Громадянське суспільство досягає такої оптимальної ситуації, коли економіка підконтрольна державі, але не залежить від неї

2. Громадянське суспільство досягає такої оптимальної ситуації, коли економіка підконтрольна державі, але не залежить від неї.

3. Ця суттєва прикмета полягає у тому, що зовсім не свавілля, а свобода є основою буття особистості у такому суспільстві. Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як свого роду соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди. Чим більше розвинуте громадянське суспільство, тим більше підстав для демократичних режимів; чим менша розвинутість, тим більша ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Виникнення громадянського суспільства детерміновано розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щастя) і прав громадянина (політичні права). Отже, найважливішою передумовою існування як громадянського суспільства, так і правової держави є особа, яка володіє правом на реалізацію як політичних, економічних, так і культурних, духовних потенцій, здійснюючи які, особа через громадянське суспільство забезпечує відтворення соціального життя.

Якщо основним елементом громадянського суспільства є особа, то його несучі конструкції — всі ті соціальні інститути, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь. Інтереси і потреби виражаються через такі інститути громадянського суспільства: у політичній сфері - партії, органи місцевого самоврядування, суспільно-політичні об'єднання, незалежні засоби масової інформації, жіночі, молодіжні асоціації; в економічній - профспілки, асоціації підприємців, товариства захисту прав споживачів; у соціальній - сім'я, незалежні організації освіти, дозвілля; в культурній - різноманітні творчі, наукові спілки, національно-культурні товариства, релігійні конфесії. Усі ці інститути повинні діяти в межах єдиного для всього суспільства, держави і владних інститутів правового поля.

У структурному відношенні громадянське суспільство можна уявити у вигляді діалектичної сукупності чотирьох основних сфер: політичної - це відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом забезпечення участі громадян у різного роду партіях, рухах, державних і громадських справах, асоціаціях; економічної — це економічні відносини, і насамперед відносини власності; соціальної — це утвердження середнього класу; духовної — це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і у формі буденної свідомості, життєвого досвіду, традицій.

У розвинутих демократичних країнах простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження на соціальну сферу; громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної сфери. Відбуваються соціалізація держави і політизація громадянського суспільства.

Отже, громадянське суспільство — це система забезпечення життєдіяльності політичної, економічної, соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі цінностей від покоління до покоління.

1.2  Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку

Що ми вкладаємо в поняття «демократія»? Як відомо, «демократія» в перекладі з грецької (demos— народ і kratia— влада) — «народовладдя», що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм. Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їх діяльністю; вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального рівного виборчого права і здійснення цього права у процесі виборів, референдумів тощо.

У Стародавній Греції в ранній період її існування демократія розумілась як особлива форма, різновид організації держави, за якого всі громадяни володіють владою і користуються рівними правами в управлінні державою. За монархії, тиранії владу має одна особа; аристократії, олігархії - група осіб. Нагадаємо, що і Платон, і Аристотель скептично ставилися до демократії, відносячи її до «неправильної форми» правління. У сучасній політичній мові термін «демократія» - один із найпоширеніших і багатозначних. Насамперед цей термін вживається для визначення типу держави і політичної системи в цілому.

З давніх часів існують два підходи до демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптивний). Перший передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу. Описово - емпіричний підхід аналізує демократію в тому вигляді, в якому вона існує насправді. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії. Ці підходи взаємозв'язані, їх поєднання випливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

Чи реальне народовладдя? Демократія як народовладдя насправді зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, мета суспільно-політичного розвитку суспільства. Реальна демократія в кращому разі — влада більшості над меншістю, в гіршому — панування добре організованої, що спирається на економічну, а також інформаційну владу і соціальні привілеї, меншості над більшістю за її формальної згоди.

Зазначимо, що демократія — це не тільки вільні вибори та верховенство народу, не тільки плюралізм політичних інтересів, а й жорстка система державної субординації з чітким розподілом повноважень, яких дотримуються не лише завдяки декретам і постановам, а й через силові структури вищих органів, обраних народом і підтримуваних ним. На цих фундаментальних принципах будуються будь - які демократичні держави.

