Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.)

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ (СЕРЕДИНА XIV – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства українські землі на початку XIV ст. стали об’єктом експансії сусідніх держав. Передусім Литви та Польщі. Пізніше – Московського князівства, Кримського ханства, Туреччини.

1.1 Приєднання українських земель до Литви

В процесі приєднання українських земель до Великого князівства Литовського історик О.Д.Бойко виокремлює кілька періодів. Кожний з яких мав певні особливості.

Перший етап (1340-1362 рр.) – проникнення литовців на українські землі. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовга об’єдналися у єдину державу – Велике князівство Литовське. За часів правління Міндовга (1230-1263 рр.) головним об’єктом литовської експансії стали західноруські (білоруські) землі.

У часи його наступника – Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалося приєднання (у 30-ті роки ХІV ст.) українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип’ятьської та інших. У 1340 р. син Гедиміна Любарт стає галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.

Пізніше, у 50-ті роки ХІV ст. скориставшись слабкістю Золотої Орди (у 1362 р. вона розподається на дві частини з кордоном на Волзі), литовці починають активно наступати на Придніпров’я. Цей наступ очолив брат Любарта – великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.), який проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу) розгромило татарські війська, – Київщина, Поділля і Переяславщина остаточно відійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі (столиця – Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українці та білоруси.

Другий етап (1362-1385 рр.) – утвердження литовського правління. В історичній науці існують різні погляди щодо характеру литовської експансії, природи та сутності самої держави. Радянська історіографія розглядала литовську присутність на українських землях як «колоніальні загарбання», як поневолення українського народу. Частина українських істориків вважають литовців визволителями колишніх земель з-під Золотої Орди (щоправда, «визволителі» надовго залишилися на «визволених» землях).

Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. На думку історика Б.Лановика, майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тут збереглася стара система управління, в якій лише руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Ураховуючи те, що власне литовські землі становили лише приблизно 10% Великого князівства Литовського, а литовці перебували на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовські правителі проводили досить ліберальну політику. Діючи за принципом «старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Про це свідчать, зокрема наступні процеси:

– литовці за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті займати адміністративні посади. При цьому українська знать, зберігаючи свої володіння й обіймаючи посади відчувала себе співгосподарями у державі. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князі зобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях;

– руська (українська й білоруська) мова стала офіційною державною мовою литовської держави;

– руською мовою велося все діловодство, складалися офіційні документи і писалися літературні твори;

– в основі державної правової системи (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) лежали звичаєві писані норми українського права, тобто «Руської правди» та ті норми, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі;

– зберігалися міцні позиції руського православ’я у Литовській державі. Зокрема, князь Ольгерд та майже всі (10 із 12) його сини були православними;

– литовці запозичили у русинів досвід військової організації, будування і укріплення фортець, налагодження податкової системи формування структури князівської адміністрації тощо.

Таку ситуацію О.Д.Бойко називає «ослов’янення» литовських правителів, що певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь та їхню асиміляцію у слов’янському етносі (хоча він підкреслює, що цей процес не завершився). Однак, на нашу думку, подібне порівняння не зовсім доречне. На практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судочинством, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. В той же час, Литва внесла суттєві зміни в устрій українських земель: вона відібрала владу українських князів і передала її своїм намісникам, а невдовзі, починаючи з правління Ягайла (1377-1392 рр.), у литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції до централізації влади.

Третій етап (1385-1480 рр.) – посилення централізму у Литовській державі і ліквідація залишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.). Основними чинниками, які зближували інтереси правлячих кіл Литви та Польщі були як внутрішня нестабільність, так і зовнішня небезпека, зокрема загроза Тевтонського ордену, посилення московського князівства тощо. За цих умов Польща запропонувала Литві шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло об’єднати сили двох держав.

14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі, зобов’язувався перейти до католицької віри і окатоличити литовців та « навіки приєднати всі свої рідні землі, литовські та руські до корони Польської» (крім того він брав на себе зобов’язання сплатити колишньому нареченому Ядвіги Вільгельму Австрійському 200 тис. флоринів як компенсацію за порушення шлюбної угоди).Тобто, мова йшла про інкорпорацію (включення, приєднання) Великого князівства Литовського до складу Польщі. Литва певною мірою втрачала свій суверенітет, а Польща отримувала територію у 4 рази більшу за власну. Крім того, Кревська унія кардинально змінювала стратегічні інтереси Польщі, перемістивши їх із Заходу на Схід.

Ягайло активно взявся за втілення унії:

– остаточно оволодів Галичиною (1358 р.);

– відібрав землі галицьких бояр;

– ліквідував українське право і встановив польську владу та суди;

– впровадив латинську мову як офіційну;

– надав привілеї і права польській шляхті та населенню, що сповідує католицизм.

