Форми вини за кримінальним правом Німеччини

ФОРМИ ВИНИ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ НІМЕЧЧИНИ

ЗМІСТ

 

ВСТУП

1. Роль та функції вини в німецькому кримінальному прав

2. Поняття вини та її елементи

3. Законодавча регламентація інституту вини та форми вини в кримінально-правовому законодавстві Німеччини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Стан законодавчої регламентації інституту провини утворює базу реальної оцінки існуючих наукових розробок в сфері кримінального права. У німецькому кримінальному кодексі на відміну від українського законодавства не розкриваються ні поняття провини, ні поняття її видів. У літературі пояснюють це спірністю проблеми й відсутністю такої дефініції, що могла б розглядатися як загальновизнана.

Джерелами кримінального права ФРН є Основний закон (Конституція) 1949 р., Кримінальний кодекс ФРН 1871 р., федеральні кримінальні закони, кримінальне законодавство земель. Слід зазначити, що Кримінальне право ФРН кодифікується не повністю. Поряд з Кримінальним кодексом існують інші багаточисельні кримінально-правові норми, що не кодифіковані, містяться в різних законах. У зв’язку з цим слід розрізняти власне Кримінальний кодекс (акт, що кодифікує) і ширше поняття - кримінальне право, в яке входять як КК ФРН. Останні містяться в різних законах, складових так зване додаткове кримінальне право (Nebenstrafrecht). (Небенштрафтрехт).

У постмодерністській юриспруденції серед іншого істотно змінюється поняття правопорушення та юридичної відповідальності, що має й практичний вихід у подальшому реформуванні кримінального права сучасної України. Основні напрями такого вдосконалення – це забезпечення гуманізації кримінального законодавства, визначення співвідношення між злочинами та іншими правопорушеннями, реалізація міжнародно-правових зобов’язань України у сфері кримінальної юстиції.

Отже, стан законодавчої регламентації провини Кримінальному кодексі Німеччини можна характеризувати як такий, що закріплений неоднозначно. Тут відсутні загальнотеоретичні дефініції провини, наявні в вітчизняному карному законодавстві, і навпроти, закріплені окремі інститути (помилка, складна провина та ін.), які щонайменше заслуговують уважного розгляду. Таким чином дослідження форми вини за кримінальним законодавством Німеччини є актуальним.

1.  Роль та функції вини в німецькому кримінальному праві

У німецькій кримінально-правовій науці вина по суті розглядається у зв’язку з її функціями як кримінально-правовий принцип, що виступає як передумова відповідальності й покарання, як елемент вчення про злочин і, нарешті, досліджується як самостійний феномен у зв’язку з аналізом злочину або без цього. Між підходами до провини в вітчизняної і німецькій кримінально-правовій науці формально немає особливих розходжень. Особиста й винна відповідальність - принцип ще радянського карного законодавства, яке спадкувало й українська карне законодавство. Провина у радянській літературі зізнається ознакою або елементом злочину, що відбито в законодавчому визначенні злочину. Однак, можна стверджувати, що при дослідженні провини вітчизняні автори зосереджуються в основному на її ролі як ознаці суб’єктивної сторони складу злочину, характеризуючи більше не саму провину, а її види. Це особливо типово для існуючих підручників по карному праву.

Зупинимося на зазначених підходах докладніше. Розглядаючи провину як кримінально-правовий принцип, теоретики карного права ФРН підкреслюють, що він: а) обґрунтовує карне покарання, і без особистої провини воно неможливо в жодному разі ; б) встановлює пропорції між провиною й покаранням (призначення покарання в рамках вищої границі провини, без перевищення її); в) відмова від “провини за життєвий шлях”, тобто встановлення провини діяння, а не діяча. Принцип винності має фундаментальне значення, конституційний ранг. На думку проф. Гафта, він випливає зі ст. 11 Конституції ФРН [[1], c.23]. Проф. Ленкнер, у свою чергу, підкреслює, що цей ранг підтверджується рішенням Конституційного суду ФРН від 1967 р. і властиво значимість даного принципу визначає необхідність постійного й свідомого звертання до проблематики провини [[2], c.81].

