Середземноморський вимір зовнішньої політики Н. Саркозі

2. Середземноморський вимір зовнішньої політики Н. Саркозі

Створення Середземноморського союзу

Ідея створення Середземноморського союзу була запропонована Н.Саркозі під час виборчої кампанії. За деякими ознаками, новий французький президент надає його реалізації майже таке ж саме значення, як пре євробудівництва. Під час своєї урочистої промови у ході офіційного візиту до Марокко 23 жовтня 2007 року Н.Саркозі вперше оприлюднив проект у розгорнутому вигляді. Він порівняв Середземноморський союз з проектом європейської інтеграції і спробував вписати його у широкий міжнародний контекст, підкресливши, що він покликаний стати «вирішальним фактором» не тільки регіональної, але й світової рівноваги. Його реалізація повинна сприяти попередженню конфлікту між Північчю і Півднем, між релігіями і цивілізаціями. Хоча Франція традиційно тяжіє до регіону Середземномор'я, прийшовши до влади, Н.Саркозі виявляє прагнення надати співпраці з прибережними державами нового імпульсу. При цьому, за його словами, не йдеться про те, щоб ігнорувати те, що вже досягнуто: Барселонський процес, п'ять плюс п'ять, Середземноморський процес. Йдеться про те, щоб піти дальше між країнами, які розташовані на берегах нашого спільного моря, розвивати співпрацю в конкретних областях.

У новорічному зверненні до нації серед зовнішньополітичних проектів Саркозі згадав всього два: плани подальшого розвитку європейської інтеграції і Середземноморський союз. Останній французький президент назвав «великою мрією цивілізації», символом «багатоманіття,яке є великою універсальною цінністю XXI століття» і своєрідною «лабораторією співрозвитку».

Значення, яке Н.Саркозі надає Середземномор'ю, пояснюється, з одного боку, тим, що Франція володіє у регіоні особливими можливостями. Пропонуючи цей проект, вона намагається закріпити за собою особливу роль, опираючись на власні досягнення і розвинені зв'язки з країнами південного і східного Середземномор'я. У багатьох її колишніх колоніях французька мова є офіційною, громадяни цих країн регулярно бувають у Франції на заробітках,чимало обзавелися родинами і залишились тут жити. З іншого боку, значення цього регіону у світовій політиці в остані роки неухильно зросте.

Для Парижа, який прагне диверсифікувати енергоресурси, країни Середземномор'я мають інтерес, насамперед, як джерело енергоносіїв, атакож як ринок збуту сучасної зброї, високих технологій, в першу чергу, обладнання для атомних електростанцій. Активізація співпраці між прибережними країнами дозволить Франції краще контролювати процеси трудової міграції і створювати додаткові спільні механізми забезпечення безпеки і боротьби з тероризмом.

Реалізуючи ідею Середземноморського союзу, Франція прагне знайти свою власну відповідь на провалений американський проект створення «Великого Близького Сходу». Грубі силові акції можуть привести до результатів, прямо протилежних тим, на які розраховує Захід, ускладнить існуючі проблеми, потягнуть за собою радикалізацію діючих режимів, зміцнити позиції екстремістів, вважають у Парижі. Французьке керівництво усвідомлює, що проблеми регіону не мають простих і швидких рішень і прагне підтримати помірковані уряди. Створення Середземноморського союзу може стати підґрунтям у справі попередження конфронтації між Заходом і ісламським світом, наголошує у своїх виступах Н.Саркозі.

Нарешті, реалізація проекту повинна зміцнити позиції Франції в Євросоюзі, де, опираючись на активну підтримку з боку Іспанії і Португалії, вона претендує на особливу роль у справі налагоджування співпраці між Середземномор'ям і ЄС. Франція приміряє на себе роль впливового посередника між ЄС і Середземномор'ям, що особливо важливо в умовах, коли «східний напрямок», на якому у минулому вона мала значний вплив, сьогодні все більш сильніше контролюється Німеччиною. Цікаво, що остання неоднозначно сприйняла активізацію Франції в регіоні, побоюючись розпилення коштів ЄС на проекти, їй повністю не підконтрольні. Тим більше, що у жовтневому виступі, присвяченому Середземноморському союзу, Н.Саркозі наголосив, що його членами можуть бути прибережні раїни. Таким чином, Німеччина, не будучи прибережною країною, опинилася як би у другому ешелоні, і, за свідченнями ЗМІ, це питання турбує керівництво країни.

