Навигация
2.2 Виконавче провадження
Одним із шляхів розпорядження правом на захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів є співпраця суду і сторін у процесі, в результаті якої спір про право врегульовується сторонами з допомогою визнання судом згідно з передбаченою процедурою укладеної між сторонами мирової угоди. Мирова угода в процесі примусового виконання існує як передбачена законом можливість сторін відмовитися від подальшого застосування процедури примусу і врегулювання спору самостійно.
Інститут мирової угоди, зокрема на стадії виконавчого провадження, вигідний для двох сторін, оскільки на відміну від ухваленого судом рішення у справі, яке може і не задовольняти якусь із сторін або обидві, при укладенні мирової угоди зберігаються партнерські відносини, ділові зв’язки, економляться час та кошти на судову тяганину і на примусове виконання рішення, у стягувача з’являється надія отримати хоча б частину своєї вимоги.
Проблема укладення мирової угоди на стадії виконавчого провадження полягає в тому, що на цей момент спір між сторонами вже вирішено, існує ухвалене судове рішення, яке набрало законної сили, а сторони по-іншому врегульовують спір.
Окремі фахівці у галузі права вважають існування інституту мирової угоди (яка укладається в процесі виконавчого провадження) неконституційним принципово. Так, їх позиція обґрунтовується тим, що відповідно до норм Конституції України рішення суду ухвалюються іменем України та є обов'язковими для виконання на всій території України всіма суб'єктами. Мирова ж угода, на перший погляд, робить можливим відміну (або зміну чи скасування) обома сторонами рішення суду, яке в цьому випадку є необов'язковим і не виконуватиметься, що протирічить конституційному принципу обов'язковості рішення.
Така позиція видається дещо хибною, хоча б тому, що мирова угода набирає чинності з моменту її затвердження судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення (підписавши мирову угоду), а його змінює суд, який постановив його раніше (виносячи ухвалу про затвердження мирової угоди). Як бачимо, з цих позицій принципи, встановлені Конституцією України, не порушуються.
Ще однією особливістю укладення мирової угоди під час виконавчого провадження є те, що вона може мати вплив на процесуальні відносини тільки у тому випадку, коли її зміст переданий через державного виконавця до суду, який повинен перевірити відповідність цього правочину положенням чинного законодавства.
Отже, суб’єктом звернення до суду у такому випадку є державний виконавець. Сторонам у випадку укладення мирової угоди слід подати належним чином оформлені документи до органу державної виконавчої служби за місцем виконання рішення.
Для державного виконавця встановлюється триденний строк, протягом якого він повинен звернутися до суду щодо вирішення питання про визнання мирової угоди. Оскільки цей строк фактично є службовим, до нього не можуть застосовуватися наслідки, передбачені ст. 72 ЦПК України для цивільних процесуальних строків. Тобто пропуск державним виконавцем зазначеного строку не звільняє від обов’язку звернутися до суду, а суду не дає підстав для залишення заяви державного виконавця без розгляду чи, тим паче, відмови у її задоволенні лише з підстав пропуску встановленого законом строку.
Процедура проведення судового засідання про визнання мирової угоди, укладеної на стадії виконавчого провадження, не конкретизована у ЦПК України, тому є підстави вважати, що діють загальні положення про звичайне судове засідання з врахуванням особливостей стадії, предмета судового розгляду, суб’єктів (зокрема, державного виконавця). Суд зобов’язаний повідомити сторони виконавчого провадження та інших заінтересованих осіб про час і місце проведення судового засідання, щоб мати можливість роз’яснити сторонам усі процесуальні та матеріальні наслідки визнання мирової угоди.
Ще одним недоліком процедури розгляду заяви про визнання мирової угоди у процесі виконання є відсутність строку, протягом якого суд зобов’язаний її розглянути. На практиці така прогалина у законі призводить до зниження ефективності виконання. За аналогією з іншими категоріями питань, які вирішуються судом на стадії виконання, для розгляду заяви про визнання мирової угоди пропонуємо встановити 10-денний строк її розгляду і постановлення відповідної ухвали. Вважаємо, що такий строк є оптимальним для розгляду такої категорії процесуальних питань.
