Російська імперія на початку XX ст.

Російська імперія на початку XX ст.

План

1.  Політичні, економічні і соціальні протиріччя

2. "Робітниче питання"

3. Опозиційні рухи

4. Криза 1900-1903 рр.

1. Політичні, економічні і соціальні протиріччя

При розгляді політичного становища в європейських державах початку XX ст. відразу впадають в очі специфічні особливості Російської імперії. У той час, як повсюди в Європі державна влада розвивалася в напрямку парламентаризму та виборних структур. Російська імперія залишалася останнім оплотом абсолютизму, а влада государя не обмежувалася ніякими виборчими органами. У Зведенні законів Російської імперії видання 1892 р. урочисто проголошувався обов'язок цілковитої слухняності цареві; влада його визначалася як "самодержавна й необмежена".

Абсолютні прерогативи царя обмежувалися лише двома умовами, означеними в основному правовому документі імперії: йому ставилося в обов'язок неухильно дотримуватися закону про престолонаслідування та сповідувати православну віру. Будучи наступником і спадкоємцем візантійського імператора, цар-самодержець отримував владу безпосередньо від Бога. З цієї точки зору будь-яка спроба відмови від верховної влади ставала святотатством. У 1907 г. Д.Мережковський писав, що в той час, коли будь-який інший імператор міг силою обставин перетворитися на конституційного монарха, православний государ був позбавлений такої можливості. Подвійна природа його влади перешкоджала будь-якій еволюції, прирікала самодержавство на застій. Непорушність принципу царської влади робила неможливим введення конституційного ладу. Звичайно, самодержавство могло провести реформи зверху, але в його наміри ніколи не входило створення будь-якого конституційного органу, який неминуче став би оплотом організованої опозиції.

У керуванні країною цар спирався на централізований і суворо ієрархі-зований бюрократичний апарат, який виник ще у XVIII сторіччі: міністрів і радників, призначених ним самим, і консультативні органи, до яких входили вищі представники двору та бюрократії. Державна рада була законодорад-чим органом, а члени її, чиновники вищого рангу, призначалися довічно. Думки, висловлювані членами Ради при розгляді законів, ніяким чином не обмежували свободи рішень государя. Виконавчий орган самодержавної держави - Рада міністрів, створена за часів Олександра І, - мала також консультативні функції. Що ж до Сенату, заснованого ще за Петра І, то в кінці XIX ст. він фактично перетворився на орган, виконуючий функції Верховного суду. Сенатори, які призначалися майже завжди довічно особисто государем, повинні були обнародувати закони, роз'яснювати їх, стежити за їх виконанням і контролювати законність цій представників влади на місцях.

Як і в минулому, вищі державні чиновники у переважній більшості були спадковими дворянами. Аристократ ія також займала ключові посади в провінції, і, передусім пост губернатора, відповідального за збір податків та охорону державного майна. Аристокра пя проводила свій вплив і через інститут "предводителів дворянства", які обиралися дворянськими зборами на місцях і затверджувалися царем. Цей інститут, створений за Катерини II, являв собою одночасно виборчий орган дворянського самоврядування та основну ланку адміністративної системи. Єді і на значна зміна даного інституту стосувалася його родового складу, що було джерелом можливого непорозуміння між представниками вищих верств бюрократії та частиною земельної аристократії. Зниження частки представництва землевласників відбувалося паралельно із збільшенням частки міських і промислових власників. Поміщики середньої руки все рідше обирали адміністративну кар'єру, оскільки чиновництво, зі слів одного поміщика з Пензенської губернії, переродилося "на клас позастанових інтелектуалів" і стало тією "непереборною стіною, що розділила монарха та його народ".

