряме відношення до теми даної доповіді. Адже саме з переростанням локальних антифеодальних повстань у селянські війни вперше виникає потреба в об'єднанні спільних зусиль братів по класу, пригнобленого селянства різних країн, насамперед сусідніх, найближчих територіально (звичайно, при наявності спільних соціально-економічних умов існування).

Найактивнішим носієм ідеї об'єднання зусиль пригноблених різних країн була категорія населення, яку Ф. Енгельс стосовно до історії Німеччини охарактеризував як плебейську частину повсталих. Це була та категорія населення, з якої формувався передпролетаріат. Однією з рис селянської війни всюди була поява поряд з селянськими повстанцями передпролетаріату. Останній з самого початку проголошував нові гасла та ідеї, хоч ще в утопічній, фантастичній формі. Він виступав, як зазначає Ф. Енгельс, з червоним прапором в руках і з гаслом єдності на вустах В ембріональній формі передпролетаріат висував ідеї, притаманні його природі, ідеї, які розвивалися і очищалися від фантастичних рис разом з процесом перетворення передпролетаріату в зрілий пролетаріат. Серед цих ідей була й ідея міжнародного єднання трудящих мас. В наявності досить значної частини повстанців, що походила з середовища міського плебсу, численних наймитів, котрі працювали на різного роду промислових підприємствах, в мануфактурах по виробництву скла, заліза, поташу, селітри, паперу, цегли, тканини тощо, сьогодні дослідники не мають сумнівів. Загальновідомо, що саме наймити з промислів були часто керівниками повстанців, стояли на чолі гайдамацьких загонів.

Думається, що ми маємо всі підстави вважати, що Україна XVIII ст. опинилася в становищі, яке більш, ніж будь-коли раніше сприяло усвідомленню народними масами спільності інтересів трудящого люду і розумінню необхідності спільної дії з експлуатованим населенням Речі Посполитої. Політика польської шляхти і магнатів, української старшини, що домагалася нобілітації, заходи уряду по зміцненню становища панівних класів, підтримка католицьким духовенством феодально-кріпосницької системи — все це наштовхувало просту людину на думку, що пани всюди однакові. Ці самі думки визрівали і в селян Лівобережної України та Росії. Про це свідчать* численні факти участі українських селян, наймитів і козаків у повстаннях в Росії XVII— XVIII ст. і, навпаки, участі російських селян, козаків і солдатів в антифеодальній боротьбі українського народу. Особливо переконливо про це говорять факти з історії Коліївщини.

Але боротьба українського селянства відігравала важливу роль в процесі розвитку антифеодальної боротьби не лише сусідніх країн — Польщі, Білорусії і Литви. Об'єктивно вона мала значно ширше значення, займаючи місце в довгому ланцюгу повстань і війн, спрямованих проти всього європейського феодалізму. Виходячи з марксистського принципу єдності світового суспільного процесу, слід визнати, що кожне велике антифеодальне повстання в будь-якій країні завжди становило внесок у спільну справу європейського прогресу. Воно об'єктивно сприяло знищенню або ослабленню феодальної реакції і утвердженню нового, прогресивного на той час ладу, спочатку в його окремих проявах, а пізніше як системи. Не випадково феодальні уряди Франції, Швеції, Італії і Угорщини в середині XVII ст. були так налякані подіями визвольної війни на Україні. Особливо показовим є те, що Англія після буржуазної революції 1648 р. налагодила зв'язки з козацьким урядом Богдана Хмельницького в той час, як феодальна Франція запропонувала польському феодальному урядові воєнну допомогу для придушення «ребелії» на Україні. З аналогічною пропозицією звертався до польського уряду і посол Швеції. Така поведінка була продиктована цілком правомірним побоюванням, що антифеодальний рух з України може перекинутись на територію Польщі, де селянство стогнало під страшним феодальним гнітом і готове було повстати при першій можливості, а з Польщі — поширитись і на інші країни, сіючи дух непокори і боротьби. Адже, як писав в той час поет Самуїл Твардовський, «пожарище з України дуже швидко присунулося до берегів Сяну і Вісли». Повстанці в Польському Підгаллі 1651 'р. на чолі з Косткою Наперським з надією прислухалися до подій на Україні і чекали на допомогу козаків Хмельницького. Не приховуючи тривоги, папський нунцій Торрес радив польському королю докласти всіх сил, щоб скоріше «відірвати голову гідрі, котра може породити своїм отруйним подихом повстання не тільки в Польському королівстві, але й в інших країнах»