З точки зору Франції, організаційна форма союзу не повинна бути акож як ринок збуту сучасної зброї, високих технологій, в першу чергу, обладнання для атомних електростанцій. Активізація співпраці між прибережними країнами дозволить Франції краще контролювати процеси трудової міграції і створювати додаткові спільні механізми забезпечення безпеки і боротьби з тероризмом.

Реалізуючи ідею Середземноморського союзу, Франція прагне знайти свою власну відповідь на провалений американський проект створення «Великого Близького Сходу». Грубі силові акції можуть привести до результатів, прямо протилежних тим, на які розраховує Захід, ускладнить існуючі проблеми, потягнуть за собою радикалізацію діючих режимів, зміцнити позиції екстремістів, вважають у Парижі. Французьке керівництво усвідомлює, що проблеми регіону не мають простих і швидких рішень і прагне підтримати помірковані уряди. Створення Середземноморського союзу може стати підґрунтям у справі попередження конфронтації між Заходом і ісламським світом, наголошує у своїх виступах Н.Саркозі.

Нарешті, реалізація проекту повинна зміцнити позиції Франції в Євросоюзі, де, опираючись на активну підтримку з боку Іспанії і Португалії, вона претендує на особливу роль у справі налагоджування співпраці між Середземномор'ям і ЄС. Франція приміряє на себе роль впливового посередника між ЄС і Середземномор'ям, що особливо важливо в умовах, коли «східний напрямок», на якому у минулому вона мала значний вплив, сьогодні все більш сильніше контролюється Німеччиною. Цікаво, що остання неоднозначно сприйняла активізацію Франції в регіоні, побоюючись розпилення коштів ЄС на проекти, їй повністю не підконтрольні. Тим більше, що у жовтневому виступі, присвяченому Середземноморському союзу, Н.Саркозі наголосив, що його членами можуть бути прибережні країни. Таким чином, Німеччина, не будучи прибережною країною, опинилася як би у другому ешелоні, і, за свідченнями ЗМІ, це питання турбує керівництво країни. З точки зору Франції, організаційна форма союзу не повинна бути надто жорсткою, Як заявив Саркозі, Середземноморський союз буде реалізовуватися у формі окремих проектів співпраці, без створення спеціальних структур. Серед них - проекти очищення води у Середземному морі, розвиток ядерної енергетики, обмін студентами і розвиток «діалогу культур», а також співпраця у сфері забезпечення безпеки. Передбачалося, у тому числі, створити Середземноморський інвестиційний банк, у завдання якого входило б фінансування спільних проектів.

Головування Франції в ЄС, яке припало на друге півріччя 2008 року, ознаменувалось створенням в липні цього ж року нової організації - Союз заради Середземномор'я (Шіоп Гог Месііїеггапеап) (у більшості вітчизняних джерел назва цієї організації подається як Середземноморський союз), ініціативу якого понад рік лобіював Н.Саркозі. Він прокоментував цю подію дещо пафосно, але щиро: «Ми мріяли про це, і нині Союз заради Середземномор'я, став реальністю... європейська та середземноморська мрії є нерозривними». Нагадаємо, що ще 14 березня 2008 року у Брюсселі було ухвалене рішення про перетворення Барселонського процесу на Союз для Середземномор'я. Рішення від самого початку було покликане об'єднати країни ЄС і держави, що мають вихід до Середземного моря. За даними преси, до складу Середземноморського союзу французький президент передбачав включити Португалію, Іспанію, Францію, Італію, Грецію, Кіпр, Мальту, а також Туреччину, Ліван, Ізраїль, Єгипет, Туніс, Алжир, Марокко.

Таким чином новостворена організація перебирає на себе всю спадщину Барселонського процесу, розпочатого 1995 року, метою якого було сприяти регіональному співробітництву в Середземноморському регіоні, створенню режиму вільної торгівлі, економічним реформам, зростанню інвестицій, подоланню місцевих проблем - таких як бідність та нелегальна міграція.