Зрештою "великі реформи" царя-визволителя Олександра II, спричинені наполегливою необхідністю пристосувати до вимог сучасної держави юридичні та адміністративні інститути країни, призвели черговий раз до зміцнення вікового союзу між престолом і дворянами, не призвівши на відміну від реформ Петра І до рішучих змін у суспільних зв'язках. Обмеженим і суперечливим характером реформ пояснюється повернення назад, до реакції, яке сталося після вбивства Олександра II. Щоб придушити сплеск опозиції нових верств суспільства - представників ліберальних професій, студентів, купецтва й підприємців, далеких від традиційних соціальних структур, - яким царський абсолютизм відмовляв у будь-якій участі в політичному житті, - Олександр III (1881-1894 рр.) встав па шлях "коптрреформ". Протягом усіх грипаді ія ги років його царювання політиці реставрації самодержавства були підпорядковані всі галузі життя: університети були закликані до порядку й поставлені під урядовий нагляд, в ліцеях була проведена "чистка" від усякого роду педворянських елементів - "дітей крамарів, слуг та інше", посилилася цензура, посилилася русифікація Польщі, Фінляндії, влада адміністрації на місцях була зміцнена введенням інституту земських начальників, також із дворян. Законодавчі акти від 12 червня 1890 р. (відносно земств) і від 11 червня 1892 р. (відносно міських дум) обмежили повноваження цих органів, що були встановлені ще за часів "великих реформ" Олександра II. Із усіх заходів, зроблених з метою зміцнення самодержавства, найбільш непопулярним став, без сумніву, Указ від 14 серпня 1881 р., згідно якого можна було відмі-,нити, оголосивши "частковий" або "повний" надзвичайний стан, і без того куці гарантовані законом права й притягти до військового суду трибуналу винних у політичних злочинах.

Вступ на престол Миколи II (1894 р.) пробудив надії тих, хто, як і раніше прагнув, беручи за зразок суспільні цінності сучасних промислово розвинених країн, до реформ, таких, як відділення релігії від держави, гарантія основних свобод, наявність виборних органів влади, національний суверенітет. На адресу царя надходили прохання, в яких земства висловлювали надію на поновлення і продовження реформ, проведених в 60 - 70 рр. 29 січня 1895 р. Микола II у своїй промові перед представниками земств категорично відмовився від будь-яких поступок і, назвавши їх "безглуздими мріяннями", заявив: "Нехай всі знають, що Я, присвячуючи всі Свої сили благу народному, буду охороняти начало самодержавства так само твердо й неухильно, як охороняв його Мій незабутній, покійний Родитель". На рубежі століть у царської влади була лише одна насущна політична задача - у будь-який спосіб зберегти самодержавство.

Подібно тому, як політична система Російської імперії значно відрізнялася від західної, розвиток капіталізму в країні мав свою специфіку. Якщо в інших європейських країнах промисловість розвивалася природним шляхом і незалежно від держави, то в Росії з часів Петра І вона знаходилася повністю під контролем держави і розвивалася дуже нерівномірно, насамперед в залежності від стратегічних задач уряду. Економічні досягнення самодержавній державі давалися тяжко; вони виснажували народ, не дозволяючи Росії подолати відсталість і наблизитися до найбільш розвинених країн Західної Європи. Протягом всієї першої половини XIX ст. уряд з острахом дивився на розвиток промисловості та його неминучий наслідок - "виразку пролетаріату". Тільки зазнавши жорстокої поразки в Кримській війні, яка виявила всю небезпеку економічного відставання, царський уряд усвідомив насущну необхідність промислового та військового розвитку. Суперництво з європейськими державами змушувало російське самодержавство передусім створювати широку мережу залізниць і фінансувати важку промисловість. Таким чином, залізничне будівництво (тільки за період з 1861 по 1900 р. було побудовано та введено в експлуатацію 51 600 км залізниць, причому 22 тис. з них були введені в експлуатацію протягом одного десятиріччя, з 1890 по 1900 р.) дало значний імпульс розвитку всієї економіки загалом і пере творилося на рушійну силу індустріалізації Росії. Однак протягом трьох десятиріч, почилаючи із дня звільнення селян, зростання промисловості залишалося загалом досить скромним (2,5 - 3% на рік). Економічна відсталість країни була серйозною і іерешкодою на шляху індустріалізації. Аж до 1880 р. країні доводилося ввозити сировину і обладнання для будівництва залізниць. На шляху до реальних змін стояли дві основні перешкоди: перша - слабкість і нестійкість внутрішнього ринку, зумовлена дуже низького купівельною спроможністю народної маси, особливо селянства; друга - нестабільність фінансового ринку і банківської системи, що виключало можливість серйозних капіталовкладень.