Аналогічна ситуація склалася на Україні і в XVIII ст., особливо коли майже безперервний гайдамацький рух на Правобережжі в 1768 р. переріс у селянську війну, в якій брали участь десятки тисяч людей. В цей час феодальні уряди Туреччини, Угорщини, Пруссії з великим занепокоєнням стежили за ситуацією на Україні. Було наказано збільшити на кордонах з Україною кількість сторожі, щоб запобігти проникненню звідти чуток про розправу кріпаків з панами. А рух тим часом ширився. Під його впливом почалися заворушення селян на Лівобережній Україні і Слобожанщині, що входили до складу Російської держави. Відбулося повстання сіроми проти старшини на Запоріжжі.

Посилився рух опришків у Галичині і Закарпатті, що, в свою чергу, відбилося на пожвавленні руху селян у польському Підгаллі, де ще жили спогади про повстання під проводом Костки Наперського в середині XVII ст.

Відомості, що так чи інакше проникали з України на сусідні території, сприяли посиленню антифеодальних рухів у Білорусії, Литві, Валахії й Угорщині. З новою силою прокидалося притаманне людям праці почуття солідарності, почуття, яке виховувалось протягом століть силою самих обставин життя. Елементи інтернаціональної свідомості, якими б малими не були, становили органічну частку світогляду трудящих мас. його ніколи не вдавалось викорінити з народної свідомості. Тут були безпорадними будь-які зусилля панівного класу, його найхитромудріші і най-підступніші заходи, зрада певної частини повстанців, зокрема представників старшини і міського патриціату, розпалювання правлячою верхівкою ворожнечі серед трудящих різних національностей.

Природні для народного світогляду інтернаціональні почуття виявлялися завжди з особливою силою саме під час великих народних повстань. У XVIII ст. антифеодальна боротьба на Правобережній Україні була найбільшим напруженням класової боротьби в Речі Посполитій взагалі. Атмосферу близької бурі в Польщі, на думку сучасників, раз-у-раз наелектризовували народні повстання і постійний рух незадоволеного рабським становищем українського селянства Під впливом широкого гайдамацького руху на Україні напередодні 1768 р., в Польщі з'явився так званий «Проект конфедерації хлопської», в якому були заклики до селян Речі Посполитої повставати проти спільних ворогів — панів-кріпосників, проти системи тиранії.

Цей документ, відомий ще під назвою Торчинського маніфесту², був поширений на Україні в 1768 р. на польській і українській мовах. Він свідчив не лише про намагання принаймні якоїсь частини пригноблених об'єднати свої зусилля проти класового ворога, але й про наявність у повсталих певної програми дій. Адже саме ця сторона антифеодальних повстань особливо мало досліджена істориками. Нам відомі в деталях факти повстання, його причини, картина його придушення, але ми дуже мало, а то й нічого не знаємо про те, що думали повстанці, яка була мета їх дій. Думається, що саме з цим зв'язане властиве деяким історикам певне перебільшення моменту стихійності і безпорадності селянських повстань.

У ТорчинськОму маніфесті є виразно сформульована вимога ліквідації кріпосницької системи, запровадження спадкового права селян на їхній землі, права користування лісними угіддями, обмеження підводної повинності. Маніфест вимагав допуску селян до органів місцевого управління. Автори його загрожували панам знищенням і недвозначно натякали на часи Богдана Хмельницького та Костки Наперського. Сама по собі ця згадка говорить про свідоме прагнення до об'єднання антифеодальних сил України й Польщі. Автор чи автори Торчинського маніфесту відчували наближення широкої хвилі антифеодальних рухів у Речі Посполитій і, користуючись з сприятливої ситуації, звертались до селянських мас різних національностей з такими словами: «Настав час вибитися з рабського стану, якого не терплять наші брати в жодній спадковій монархії і навіть в турецьких володіннях».

