Україна кінця XIV - першої половини XVI ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЄВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ І ДИЗАЙНУ

Кафедра Українознавства Контрольна робота №6

з історії України

На тему:

“Україна кінця XIV-першої половини XVI ст.”

Виконав: студент

Групи ЗМС 04

Кириченко О.Є.

Залікова книжка № 020011

Перевірив:

Київ - 2005

До середини XIV ст. кращі часи Галицько-Волинського князівства залишилися позаду. Боярська опозиція, апологети якої знову підняли голову після смерті Данила, ординське іго і постійні напади іноземних завойовників, наростання процесів феодальної роздробленості, що об'єктивно були неминучими супутниками суспільно-економічного поступу в той час, все це привело до того, що Галичина і Волинь поступово потрапили під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського.

Так припинила своє існування горда і сильна Галицько-Волинська держава. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське королівство на ціле сторіччя продовжило існування державної організації на українських землях і фактично було головним політичним центром для всього південно-західного краю. Таким чином українські землі зазнали розчленування.

Захоплення Закарпаття Угорщиною було здійснене в 2- й половині XIII ст.. На захопленій території залишився колишній адміністративний розподіл на 4 жупа (згодом комітету, району), на чолі, яких стали крупні угорські феодали. Яки проводили політику посилення феодального гніту; роздачі українських. земель угорським феодалам, введення з 1351 р. кріпацтва, безконтрольного панування феодалів над селянами (суд, покарання і ін.).

З XIV ст. починається наступ католицизму: роздача землі католицьким церквам, стягування податі ( десятина), будівництво костьолів і монастирів.

Відбувається переселення у Закарпаття угорських селян і витіснення українців в гірські необжиті райони. У результаті такої політики виникає загострення класової боротьби, виступи населення за національну мову і традиції, неприйняття католицизму і ін..

Буковина, що входила до складу Галицько-Волинського князівства, була в середині XIVст. завойована Угорщиною, а з 1359 р., коли зі складу Угорщини виділилося Молдавське князівство, Буковина увійшла до його складу спочатку на правах автономії, а з середини XV в. як звичайна адміністративна одиниця Молдавії (на її території утворилися Чернівецька і Хотинська області Молдавії). З середини XV ст. стало зустрічатися назва „Буковина” (територія лісу буку). В 1-й половині XIVст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Туреччини.

Усередині XIV ст. починається розпад Золотої Орди, спричинений внутрішніми суперечками. Внаслідок чого утворюється Кримське ханство. З перших днів свого існування країнські землі були головним об’єктом нападів агресивних кочовиків. Ситуація в Україні ускладнилася, коли в 1475 р. Кримське ханство перейшло під турецький протекторат. З того часу кримські татари, залучаючи на свій бік дрібніші племена , почали регулярно нападати на українські землі. Вони нападали майже щороку, а коли були в Криму неврожаї, голод чи епідемії , то робили це кілька разів на рік. Татарські наїзники займалися насамперед людоловством та работоргівлею. Работоргівля для їх була важливим джерелом прибутків. За словами М. Грушевського. Україна поповнювала своїми кращими, здебільшого молодими і часто письменними людьми, ”трохи не весь світ тодішній.” За підрахунками вітчизняних і польських істориків, до кінця XVст. на українські землі було вчинено 41 татарський напад і забрано в полон майже 220тис.чоловік(всього українського населення 3,7 млн. чол.). У XVI ст. втратили полоненими і вбитими понад 350 тис. осіб. Український народ усвідомив потребу в захисті потребу в захисті південних кордонів. Так у XVст. В південних степах з’являється новий стан – клас українського суспільства – козацтво, яке починає боротися з татарськими нападниками.

Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою, за Галицько-Волинські землі, Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.), пізніше син Кейстута Вітовт (1392 -1430 рр.), захоплює південноукраїнські степи аж до Чорного моря в районі Одеси. Українські і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави. Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви. Причина швидкого захоплення цих земель пояснювалась їх ослабленням під золотоординським ярмом. Тому багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись союзом з нею забезпечити свої землі від натиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма.