Для подолання цих перешкод була потрібна значна і послідовна допомога з боку держави. Вона прийняла конкретні форми в 1880-их рр., а повною мірою розгорнулася в 1890-их рр. Продовжуючи справу, розпочату його попередниками - Ройтерном, Бунті, Вишнеградським, С.Вітте, міністр фінансів з 1892 по 1901 р., зумів переконати Миколу II в необхідності проведення послідовної економічної програми розвитку промисловості. Ця програма складалася з чотирьох основних напрямків:

жорстка податкова політика, яка вимагає значних жертв з боку міського, але особливо сільського населення. Важке податкове обкладення селянства, постійно зростаючі непрямі податки на товари широкого споживання (насамперед державна монополія на горілку) та інші заходи гарантували протягом 12 років бюджетні надлишки й дозволяли вивільнити необхідний капітал для вкладення в промислове виробництво та розповсюдження державних замовлень на промислових підприємствах;

суворий протекціонізм, який захищав ті сектори вітчизняної промисловості, що лише почали розвиватися, від іноземної конкуренції;

фінансова реформа (1897 р.). стабільність, яка б гарантувала й платоспроможність рубля. Була введена система єдиного забезпечення рубля золотом, його вільна копвертованість, жорстка впорядкованість права емісії -в результаті золотий рубль на рубежі століть перетворився на одну із стійких європейських валют. Реформа також вплинула на розширення іноземних капіталовкладень, чому в чималій мірі сприяв розвиток банківської справи, причому деякі банки набули першорядного значення (наприклад, Російський банк для зовнішньої торгівлі, Північний банк, Російсько-Азіатський банк);

звернення до іноземного капіталу. Воно проводилося або у вигляді безпосередніх капіталовкладень в підприємства (іноземні фірми в Росії, змішані підприємства, російські цінні папери котувалися на європейських біржах, їх придбавали іноземці), або у вигляді державних облігаційних позик, поширюваних на британському, німецькому, бельгійському, але головним чином французькому ринках цінних паперів. Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах, згідно з оцінками різних джерел, варіювалася від 15 до 29% від загального капіталу. Насправді більш показовими представляються суми капіталовкладень по галузях і їх ріст за десятиріччя з 1890 по 1900 р. Радянський дослідник Лященко приводить наступні цифри: сума іноземних капіталовкладень у вугільну промисловість збільшилася в п'ять разів і досягла до 1900 р. 70% всіх капіталовкладень; в металургії зони збільшилися в 3,5 рази, склавши 42% загальних сум вкладеного капіталу до того ж 1900 р. Серед іноземних інвесторів французи та бельгійці складали більшість, їм належало 58% капітальних вкладень, в той час як німці володіли лише 24%, а англійці - 15%. Із сказаного можна зробити висновок про те, що приплив іноземного капіталу став для Росії того часу масовим явищем.

Таке становище, природно, призвело до серйозної політичної полеміки, особливо в 1898-1899 рр., між графом Вітте і тими діловими колами, які успішно співробітничали з іноземними фірмами, з одного боку, і з іншого - такими міністрами, як Муравйов (іноземне відомство) та Куропаткін (військове), підтриманих поміщиками. Вітте прагнув прискорити процес індустріалізації, який дозволив би Російській імперії наздогнати Захід. Прагнення до індустріалізації і прозахідні настрої йшли поруч. Противники Вітте завдавали ударів у найвразливіші, з їх точки зору, місця: опора на закордон неминуче ставила Росію в підлегле становище до іноземних вкладників, що в свою чергу створювало загрозу національній незалежності. У березні 1899 р. Микола II вирішив суперечку на користь Вітте. Останній переконав царя в тому, що стабільність політичної влади в Росії гарантувала її економічну незалежність. ("Тільки нації, що розкладаються можуть боятися закріпачення їх прибуваючими іноземцями. Росія не Китай!")

