Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму

2. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму

19 жовтня Вітте був призначений на пост прем'єр-міністра - посаду, створену заради зміцнення нового принципу міністерської солідарності. На нього покладалася задача забезпечити обіцяні Маніфестом 17 жовтня свободи, підготувати вибори в Думу, відновити порядок. З перших днів свого призначення Вітте виявився в ізоляції, зіткнувшись, з одного боку, із зростаючою неприязню Миколи II (який називав свого прем'єр-міністра "політичним хамелеоном") і двору, а з іншого - з недовірою навіть найбільш помірних лібералів, таких, як Шипов та Львов, що відмовилися увійти до складу уряду. Вітте не зумів втримати рівновагу між реформами і репресіями і пішов по шляху репресій.

Жовтневий маніфест являв собою значний етан в політичній боротьбі лібералів, яку вони вели вже більше року. Однак він не зміг обмежити революційні виступи і розрядити обстановку, яка особливо розжарилася в останні місяці 1905 р. Щойно закінчився загальний страйк у Санкт-Петербурзі і в Москві (21 жовтня), спалахнув заколот на військово-морській базі у Кронштадті (26-27 жовтня). Слідом за ним інший - на військово-морській базі в Севастополі. Під керівництвом лейтенанта П.Шмідта бунтівники створили Раду робітничих, солдатських і матроських депутатів, якій призначено було проіснувати всього лише з 1 і до 15 листопада. Тим часом безладдя охопило всю Транссибірську залізницю, збунтувалися військові частини, що очікували повернення додому після закінчення російсько-японської війни.

Витлумачивши Маніфест 17 жовтня як зняття всіх заборон і під впливом есерівських рішень II з'їзду селян (6-10 листопада, Москва), які підтверджували принцип націоналізації землі, почали бунтувати селяни. Кульмінаційної точки їхні виступи досягли в листопаді-грудні 1905 р. Рух охопив головним чином Симбірську, Курську, Чернігівську і особливо Саратовську губернії. У ряді місць були розгромлені всі поміщицькі садиби. Уряд вимушений був вжити суворих заходів - послати каральні війська, оголосити в багатьох місцях надзвичайний стан, - щоб зупинити безладдя, однак літом 1906 р. вони поновилися. У розпал заворушень консервативні сили організували так звані чорні сотні. До них набирали як селян, так і міських люмпен-пролета-рів, розпалюючи в них почуття антисемітизму. Користуючись прихильним заступництвом царської поліції, чорні сотні влаштовували численні погроми. Тільки за жовтень число їх перевалило за 150 - в основному в південних містах, де єврейське населення становило досить значний відсоток. 8 листопада за потурання Вітте з допомогою Трепова і нового міністра внутрішніх справ Дурново крайньо-празі кола створили "Союз російського народу" на чолі з О.Дубровіним і В.Пуришкевичем. Проголосивши лозунг "Православ'я, самодержавство і народність", вони закликали до боротьби проти "внутрішніх ворогів".

Найзначнішим випробуванням, що випало на долю уряду Вітте в останні місяці 1905 р., виявилося його протистояння Санкт-Петербурзькій Раді, а потім і Московській Раді робітничих депутатів. Санкт-Петербурзька Рада, яка сформувалася 13 жовтня під час загального страйку переважно з депутатів, обраних на підприємствах, і членів революційних партій, зуміла домогтися неухильного зростання свого впливу і, зрештою, стала представляти інтереси половини найманих робітників столиці. Так, після публікації Жовтневого маніфесту, адвокат-меншовик Хрустальов-Носарь, який очолював Раду, продовжував агітувати робітників не припиняти боротьбу аж до повної перемоги над царською владою. 2 листопада Рада закликала робітників до нового загального страйку, так і не домігшись поступок від уряду. Через деякий час Рада проголосила восьмигодинний робочий день на заводах, але власники оголосили локаут, і Раді довелося "тимчасово припинити" введення оголошених заходів. Ці невдачі викликали у робітників почуття безглуздості боротьби, чим скористався уряд для контратаки. 25 листопада влади арештували Хрустальова-Носаря; Раду очолило колективне керівництво, серед членів якого виділявся молодий талановитий оратор Троцький. З грудня під час засідання були затримані всі 267 делегатів Ради. Таким чином, Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів за п'ятдесят п'ять днів свого існування із звичайного страйкового комітету зуміла перетворитися на справжній робітничий парламент, де більшість робітників столиці, користуючись немислимою ще кілька місяців тому свободою зборів і слова, змогла познайомитися з політичним словником і поняттями, які раніше були в ходу тільки у небагатьох присвячених. Санкт-Петербурзька Рада продовжила досвід Іванівської Ради. До кінця 1905 р. в головних промислових центрах країни вже нараховувалося кілька десятків Рад,