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" мирова угода, затверджена судом, підлягає виконанню на загальних підставах. Слід зауважити, що виконанню підлягає саме мирова угода, спільно погоджена сторонами (а не ухвала суду), тобто сторони самі приймають і узгоджують рішення, яке підлягає виконанню шляхом його забезпечення державним примусом. Суд має досить пасивну роль: затвердити мирову угоду або відхилити її, на відміну від активної ролі сторін. Саме це наближає судочинство до його реальності, справедливості, підпорядкованості інтересам сторін, певної "народності" та "доступності". Обставина "відкритого" та "народного" судочинства є знаковою та надзвичайно позитивною з точки зору докорінного реформування поглядів щодо зростаючої ролі суб'єктів правовідносин у державотворчому процесі.
Сторони, таким чином, самі розробляють та приймають виконавчий документ.
Іноді поза увагою залишається істотна відмінність двох самостійних та різнотипних видів мирових угод: мирової угоди, яка укладається до винесення рішення, та мирової угоди, що укладається в процесі виконавчого провадження. В процесі ж виконавчого провадження мирова угода та можливості її застосування досить багатогранні.
Умови і можливості укладання мирової угоди в процесі розгляду справи по суті та в процесі виконавчого провадження істотно відрізняються як правовими наслідками, так і можливостями використання.
Так, укладення і затвердження мирової угоди в процесі виконавчого провадження можливе лише на стадії відкритого виконавчого провадження, коли рішення набрало законної сили, по ньому видано виконавчий документ і стягувач подав відповідну заяву про відкриття виконавчого провадження.
Затвердження мирової угоди в даному випадку не є підставою для припинення позовного провадження у справі. Ухвала суду про визнання мирової угоди або відмови від примусового виконання після набрання нею законної сили направляється до відповідного органу державної виконавчої служби для проведення виконавчих дій, спрямованих на закінчення виконавчого провадження.
Відповідно до ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" при надходженні до державного виконавця ухвали суду про визнання мирової угоди він виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Така постанова затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований цей державний виконавець. Вона може бути оскаржена сторонами до начальника відповідного органу державної виконавчої служби або до суду у 10-денний строк.
Копія постанови про закінчення виконавчого провадження у 3-денний строк надсилається сторонам та суду, який видав виконавчий документ.
З аналізу наведених вище законодавчих положень випливає, що мирова угода, укладена, наприклад, на стадії провадження у справі до судового розгляду і на стадії виконавчого провадження мають однакове юридичне значення, не зважаючи на те, що в останньому випадку сторони мирно врегулювали спір, використавши практично всі процесуальні засоби судового захисту, тоді як у першому – примирилися відразу після звернення до суду.
Повноваження суду щодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогами цивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (у вигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними і процесуальними правами. Суд повинен допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав, тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм за наявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору.
Інститут мирової угоди, особливо на стадії виконавчого провадження, є надзвичайно важливим для врегулювання протилежних інтересів обох сторін процесу. Можливість сторін по-іншому узгодити свої інтереси після формальної реалізації права на звернення до юрисдикційного органу – суду, який вже вирішив спір, і є тією законодавчою гарантією, втіленням у життя принципу диспозитивності, який є основним принципом побудови цивільних та цивільно-процесуальних правовідносин.
Висновки
Укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. За законодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризується подвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулювання матеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонами про завершення правового спору. Тому мирову угоду можна визначити як договір, що укладається сторонами спору з метою захисту своїх прав, в силу якого вони зобов’язуються надати зустрічне задоволення для недопущення виникнення або для врегулювання вже початого спору між ними.
Екскурс в історію права різних часів дає можливість констатувати, що на ранніх етапах його розвитку мирову угоду можна було укласти або лише до владного вирішення спору, або під час розгляду справи, або до початку процесу і протягом його перебігу. Відповідно і роль суду спочатку була незначною і зводилася до з’ясування добровільності укладення мирової угоди, і тільки з часом суд було наділено контролюючими повноваженнями, що полягали у перевірці законності мирової угоди та перевірці того, чи не порушує вона права осіб.
Вивчення історії мирової угоди у цивільному процесі сприятиме вирішенню актуальних проблем правозастосовної практики і може стати історико-теоретичною основою удосконалення сучасного цивільного процесуального законодавства.
Мирова угода за своїми властивостями та правовими наслідками може бути прирівняна до судового рішення. Мирова угода – цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. Вона втілюється у певній процесуальній формі – ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.
Правове значення визнання мирової угоди судом полягає у преклюзивності (сторони вже не можуть повернутися до тотожного спору, до застосування заходів державного примусу).
Мирова угода може бути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вона визнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуального права.