У зв’язку з аналізом принципу провини проф. Ленкнер ставить вічну проблему співвідношення провини, відповідальності, свободи волі. Ця проблема, будучи пов’язана з біологічними й соціальними підставами провини, постійно одержує новий зміст в умовах життя людей, а її дослідження приводить до перегляду співвідношення юридичної й моральної провини, що вже склалися у теорії співвідношення провини й суспільної небезпеки й т.д.. У німецької кримінально-правовій літературі висловлені різні погляди на цю проблематику. Більшість юристів (але не всі) стоять на позиціях наявності свободи волі, що розглядається як індетермінізм. Так, проф. Хохенлайтнер писав: “Як незабаром ми робимо докір особі за його поводження, ми стаємо неминуче індетерміністами”. [[3], с. 207] При цьому, однак, індетермінізм розуміється аж ніяк не прямолінійно й однозначно. Представники цієї позиції змушені враховувати численні критичні зауваження як з боку тих, хто вважаэ свободу волі мнимою проблемою, так і з боку тих, хто розглядає себе як детерміністів. Тому індетерміністи лише підкреслюють, що людина може вибирати між правдою й неправдою, законом і антизаконом, діючи в певному полі можливостей. Проф. Ешек, наприклад, вважає здатність людей контролювати внутрішні й зовнішні спонукальні сили, приймати рішення відповідно до їх змісту, оцінками й керуватися існуючими нормами. Треба відзначити, що в сутності аналогічна думка висловлювалася в радянській кримінології при аналізі процесу ухвалення рішення в механізмі злочинного поводження досить давно. Рішення про здійснення злочину як функція впливу системи факторів на поле можливостей людини [[4], c.50].

Детерміністський підхід, у свою чергу, вважає поводження людини обумовленим рядом законів моралі, етики, положеннями релігії та ін. Однак принципова різниця між індетермінізмом щонайменше зменшується, коли автори конкретизують свої позиції.

Труднощі вибору між детермінізмом і індетермінізмом, прагнення підсилити нормативність розуміння провини приводять до тези про те, що передумови провини, а отже стан провини, її онтологичність, не можуть бути перевірені в рамках наукового аналізу.

Передумови провини, на думку проф. Ленкнера, повинні опиратися на ціннісні рішення суспільства, що не може захистити себе від зазіхань, створити порядок спільного життя, не прибігаючи до поняття провини, не визначаючи те або інше поводження винним [[5], c.97].

Викладена позиція при певних обставинах може викликати докори у агностицизмі. Однак тут, на наш погляд, мова йде не про відмову від соціального пізнання як такого, а про визнання вже обґрунтованого в ряді робіт - положення, відповідно до якого методи пізнання не зводяться до науки. Етика, мораль, право, пізнаючи свої об’єкти, використовують різні шляхи, і ці шляхи далеко не завжди носять науково-гуманітарний характер.

Очевидно, практичний зміст викладеної позиції складається в захисті карного права від постійних спроб замінити юридичне покарання, кримінально-правові міри, мірами виховно-профілактичного характеру, що виходять не із провини (раз її немає, оскільки немає й свободи волі), а з неконтрольованими, обумовленими ситуаціями вибору засобів соціального самозахисту.

Провина як ознака злочину досліджується в німецькому карному праві зі своєрідних позицій. Їхнє розуміння вимагає досить скрупульозного аналізу. У цій якості вина виступає як один із двох основних ознак злочину, причому другим є так званий “унрехт” - правова неправда, протиправність, що розуміється як саме протиправно оцінене діяння і його кількісне вираження - ступінь неправди. Цій ознаці, на думку німецьких теоретиків карного права, підлеглі більше конкретні ознаки відповідності складу злочину й протиправності в змісті невідповідності конкретним правовим нормам.

У такій конструкції, очевидно, легше й зручніше розглядати провину, виводячи її за межі складу злочину, тобто як щось більше, ніж склад злочину. У зв’язку із цим проводиться досить широкий погляд на елементи провини, актуалізується проблема підстав провини стосовно до окремих видів злочинного поводження та ін.

Питання про функції провини піднімається в багатьох роботах. Досить змістовна характеристика дана в монографії проф. Ленкнера. Він, зокрема , пише про функції провини як ідеї, правового принципу, що обмежує саме поняття кримінально-правового, державного примуса, про функцію обґрунтування відповідальності й покарання, про функцію виміру покарання. Ця теоретична постановка питання відбиває чинність карного закону й має серйозне практичне значення. Зрозуміло, за умови послідовного її проведення в життя.