У кінці листопаду робітничі заворушення в країні спалахнули з новою силою. Ідея Леніна, висловлена в книзі "Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції", про необхідність озброєного повстання для вступу в наступний етап революції, проникала все глибше в свідомість маси. її втілила в життя Московська Рада. Вона була заснована 22 листопада і об'єднала членів різних соціалістичних партій, обраних внаслідок багатоступінчастих виборів. Досить численні в Раді більшовики організували "бойові дружини". 2 грудня в одній із частин Московського гарнізону почалися заворушення. Рада вирішила, що настав час діяти, і призначила на 7 грудня початок загального політичного страйку і повстання, яке повинне було скинути царську владу. Незважаючи на підтримку значного числа страйкуючих Раді все ж не вдалося, як в жовтні, зупинити роботу життєво важливих галузей, зокрема залізничного транспорту. Повстання було приречене. За чотири дні (15-18 грудня) війська під командуванням адмірала Дубасова зуміли розправитися з осередками повстання, на чолі яких стояли бойові загони більшовиків, сконцентрованими головним чином в районі Пресні, на заході Москви. Незважаючи на невдачу, революціонери визнали, що підсумки повстання не були тільки негативними. Якщо ще рік тому робітничий рух був "політично аморфним і позбавленим класової свідомості", то досвід, набутий в ході повстання, повністю перетворив його, остаточно вбивши в робітниках патріархальні ілюзії і лояльність по відношенню до монархії. В історичній перспективі розгром Рад сприяв зміцненню в країні консервативних позицій, а жорстка політика репресивних заходів остаточно зупинила реформи і "мирне оновлення" Росії.

Власті, відчувши свою силу в боротьбі з соціальною революцією, зважилися переглянути свої обіцянки, дані 17 жовтня. Усього за кілька місяців вони перетворилися "в недосяжні золоті яблука саду Гесперід", як з гірким гумором писала газета "Право". Перша з обіцяних свобод - недоторканість особистості - була не більш ніж пустим звуком, бо повсюди йшли арешти підозрюваних. За один тільки грудень і 905 р. в столиці було арештовано близько 2 тис. чоловік. Навесні 1906 р. загальне число взятих у в'язниці і висланих перевищило 50 тис. чоловік. Такої кількості репресованих при царській владі ще ніколи не було.

З прийняттям 24 листопада "Тимчасових правил" преса користувалася відносною свободою. Однак через кілька місяців набагато жорсткіші правила знову обмежили свободу преси. Право на страйк фактично зводилося на нівець законом від 2 грудня, який забороняв страйкувати державшім службовцям, працівникам громадських установ і робітникам підприємств, "життєво важливих для економіки країни".

Про свободу слова варто було й говорити. Як могла вона поєднуватися із законом від ІЗ лютого 1906 р., згідно з яким можна було піддати переслідуванню будь-яку особу, винну в "антиурядовій пропаганді"? Прийнятий 11 грудня виборчий закон обманув надії ліберальної опозиції, хоча в порівнянні її законом від 6 серпня все ж являв собою крок уперед. Виборчий ценз став менш суворим, 25 мли. чоловік дістали право голосу. Однак вибори залиша-мюі багатоступінчастими, а права виборців - нерівними. Всі виборці ділилися па чотири курії (поміщики, міські власники, робітники і селяни). Кожна з них вибирала своїх вибірників у виборчі округи. Закон про вибори, дуже складний і заплутаний, прагнув насамперед забезпечити права поміщиків. І Іовповаження Думи заздалегідь сильно обмежувалися. Напередодні передвиборної кампанії уряд вирішив провести реформу Державної ради. З адміністративного органу вона перетворювалася на вірну владі верхню палату майбутнього парламенту і наділялася рівними з Думою законодавчими повноваженнями.

Одночасно з цими заходами 24 квітня, всього лише за три дні до відкриття Думи, були ухвалені Основні закони, які сильно обмежували її законодавчі, бюджетні та політичні права. Дума позбавлялася багатьох своїх повноважень. їй заборонялося обговорювати питання, які відносяться до "ведення государя", такі, як міжнародні, військові і внутрішні справи двору. Фінансові прерогативи Думи були ще більш куцими, ніж законодавчі. До її компетенції не входили всі витрати, пов'язані з питаннями "ведення государя", а також із державною заборгованістю; в кінцевому результаті половина бюджету країни не підлягала контролю з боку Думи. Государ зберігав "вищу самодержавну владу" (з офіційних документів було виключене лише слово "необмежену"); в перервах між сесіями Думи (а час сесій визначався государем) тільки він міг проголосити і затвердити новий закон, оголосити або відмінити надзвичайний стан, припинити по своїй волі дію будь-якого закону або цивільних свобод. Міністри призначалися і знімалися зі своїх постів згідно його побажанню і відповідали за свої дії перед ним одним. Таким чином, про парламентське правління не могло бути й мови.

Єдиною невдачею консервативної реставрації, яка блискуче проводилася Вітте, стали вибори в Думу. Закон про вибори робив ставку на монархічні і націоналістичні почуття селянської маси. Насправді ж селяни підтримали опозиційні партії. З урахуванням відсутності досвіду, вибори розтягайся на три тижні (з 26 березня по 20 квітня 1906 р.) і пройшли дуже погано. Власті мало втручалися в хід виборів; участь в них прийняла лише половина виборців.

