Зовнішня політика Італії в пост біполярний період

Зовнішня політика Італії в пост біполярний період

План

1.  Зовнішньополітичні пріоритети Італії у 1990-х - 2010 роках

2.  Італія та югославська криза

3.  Італія - Євросоюз

4.  Італія та політика США щодо Іраку

5.  Італо-російські відносини

1. Зовнішньополітичні пріоритети Італії у 1990-х - 2010 роках

У постбіполярний період в офіційних документах Італія все частіше заперечує традиційну пасивність своєї зовнішньої політики і декларує «власний внесок у світову політику», активність і самостійність у цій царині і вихід з фарватеру політики НАТО та ЄС. Фігурують у документах та виступах державних посадовців такі нові ідеологеми, як «універсалізм італійського зразка», «глобальне бачення» Італії, яка проголошує себе «активним учасником процесів глобального виміру».

Поворотним моментом для цих змін в офіційній ідеології Італії вважається завершення «холодної війни», яке поставило країну «перед лицем одночасно нової і важкої відповідальності». У червні 2000 року італійський міністр закордонних справ Ламберто Діні визначив під час свого виступу у сенаті базові положення нової офіційної зовнішньополітичної концепції, суть якої полягає у тому, що «біполярний світ змінився світом протагоністів, членом якого є і сама Італія», викресливши себе із списку «середніх держав».

У межах «світу протагоністів», який формується, Італія офіційно окреслює свої власні зовнішньополітичні пріоритети. Серед найважливіших сегментів італійської «глобальної відповідальності» вважається врегулювання балканської кризи, розширення ЄС, забезпечення середземноморської безпеки, боротьба з тероризмом і незаконною міграцією. Італія позиціонує себе глобальним арбітром на світовій арені. У контексті цієї позиції екс-президент К. Чампі визначив приналежність своєї країни до «вузького кола великих держав». На його думку, італійська зовнішня політика повинна спрямовуватися на те, щоб XXI століття перетворилося у століття миру, громадянського та економічного поступу.

Новим обов'язком для Італії є привнесення у світову політику моральних цінностей, фундаментальних цінностей демократичного світу і навіть за межами зони італійської відповідальності. Ідеологема миру займає у італійській зовнішньополітичній риториці пріоритетне значення. Проте показово, що найчастіше італійські офіційні особи, говорячи про мир, оперують терміном «європейський мир» (під яким необхідно розуміти сучасний стан розвитку Євросоюзу).

2. Італія та югославська криза

Враховуючи складні відносини Італії з соціалістичною Югославією щодо повоєнного територіального розподілу, вона приділяла велику увагу процесам, які відбувалися на теренах СФРЮ по завершенні холодної війни. У 1991 році італійський уряд на першопочатках, як і всі країни ЄС і США, підтримував єдність Югославії. Проте, як відомо, з початком військових дій у Словенії деякі держави, у першу чергу Німеччина, підтримана Австрією, Данією і Угорщиною, стали виступати за визнання незалежності Словенії і Хорватії. В італійській спільноті можна було простежити дві тенденції з цього приводу. Одна була спрямована на єдність Югославії і звідси підтримка, хоча не завжди послідовна, дій Сербії. Цієї позиції притримувався у перші місяці югославського конфлікту італійський міністр закордонних справ Де Мікеліс, який став одним із «протагоністів» Бріонської декларації СФРЮ, Хорватії і Словенії від 7 липня 1991 року, яка встановлювала тримісячний мораторій на відокремлення двох республік і визначала мирний шлях врегулювання конфлікту. Згодом позиція Де Мікеліса набрала одверто проюгославського, антихорватського характеру. Він заявив, що 2Італія віддає перевагу об'єднаній Югославії у формі конфедерації». Інша, прохорвато-словенська тенденція, поширювалася під впливом Ватікану і охоплювала католицькі верстви країни. Рупором цих настроїв став колишній посол Італії в СРСР Серджо Романо. Прихильники розпаду Югославії плекали надію на перегляд Озимської угоди 1975 року, яка закріпляла непорушність італо-югослвського кордону, який склався після Другої світової війни у результаті підписаних договорів, регулювала культурну автономію меншин і визначала напрямки економічної співпраці.між обома країнами.