Дійсно, функція провини може бути реалізована на рівні законодавства - при встановленні відповідальності за те або інше діяння, на рівні правозастосування, - коли проводиться процедура встановлення підстав відповідальності за конкретне діяння. При цьому особливо підкреслюється - і ця думка взагалі неодноразово повторюється в роботах з німецького карного права, - що мова йде лише про провину за діяння, але не про провину діяча. У цьому змісті вина не може виконувати функцію, що вимірює.

Фіксація цієї позиції спрямована проти норми яка раніше діяла в німецькому карному праві, що регламентує загострення покарання стосовно так званого “звичного” злочинцям. Очевидно, є певний зміст із подібною точкою зору досліджувати інститут особливо небезпечних рецидивістів, з’ясовуючи, за що ж, за яку провину повинна відповідати особа, яка визнана особливо небезпечним рецидивістом, особливо у випадках, коли судимість не знята.

2. Поняття вини та її елементи

У німецькій кримінально-правовій літературі практично одностайно вказується, що психологічне визначення провини пішло в минуле разом з так званим класичним вченням про злочин. Його замінило нормативне поняття провини. Проф. Вессельс писав, що психологічне визначення провини бачило її природу в суб’єктивно-щиросердечному (психологічному) відношенні злочинця до діяння, ідентифікувало провину із психічними явищами (“знати - не знати”; “хотіти - не хотіти”). Воно розглядало зміст провини тільки як намір і необережність. Обґрунтоване ще на початку століття проф. Франком (1907 р.) нормативне вчення про провину бачить її природу в суперечності формування волі й волевиявлення, тобто нормативній оцінці психічних елементів [[6], c.107].

Проф. Ленкнер думає, що причини переходу до нормативного визначення не були випадковими. Це була спроба відмовитися від формального визначення провини й дати матеріальне визначення за рахунок насичення провини тим, що в теорії радянського карного права утворить зміст суспільної небезпеки.

Якщо нормативне поняття провини не спотворювати, а розглядати як єдине із суспільною небезпекою, воно буде апеляцією до закону, прагненням піти від правової невизначеності.

Строго говорячи, поза сумним досвідом історії причини заперечень проти нормативної теорії провини неможливо. Провина нормативна, як нормативно й злочин у цілому, уже тому, що її дефініція, види, умови фіксації дані в карному законі. Заперечуючи проти нормативного розуміння провини, варто було б заперечувати й нормативне визначення злочину як більше загального феномена, що включає в себе провину. Заперечення нормативної природи провини було лише даниною умовності.

Звертання до елементів провини (а їх іноді називають і ознаками) поглиблює й розширює нормативний аналіз провини, переводить його в площину практичних рішень. Попередньо потрібно зробити кілька застережень. Насамперед, у теорії надається саме серйозне значення аналізу провини саме як самостійного явища, що зводиться не до наміру й необережності. Тому висунуто твердження про подвійну функцію або подвійну природу наміру. З погляду німецьких фахівців, намір виступає як ознака складу злочину й одночасно утворить провину. Ця позиція стане зрозуміліше, якщо нагадати, що провина тут не зводиться до ознаки складу злочину, а спочатку розглядається як одна із двох рівноправних ознак злочинів, нарівні з так званою “несправедливістю” (Unrecht). Склад же злочину або відповідність діяння складу злочину, розглядається як ознака менш високого рангу. Це відкриває теоретичну можливість перевірки відповідності діяння не тільки карному, але конституційній і іншій галузям права .

Далі, визнаним у літературі є поняття суб’єктивного складу злочину, тобто сукупності ознак провини (яке може проявлятися й в об’єктивному складі злочину, виражаючись у поводженні особи), а також поняття навмисного складу злочину, що відбиває в цьому випадку прояву наміру. Не оцінюючи значимість таких побудов, можна припустити, що вони розвивають нормативний підхід, тому що прагнуть виразити, схопити не тільки властиво психологічні, але й нормативні характеристики провини, передати складність, суперечливість, неоднозначність цього феномена.