Сучасні, засновані на цінностях лібералізму демократії доповнюють ці принципи принципами пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншості мати свою думку і відстоювати її, верховенства закону, поділу функцій різних гілок влади .

У політичній науці вся багатоманітність демократичного процесу зведена до деяких теоретичних конструкцій, або моделей демократії.

1. «Протективна» («захищаюча») демократія. Прихильники цієї моделі Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск'є вбачали смисл демократії у тому, що вона убезпечує громадян як від сваволі влади, так і від беззаконних дій приватних осіб, а також рівність всіх перед законом. Інституційною рисою демократії є регулярні вибори.

2. «Розвиваюча» демократія. На думку Жан-Жака Руссо, адепта цієї моделі демократії, головним недоліком усієї попередньої політичної теорії було нехтування моральними аспектами влади і її використання. Демократія — не тільки державний механізм, а й засіб удосконалення людей, розвитку їх здібностей. Руссо виступав за пряму демократію.

3. Модель «відмирання держави». Карл Маркс, автор цієї моделі, пов'язував свободу із припиненням економічної експлуатації; одним з правових агентів, на його думку, служить держава. «Справжня демократія» це - бездержавний лад, в якому державне управління поступається місцем самоврядуванню. Зауважимо: радянська влада, яка проектувалася Леніним і була реалізована Сталіним, у своєму реальному функціонуванні помітно відрізнялася від марксової ідеї, проте це не свідчить проти Маркса як теоретика демократії.

4. «Змагальний елітизм.» Основоположники його Макс Вебер, Йозеф Шумпетер надавали демократії суто технічного значення. Це — метод відбору найбільш талановитої і компетентної владарюючої еліти, спроможної взяти на себе відповідальність як за законодавство, так і за адміністрування.

5. «Плюралістична» демократія. Прихильники цієї моделі демократії Девід Трумен, Роберт Даль бачать основне значення демократії у захисті прав меншин. Суспільство — це сукупність численних малих груп, кожна з яких прагне задовольнити власні інтереси. Уряд виступає як посередник у складних процесах взаємодії цих груп.

6. «Легальна» демократія. Ця модель демократії, послідовниками якої є Фрідріх Хайек, Роберт Нозик, кореспондує з моделлю «протективної» демократії. Її основний принцип — закон повинен стояти вище волі народу. Як і «протективна», «легальна» демократія передбачає відокремлення держави від громадянського суспільства (особливо в економіці).

7. «Партиціпаторна» демократія. Англійське слово participate означає «участь». Саме в цьому автори даної моделі Нікос Пулантцас, Керол Пейтмен, Бенджамін Барбер убачають ключ у формуванні нового типу громадянина — компетентного, зацікавленого у розв'язанні проблем усього суспільства і поєднуючого гостре відчуття індивідуальності з колективізмом.

Насамкінець наголосимо, що названі моделі демократії пов'язані між собою і відображають її реальні форми. Моделі демократії — це ціннісні, насичені теоретичні конструкції, і деякі з них прямо служили виправданням відповідних політичних практик. Через те користуватися ними слід украй обережно, але й обійтися без їх використання теж неможливо.

За сучасних умов демократизм, окрім іншого, означає особисту, індивідуальну свободу людини; соціальну активність, участь громадян у житті держави, у розв'язуванні суспільних проблем. Найпершою умовою демократичності суспільства є відповідна налаштованість громадян, відповідний рівень громадянської культури. Демократія — це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Демократія буває такою, якими є самі люди. Водночас демократія — важливий універсальний засіб оптимізації організації, функціонування і вдосконалення держави і громадянського суспільства, вільногорозвитку особистості.

Як народ здійснює владу? Різноманітні демократичні теорії можна поділити на дві групи: безпосередньої і представницької (репрезентативної) демократії.

Безпосередня — виходить із того, що в демократичній державі воля народу і державна влада повинні бути тотожні. Сам народ має безпосередньо брати участь у прийнятті найважливіших політичних рішень, здійсненні влади (референдум, пряме голосування, всенародне обговорення тощо). В історії безпосередньою була антична демократія, а також демократія в старому Новгороді, Пскові та інших містах держави.