Приєднання в другій половині XIVст. більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського не спричинило спочатку помітних змін в їхньому політико –адміністративному устрої. Як і раніше, існували великі політичні об`єднання – Київська і Волинська землі, кордони яких майже повністю збігалися з політичними кордонами “удільних князівств Давньоруської держави”. Така сама ситуація склалася й на Поділлі. Після входження його до складу Литви тут сформувався уділ литовських князів Каріотовичів. У Чернігівській землі приходом литовців до влади виникло кілька невеликих за розмірами удільних володінь. На приєднаних до Литовської держави територіях великий князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. Землі вважались власністю литовської великокнязівської династії Гедиміновичів. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Водночас вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції і звичаї. Таке становище українських земель було зумовлено , очевидно тим, що великий князь литовський, як стверджує літопис ,”увійшов у приязнь з місцевими феодалами.” Руські князі і бояри укладеними з великим князем угодами зобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу , обіцяв послідовно й неухильно додержуватись колишніх прав і звичаїв, що сформувалися на окупованих землях, і боронити їх від татар. „Старе - не міняємо, нове - не упроваджуємо” - був такий принцип правління литовських князів. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Провідну роль серед руських земель в другій половині XIVст. і до початку 70-х років XVст. знову починає відігравати Київське князівство, яке з приходом литовців і звільнення від іга Золотої Орди вступає в смугу певного державного відродження. В цей час в Київському князівстві виявляються суперечливі тенденції суспільно-політичного процесу . З одного боку, київська земля в 1362р., після завоювання її литовським князем Ольгердом, втратила статус династичної спадщини Рюриковичів, а з іншого, - незважаючи на залежність від Литви, вона мала широку автономію.

Справді, київський князь, залишаючись васалом великого князя литовського, фактично зберігав за собою всю повноту верховної влади (законодавчої, судово-адміністративної, господарсько-фінансової військової): йому підлягали старости, він командував військовими контингентами всіх повітів, до нього апелював суд намісників ; мав право надавати земельні володіння. Водночас литовські правителі все-таки внесли ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави насамперед вищим рівнем централізації. Влада в ньому була повністю сконцентрована в руках великого князя. Такий централістський лад Литва запровадила і в межах підвладного їй Київського князівства. Іншою важливою особливістю „новизни ”на Русі було позбавлення верховної влади українських князів династії Рюриковичів і заснування нової правлячої, литовської, династії - Гедиміновичів. ). Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, (1392— 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену, що зробив з території В. Прусії, Латвії, Естонії у 1340 - 1410 рр. більше 100 крупних походів на слов'янські землі і Московського князівства (після перемоги у битві на Куліковому полі у 1380 р. виріс його авторитет серед українського і білоруського населення Великого князівства Литовського, а авторитет литовського князя Ягайло — союзника Мамая, впав). Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Значення унії подвійно. З одного боку, позитивне - допомогла об'єднаним силам в 1410 р. в Грюнвальдськой битві розбити Тевтонський орден, з іншою — негативне, тому що вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. (роздача українських земель польським феодалам, передача казни Великого князівства Литовського на потреби Польщі, насильне розповсюдження католицизму і ін.); Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30 тис.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі - Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. За свою боротьбу він був засланий на 10 років до Крем`янця , де серед українських бояр знайшов підтримку і надійних союзників. Після смерті Вітовта (1430р.)верховна влада у Великому князівстві Литовському, згідно з умовами унії, мала перейти до короля Ягайла.Проте литовська верхівка вирішила по-своєму :без погодження з королем бояри і князі обирають на великокнязівський престол Свидригайла. Княжіння його тривало недовго. Одержавши титул великого князя він став вимагати від Польщі повернення Поділля, яке в першій третині XVст. Було яблуком розбрату між Литвою і Польщею. Внаслідок цього починається війна між двома державами . Врешті-решт між ворогуючими сторонами було укладено перемир’я ,за яким західне Поділля відійшло до Польщі , а східне – до Литви. Волинь яку намагалися захопити поляки ,залишилися під Литвою. Серед литовських вельмож , невдоволених посиленням впливу української і білоруської знаті, виникла підтримка поляками, змова проти Свидригайла. Внаслідок заколоту у 1432 р. великим князем литовським був проголошений Сигізмунд. Свидригайло врятувався втечею. Розпочинається громадянська війна. Протягом 1432-1433 років війна точилась з перемінним успіхом. Щоб послабити позицію Свидригайла ,його опоненти Ягайло і Сигізмунд пообіцяли всім православним рівні права із католиками. Це вплинуло на частину прихильників Свидригайло, яки відійшли від нього. Найвідчутнішого удару лідеру анти польської опозиції було завдано у 1435 р. в битві під Вількомиром. Військо Свидригайла зазнало поразки, а 42 князі потрапили в полон. Свидригайло змушений був відступити на Волинь. Після смерті Сигізмунда в 1440 р. на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казими-ром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію. Свидригайло так і не зміг повернути собі владу в Литві і залишився правителем Волинського князівства. Обурення в України спричинило скасування в 1471 р. Великим князем Казимиром багатовікової князівської форми правління в Києві і ліквідацію Київського князівства , що означало кінець української автономії у Великому князівстві Литовському. Внаслідок яскраво виявленої пропольської політики , відвертого ігнорування національних і релігійних інтересів української шляхти з боку великокнязівської влади ,в Україні поступово зростають симпатії до сусіднього Московського князівства яке на прикінці XVст. перетворюється на сильну централізовану державу. Її князі почали називати себе спадкоємцями Київської династії ,вживаючи титул правитель „усієї Русі”. Ця ідеологія мала великий вплив на українську аристократію , а Литва за висловом відомого українського історика І.Крип’якевича , своєю безоглядною політикою просто пхала українських панів в обійми Москви. Відразу після ліквідації Київського князівства володарі окремих земель почали переходити на бік Москви.У70-80 рр..