Цікавими є можливість, правомірність та доцільність укладення мирової угоди у процесі примусового виконання. Все провадження у справі відбувається з волі сторін, які звернулися до суду з метою врегулювання спору, поновлення прав, що і є основним завданням цивільного процесу, тому сторони мають право відмовитися від подальшої процедури, закінчивши справу миром. Тому, виходячи з принципу диспозитивності, в цій ситуації некоректно робити акцент на руйнуванні попередньої діяльності суду, порушенні вимог загальнообов’язковості судового рішення.
При регулюванні мирової угоди як на початковій, так і на завершальній стадії процесу законодавцем не повністю взято до уваги правову природу цього феномена та не враховано її особливостей на стадії виконавчого провадження. Саме тому у правозастосовній діяльності виникають численні проблеми під час укладення, визнання і примусового виконання мирових угод. Часто цей інститут плутають з іншими, такими як відмова стягувача від стягнення, добровільне виконання рішень, незважаючи на різну природу та функції цих інститутів, тощо.
Таким чином, мирова угода має напрочуд багатогранний, комплексний та надзвичайно складний правозастосовний характер, зумовлений, як одночасним її регулюванням нормами матеріального та процесуального права, так і не до кінця опрацьованими можливостями та моментами її застосування.
Додаток
Список використаних джерел та літератури
1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.
2. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.
3. Бортнік О.Г. Мирова угода на стадіях перегляду судових рішень // Форум права. – 2009. – № 2. – С. 63-69 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.ua/e-journals/FP/2009-2/09bogpsr.pdf.
4. Бортнік О.Г. Мирова угода у цивільному судочинстві: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2007. – 189 арк. – Бібліогр.: арк. 173-189 // http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/ 243815.html.
5. Верба О.Б. Особливості визнання судом мирової угоди на стадії виконавчого провадження // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 3. // http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Nvlduvs/2008_3/08vobsvp.pdf.
6. Ковтунець О.М. Становлення інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії // http://www.apcourtkiev.gov.ua/control/uk/publish/ article.
7. М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції. Серія "Судова практика". – Х.: Харків юридичний, 2008. – С. 361-365.
8. Примак В. Мирова угода як спосіб вирішення цивільного спору // Юридичний вісник України. – 2001. – № 27. – С. 11.
9. Святогор О. Застосування мирової угоди в господарському процесі та виконавчому провадженні: окремі аспекти // Право України. – 2003. – № 1. – С. 79-82.
10. Тимченко Г. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. – 2004. – № 8. – С. 104-107.
11. Фединяк Л. Мирова угода як спосіб врегулювання цивільно-правових спорів: окремі питання // Право України. – 2003. – № 4. // http://pravoznavec.com.ua/period/chapter/2/25/881.
12. Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. – 916 с.
13. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и средние века) / Сост. доктор юрид. наук, профессор В.А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – С. 112-118.
14. Цивільний процес: Навч. посіб. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. – За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – С. 138.
15. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін., За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.
16. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 209-210.
Похожие работы
... які потребують впливу. У зв’язку з чим надається правова форма. Щодо процесуальних функцій правосуддя у цивільних справах, то вони не можуть існувати поза правовою формою. 2. Цивільні процесуальні правовідносини мають владний характер. Суд як орган правосуддя застосовує в межах процесуальних відносин норми права. Розпорядження суду є обов’язковими. Можна оскаржити судові рішення, але не можна ...
... якою вони наділені для надання юридичної допомоги зазначеним учасникам процесу і допомоги суду у встановленні обставин справи. 3. Поняття сторін у цивільному процесі Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, які беруть участь у справі і спір щодо цивільного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу який повинен вирішити суд. Сторонами, згідно зі ст. 30 нового ЦПК Укра ...
... і учасниками процесу. 2. Порядок вступу в процес у справі правонаступника і його правове становище. Процесуальне правонаступництво. У випадках вибуття однієї зі сторін у спірному чи встановленому рішенням правовідносин (смерть громадянина, припинення існування юридичної особи, поступка вимоги, переведення боргу) суд допускає заміну цієї сторони її правонаступником. Правонаступництво можливе в ...
... пов’язаними між собою, тому мають розглядатися у єдиному контексті. 2.1 Загальна характеристика підстав участі органів та осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, в суді першої інстанції Із аналізу правовідносин, що виникають за участі ООЗП у цивільному процесі, можна зробити висновок про наявність принаймні двох різновидів підстав для того, щоб ці ...
0 комментариев