Приплив іноземного капіталу зіграв значну роль у промисловому розвитку 1890-х рр. Однак, він же намітив і його межі: варто було в останні місяці 1899 рр. статися згортанню європейського фінансового ринку, викликаному загальним подорожчанням грошей, як тут же настала криза в гірничодобувній, металургійній та машинобудівній промисловості, що контролювалися значною мірою іноземним капіталом або виконували державні замовлення. Та все ж результати економічної політики Вітте були вражаючими. За тринадцять років (1887-1900 рр.) зайнятість у промисловості збільшилася в середньому на 4,6°/). Загальна довжина залізничної мережі подвоїлася за дванадцятирічний термін (1892-1904 рр.). За ці роки було завершене будівництво Транссибірської залізниці, що значно спростило подальше освоєння регіону, були прокладені нові залізничні гілки, які мали швидше стратегічне, ніж економічне значення. Так, наприклад, будівництво гілки Оренбург - Та-шкент, заплановане угодою з урядом Франції з той період, коли внаслідок інциденту у Фашоді зіпсувалися відносини між Францією та Великобританією, мало в першу чергу забезпечити зв'язок між європейською частиною Росії та Середньою Азією з розрахунку на можливі спільні військові дії проти британських колоній. "Залізнична лихоманка" сприяла розвитку надійної сучасної металургійної промисловості з високою концентрацією виробництва (одна третина промислових робітників була зайнята на 2% підприємств). За десять років виробництво чавуну, прокату її сталі потроїлося. Видобуток нафти збільшився у п'ять разів, а Бакинський регіон, освоєння якого розвернулося з 1880 р., до кінця 1900 р. давав майже половину світової продукції нафти.

Промисловий злет 1890-х рр. повністю перетворив багато які області імперії, викликавши розвиток міських центрів і виникнення нових великих сучасних заводів. Він па тридцять років уперед визначив обличчя промислової карти Росії. Центральний регіон навколо Москви набув ще більшого значення, так само як і район навколо Санкт-Петербурга, де зосередилися такі промислові гіганти, як Путилівські заводи, що нараховували більше 12 тис. робітників, металургійні та хімічні підприємсі ва. Урал же, навпаки, прийшов того часу в занепад через свою соціальну та технологічну відсталість. Місце Уралу зайняла Україна та південь Росії. Розробка запасів залізняку Криворіжжя та кам'яного вугілля в Донбасі дозволили Україні вийти на одне з перших місць в імперії. Була здійснена також деяка раціоналізація роботи промисловості: в європейській частині Росії так звана Катерининська лінія вже з 1885 р. зв'язала вугільні шахти Донбасу і рудне родовище у Криворіжжі, що сприяло створенню в цьому районі великого вугільно-металургійного комплексу. У районі Лодзі, на російській території Польщі, приблизно в рівній пропорції були представлені важка та переробна промисловість. У портових містах Балтики (Рига, Ревель, Санкт-Петербург)розвивалися галузі промисловості, для яких була потрібна робоча сила більш високої кваліфікації, такі, як точна механіка, електрообладнання, військова промисловість. У портах Причорномор'я розвивалася хімічна й особливо харчова промисловість. Багатогалузевою стала промисловість Москви. Як і раніше провідним залишалося текстильне виробництво в районі верхньої течії Волги,

Небувалий підйом економіки в кінці XIX ст. сприяв накопиченню капіталів, але одночасно з цим і появі нових соціальних прошарків з їх проблемами і запитами, невластивими самодержавному суспільству, переважно селянському і дворянському. Він породив серйозний дестабілізуючий чинник в жорсткп'і і нерухомій політичній системі, не потерпілій від політичних заворушені,, що прокотилися Європою в 1789-1848 рр. Сама ж система була абсолютно пспідго товленою до будь-яких змін. До цієї все більш гострої суперечності між продуктивними силами, які переживали активний розвиток і застарілими суспільними інститутами додалася те одна суперечність, породжена подвійністю соціально-економічної структури: промисловий капіталізм в декількох передовий галузях і в обмеженому числі регіонів та архаїчні структури (які значного мірою можна охарактеризувати як феодальні) на селі.

Подальшому розвитку країни заважав низький рівень промислового споживання сільського населення та нерозвинений споживчий ринок в місті. Розвиток промисловості значною мірою залежав від державних замовлень і недостатньо стимулювався внутрішнім ринком. Основною суперечністю розвитку економіки країни став колосальний розрив між сільським господарством з його архаїчними способами виробництва і промисловістю, що спиралася на передову технологію.

