Релігія в житті українського народу

Релігія в житті українського народу

Розуміння ролі релігії в житті українців вимагає конкретно-історичного підходу. На цій підставі історію релігійного життя нашого народу доцільно поділити на чотири періоди: перед-християнський, християнський, державного атеїзму; сучасний. Кожен з них має свої особливості, хоча грані між ними іноді чітко не простежуються. Передхристиянський період характеризується пануванням серед нашого народу язичницьких (поганських) вірувань. Водночас треба застерегти, що християнство в українських землях почало розповсюджуватись ще задовго до його перетворення на державну релігію Київської Русі. Та з прийняттям християнства язичницькі вірування не могли зникнути зразу і без сліду. Довший час зберігались різні обряди, які після певного переосмислення були сприйняті новою церквою. Якщо християнізація наших предків започаткувала їх бурхливий духовний розвиток, то наприкінці 20-х років XX ст. в історії України виявилась протилежна тенденція. Вона пов'язана з державним насаджуванням войовничого атеїзму, що фактично розглядався як своєрідна псевдо релігія. Наслідки такої політики тоталітарного режиму бачимо сьогодні, вже після проголошення незалежної Української держави. Морально деградовані верстви населення стали гальмом прогресивних суспільних перетворень. Разом з тим мільйони людей знову повертаються до тих народно-релігійних традицій, що були перервані кілька десятиліть тому. Йдеться про національно-духовне відродження, в яке органічно вплітається релігійне відродження.

Передхристиянські вірування наших предків

До прийняття християнства наші предки були поганами (язичниками). Одні з них у різних формах обожнювали природу та її явища, а серед інших панував культ предків. Кожне плем'я шанувало своїх богів, а також мало якісь власні культи.

Про релігійні вірування в українських землях маємо підстави стверджувати, починаючи з другої чверті IV тис. до н.е., коли тут жили ранньотрипільські племена. В їхніх різних поселеннях знайдено багато скульптурних зображень Великої Матері всього сущого, що вважалася богинею родючості. Трипільські хлібороби мали релігійні обряди, які виконувались під час зимово-весняних свят. З цими обрядами пов'язані також глиняні чоловічі фігурки. Ідеї збереження сім'ї та продовження роду підпорядковувався обряд культових поховань людей у житлах, як правило, під долівкою. З культом родючості пов'язані релігійно-магічні поховання в межах житла черепів різних свійських тварин. Характерною рисою вірувань середньо трипільських племен можна вважати розвиток чаклунства, що засвідчує безпосереднє ритуально-магічне призначення кераміки. Для пізньо-трипільських племен властива диференціація культу родючості. У скотарських племен цього періоду виявлені курганні та безкурганні могильники. Під курганами ховали племінних вождів та родових старійшин. Такі кургани мали досить складну конструкцію. У поховальні камери клали розписаний керамічний посуд, прикраси з кістки, срібла та міді, зброю, а також зображення сюжетів з життя скотарів тощо.

На відміну від вождів і старійшин рядових трипільців ховали у без курганних могильниках, у невеликих ямах разом з бідним поховальним інвентарем. Такі поховання перекривались кам'яними плитами.

Поганські культи наших предків можна поділити на певні періоди. Спочатку формою релігії був анімізм, цебто вірування в добрих (берегинь) і злих (упирів) духів. Згодом почали поклонятися Роду і Рожениці як богам родючості і добрим духам предків, що втілювали творчі сили природи. Відтак виникла ціла ієрархія божеств у масштабах племен і ширше, що підтверджується писемними матеріалами та археологічними джерелами.

Слов'яни мали священні гаї і поклонялись старим ясенам, дубам, липам, ліщині та іншим деревам. Під деревами наші предки здійснювали різні жертвоприношення. Вони поклонялись дупластим деревам, обвішуючи їх обрусами. У священних гаях стояли поганські ідоли.