Середземноморська співробітництво - непроста тема для ЄС. З одного боку, ці країни після відмови Марокко у 1987 році (ця країна подавала офіційну заявку на членство в ЄС, яка була відхилена за «географічним» критерієм) вже не мають наміру і підстав ставити питання про можливість Членства в ЄС країн Магрибу навіть у віддаленій перспективі, 3 іншого боку, амбітний Барселонський процес, за визнанням всіх сторін, не привів до очікуваних позитивних результатів: реформи в країнах Магрибу с несистемними й вибірковими, бідності не подолано, зони вільної торгівлі фактично не створено. Зберігається істотний дефіцит довіри між ЄС та окремими країнами Південного Середземномор'я, особливо Лівією.

Багато хто в регіоні сприймає запропонований союз як нав'язування штучної ідентичності, яка не пов'язана ані з цивілізаційними, ані з геополітичними, ані з соціокультурними чинниками. «Ми не середземноморці, ми араби», - говорять представники Маг рибу, тим самим підкреслюючи свою відмінність від європейців і брак ентузіазму втілювати новостворену «середземноморську ідентичність» і грати в «геополітичні ігри» Парижа.

Крім того, розвиток середземноморського діалогу і далі затьмарюється невирішеним палестино-ізраїльським конфліктом. В останні роки цей «традиційний» регіональний конфлікт доповнився перманентним гострим протистоянням між Ліваном і Сирією. Щоправда, успіхом своєї близькосхідної політики французькі керівники вважають проведення у Парижі 17 грудня 2007 року конференції донорів для Палестини, під час якої було зібрано 7,4 млрд. дол. для підтримки поміркованого палестинського лідера М. Аббаса.

Африканські партнери переважно говорять про подолання бідності та пряму допомогу найзлиденнішим верствам населення як про обов'язок багатих країн перед бідними, про нерівні умови конкуренції та невирішені питання доступу продукції бідних країн на місткий ринок благополучного Євросоюзу. Представники ЄС, у свою чергу, наголошують на неефективності управління, недбалому використанню, а то й розкраданні міжнародної допомоги, про нездоланну корупцію, про необхідність боротьби з нелегальною міграцією. Особливе місце в порядку денному Союзу заради Середземномор'я посідає Туреччина, яка отримала ході франко-німецьких консультацій запевнення, що створення нової організації жодним чином не стосується переговорів про її вступ до ЄС.

Що ж до самого саміту, то його можна вважати досить представницьким: були представлені 43 держави Європи, Північної Африки та Близького Сходу, глави і члени урядів усіх 27 держав ЄС, а також керівництво країн «середземноморської дуги» від північної Африки до Балкан. Лише лідер Лівії Муаммар Каддафі бойкотував саміт.

Сторони домовилися регулярно проводити зустрічі на найвищому рівні «для сприяння миру, безпеці та добробуту в регіоні» та про шість конкретних проектів, зокрема щодо очищення моря, використання сонячної енергії, підтримки студентських (поширення програми Егазтиз на середземноморські країни) т наукових обмінів, будівництво автобанів.

Інституційне рішення учасників саміту передбачає, що організації діятимуть два співголови строком на два роки: один від ЄС і один від інших середземноморських країн. Буде сформовано також секретаріат з двадцяти співробітників. Саміти проводитимуться один раз на два роки. При цьому додаткового фінансування проекту з бюджету ЄС на період до 2013 року не передбачається. Усі заходи здійснюватимуться в рамках вже затвердженого кошторису Євросоюзу на нинішню семирічку, який передбачає на період з 2007 по 2013 рік виділення 16 млрд. євро на співробітництво в басейні Середземномор'я. Втім сторони, як зазначено у підсумковій декларації саміту, сподіваються на приватні інвестиції, внески інших країн та міжнародних фінансових організацій.

Таким чином, проект створення Середземноморського союзу і активність нового французького президента на цьому напрямку свідчить про те, що Париж приділяє розвитку відносин зі країнами регіону особливу увагу, а також планує надати цій політиці довготермінового характеру. 19. Відносини Франції з Росією у 2007 - 2009 роках Під час виборної кампанії деякі експерти прогнозували, що Н.Саркозі, ставши президентом, буде здійснювати більш жорсткий курс стосовно Росії. Разом з тим з часом стало очевидним, що найбільш негативні прогнози щодо франко-російських стосунків, не справдилися. Скоріше навпаки, від на першопочатках критичної риторики щодо деяких аспектів політики Росії новий французький президент поступово пом'якшив свої висловлювання. Франція переходить до більш звичних, традиційних форм спілкування і взаємодії з Росією.