Про те, що Торчинський маніфест мав під собою широку соціальну базу, інакше кажучи, був виразом думок і прагнень широких кіл населення не лише частини, але й всієї Речі Посполитої, говорять його реальні наслідки. Налякані можливістю об'єднаних дій пригноблених у Речі Посполитій, правлячі кола видали законодавчий акт про обмеження влади шляхти над селянами. Заборонялося свавільно страчувати селян. Це був перший за довгий ряд віків акт обмеження, або, принаймні, спроба обмеження влади феодалів у Речі Посполитій. Ми маємо тут яскравий приклад того, як класова боротьба поступово вносила зміни у феодальне законодавство.

Під час Коліївщини, що спалахнула 1768 р. і останні події якої припадають на 1771 р., повстання селян мали місце в районі Любліна, в Мазовії, в околицях Пшедбожа та в інших місцях Польщі. Особливо поширеною формою боротьби з давніх часів в Речі Посполитій були втечі селян, які раз-у-раз набирали масового характеру. Поступово ці втечі призвели до своєрідного обміну місцями. Якщо з Польщі селяни втікали в Білорусію, то з Білорусії вони втікали на Україну. Наявність на Україні такої «віддушини», як запорізькі степи, була однією з причин того, що Україна стала місцем зосередження втікачів з усіх інших земель Речі Посполитої. Ця обставина також сприяла вихованню почуття інтернаціональної єдності трудящих. Україна, як свідчать документи, притягала до себе «хлопів» з Польщі, Литви, Білорусії, Росії і навіть з інших, територіально віддалених країн. 1764 р. уряд Речі Посполитої став перед фактом, що Мозирський повіт обезлюднів,— селяни повтікали на Україну Природно, що тікали люди найбільш рішучі, непокірні, сміливі та ініціативні. їх приваблював дух непокори і бунтарства, що ширився по Україні козацтвом. Тут виробився своєрідний психологічний тип людини, що протистояв будь-яким зазіханням на її свободу. Говорячи про козацькі області на Україні і в Росії, В. О. Голобуцький цілком справедливо зазначав, що це були своєрідні пробоїни в феодально-кріпосницькій системі, одне з свідчень початку її занепаду Тут зосереджувалося чимало вихідців з Польщі, Молдавії, Росії, Валахії, Литви, Криму і навіть Німеччини.

Виступи польських селян у Краківському воєводстві, що почалися в 40-х роках XVIII ст., тобто в розпал гайдамацького руху на Україні, не стихали аж до 80-х років. «Збуйництвом» селян були охоплені Угорщина і Словаччина. Могутній антифеодальний рух поширився на Литву і Білорусію. Всюди слово «гайдамака» було співзвучне настроям селянства. Воно будило сподівання на визволення з-під кріпацького ярма. З цього боку український народ має ще одну підставу пишатися рухом селян і міської бідноти у XVIII ст. У цей час українські повстанці показували зразки героїзму своїм братам по долі багатьох країн.

З свого боку українські селяни і міська біднота все більше усвідомлювали необхідність об'єднаних зусиль для повалення системи феодального визиску. Яскравим і переконливим свідченням цього розуміння є другий після Торчинського маніфесту надзвичайно цікавий документ — «Універсал до польських селян», написаний на Україні, під час повстання 1768 р. «Громадяни коронні,— писалося в цьому зверненні українських повстанців до польських селян,— б'є ваш час. Ми надсилаємо до вас ватажків, яким просимо вірити. Йдіть до нас, залишаючи вдома жінок своїх коханих, дітей своїх без жалю. І ви скоро переконаєтесь, що бог дасть нам, правовірним, перемогу. Ви будете самі собі вільними людьми, якщо знищите зміїне плем'я — панів, що п'ють вашу кров. Ми застерігали вас і раніше, але ви не хотіли йняти нам віри. Тепер же, коли ваші брати почали вже успішно визволятися на Україні і Поділлі з рабського ярма, ви повірите нам». Отже, автори цього звернення добре розуміли значення прикладу українських повстанців для кріпаків Польщі. Саме життя підказало їм ці палкі слова до польських братів по класу.