Панувало багатобожжя, яке однак не заперечувало існування головного божества. Нерідко ним визнавали бога Перуна. Проте ще сто п'ятдесят років тому відомий український історик Микола Костомаров стверджував, що від цього божества відрізнялась єдина верховна істота – Бог, яка в інших слов'янських народів називалася також Щонайвищим Богом, Прабогом, Богом богів, Богом Вседержителем і т. п. Як вірили наші предки, Бог, що є творцем, випромінює свій життєвий дух на всі явища. Від нього походить світло, якому також поклонялись предки. Перун теж мав світоносне начало. Адже у багатьох мовах це слово вживається для означення вогню. Від скіфів воно перейшло у дещо зміненому вигляді до греків. Мабуть, трактування Перуна виходило за межі громовика і розповсюджувалось на світло взагалі. Перуна знали не лише руси, а й наші західні сусіди – поляки. Символами Перуна були кінь, громовий та сонячний знаки, дубове листя на височині тощо. Він визнавався богом війни і як «господар» дощу був безпосередньо пов'язаний з плодючістю.

Український фольклор зберіг своєрідного «двійника» Перуна в образі Вія, якого змалював Микола Гоголь у відомій повісті.

Богом світла вважався також Сварог, що був начебто батьком Дамсбога, або Сварожича. Йдеться про те, що, як уже зазначалось, кожне плем'я мало своїх богів, а одне й те ж божество могло мати різні назви. Сварожич був, за переконанням наших предків, посередником поміж небом і землею, втіленням найвищої мудрості. Він міг визнаватись божеством війни, покровителем гостинності й промислів. Наші предки вірили у щорічне народження сонця, що пов'язувалось з поворотом на літо. Така подія святкувалась від 23 травня до 24 червня як свято Лaдa, що вважався синонімом згоди, гармонії, краси і кохання. На думку дослідників, Лад міг визнаватись також божеством весни, символом весняного сонця тощо. Інколи Лад ще називався Жив ом, чи Живим.

Водночас Лад і Жив виступали і як жіночі істоти. Микола Костомаров пише, що слов'яни визнавали єдиного Бога Вседержителя, Творця і Батька творіння, котрий своєю премудрою всетворною любов'ю – Ладою створив першооснову буття. Таке буття поєднувало в собі протилежності чоловічої та жіночої статі: перша виявилась у світлові, духові, а друга – у матерії, водяній плинності. Тільки животворна сила світла могла запліднити пасивний стан води, пробудити її, народити й оживити річний світ. Поєднання обох статей гармонійно творило все видиме й невидиме. Наші предки визнавали потойбічний світ, бо вірили, що смерть не здатна перервати людського існування. Проте розповсюдження обряду спалення мерців не могло ототожнюватись лише з воскресінням людського тіла, а стосувалось людської душі, що могла переходити в дерева й птахи, інколи набувати прижиттєвого вигляду. Звичай закликати померлих під час воскресіння природи має символічне значення, бо засвідчує віру в одухотворення світу. Проте для наших предків був чужий фаталізм, який, напевне, перейшов до них разом з християнством від інших народів. Адже українське слово «доля» не тотожне польському «Los», що запозичене з німецької мови, ні російському «судьба». У нас воно означає, насамперед, стан людини, зумовлений її свободою, хоч можуть бути й інші пояснення в різних регіонах України.

Намагаючись зміцнити державу, великий князь Володимир Святославович вирішив упорядкувати релігійні вірування її жителів, зробивши Київ релігійним центром. Він створив пантеон божеств у центральній частині київського дитинця. Дерев'яну статую Перуна прикрашала срібна голова й золоті вуса. Крім нього, до пантеону належали Дажбог, Хорос, Стрибог, Симаргл і Мокош.

Дажбог і Хорос уособлювали Сонце, але перший був слов'янського походження, а другий, мабуть, іранського і міг бути розповсюджений серед сіверян. Симаргл вважався богом Землі, підземного царства. Слов'янський бог Стрибог, який згадується і в «Слові о полку Ігоревім», був богом вітрів. Мокош – це жіноче божество родючості й домашнього господарства, напевне, перейшло від фінських племен.