Нарешті, потрібно мати на увазі, що хоча описані підходи реалізуються в підручниках по карному праву й у коментарях до кримінального кодексу, тобто не є винятково теоретичними, все-таки й тут немає повної єдності. У різних роботах дається неоднаковий набір елементів (ознак) провини. Однак розбіжності між авторами не спростовують визнання нормативної природи провини і її незвідності до наміру або необережності.

Із цих позицій, наприклад, в одному з підручників карного права “до провини включаються: осудність; форма провини (намір або необережність); усвідомлення протиправності як ознаки злочину, а також негативна ознака - відсутність вибачаючих обставин [[7], c.102]. Тут потрібно врахувати, що КК ФРН в § 34 і 35 розрізняє гостру потребу, що усуває протиправність діяння, і гостру потребу, що усуває провину. Проф. Ешек - один з досить авторитетних авторів - також виділяє як ознаки провини: осудність; усвідомлення протиправності, зв’язуючи його із прямою та непрямою помилкою; ознаки провини в складі злочину.[[8], c.92]

Найбільш широкий і послідовний підхід до елементів провини розвиває проф. Ленкнер. Він перераховує наступні елементи: осудність; намір і необережність; потенційне усвідомлення неправди, протиправності в змісті ознак злочину; можливість докору порушника, що утворить ситуацію відсутності обставин що виключають або усувають провину. [[9], c.12]

На думку ряду авторів, ці ознаки повинні використовуватися як етапи перевірки юридичної оцінки діянь, тобто кваліфікації злочину в розумінні, розвиненому в вітчизняному карному праві. Причому тут повинні постійно й неухильно використовуватися саме юридичні, нормативні критерії поряд із психологічними. У цьому плані рішення питання про осудність або зменшену осудність, хоча й опирається на думку експерта, все-таки лежить на плечах судді. І суддя повинен прибігати тут до правових обґрунтувань. Це ж відноситься й до проблеми афекту. Важко судити, наскільки теоретична орієнтація на рішення суду реалізується на ділі. Як і в російській практиці, юристи й психіатри дотримуються тут кілька різних поглядів на взаємні можливості. Але теоретична правова орієнтація очевидна.

Значний інтерес у плані розгляду елементів провини представляє потенційне усвідомлення неправди, протиправності. Ця проблема, як відомо, викликає спори в радянській кримінально-правовій літературі. Наш закон вимагає усвідомлення не протиправності, а суспільної небезпеки, але це різні речі. При усвідомленні суспільної небезпеки злочину мова йде скоріше про знання й усвідомлення нормативів моралі, етичних постулатів. По німецькій теорії, потрібне усвідомлення обставин злочину, що, з одного боку, позитивно охоплюється поняттям “знати” про намірі, а з іншого боку - знання обставин справи повинне виключати наявність помилки в кримінально-правовому змісті. Саме помилка (§ 16, 17 КК ФРН) щодо обставин злочину, так само як і помилка щодо заборони, утворить негативне обмеження даного елемента провини, формує вимогу, відповідно до якої порушник повинен усвідомлювати протиправність діяння. Насліди ж відсутності цього елемента можуть або виключати намір, зберігаючи у відповідних ситуаціях необережність, або усувати провину остаточно.

3.  Законодавча регламентація інституту вини та форми вини в кримінально-правовому законодавстві Німеччини

У кримінально-правовій доктрині Німеччини злочинним діянням визнається протиправне, винне, відповідне ознакам складу діяння і поведінка, що знаходиться під загрозою покарання: "Протиправне діяння - лише таке, яке утворює склад діяння, передбачений кримінальним законом" (п. 5). Вказані ознаки (окрім третього) витікають з § 12 УК ФРН, а ознака "відповідність складу діяння" - з § 13. Діянням є людська поведінка, яка може бути виражена не лише в його активній формі - дії, але і в пасивній, - бездіяльності.

Слід зазначити, що основним джерелом кримінального права ФРН є Кримінальний кодекс від 15 травня 1871 г. в редакції від 13 листопада 1998 р. Кримінальний кодекс Німецької імперії 1871 р., що лежить в основі сучасного КК ФРН, свої основи черпає у філософії Канта і Гегеля. Він сприйняв ідеї класичної школи кримінального права з її теорією психологічної вини і свободи волі, з об’єктивними підставами кримінальної відповідальності за спричинення шкоди правовому благу, з концепцією покарання як відплати за зло. Кримінальний кодекс в початковій редакції характеризувався відносним лібералізмом.