В 70-х роках XVIII ст. царська Росія здригнулася під ударами селянської війни, що швидко поширилася на значній території імперії. На чолі її стояв мужній і мудрий керівник Омелян Пугачев. Сьогодні ми маємо відомості про те, що Пугачов був син українського козака. В тогочасних документах він іменується Омельком Пугачем. Народився він в українській сім'ї на Дону, але бував на Україні і, за деякими свідченнями, в Києві. Зв'язок між антифеодальною боротьбою в Росії і на Україні того часу правильно зазначив ще Д.Л. Мордовцев, підкресливши в своєму творі «Гайдамаччина», що «початок пугачовщини частково лежить в гайдамаччині» і що «гайдамаки були не останніми діячами в підготовці бунту». Відома частина імен гайдамаків, котрі брали участь у повстанні Пугачова. Серед них, зокрема, був Дударенко, що, як свідчить один з документів, «купно з малороссийскими крестьянами в начале с польскими людьми воевал», а потім, коли царські війська почали знищувати гайдамаків на Правобережній Україні, він разом з іншими козаками втік на Запоріжжя, де зв'язався з козаками, які прийшли туди з Дону, і подався на р. Яік.

Є глухі відомості про те, що у селянській війні 1773—1775 pp. в Росії брав участь видатний ватажок українських гайдамаків Максим Залізняк, а також гайдамака Дем'ян Чернявщенко, або, як його ще називали, Черняй. Відомо також, що посланці Пугачова, які агітували в російських селах за приєднання до повстання, говорили селянам для заохочення, що в лавах пугачовців бореться славнозвісний Максим Залізняк.

Омелян Пугачов бував не раз на Україні, і дослідники мають цілком логічні підстави припускати, що саме під час перебування на погайдамачченій Україні у нього і визрів план загальнонародного повстання. Так само, як царський уряд побоювався поширення гайдамацького руху на територію Росії, він боявся і поширення руху Пугачова на Лівобережну Україну, вживав заходів, щоб «злодеи Пугачова» не дісталися на Запоріжжя. Останнє в очах як російського, так і польського урядів було розсадником сваволі і бунтарства. Саме тому незабаром після придушення селянської війни 1773—1775 pp. Рада при височайшому дворі ухвалила «истребить кош», що і було здійснено в червні 1775 р.

Переляк панівних класів і урядів Польщі та Росії в зв'язку з Коліївщиною, наступним повстанням на Україні пікінерів, а також селянською війною в Росії під проводом О. Пугачова був такий великий, що все наступне століття пройшло в спогадах і побоюваннях повторення селянської війни. Панівні класи Російської імперії значною мірою враховували можливість загально-російського повстання селян, коли розроблявся проект скасування кріпосного права в 1861 р.

Особливо посилився неспокій шляхти на Україні, в Білорусії і в Польщі в зв'язку з подіями великої французької революції. Відомості про діяльність на Україні агентів революційного французького уряду в цей період підтверджуються тим, що в Конвенті не раз ставилося питання про перспективи антифеодального руху на Україні. Як свідчать різні документи, селяни в цей час частенько нахвалялися вчинити з своїми панами «по-французьки»². Ожили спогади про мужніх керівників Коліївщини. Творилися легенди про закатованих героїв, які ніби живуть і в певний час прийдуть на Україну в ролі народних месників. Ширилися, зокрема, чутки про сина Ґонти, який прийде рятувати український народ від панщини. Щоб запобігти новій селянській війні, що всюди ввижалася панству, заборонялися будь-які «зборища» селян або міської бідноти. В зв'язку з цим були заборонені і деякі ярмарки, що з давніх-давен збиралися по містах і містечках України і на які з'їжджалася велика кількість людей як з навколишніх, так із більш віддалених місцевостей. При великому скупченні людей, зазначалося в спеціальному наказі, «могла б виникнути небезпека для цілої країни»

В країні панував терор безмірно наляканої шляхти. Було створено спеціальні комісії для розслідування кожного підозрілого факту, що міг би сприяти виникненню змови і повстання. Особливо напружена обстановка склалася на Волині. Про це говорить, зокрема, термін «волинська тривога», що ввійшов в історію. Селян хапали і ув'язнювали за кожне необережно кинуте слово, віддавали на тортури, немилосердно били тут же на місці. Серед заходів для усунення можливості повстання-була також заборона продавати українським і білоруським селянам зброю, порох, селітру, свинець, олово — все, що можна було використати для виготовлення зброї. Невідомо, чи було вжито аналогічних заходів на території Польщі, але там були інші способи утримання селян в покорі. Там здавна в кожному більш-менш значному селі стояла озброєна шляхетська сторожа. З її допомогою повстання придушувались в самому зародку. Цим значною мірою пояснюється та «довготерпеливість» польських селян, яка часом дивує людей, незнайомих з конкретними обставинами життя польських кріпаків. Щоправда, поряд з поліцейським наглядом свою роль відіграло і неминуче в таких умовах формування рабської психології, зневіра і звичка. Невипадково найбільші повстання польських селян мали місце в гірських місцевостях, де можна було легше сховатись від розправи і переслідувань, де була слабкіша кріпацька залежність та відповідно менший нагляд за селянами.