У своїх виступах з питань зовнішньої політики Н.Саркозі, як правило, відносить Росію до так званих країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Головна відзнака цієї групи країн заключається у високих темпах економічного зростання. У зв’язку з цим Росія для Франції представляє собою, з одного боку, ризики і непевності, з іншого - нові можливості. Ставлення Парижа до Москви формується під впливом факторів, котрі умовно можуть бути розбиті на дві групи. Перша пов'язана з месіанською роллю Франції, як носія демократичних ідеалів, інша - з її прагненням здійснювати незалежну активну зовнішню політику, відігравати роль впливової світової держави.

Франція позиціонує себе на міжнародній арені як країна, поряд зі СІЛА, яка активно просуває демократичні цінності. З цієї точки зору, основою для зближення Парижа з Москвою у 1990-і роки став розпад СРСР і заявлений Росією намір влитися у родину «цивілізованих країн», побудувавши у себе вільну економіку і демократичне суспільство. Проте сподівання на швидкі зміни не оправдалися і Франція відчувала певне розчарування. Франція гостро реагує на різного роду кроки і заяви, які засвідчують про намір певних політичних кіл в Росії відмежуватися від ліберальних, демократичних цінностей. Декларації про прагнення побудувати «власну, не схожу на західну, цивілізацію» багатьма у Франції однозначно сприймаються як сигнал, що засвідчує про повернення величезної країни до непередбачуваного, недемократичного розвитку, який є небезпечним як для росіян, так і для інших держав.

Росія сприймається французькою громадською думкою як країна, що не перейняла повністю західні цінності, а тому вона не схильна дотримуватися прийнятих на Заході правил поведінки і тому є непередбачуваною. Так само як Індія, Китай і мусульманський світ вона уявляється не зовсім зрозумілою державою. В умовах загострення конкуренції в світі, що глобалізується, інтереси різних країн (у т ому числі Франції і Росії) все частіше перехрещуються, і тому політика Росії з її непрозорою економічною і суспільно-політичною системою викликає у Франції занепокоєння. Особливі хвилювання в останній час пов'язують з так званими національними фондами, які призначені для зовнішньоекономічних операцій. За словами експертів, подібні фонди, які також створюються і в інших країнах, що розвиваються, можуть представляти загрозу і для відкритої європейської економіки, і для національної незалежності тієї чи іншої держави. Вважається, що вони можуть використовуватися цими країнами для придбання стратегічних активів на Заході. Викликає побоювання Франції і можливе припинення поставок енергоносіїв в Європу.

У своєму виступі перед послами 27 серпня 2007 року Н.Саркозі критикував Росію, яка, повертаючись на світову арену, «достатньо грубо» використовує «свої нафтові і газові переваги». Цю тему він продовжив у статті, опублікованій у «Российской газете» у жовтні 2007 року, відзначивши, що «коли Росія без попередження припиняє подачу енергії частині Європи, це підриває довіру».

Хоча Франція традиційно проводить політику, спрямовану на диверсифікацію джерел енергії, після приходу до влади Н.Саркозі Париж особливо активізував ці зусилля, що певною мірою не відповідає інтересам Росії, яка розігрує свою «енергетичну карту». Одним з наслідків офіційного візиту Саркозі до Алжиру стало рішення алжирської державної енергетичної компанії «Сонатра» про припинення угоди, підписаної у серпні 2007 року «Газпромом». Таким чином, газовий ОПЕК, першими кроками на шляху створення якого були ці угоди, не відбувся. Спостерігачі відзначили, що Алжир прагне публічно відхреститися від ідеї газового картелю, несхвально сприйнятого у Європі. Натомість алжирці уклали нову угоду з французькою компанією «Газ де Франс», за яким зобов'язались поставляти цій компанії скраплений газ до 2019 року. Одночасно оголошено, що «Сонатра» побудує два нових газопроводи по дну Середземного моря, які дозволять Алжиру на 50% збільшити обсяги газу, який буде поставлятиметься в Європу по трубах. Очевидно, що у цьому випадку дії Парижа певною мірою суперечать політиці Москви, яка прагне створити сприятливі умови для просування російських компаній на світовий ринок.