Кардинальна зміна офіційної позиції Італії щодо югославської кризи сталася після так званого трієстського скандалу на початку жовтня 1991 року. Суть його полягала у тому, що виникла ідея відправки додому через італійський порт Трієст частини Югославської народної армії (ЮНА), які були блоковані у Словенії після припинення там військових дій - всього близько 2,5 тис. осіб і 80 танків. Де Мікеліс прийняв це рішення практично одноосібно. Йому опонував президент Італії Франческо Коссіга, парламент, який висловив протест щодо дій міністра закордонних справ, жителі Трієста розпочали маніфестації.

Після цього скандалу Італія змінює своє ставлення до Хорватії та Словенії і сам де Мікеліс запропонував у грудні 1991 року запропонував своїм колегам по ЄС визнати ці дві югославські республіки до кінця року. Як відомо, Хорватія і Словенія були визнані Євросоюзом 15 січня 1992 року.

Водночас змінилася офіційна позиція і ставлення Італії до Сербії. Вона погодилася на економічні санкції тільки щодо Сербії і Чорногорії, а президент Ф.Коссіга заявив, що «Сербія і ЮНА здійснюють геноцид».

Так само Італія стала перейматися проблемою захисту італійської меншини у цих двох республіках. 15 січня 1992 року, у день визнання двох республік, Італія підписала з Хорватією Меморандум про захист італійської меншини в Хорватії і Словенії. Словенія не підписала цей документ, але заявила, що дотримуватиметься його положень. Окрім цього, 23 грудня 1991 року в Італії було прийнято закон, який полегшував в'їзд та проживання на італійській території італійців з Югославії.

З розвитком кризи югославська політика Італії у 1992-1993 роках виглядає надто пасивною, оскільки вона була зайнята своїми внутрішніми проблемами (операція «Чисті ркуи»). Країна лише надавала свої авіабази для літаків НАТО (США, Франції, Великобританії, Нідерландів), які з квітня 1993 року патрулювали повітряний простір Боснії і Герцеговіни (БІГ). Італія також брала участь у міжнародних конвоях у Боснію.

Водночас необхідно констатувати значне погіршення відносин з новими югославськими республіками - Хорватією та Словенією. Причин цього декілька: дискримінація італійської меншини (заборона іноземцям, у тому числі італійцям, володіти нерухомістю у Словенії), небажання керівництва обох республік повертати майно італійських біженців, втрачене ними після війни, та розв'язати прикордонні проблеми тощо.

Італія не була запрошена Євросоюзом стати учасником контактної групи з БІГ, що викликало невдоволення нового уряду на чолі з С. Берлусконі і його уряд взяв курс самостійну політику в югославському питанні та на співпрацю з іншими організаціями: «вісімкою», Центрально-Європейською ініціативою (ЦЄІ) та Росією.

Італія в особі свого міністра закордонних справ А.Мартіно закликала якнайскоріше скасувати санкції проти СРЮ. Під час Трієстської зустрічі ЦЄІ (липень 1994 року) під впливом Італії була прийнята заява про участь представників СРЮ у врегулюванні кризи. Щодо війни у БІГ Італія виступала за укладення миру, а не локалізацію конфлікту і також не підтримала пропозицію скасувати ембарго на на поставки зброї у БІГ. Це пояснюється тим, що італійські урядовці прагнули уникнути як сербського, так і ісламського (не тільки боснійського) тероризму біля своїх кордонів. Зате відносини з Хорватією та Словенією залишалися напруженими. Головним залишалося становище італійської общини. Більше того міністри, які представляли в уряді С.Берлусконі Національний альянс, відкрито закликали до перегляду східних кордонів.

Італія заблокувала у листопаді 1994 року прохання Словенії щодо вступу до ЄС.