Окремі радянські історики наполягали, що скасування кріпацтва, яке вони називали "буржуазною реформою", викликало прискорений розвиток капіталізму на селі. Тим самим вони лише повторювали тезу Леніна, яку він висунув у 1900 р. в роботі "Розвиток капіталізму в Росії". Насправді ж, якщо брати до уваги ті умови, за яких було знищено кріпацтво, його скасування не стільки сприяло розвитку капіталізму, скільки консервувало архаїчні, можна сказати феодальні економічні структури. Крім того, юридичне звільнення селян не диктувалося насущною економічною необхідністю. Промисловість далеко не завжди була зацікавлена в скасуванні кріпацтва: наприклад, металургія - одна з найбільш динамічних галузей промисловості - використовувала кріпаків і декрет про звільнення селян загрожував дезорганізувати її роботу.

Скасування кріпацтва було викликане страхом перед бунтами і масовими збуреннями селян. Селянські смути, викликані Кримською війною, все більш численні і небезпечні, змусили уряд вирішити селянське питання. Реформа 1861 р. звільнила селян лише з юридичної точки зору, не давши їм економічної незалежності. Самодержавство постаралося всіма силами зберегти інтереси та привілеї помісного дворянства. Звільненим селянам доводилося викуповувати землю, яку вони обробляли, часто за завищеними цінами, що на піввіку вперед прирікало їх на боргову кабалу. До того ж наділ, що викуповувався, був, як правило, меншим від того, що вони обробляли раніше. Земельні ділянки, так звані "відрізки", відходили поміщикам і перемежовувалися із селянськими землями, створюючи таку мішанину, що частіше за все селяни за різне відробляння вимушені були орендувати ці ділянки у поміщика, щоб придати хоча б видимість цілісності своїм володінням. Клаптева плутанина селянських наділів і поміщицьких угідь стала характерною рисою російського сільського пейзажу, селянам доводилося звертатися до поміщиків за дозволом на проїзд через їх землі. Юридичні засоби підкорення зникли, однак економічна залежність селян від поміщика збереглася і навіть посилилася.

Через значний приріст селянського населення (за 40 років на 65%) нестача землі ставала все більш відчутною. 30% селян склали "надлишок" населення, економічно непотрібний і незайнятий. До 1900 р. середній наділ селянської сім'ї знизився до двох десятин, це було набагато меншим від того, що вона мала в 1861 р. Становище ускладнювалося відсталістю сільськогосподарської техніки, недостача засобів виробництва ставала справді драматичною. Третина селянських дворів була безкінною, ще третина мала лише одного коня. Російський селянин отримував найнижчі урожаї зернових в Європі (5 - 6 ц з га).

Зубожіння селянського населення супроводжувалося посиленням фіскального тиску. Податки, за рахунок яких у значній мірі йшов розвиток промисловості, лягали на селянство важким тягарем. Економічна кон'юнктура складалася в умовах падіння цін на сільськогосподарську продукцію (ціни на зерно знизилися наполовину між 1860 і 1900 рр.) і зростання цін на землю і орендної плати. Потреба в готівці для сплати податків і ринкова економіка на селі (нехай і дуже слабо розвинена) змушували селянина продавати частину необхідної для внутрішнього споживання сільськогосподарської продукції. "Ми будемо менше їсти, але будемо більше експортувати", - заявив в 1887 р. міністр фінансів Вишиеградський. Ця фраза була сказана аж ніяк не для красного слівця. А ще через чотири роки в перенаселених родючих губерніях країни вибухнув страшний голод, який забрав десятки тисяч життів. Він розкрив усю глибину аграрної кризи. Голод спричинив обурення інтелігенції, сприяв мобілізації громадської думки, приголомшеної нездатністю влади запобігти цій катастрофі, тоді як країна експортувала щорічно п'яту частину урожаю зернових.