Цікаво, що в пантеон не увійшли деякі боги, що за своїм значенням вважались одно порядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. До таких належали, зокрема, Велес (Волос) і Род. Відсутність у пантеоні Велеса (Волоса) пояснюється тим, що він був антиподом, супротивником Перуна. Перун – це грізний бог війни, який стояв на захисті держави, а Велес – покровитель і захисник «нижчого світу», герой-змієборець, покровитель багатства і худоби, родючості, володар світу мертвих, лікар і покровитель мистецтва. Не вписувався в сферу войовничого Перуна і Род. Його функції поширювалися на хліб, сир і мед, тобто символічну, обрядову їжу, що семантично пов'язана з родючістю і використовується під час свят та обрядів ще й сьогодні.

Ці боги в фольклорі не згадуються зовсім; деякі з них були перенесені з чужих країв і не могли сприйнятись нашими предками.

За своєю природою поганство – жорстоке. З ним пов'язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку. Але жертва, навіть жорстока, мала свій сенс, який випливає з глибокої поваги та віри в майже божественну силу вбивства старшої людини.

На питання про те, чи мали наші предки жерців, напевне, не може бути однозначної відповіді. Деякі жрецькі функції могли виконувати найстарші в роді особи. Від них вони перейшли до князів, бо це слово в германців означало старійшину роду. Нарешті, нашим предкам були відомі як професійні жерці волхви.

До нас дійшли різні зображення поганських божеств. Особливо важливим був Святовит, якого бачимо на так званому Збруцькому ідолі. Археологи знайшли також капища, тобто місця виконання релігійних обрядів. Великий Передхристиянський храм наших предків знайдений під час розкопок городища біля села Стільське на Львівщині.

Прийняття християнства супроводжувалось боротьбою проти поганства (руйнування ідолів і капищ, вирубування священних гаїв, знищення волхвів тощо). Незважаючи на це, сліди давніх родових культів не зникли до нашого часу. Це стосується насамперед образів так званої нижчої міфології. Йдеться, зокрема, про культ берегинь. Вони набули родинного або, в ширшому розумінні, – громадського характеру. Це засвідчують такі культові постаті, як діди, баби, праматері, рожениці, предки та ін. Очолює виконання пов'язаних з ними обрядів переважно батько родини.

Прикладом переоцінки старих культових постатей може бути Коляда. Ще в давніх джерелах називався так один з богів, але згодом, як видно з етнографічних досліджень, Коляда почав ототожнюватись зі сніпком збіжжя, що вносять у хату на Святвечір, хоча його сприйняття має дещо ширше значення. У першій третині минулого століття Микола Гоголь в поясненнях до оповідання «Ніч перед Різдвом» писав, що колись в Україні вшановували боввана Коляду.

До культових постатей передхристиянського часу належить також Купало. Український етнограф Олекса Воропай зазначає, що в старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб як головний плід рідної землі. Як про бога земних плодів про Купала згадують ще в XVII ст. Передхристиянські свята наших предків поділялись на три частини, зумовлені трьома дійствами хліборобського циклу, що мали на меті посіяти, зібрати і приготувати.

До першої частини належать уже згадані торжества на честь Лади як свята весни, воскресіння чи повернення Сонця. Це свято також називалось проліттям. З ним асоціювалась смерть, чи потоплення, зими і початок панування весни, або очищення. Його залишки виявляються в звичаях обливання у так званий «обливаний понеділок». До заклинань, чи призивань, весни належать відомі серед нашого народу гаївки, що мали різне змістове наповнення (релігійне, хліборобське, родинне, поховальне).

У літній частині свят релігійні і хліборобські аспекти переплітаються, що засвідчують звичаї обходити поля з іконами та хоругвами. Вінцем творіння вважалось поєднання Сонця з водою, що збігалось зі святом Купала. Наші предки вірили, що тоді Сонце тричі на день зупиняється, і вся природа радіє. Закінчувалась ця частина святом обжинок.

Нарешті, третя частина свят справлялась узимку. Тоді на честь Сонця, яке народжувалось, святкували Коляду. Це свято мало важливе хліборобське значення. Цікаві в цьому періоді Щедрий вечір, звичай засівання зерном на Новий рік тощо.