Активна пропольська політика Ягайла зустріла потужний опір з боку литовської, української та білоруської знаті. Опозицію очолив двоюрідний брат Ягайла – литовський князь Вітовт (1392-1430 рр.). По суті він уособлював прагнення частини литовсько-українсько-білоруської знаті до збереження політичної самостійності Великого князівства Литовського. У 1392 р. підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князівств, Вітовт був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність литовської держави він:

1. Посилює централізацію управління державою. З цією метою ліквідує південно-західні руські удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). У цих землях починають управляти великокнязівські намісники, чим суттєво обмежується колишня самостійність й автономність українських земель.

2. В той же час боротьба Вітовта з татарами і поширення колонізації до Чорного моря співпала з інтересами України. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Однак, поразка литовсько-руських військ на р. Ворсклі 1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі.

3. Втім, незважаючи на військові невдачі Литва зберегла свій економічний і військовий потенціал. Зростанню авторитета Вітовта і зміцненню політичних позицій Литви сприяла перемога об’єднаних слов’янських і литовських сил над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 15 липня 1410 р.

4. Перемога над Тевтонським орденом, з одного боку поклала край його збройній експансії на слов’янські землі, з іншого – сприяла посиленню впливу у цьому регіоні Литви. Наслідком цього стало укладення у Городлі Городельської унії (1413 р.), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства литовського як окремої незалежної держави.

Нова унія вела до зміцнення литовсько-польського союзу і зростання дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа :

– католики могли брати участь у великокняжій раді, однак участь православних у державному управлінні обмежувалася;

– розпоширенню сфери впливу католицизму сприяла роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам’янці-Подільському та Луцьку.

У 1430 р. умирає Вітовт. Після його смерті литовські і руські князі обрали великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича (1430-1452 рр.), активного супротивника Польщі, який орієнтувався на руських православних феодалів. У тому ж 1430 р. поляки розпочали проти нього війну, захопили Волинь і Поділля. Незадоволені політикою Свидригайла литовські магнати у 1432 р. обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), котрий поновив унію з Польщею. В той же час, намагаючись позбавити Свидригайла підтримки з боку православних феодалів, Сигізмунд 15 жовтня 1432 р. урівнює їхні права з литовськими феодалами-католиками. У вересні 1435 р. Сигізмунд остаточно розгромив Свидригайла і його прибічників. Свидригайло вимушений був відмовитися від боротьби за великокняжий престол, обмеживши своє княжіння Волинню.

У 1440 р. руські князі організували змову і убили Сигізмунда. Після цього на білоруських і українських землях почалися анти литовські повстання. Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем Казимиром ІV (1440-1492 рр.) придушили повстання, однак були вимушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Зокрема, були відновлені Київське і Волинське удільні князівства, їм була надана автономія. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло.

Однак, поступки православним феодалам Волині і Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських магнатів, литовська влада вже на початку 50-х років почала остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припиняє своє існування, а у 1471 р. після смерті князя Олельковича було ліквідоване Київське князівство і ці землі стали звичайними провінціями (воєводствами) Литви.

Четвертий етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-російської боротьби за вплив на українські землі. Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Об’єднуючи навколо себе навколишні землі, воно перетворювалося протягом другої половини ХV ст. в єдину централізовану державу. З поваленням у 1480 р. татаро-монгольського іга Москва все активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі».

За цих умов на початку ХVI ст. московсько-литовське протистояння загострюється. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно: у 1500-1503 рр., 1507-1508 рр., 1512-1522 рр. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти. Під владу Москви добровільно перейшли князі зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Воротинські, Бєлєвські та ін.); у 1481 р. деякі князі (Олелькович, Бельський та ін.) організували змову з метою вбивства короля Казимира; у 1507 р. на Київщині та Поліссі відбувалося анти литовське повстання князя Глинського; почалася втеча та переселення селян до російської держави та ін.

Ополячення та окатоличення змушували українське населення активно боротися за свої права. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину, Галичину охопило селянське повстання під керівництвом Мухи і Борулі. Повстанці захопили не тільки села і невеличкі містечка, а й укріплені міста: Коломию, Галич та ін. Польська шляхта для боротьби з селянами вимушена була просити допомоги у польського короля. Незважаючи на те, що повстанців було доволі багато (більше 10 тис. чол.), але їх неорганізованість, недосвідчене керівництво, брак зброї зумовили поразку цього виступу українського народу за свої національні і соціальні права. У 1492 р. при переправі через Дністер шляхта розгромила повстанців, а Борулю захопили в полон. Муха намагався продовжити боротьбу. Але його захопили і він помер в тюрмі. Це повстання було першим серед серії тривалих повстань українського народу за свої права.