Знаходячись в рабській залежності від застарілої сільськогосподарської техніки, від влади поміщиків, яким вони продовжували виплачувати високу орендну плату і вимушені були продавати свій труд, селяни в більшості своїй терпіли ще й дріб'язкову опіку громади. Громада встановлювала правила й умови періодичного перерозподілу земель (в суворій залежності від кількості їдоків у кожній сім'ї), календарні терміни сільських робіт і порядок чергування культур, брала на себе колективну відповідальність за виплату податків і викупних платежів кожного із своїх членів. Громада вирішувала, видати або відмовити у видачі паспорта селянинові, щоб він міг покинути назавжди або на деякий час своє село в пошуках роботи в іншому місці. Стійкість громадських традицій перешкоджала появі нового селянства, яке відчувало б себе повноцінним господарем землі. Закон від 14 грудня 1893 р., прийнятий з ініціативи прихильників громадського укладу, які вважали, що, оскільки він гарантує селянинові мінімум землі, то стане і рятівним заслоном проти розростання "виразки пролетаріату", ще більш ускладнив вихід селян з громад і обмежив свободу володіння земельними ділянками. Щоб стати повним власником, селянинові треба було не тільки повністю розрахуватися за землю, але й отримати згоду не менше двох третин членів своєї громади. Ця міра різко пригальмувала звільнення селян від пут громадського землеволодіння, яке лише намітилося в 1880-х рр.

Збереження громадських традицій мало також інші наслідки - воно затримало процес соціального розшарування в селі. Почуття солідарності, належності до однієї громади заважало зародженню класової свідомості у селянської бідноти. Тим самим певною мірою гальмувався процес пролетаризації найбільш знедолених. Навіть після переселення в місто селяни-бідняки, що стали робітниками, не втрачали повністю зв'язок із селом, принаймні, протягом одного покоління. За ними зберігався громадський наділ, і вони могли повернутися в село на час польових робіт. (Однак, починаючи з 1900 р. практика ця помітно скоротилася, особливо серед петербурзьких і московських робітників, яким вдалося перевезти в місто і свої сім'ї.) У противагу цьому громадські традиції сповільнили економічне розкріпачення і найбільш багатої меншості сільського населення, так званих куркулів. Звісно, куркульство почало викуповувати землі, брати в оренду інвентар, використовувати на сезонних роботах селян-бідняків, давати їм гроші в борг, щоб вони могли протриматися до майбутнього урожаю. Для того, щоб швидше домогтися переходу до сучасних форм господарювання, необхідно було не лише послабити тиск з боку громади, але й замінити сільських лихварів більш або менш налагодженою банківською системою. Розширення залізничної мережі повинне було активізувати товарообмін, що призвело б до рішучого збільшення міського споживчого ринку. Однак більшість російських міст все ще являла собою нагромадження бідного передмістя навколо убогих торгових центрів, населення яких збільшувалося в зимовий сезон у зв'язку з напливом селян, які шукали тимчасову роботу, і меншало з приходом весни, коли вони повертітися в село. Сільським виробникам нікому було продавати свою продукцію. На рубежі ХІХ-ХХ століть у Росії, по суті, не існувало тієї верстви суспільства, яку можна було б назвати сільською буржуазією.

У селі існувало цілком особливе відношення до власності на землю, що пояснювалося громадським укладом. З цього приводу Вітте помічав, що "горе тій країні, яка не виховала у населення почуття законності і власності, а, навпаки, насаджувала різного роду колективне володіння". У селян було тверде переконання, що земля не повинна належати нікому, будучи не предметом власності, а швидше початковою даністю їхнього оточення, подібно повітрю, воді, деревам, сонцю. Такого роду уявлення, що висловлювалися селянськими комітетами під час революції 1905 р., штовхали селян на захоплення панських земель, лісів, поміщицьких пасовищ і т.д. Згідно поліцейському донесенню тих часів, селяни постійно здійснювали тисячі порушень законів про власність.