Хліборобські звичаї нашого народу бачимо в поясненні деяких позаземних явищ. Наприклад, у сузір'ї Оріона хлібороби знаходили плуга, котрий, ще за стародавнім скіфським повір'ям, упав з неба. Веселка – це сяйливе коромисло, яким цариця небесна (раніше Лада, Жива, а пізніше Мати істинного світла) зачерпує із всесвітнього джерела животворну воду та зрошує поля. Збереженню передхристиянських культових постатей і звичаїв сприяло те, що для українського народу праця ніколи не мала лише утилітарного значення. В свою чергу гра, що пов'язувалась з певними святковими днями, завжди набувала практично-утилітарного характеру. Таким чином вони з'єднувались та існували нероздільно серед народу, хоч і зазнавали переосмислення.

У процесі прийняття християнства поділ буття на сакральну і світську сфери набуває нових форм, бо сфера духовного життя і сфера матеріальних взаємин поляризуються. Світське протиставляється сакральному, що освячувалось традицією і вважалось позачасовою нормою. Така норма мала право на існування в моральній сфері, але не в світській, не в матеріальному бутті. Язичницькому «вертикальному» поділові сакрального світу при відносній єдності духовного й тілесного християнство протиставило повний «горизонтальний» поділ духовного й тілесного начал.

Християнізація духовного життя українського народу

Історія християнства в українських землях розпочалась ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити. Які ж були передумови для такого духовного перевороту в житті наших предків? Не викликає сумніву, що християнство на наших землях виникло ще в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозданного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хреста і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією легендою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав. Якщо подорож святого Андрія Первозданного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на вагомих доказах. За наказом римського імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у найкращому Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави. Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли ще за часів кагана (імператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються як християни, так і нехрещені. Цікаво, що за сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Очевидно, прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.

Проте християнству чинили спротив на тих землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північних земель Київської Русі, тобто майбутні московіти, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані значні військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI–XVII ст. московіти молились у церквах лише до тих ікон, які самі приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.

Християнізацію Московії гальмувала масова неписьменність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI–XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась переважно до виконання обрядів, тобто була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV–XVI ст. і навіть у XVII ст.

Пояснюючи причини такої «кволої» християнізації півночі, Іван Огієнко писав, що там мешкало багато різних неслов'янських племен, які продовжували міцно стояти на своїй поганській вірі й не приймали християнства. Безумовно, таке становище впливало й на вірування тамтешніх слов'янських племен.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди – церковний і народно-двовірський. Якщо перший ґрунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.

Світогляд українського народу формувався на ґрунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів та апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.

Двовірство залишилось не лише в українців, а й в інших народів, набувши статусу національних вірувань і звичаїв. Шляхи до цього могли бути різними. По-перше, старі релігійні поняття наповнювались новим змістом, як цього вимагало християнство (Бог, Господь, молитва, рай, пекло, гріх, свято, храм тощо). Дохристиянські божества часто «переводились» у нову демонічну ієрархію (біси, дияволи і т. п.) або їхні якості переносились на християнських святих (наприклад, на Іллю, Юрія, Власія та ін.). По-друге, християнські свята хронологічно збіглися з дохристиянськими, що надавало їм нового забарвлення. Приміром, у Святий вечір господарі боронилися від злої сили магічними діями і «заліззям» (лемешем від плуга, істиком без держака, сокирою), яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називалося Зеленими святами, і люди квітчали свої хати й поля зеленими вітами клену, липи, ясеня, осоки та інших дерев. По-третє, переосмислювались стародавні обряди. Ще й зараз у деяких місцевостях до труни небіжчика кладуть мідні гроші – аби було чим заплатити за переїзд річки до раю. Від старих вірувань з певним переосмисленням дійшла до нас свічка, яка застосовується в різних обрядах. По-четверте, при виконанні деяких обрядів зберігається пошана до Сходу, звідки начебто починається життя (наприклад, орієнтація церковних вівтарів, обернення під час молитви, похорони мерців обличчям на Схід тощо).

Отже, щодо двовірства українського народу, то воно стосується, насамперед, обрядовості, бо культи поганських богів категорично відкидались одразу. Обряди ж наповнювались новим змістом і підпорядковувались вимогам нової віри, що зберігало їхній традиційний національний характер та глибинний зв'язок з минулим. Християнським змістом наповнювались колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські та інші пісні.