Хоч великого повстання, якого боялася шляхта, і не відбулось, у 80—90-х роках напруження класових суперечностей досягло значної гостроти. Воно свідчило про наявність глибокої загальної кризи феодально-кріпосницької системи. «Грізним явищем для феодального господарства по всій Речі Посполитій були постійні втечі і переходи селян. Протягом всієї другої половини XVIII ст. тисячі селян тікали з Малої Польщі, де був особливо жорстокий визиск, на українські землі. В свою чергу із Західної України селяни, шукаючи кращих умов життя, тікали на схід і південь України» .

Грізне повстання спалахнуло 1769 р. у Великому Князівстві Литовському в місцевості Шаулях. Селяни, обурені запровадженням панщини замість традиційного в цій місцевості чиншу, взялися за зброю. Вони заарештували представників адміністрації економії і взяли владу в свої руки. Створене ними правління закликало всіх підлеглих пана не виконувати панщини. Внаслідок зради заможних селян це повстання було придушене. Багатії села хотіли зрадою заслужити панську милість і уникнути жорстокої кари за участь у повстанні. Та, незважаючи на його трагічний кінець, в 1788 р. селяни знову взялися за зброю. На цей раз у повстанні взяло участь 10 тис. селян. Воно¹' також зазнало поразки, але пам'ять про нього живила дух опору феодальному визиску в наступних поколіннях.

Значних розмірів досягли селянські рухи в Західній Польщі, на землях, що були відторгнуті від Польської держави мілітаристською Пруссією. Загострення класової боротьби тут у другій половині XVIII ст. було зв'язане з посиленням панщини і політикою онімечення населення. Тяжкий соціальний визиск і національні переслідування в Сілезії створили умови, близькі до тих, які існували на Україні напередодні Коліївщини. Не дивно, що місцеві селяни раз-у-раз згадували гайдамаків і коліїв.

Великі селянські повстання, що відбулися в Польщі, на Україні, в Росії, Литві і Білорусії, викликали жваву реакцію в усіх шарах європейського суспільства. Кращі люди Російської держави гаряче закликали до знищення феодально-кріпосницької системи.

Добре розумів історичне місце Коліївщини і зв'язок селянських повстань на Україні з революційними подіями в процесі знищення феодалізму в Європі геніальний український поет і мислитель Т. Г. Шевченко. Він бачив зв'язок між українськими антифеодальними рухами і аналогічними рухами в Росії, між Коліївщиною і селянською війною на чолі з Пугачовим. Невипадково він зв'язував згадки про них у вірші «Москалева криниця»:

Минали літа тихо, тихо, і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом.

Жодна подія з історії України не хвилювала так поета, як гайдамаччина. Головна ідея його «Гайдамаків» — знищення кріпосництва і пропаганда нової Коліївщини. Т.. Шевченко хотів показати онукам гайдамаків шлях до визволення, шлях можливий, на його думку, тільки через нову велику селянську війну. В такій війні Шевченко вбачав загибель не лише польського і українського панства з його тиранією, але й російського царизму. «Згинув давній Вавілон, — каже поет, — згине і сучасний Вавілон».

Наростання антифеодальної селянської боротьби в 40-х роках XIX ст. пробудило активний інтерес прогресивно настроєної інтелігенції в Росії до подій на Україні XVIII ст. В зв'язку з цим цензурний комітет всіляко перешкоджав виданню шевченківських «Гайдамаків».