Спадщина феодального минулого також відчувалася і в економічному мисленні землевласників. Поміщик не прагнув впроваджувати технічні удосконалення, які збільшили б продуктивність праці: робоча сила була в надлишку і майже безкоштовною, оскільки сільське населення постійно росло; крім того, поміщик міг використати примітивний сільськогосподарський інвентар самих селян, які звикли сплачувати борги у вигляді панщини. (Були, звісно, і деякі винятки, в основному на околицях імперії - в Прибалтиці, Причорномор'ї, в степових районах південного сходу Росії, в тих місцевостях, де тиск громадського укладу і пережитки кріпацтва були слабшими.) Помісне дворянство поступово приходило в занепад через непродуктивні витрати, які в кінцевому результаті призвели до переходу землі в руки інших соціальних верств населення. Однак процес цей був значно уповільнений як урядовими заходами на захист помісного дворянства, наприклад створенням в 1885 р. Державного дворянського земельного банку, який видавав позику під 4% річних і без особливого контролю (що дозволяло поміщикам проводити вигідні операції, але зовсім не обов'язково поліпшувало стан їх маєтків), так і шляхом постійного підвищення цін на землю. На рубежі століття родові поміщицькі землі були ще досить значними. Що ж до селян, вони продовжували із зростаючим нетерпінням чекати нових наділів за рахунок поміщицьких земель.

2. "Робітниче питання"

Одним із наслідків економічного розвитку 1890-х рр. стало утворення промислового пролетаріату. Під впливом перебільшеної оцінки Леніна, який вважав, що пролетарське і напівпролетарське населення міста і села складає 63,7 млн. чоловік, радянські історики, як правило, переоцінюють його чисельність. Насправді ж кількість робітників, зайнятих в різних галузях сільського господарства, промисловості і торгівлі, не перевищувало 9 мли. Що ж до робітників у повному розумінні слова, їх нараховувалося всього 3 млн., і вони становили відносно невеликий відсоток від загальної кількості "перед-промислової" бідноти - прислуги, поденників, дрібних ремісників.

Як би там не було, надзвичайно високий рівень промислової концентрації сприяв виникненню справжнього робітничого класу. Російський пролетаріат був молодим, з яскраво вираженим розподілом між невеликим ядром досить кваліфікованих робітників і переважною більшістю робітників, що недавно прибули із сіл і поверталися туди більш або менш регулярно. У робітничому середовищі одного й того ж міста класова свідомість була далека від єдності; так, наприклад, в Москві залізничники або робітники-металурги заводу Гужона вважали себе робітничою елітою в порівнянні із сезонними робітниками, що наймалися зимою на харчові або шкіряні підприємства. Те саме спостерігалося і в Санкт-Петербурзі, де путилівці і робітники кораблебудівних верфей, які більше двох поколінь жили на Виборзькій стороні, вважали себе вищими за робітників, які нещодавно прибули із села. У Баку етнічні розбрати між вірменами, турками, персами, іншими кавказькими народностями створювали перешкоди для будь-яких форм об'єднання робітників. Загалом в нещодавно створених промислових центрах робітниче населення було більш рухливим. Біля третини робітників жили за межами традиційних промислових центрів: навколо ізольованих заводів, що стояли вздовж шляхів сполучення, або неподалік від джерел енергопостачання.

Російський пролетаріат зазнавав особливо жорстокої експлуатації. Робочий день тривав довго (від 12 до 14 годин), заробітна плата була жебрацькою, до того ж нерідко з неї утримували третину в рахунок незліченних штрафів. Нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто (за один лише 1904 р. нараховувалося 50 загиблих і 5500 важкопоранених тільки серед залізничників). Умови життя робітників часто не піддавалися опису; так, на Україні вони жили в землянках, у великих містах - у похмурих бараках, казармах, розташованих на околицях.

"На щастя, в Росії не існує, на відміну від Західної Європи, ні робітничого класу, ні робітничого питання", - заявив Вітте в 1895 р. "Дідусь російської промисловості", як його називали, вважав достатньою умовою гарантії миру і злагоди добре відношення роботодавця до своїх робітників, простоту і справедливість у взаємовідносинах. Тільки подібними патріархальними відносинами можна пояснити примітивність існуючого трудового законодавства. У 1882 р. міністр фінансів Бунті спробував увести зачатки трудового законодавства: обмеження робочого дня для підлітків молодших 15 років, заборону праці дітей молодших 12 років і створення особливого загону фабричних інспекторів. Але реакція заводських хазяїв була дуже різкою і Бунті довелося залишити свій пост. Згодом часто виникали розбіжності у відносинах між Міністерством фінансів, яке було тісно пов'язане із промисловцями і охоче йшло на поступки заводському начальству, і Міністерством внутрішніх справ, пройнятим патріархальним духом, і прагнучим насамперед до збереження суспільного спокою, але схильним вважати, що можна вирішити соціальні питання авторитарним поліпшенням життя робітників.