XV ст. до Московської держави разом із своїми землями приєднались пограничні чернігівські князі Одоєвські, Воротинські, Мосальські.

У 1481р. князь Федір Бєльський , онук великого князя литовського Ольгерда , вступив у змову з українізованими князями цієї династії Іваном Гольшанським і Михайлом Олєльковичем , щоб усунути від влади великого князя Казимира.За допомогую Москви вони планували захопити великокнязівський престол . Але їх таємні наміри було розкрито. Гольшанського і Олєльковича страчено, а Бєльському пощастило врятуватися і знайти притулок у Москві.

Новим рішучим виявом невдоволення української знаті литовським правлінням на українських землях і водночас останньою спробою повернути колишні права було повстання козаків і шляхти проти великого князя Сигізмунда , яке на Поліссі у 1508 р. очолив князь М. Глинський . Уродженець Україні, який одним з перших здобув західноєвропейську освіту, захоплювався ідеями гуманізму і ренесансу.

М. Глинський не зрікся своєї батьківщини та її народу .У зверненнях до української шляхти М.Глинський закликав боротися за збереження святої „грецької” віри і відродження і відродження ліквідованого в 1471 р. Київського князівства. Його задум не був здійснений , і під тиском польсько – литовського війська М.Глинський змушений був тікати за межі України й шукати захист у Московській державі. Де він попервах користувався великим авторитетом при царському дворі. А згодом закінчив життя у в’язниці. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”. М. С. Грушевський вважав, що Велике Князівство Литовське більшою мірою, ніж Московія, зберегло традиції Київської Русі.

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.

Проте, Кревська Унія була лише особистим союзом, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви).

Наступна Люблінська унія повністю об'єднала ці держави.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови — спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання. Тимчасом, коли селянство посилювало виступи проти польських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, протягом життя одного-двох поколінь майже перейшла на бік польського магнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада української верхівки, пізніше прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процес закріпачення місцевого населення, а з другого вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій. .

Унія , як метод і форма об’єднання церков, не досягла мети – не сприяла об’єднанню православних і католиків . Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного і релігійно-церковного гноблення виправдала себе . Як засвідчили наступні події , нестерпний польський колоніальний гніт призвав до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу у XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К.Косинського, С.Наливайка, Г.Лободи та ін.)українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.

Література

1.Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України,1996.

2.Історія України.- Львів,1996.

3.Грушевський М.С.Історія України-Русі -К.,1997.

4.Довідник з історії України. У 3-х томах . за ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста –К.1996-1999.

5.Крип`якевич І. П. Історія України. Т.1. –К.,1992.

6. Борисенко В.Курс української історії.- К.,1997.

7.Грушевский М.С.Очерк истории украинского народа.-К.,1990.

8.Бойко О.Історія України. –К.,1999.

9.Шевчук В.П., Тараненко М.Г.Історія української державності .Курс лекцій.-К.,1999.