Велике враження Коліївщина справила на польську демократичну інтелігенцію. И. Лелевель, вчений, історик, громадський діяч і революціонер, людина, про яку з пошаною говорили К. Маркс і Ф. Енгельс, роздумуючи над боротьбою українського селянства, вважав її явищем прогресивним і необхідним не лише для України, але й для Польщі. «Магнати і старости,— писав Лелевель, — разом з єзуїтами і орендарями кували кайдани козакам. Пани і управителі звикли поводитись з селянами, як з рабами... вихід був один — повстання». І це повстання для нього було «видовищем зворушливим і прекрасним», бо це був захист прав людини, її гідності і людської цінності. Аналогічні думки висловлював і Тадеуш Кремповецький, видатний польський громадський діяч, а також інші прогресивні діячі Польщі XIX ст.

Серед польських організацій першої половини XIX ст., що мали на меті ліквідацію в країні кріпацтва, на особливу увагу заслуговує громада під красномовною назвою «Умань». Коли членам організації «Умань» закидали, що їх назва символізує возвеличення різні і розбою, вони відповідали, що їм, дітям Умані, шляхті, випало взяти ім'я цього театру жорстокостей, щоб перед небом, вітчизною і людьми сповнити покуту за провини своїх батьків.

Панівні класи не могли забути уроку 1768 р. Видатний польський поет Ю. Словацький, іронізуючи над переживаннями представників шляхетського табору, писав: «Тремтиш, коли долітає до тебе довгий сумний дзвін кіс українських, тремтиш, коли в мороці марень засвітиться старе грізне лице Келинських (Келинський швець, організатор повстання в Польщі за часів Костюшка). Може зіткнувся з примарою давнього Запоріжжя. На бога! Хто ти? Не ріж шляхту!» Коліївщина для Словацького була виявом натхненного духу вічного революціонера.

Коліївщина будила громадську думку тією або іншою мірою в усіх країнах, де ще існував феодальний визиск селянських мас. У Словаччині 1831 р. лунав заклик до селян йти за прикладом українців, а в Польщі — заклик іти за прикладом українців і словаків. В цих закликах говорилося, що «не слід боятися нових Робесп'єрів і Гонт, бо терор розчистить дорогу правді і справедливості».

Таким чином, факти свідчать, що антифеодальна і визвольна війна українського народу, що не стихала протягом всього XVIII ст. і кульмінаційним моментом якої була Коліївщина 1768 р., мала широкий розголос і вплив на антифеодальну й визвольну боротьбу інших народів. Такий вплив могла мати боротьба селян, що вийшла за рамки чисто стихійних локальних рухів. Коліївщину слід розглядати як одну з тих селянських війн, що на певному етапі історичного розвитку знаменували собою агонію феодального ладу і кріпосницької системи.

Саме тому боротьба українського селянства в 1768 р., попри її трагічний кінець, наклала свій карб на процес боротьби пригноблених у наступні десятиліття і не лише на Україні, айв Росії, Білорусії, Литві, Польщі, а також і в інших країнах Східної Європи. В ній брав участь передпролетаріат, ще молодий і несвідомий своєї історичної місії, паросток нової революційної сили, майбутнього робітничого класу. Цим обумовлюється сила натиску повсталого селянства, прагнення до об'єднання з братами по класу сусідніх країн, прагнення, яке такою мірою ще не виявлялось в історії попередніх селянських повстань.

Відійшли в минуле події тих часів, але й сьогодні народ наш шанує пам'ять про мужніх борців, що стояли біля джерел класового єднання братніх народів, соратників у боротьбі за світле майбутнє [9, 97-109].

ВИСНОВКИ

Повстання 1768 р. мало дуже велике значення у процесі боротьби українського народу за свою ідентичність, зокрема даному повстанні за релігійну ідентичність. Повстання ґрунтувалося на ряді причин та передумов, головними з яких є наступні: тяжке соціальне та економічне становище народних мас, наступ уніатства на релігійні вірування та релігійні традиції населення України. Передумови до даного повстання слід шукати зі встановленням з 2 пол. XVII ст. певних суспільно-політичних та соціально-економічних умов для розгортання селянського руху.

Про головні вимоги “коліїв” дізнаємося з грамот М. Залізняка до народу. У них йшлося про визволення селян з під гніту польських панів, конфіскацію та поділ їхнього майна між народними масами, скасування панщини й ліквідація стану феодалів.

Постать Мелхиседека Значко-Яворського є неоднозначною в історії Коліївщини. Ця постать до початку повстання була лицем активної боротьби православної церкви проти уніатської. Однак його безпосередня участь у Коліївщині ставиться під сумнів у колах дослідників.