Перехідний уряд Ламберто Діні, який був сформований у січні 1995 року, налагодив стосунки з ЄС і відповідним чином скорегував югославську політику з загальноєвропейським підходом до неї. Тоді ж Італія була запрошена до участі у контактній групі з БІГ. Загалом, 1995 рік характерний прагненням Італії до інтенсивної міжнародної координації своїх дій щодо Югославії. Але все ж Італія не брала участі у мирних переговорах у Дейтоні, які відбулися наприкінці 1995 року і результатом яких стало врегулювання боснійської кризи. Результатом цих переговорів стала Паризька мирна угода, підписана президентами СРЮ, Хорватії і БІГ під егідою Росії і провідних держав Заходу, але без Італії.

У стосунках з Словенією було досягнуто прогресу: 13 червня 1995 року словенський уряд запропонував своєму парламенту змінити статтю 68 республіканської конституції, яка забороняла іноземним громадянам володіти нерухомістю на території Словенії. Це стало підставою підтримки Італією наміру Словенії інтегруватися до ЄС, ЗЄС і НАТО. Зате політичні відносини з Хорватією у 1995 році залишалися напруженими, оскільки Конституційний суд Хорватії вніс поправки до 18 статей статуту регіону Істрія, які позбавили тамтешню італійську меншину білінгвізму і фіскальної автономії.

Натовське бомбардування Сербії в березні 1999 року без санкції Ради Безпеки ООН італійське керівництво загалом підтримало, але, остерігаючись сербської відповіді, підкреслено заявляла, що не бере участі в нанесенні авіаударів. Італійські літаки займались лише супроводом натовських бомбардувальників, радіолокаційною розвідкою та іншими допоміжними завданнями. Проте з 14 квітня Італія безпосередній учасник бомбрдування Югославії. Всього в операції НАТО в Югославії брали участь 42 італійські літаки ( США - на початку операції 240 літаків, Франція - 40, Німеччина - 16, Голандія - 16, Бельгія - 10, Великобртанія - 9, Норвегія - 8, Канада - 6, Туреччина, Іспанія і Данія - по 4, Португалія - 3. Згодом кількість американських літаків збільшилась до 480, британських - до 28, французьких - до 81).

У той же час Італія проводила активні акції щодо розподілу гуманітарної допомоги косовським біженцям в Албанії. Активну позицію зайняв уряд країни і у червні 1999 року, коли обговорювалися шляхи післякризового урегулювання в Косово. У результаті всього цього, як відомо, Італія отримала свій власний сектор відповідальності в Косово і тим самим символічно виявилась прирівненою до провідних держав НАТО (чого вона не змогла добитися у ході Дейтонського процесу).

3. Італія - Євросоюз

Після приходу до влади у 1994 році нового уряду на чолі зі С.Берлусконі Італія відмовилася від традиційного зовнішньополітичного курсу. Новий кабінет міністрів став провідником політики так званого «євроскептицизму». Його суть заключалася у критиці положень Маастрихтського договору, який встановив чотири фінансово-економічні критерії для країн-учасниць з метою досягнення єдиної грошової системи в Європі. Італія не попала до числа так званого «твердого ядра» (Німеччина, Франція, Бенілюкс).

Після відставки у грудні 1994 року уряду Є.Берлусконі було сформовано у січні наступного року перехідний уряд Ламберто Діні. Першим кроком нового уряду стало «повернення до Європи» і він запевнив, що виконуватиме Маастрихтський договір, в тому числі фінансово-економічні критерії.

З 1 липня 2003 року Італія перебрала піврічне керівництво в ЄС. Тому Є.Берлусконі і Ф. Фраттіні виступили з ідеєю про відродження так званого «духу засновників» Євросоюзу. Мова йшла про те, щоб шість країн, які стояли біля витоків європейської інтеграції, виробили би спільні пропозиції з нової реформи ЄС напередодні його розширення. Зокрема, італійці запропонували створити офіційну посаду міністра закордонних справ ЄС, який би об'єднав існуючі тоді посади комісара з зовнішніх справ і високого представника з СЗППБ. Інша ідея зводилася до створення «зони єврооборони», з тим, щоб країни ЄС оформили свої території як єдиний військовий простір, тобто прийняли би на себе зобов'язання з колективної оборони за аналогією зі статею 5-ою статуту H АТО і ЗЄС. Наступна італйська пропозиція зводилася до розробки чіткого механізму субсидіарності і підпорядкування між усіма національними парламентами ЄС і Європарламентом.