На думку прихильників безпосередньої демократії, тільки вона є справжнім народовладдям і забезпечує справжню легітимність влади; долає політичне відчуження громадян, підвищує стабільність політичної системи; розширює потенціал легітимності політичних рішень за рахунок участі багатьох людей; забезпечує ефективний контроль за політичними інститутами та посадовими особами. До недоліків безпосередньої демократії її критики відносять низьку ефективність рішень через недостатню компетенцію тих, хто ці рішення приймає.

Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного і відповідального перед народом представницького управління. Головний акцент робиться на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади та державного управління. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади і посадових осіб. Отже, демократія - це владні органи, які обирає народ, а якщо необхідно, то народ їх і імітує. Демократія — це уряд, сформований народом, із власним курсом.

Концепція представницької демократії отримала специфічне обгрунтування в теорії елітарної демократії. Суть її полягає в тому, що в сучасній демократичній державі має діяти принцип політичного поділу праці, за яким реальна влада повинна належати політичній еліті, а маси мають право періодичного, головним чином електорального, контролю за її діяльністю. За елітарної демократії її розвиток пов'язаний не з розширенням прямої участі мас у політичному процесі, а зі створенням ефективного механізму рекрутування результативної, дійової еліти, підконтрольної народу.

Головною перевагою представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у вирішенні суспільних завдань. Це чіткий поділ влади, висока компетентність і відповідальність осіб, які ухвалюють рішення. До недоліків представницької демократії слід віднести фактичне відсторонення народу від влади в період між виборами, а депутатів і чиновників - від пересічних громадян; наростання в державі авторитарних тенденцій управління; широкі можливості політичного маніпулювання під час прийняття неугодних більшості рішень за допомогою складної, багатоступеневої системи влади; основні ланки механізму репрезентативної демократії (парламент уряд — прем'єр або президент) приймають рішення на свій розсуд і у змозі до невпізнанності сфальсифікувати волю народу.

Як зазначають політичні антропологи (і з цим не можна не погодитися), людина не завжди готова до демократії, бо вона — істота суперечлива, завжди ризикована і небезпечна, готова до виродження, піддається зовнішньому впливу, маніпулюванню і лише частково є розумною. У цьому контексті тим народам, яким властиві демократичний менталітет і демократичні орієнтації, які готові до індивідуальної свободи й відповідальності, демократія справді створює найкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

У сучасній світовій практиці виділяють ціннісні і раціонально-утилітарні обґрунтування демократії.

Ціннісні розглядають демократію як цінність саму по собі, як реальне втілення в державному устрої найважливіших загальнолюдських цінностей: свободи, рівності, соціальної справедливості, народовладдя. Слід мати на увазі, що в реальному житті названі цінності мають відносний, релятивний характер. Така цінність, як свобода, і нині багатьма сприймається як тягар, пов'язаний з ризиком, відповідальністю, психологічним дискомфортом. Замість свободи перевагу віддають спокою, порядку, матеріальному благополуччю, іншим земним «радощам».

Відкрите суспільство означає сучасний пошук нових форм демократизації суспільства, спробу спроектувати таку модель суспільного розвитку, якій були б притаманні настанови на загальнолюдські цінності; суспільства, в якому маси мають змогу вільно обирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати владу. У політичній сфері концепція відкритого суспільства пов'язана з ідеєю плюралістичної демократії, згідно з якою політична система виступає як процес урівноваження групових інтересів, конкурують між собою. Це вища форма організації суспільства, що потребує високого рівня освіти, правової і організаційної безпеки, толерантності ідей, поглядів, думок. Відкрите суспільство існує тому, що побудоване на принципах збереження і адаптації системи до соціального середовища, яке постійно змінюється: плюралізм забезпечує широкий діапазон політичного вибору; співучасть в управлінні дає можливість здійснити відбір найбільш прийнятних рішень; періодична зміна парламенту і уряду сприяє своєчасному коригуванню політичного курсу.