Постать Максима Залізняка та Івана Гонти є надзвичайно важливою в історії Коліївського повстання. У цьому повстанні вони втілювали ідею народного гніву, непримиренності до існуючого ладу. Народ зробив їх героями у думах, піснях та покладав на них усі свої надії.

Однією з трагічних сторінок української історії є позиція Запорізької Січі щодо народного бунту. Козацька старшина котра не хотіла втрачати власні посади, привілеї та голови, радо втілювала в життя усі настанови російської самодержиці імператриці Катерини II, вислужуючи собі додаткові переваги над іншими. Позиція заборони Запорізькій Січі брати участь у повстанні Росією, також пояснюється тодішньою політичною ситуацією між Росією та Османською Портою, які перебували на грані війни. Росія не хотіла оголювати свої південно-західні кордони, тому тримала тут досвідчене запорозьке військо.

Повстання показало політичний ситуацію тодішньої Речі Посполитої. Ця держава постає перед нами дуже залежною від думки своїх сусідів. Влада у Польщі скоординувалася в руках польських магнатів, і централізованої абсолютистської держави не було. Політична позиція країни формувалася думками її сусідів. Вже в кінці XVIII ст. в результаті 3 поділів Польщі, Річ Посполита перестала існувати як держава, а її територія була поділена між Росією, Пруссією, та Австро-Угорської імперією.

Саме ряд цих умов дав умови для початку та поширення руху на території України. Політична слабкість Польщі створила грунт для виявлення народного невдоволення. Однак позиція Росії до повстання, та придушення нею повстання стало визначальним в історії Коліївщини.

Автор в процесі дослідження теми зіткнувся з проблемою наявності різних підходів радянських та сучасних дослідників стосовно ролі повстання в тодішньому світі, значенню у ньому окремих його дійових осіб, дослідженні передумов та причин, що певною мірою різнилися між собою. Автор зміг подолати ці труднощі поєднуючи ці два погляди, однак досить критично ставлячись до радянських дослідників.

Перспективи дослідження даної даної теми є досить широкими, оскільки в історії Коліївщини є достатня кількість білих плям.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Література

1. А.О. Скальковський Коліївщина / Історія Нової Січі або останнього коша запорозького – Дніпропетровськ, 1995. – С.432-444.

2. В.А. Смолій Коліївщина 1768 р.: малодосліджені сторінки історії // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.3-5.

3. В.М. Ричка “Цар схизматиків” // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.53.

4. В.О. Маркіна Соціально-економічні передумови Коліївщини //Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – К., 1970. Наукова думка. – С.56-66.

5. І.Л. Бутич Повстання 1768 р. // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.7-8.

6. Л.Д. Статі, Р.К. Бутенко Мелхиседек Значко-Яворський :історіографічний нарис // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.50-52.

7. Н.Ф. Котляр Герои Колиивщины // Котляр Н.Ф. История в жизнеописаниях . – К., 1990. – С. 214-218.

8. Наш Г. Коліївщина // Наш Г. Історія українського народу – К., 1993. –С. 193

9. О.С. Компан Вплив Коліївщини на антифеодальну боротьбу в Росії, Польщі, і Білорусії // Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – К., 1970. Наукова думка. – С.97-109.

Джерела

10. Письмо гр. П.А. Румянцева к президенту коллегии иностранных дел, графу Н.И. Панину, с извещением о задержании им в Переяславе перебежавших туда поляков, о причинах восстания в Украине), необходимости прекращения жестокого мщения украинским крестьянам со стороны их помещиков, посылаю им новых команд в Украину по просьбам тамошней шляхты, косвенном участии запорожского Коша в происходящем восстании и проч. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.

11. Письмо гр. П.А. Румянцева к русскому при варшавском дворе послу, князю Н.В. Репнину, с изложением действительных причин, вызвавших народное восстание в Украине, указанием на необходимость, в видах усмирения оного, умерить жестокое мщение со стороны польских помещиков и проч. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.

12. Донесение гр. П.А. Румянцева императрице Екатерине II о происходящих в Польской Украине смятениях и междоусобиях, с испрашиванием указа, как ему в этих обстоятельствах поступать и какую сторону поддерживать. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.