Необхідною ознакою злочину, окрім його забороненості та кримінальної карності, за законодавством Німеччини, визнається винність (вина). Проте, у законодавстві відсутнє загальне визначення вини. Що стосується доктринальних джерел, то вони будуються на підставі поняття про загальну (або мінімальну) вину. Загальна вина - це той мінімум психологічних ознак, без якого взагалі не може бути злочину. Цей мінімум знаходить вияв у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (при відсутності форс-мажорних обставин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у самому діянні як такому міститься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент.

У другому розділі КК Німеччини, присвяченому діянню, вперше з’являються терміни, що ставляться до провини (§11(2) - Визначення осіб і матеріальні визначення). Тут зазначено, що навмисним злочин є тоді, коли їм формується склад злочину, що передбачений законом. Так регламентується те, що в вітчизняної наукової літературі йменується “подвійною провиною”. Але, що таке намір і необережність, закон надає вирішувати теорії й практиці. Більше того, тут немає й самого терміна "вина".

Ця лінія проводиться й далі. В § 15 “Навмисне й необережне діяння” говориться про те, що карним є тільки навмисне діяння, якщо закон виразно не загрожує покаранням за необережне діяння. Знов-таки тут є лише посилання на намір і необережність, але їхній зміст не розкривається. Посилання на навмисний і необережний характер діяння знову повторюються в §15 “Помилка про обставини діяння”. У ньому зазначається, що особа, яка не знає обставин, що відносяться до передбаченого законом злочину, діє ненавмисно. І знову зміст понять наміру й необережності лише презюмується а термін “вина” не згадується.

Далі, в § 18 “Більш тяжке покарання при особливих наслідках злочину” вказується, що якщо закон з особливими наслідками злочину зв’язує більше тяжке покарання, то злочинець або його співучасник повинні нести його, якщо ці наслідки щонайменше пов’язані з необережною провиною, тобто вводиться правило, по суті близьке § 11(2) КК ФРН.

Нарешті, вперше “провина” як термін, слово використовується для законодавчого опису неосудності й це, знаходячи своє наступне відбиття в теорії, розглядається як не термінологічна, но сутнісна характеристика. Параграфи 19, 20, 21 регламентують нездатність бути винним (неосудність в українському карному законі) дітей, що не досягли 14- літнього віку; далі - неосудність внаслідок психічних захворювань, нарешті, зменшену осудність. Тут вживається вираження, у якому термін “Schuld” - провина виявляється словотворчою частиною. Але про провину властиво знову мови немає.

По суті єдина вказівка на зміст поняття провини є в §46 “Принципи визначення розміру покарання”. Його текст починається із припису про те, що провина злочинця є підставою для визначення розміру (виміру) покарання. Цим визначенням, як підкреслюється в німецькій кримінально-правовій літературі, розкривається одна зі специфічних функцій провини - функція виміру покарання, визначення пропорцій між злочином і відповідальністю. Провина не є єдиною підставою виміру покарання, але для провини ця функція є однієї з найважливіших.

У праві романо-германської сім’ї вина існує у формі умислу та необережності. За умисної форми вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний характер свого діяння, але й бажає його здійснити та досягти його шкідливих наслідків. За кримінальним законодавством Німеччини, протиправність не включається до змісту умислу, проте необхідними його ознаками є відповідність вчинюваних дій передбаченому законом складу злочину та бажання їх вчинити або припущення щодо можливості їх вчинення, коли особа примирюється з настанням відповідного становища.

Доктрина кримінального права передбачає різні ступені умислу: навмисний (передумисний, тобто коли він формується протягом більш-менш тривалого часу) та спеціальний, який вимагає здійснення діяння з визначеною метою. Ненавмисна вина за законодавством Німеччини має місце тоді, коли поведінка виконавця є усвідомленою та бажаною, проте останній не намагається досягти ніякого шкідливого наслідку. Інколи у юридичній доктрині Німеччини висловлюється побажання ввести проміжну між умислом та необережністю форму вини - непробачувану необережність, коли особа усвідомлено йде на ризик, небезпечний для іншої, сподіваючись при цьому, що він нікому не завдасть шкоди.