Разом з тим неправильно було б забувати про існування об'єктивної основи для позитивного розвитку співпраці двох країн. Росія для Франції - важливий фактор міжнародної рівноваги сил. За словами Н.Саркозі, найближчі три-чотири десятиріччя будуть періодом «відносної могутності», коли «економічне і політичне піднесення Китаю, Індії, Бразилії, повернення Росії створюють об'єктивні умови для концерту великих держав і багатополюсного світу, в якому Європейський союз може поступово стати одним з найактивніших полюсів, якщо він тільки цього забажає». Франція використовує зв'язки з Росією як одну з опор для проведення своєї політики з найрізноманітніших аспектів міжнародного життя. Незважаючи на те, що РФ, на відміну від СРСР, не претендує на роль повноцінної противаги США, співпраця з Москвою створює для Парижа додаткові можливості. Очевидно, тому нове французьке керівництво схильне періодично виявляти прагматизм у взаєминах з Росією і прагне уникати в них зайвої ідеологізації.

Важливою віхою на шляху розвитку відносин між двома країнами став офіційний візит до Росії президента Франції у жовтні 2007 року. Він віддзеркалив двоїстість французького підходу до відносин з Росією. Оцінюючи візит на прес-конференції, Ніколя Саркозі особливо виділив свою зустріч з представниками російських неурядових організацій, що мало засвідчити його зацікавленість у захисті прав людини в РФ. Під час візиту виявилася різниця у підходах Росії і Франції щодо іранського ядерного досьє, косовського урегулювання. Прориву у двосторонніх стосунках не відбулося, і французька преса загалом стримано оцінила результати візиту.

Разом з тим він став певним стимулом для подальшого розвитку відносин. З урахуванням того, що загалом французькі компанії зацікавлені у більш активній участі в освоєнні величезного російського ринку, а також у розробці російських копалин, позитивний імпульс отримали франко-російські економічні зв'язки. Він отримав розвиток у середині листопада 2007 року під час відвідин Парижа прем'єр-міністром РФ В.Зубковим. За даними преси, французька сторона пообіцяла Росії сприяння на переговорах з ЄС у новому договорі про партнерство. Натомість Росія запропонувала упродовж двох тижнів укласти низку торговельних і економічних угод. Найважливішим серед них стало підписання документа між «Газпромом» і 2Тоталь» про спільну розробку Штокмановського газового родовища. Росія і Франція також планують співпрацювати в реалізації проектів створення вантажних літаків на базі аеробусів АЗ80 А350. Розглядаються також нові плани запусків ракет-носіїв «Союз» з космодрому «Куру» у Французькій Гвіані, угода про будівництво заводу «Пежо-Сітроєн» в Росії і домовленість про купівлю французьким концерном «Перно-Рікар» одного з російських горілчаних підприємств. У грудні 2007 року підписаний меморандум з французьким концерном «Рено», за яким до 26 лютого 2008 року йому відійде 25% (блок-пакет) акцій «Автоваза».

Експерти вважають, що під час жовтневого візиту закладено основи порозуміння на новому рівні між двома керівниками. Воно проявилось після того, як Н. Саркозі перший серед лідерів поздоровив російського президента з успіхом «Єдиної Росії» на парламентських виборах у грудні 2007 року. Цей жест викликав критику як у Франції, так і за її межами. У зв'язку з цим Н.Саркозі назвав у своєму інтерв'ю від 8 січня 2008 року дивною логіку, за якою треба було спочатку образити В.Путіна, назвавши перемогу його партії на виборах нелігітимною, а потім звернутися до нього за допомогою в урегулюванні значних міжнародних проблем, зокрема, іранського ядерного питання. Подібні висловлювання свідчать про те, що нове французьке керівництво прагне відійти від вузько-ідеологічного підходу у відносних з Росією і має намір шукати можливості співпраці з широкого кола проблем, не замикаючись на питаннях демократії і прав людини. Все це, проте, не означає, що Франція повністю і назавжди виключає цю риторику зі свого зовнішньополітичного лексикону.