Один за другим видавалися суперечливі закони: в 1885-1886 рр. була проголошена заборона на використання праці жінок і дітей в нічний час; введене правило, згідно якого суми, що стягуються як штрафи, повинні були йти на поліпшення умов праці. Одночасно приймалися закони, що йшли врозріз із цими положеннями. Незважаючи на оптимістичні заяви Вітте, перші конфлікти вибухнули ще до середини 1880-х рр. Найбільш значним був страйк у травні-червні 1896 р. Страйкувало 35 тис. робітників текстильної промисловості Санкт-Петербургу. Вони висували чисто економічні і соціальні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільних шкіл. Уряд, злякавшись розмаху і тривалості страйку, пішов на поступки. Закон 14 червня 1897 р. обмежив робочий день одинадцятьма з половиною годинами і зобов'язав дотримувати режим вихідного недільного дня. Подібно попереднім, даний закон погано дотримувався через відсутність належного апарату фабричної інспекції; в результаті він не призвів до істотних змін умов життя і праці промислового пролетаріату, вимоги робітників не знизилися, а, швидше навпаки, зросли.

У принципі всі види робітничих об'єднань і профспілок були під забороною. Однак, щоб попередити можливі контакти між робітниками і "професійними агітаторами", власті вирішили створити офіційні профспілки, які отримали назву зубатівських від імені С.В. Зубатова, що перейшов, подібно багатьом колишнім революціонерам, на службу до царської охранки. Ідея Зубатова була простою і цілком відповідала самодержавній ідеології, згідно з якою цар-батечко був природним захисником робітничого люду. Оскільки страйки та всі інші форми робітничого руху не дозволялися, уряду належало самому взяти в руки турботу про "законні" інтереси трудящих. Таким чином, власті прагнули зміцнити традиційні вірнопідданські настрої в робітничому середовищі й уникнути поступового переростання боротьби робітників за свої права в революційну боротьбу проти існуючого ладу. Насправді ж подібного роду організації, створені зверху, щоб перешкодити проникненню революційних ідей з робітниче середовище, виявилися досить небезпечною зброєю, бо на зміну колишньому типу робітника із селянського середовища, робітнику 1870-1890-х рр., прийшов новий, більш свідомий робітник, здатний зрозуміти суть "зубатівщини", як це показав страйковий рух влітку 1903 р. на Україні, зокрема в Одесі.

В одному з донесень поліції в 1901 р. зазначалося: "З доброго малого робітник перетворився на своєрідного напівграмотного інтелігента, що вважає своїм обов'язком відкинути релігійні та сімейні устої, дозволяє собі ігнорувати закони, порушувати їх або глумитися над ними". Радянські історики завжди перебільшували рівень класової свідомості і політичної зрілості російського пролетаріату. Вони особливо наполягали на ідеологічних розходженнях між "дрібнобуржуазною", "утопічною" позицією народників і справжньою класовою самосвідомістю робітників ще до появи перших соціал-демократичних груп. По суті справи, нелюдські умови життя робітничого класу, повна відсутність політичних і профспілкових свобод, викликали швидше глухе невдоволення і спонтанний протест, піднімали робітників на страйки, бунти і погроми, ніж сприяли створенню організованого профспілкового руху або зростанню політичної активності. Аж до 1905 р. контакти між робітничою середою і професійними революціонерами були дуже обмеженими. Проте, в 1902 р. один фахівець з робітничого питання писав, що країна знаходиться на вулкані, готовому до виверження в будь-яку хвилину. І дійсно, революція 1905 р., на загальний подив, показала силу робітничого класу, який ще в липні 1904 р. "Іскра" - офіційний орган Російської соціал-демократичної робітничої партії - називала аморфною масою, позбавленою будь-якої класової свідомості.