Отже, у кримінальному законодавстві Німеччини існують дві форми вини - умисел та необережність. Умисел, за цим законодавством, може бути прямим та непрямим (побічним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки та бажає як вчинити його, так і досягти передбачуваних наслідків; у другому випадку вважається, що той, хто знає або точно передбачає наслідок, все ж діє, не має права посилатись, що він не бажав передбачуваного наслідку.

Необережність, за даним законодавством, має місце тоді, коли особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передбачати, а тому й усвідомлювати протиправність своєї поведінки. В теорії права Німеччини розрізняють два види необережності: неусвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливості настання злочинного наслідку) та усвідомлювана (особа припускає можливість настання злочинного наслідку, проте вважає, що цього не станеться).

ВИСНОВКИ

На підставі викладеного слід зазначити, що поняття вини відсутнє у чинному Кримінальному кодексі Німеччини, хоча він і містить ряд норм, присвячених вині та її формам. Кодекс закріплює положення про те, що карається тільки умисна дія, якщо тільки закон прямо не передбачає покарання за необережну дію. Крім того, якщо хтось при вчиненні діяння не знає про обставину, яка має відношення до передбаченого законом складу злочину, той діє ненавмисно; по-друге, той, хто при вчиненні діяння помилково сприймає обставини, які могли б створити склад злочину, передбаченого більш м’яким законом, може бути покараним за умисне вчинення діяння саме за більш м’яким законом.

Німецька кримінально-правова доктрина і законодавство визначають вину як внутрішнє ставлення виконавця до свого діяння, визначуване умислом. Вирок виноситься судом обвинуваченому на підставі осудності і умисності діяння. Осудність є передумовою вироку суду (усвідомлення протиправності здійснюваного діяння). Розрізняють два види вини: умисел і необережність. Під умислом мається на увазі усвідомлення злочинцем протиправності здійснюваного діяння, і наявність у нього бажання або цілі зробити даний вчинок і досягти передбачуваних результатів. Німецьке кримінальне право розрізняє два види умислу – прямий і непрямий. Суб’єкт злочинного діяння діє з прямим умислом, якщо він має чіткий умисел на здійснення злочинного діяння і досягнення певних результатів. У непрямому умислі особа лише передбачає можливість порушення закону, зважає на це, а у ряді випадків навіть погоджується з настанням наслідків, яких вона не бажає. При цьому воля до дій є безумовною. Необережність характеризується як непрояв належної обачності, яка була в можливостях обвинуваченого і наказувана йому ситуацією.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

[1]. Haft. Allgemeine Teil. 3 Aufl. 1988;

[2]. Lenсkner. Strafe, Schuld und Schuldfahigkeit. 1972; Кaufmann. Das Schuldprinzips. 2 Aufl. 1982.

[3]. Arno Plасk. Pladoyer fur die Abschaffung des Strafrechfs. Munchen, 1974.

[4]. Дубовик О. Л. Принятие решения в механизме преступного поведения и индивидуальная профилактика преступлений. М., 1977.

[5]. Lenсkner. Strafe, Schuld und Schuldfahigkeit. 1972; Кaufmann. Das Schuldprinzips. 2 Aufl. 1982. u. a.

[6]. Wessels. Strafrecht. Allgemeine Teil. 15 Аfl. Heidelberg, 1985.

[7]. Wessels. Strafrecht. Allgemeine Teil. 15 Аfl. Heidelberg, 1985.

[8]. Jescheck. Op. cit. S. 19, 364; Lenckner.Op. cit. S. 35; Haft. Strafrecht. Allgemeine Teil. 4 Aufl. Munchen. 1990.

[9]. Lenckner.Op. cit. S. 35; Haft. Strafrecht. Allgemeine Teil. 4 Aufl. Munchen.

10. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учеб. пособие / Под ред. И.Д. Козочкина. - М.: Омега-Л, Институт международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2003.

11. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.-Х.: Юрінком Інтер - Право, 2001.

12. Курс уголовного права. Общая часть. - Т. 1: Учение о преступлении / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. - М.: Зерцало, 2002.