Це були перші вибори за всю історію Росії. Багато які партії претендували на голоси виборців:

- Союз російського народу - партія, націоналістична за духом, дотримувалася монархічних і антисемітських поглядів.

Союз 17 жовтня (так звані октябристи) - представляв помірне крило ліберального руху, цілком задоволене обіцяними свободами і скликанням Думи.

- Партія конституційних демократів (кадети) - ліве крило лібералів, об'єднувало земських діячів, які стояли на конституційних позиціях, а також більш радикальних елементів з професійних союзів. На відміну від октябристів кадети вважали Маніфест 17 жовтня початковою стадією політичної боротьби, яку вони мали намір продовжити в самій Думі, з метою встановлення справжнього парламентського правління в країні. У зв'язку з тим, що більшість соціалістичних партій бойкотувала вибори, кадети зуміли залучити на свою сторону багато виборців, не тільки своїх співчуваючих - освічену буржуазію та середній клас, - але й представників національних меншин, на захист яких вони виступили, а також частину селян, яким вони обіцяли проведення земельних реформ.

Що стосується соціалістичних партій, вони загалом залишилися вірні тактиці бойкоту виборів. Однак позиції їх були різними. Найбільш послідовно політику бойкоту проводили більшовики, які не висунули в Думу жодного депутата. Меншовикам вдалося провести в Думу кількох депутатів, головним чином від Грузії. Есери бойкотували вибори, замість них були обрані депутати від близьких до есерів селянських кіл, які утворили згодом фракцію трудовиків.

Результати виборів були обнародувані 20 квітня. Виходячи з них, можна зробити декілька загальних висновків:

1. Незважаючи на всі захисні заходи, такі, як виборчий ценз і багатоступінчасті вибори, власті потерпіли відносну поразку на виборах. Праві партії та октябристи отримали всього лише 10% голосів. Вибори завдали жорстокого удару по основному догмату самодержавства - непорушній єдності царя й народу.

2. Більшість селян, замість того, щоб підтримати на виборах тих, хто вважав себе їх природними захисниками, поміщиків або місцевих державних службовців, проголосувало за своїх власних кандидатів або за кандидатів опозиції. Таким чином, в Думу були обрані близько 100 безпартійних депутатів, що виступали за аграрні реформи, і ще 100 депутатів - трудовиків.

3. Головну перемогу на виборах отримала партія кадетів, яка отримала більше третини всіх місць. Це був результат досить вмілої кампанії, яку провели кращі публіцисти й оратори країни. Конфлікт між опозиційно налаштованою Думою і государем, що претендував на роль носія історичної і монархічної законності, став неминучим. Ллє боротьба виявилася нерівною.

За кілька днів до відкриття Думи Вітте подав у відставку (14 квітня), отримавши перед цим дуже значну іноземну позику, більш ніж половину якої надав уряд Франції. Позика врятувала царський режим від фінансового краху. Вітте критикували як ліберали, так і консерватори. Останні звинувачували його у своїй невдачі на виборах. Відставка Вітте знаменувала собою серпочну поразку: оновлення самодержавства за прусською моделлю не вишино.

Дума урочисто відкрилася пишним прийомом, який Микола II влашту-пав для депутатів у Зимовому іалаці. Але не пройшло й тижня, як її представники прийняли (5 травня) адресу монарху, в якій знову висувалися основні вимоги лібералів: мова знову йшла про введення загальних виборів, про скасування всіх обмежень на законодавчу діяльність Думи, про особисту відповідальність міністрів, скасування обмежувальних законів, про Державну раду, про гарантію цивільних свобод, включаючи право па страйк, скасування смертної страти, розробку аграрної реформи, перегляд оподаткування, введення загальної та безкоштовної освіти, задоволення вимог національних меншин, повну політичну амністію. Цей документ був відображенням тактики депутатів від опозиції, які увійшли до складу Думи з метою розширити її повноваження і перетворити на повноправний парламент. Вони були переконані, що цар не посміє зачепити "народних представників", які вважалися "єдиними спасителямн Росії", внаслідок чого уявляли себе невразливими. Однак уряд, керований слухняним і посереднім прем'єр-міністром І.Горемикіним, категорично відкинув всі ці вимоги. Діставши відмову, Дума прийняла більшістю голосів (проти семи) вотум "повної недовіри" уряду і зажадала його "негайної відставки". Двох тижнів вистачило, щоб між урядом і Думою стався остаточний розрив. Уряд у свою чергу бойкотував Думу, подаючи на її розгляд лише закони другорядного значення. їй залишалося тільки використовувати право депутатів на депутатський запит. Протягом кількох тижнів 379 запитів були подані на адресу уряду, який відхилив або проігнорував їх. Депутатська асамблея прийняла також проект аграрного закону, згідно з яким селяни могли б за "справедливу компенсацію" отримати землі, які ними орендуються. Уряд визнав, що це питання не входить у компетенцію Думи, будучи занадто важливим для країни, і 9 липня розпустило Думу. Те, що приводом для розпуску Думи послужило саме аграрне питання, в той час як більшість депутатів виражали побажання селянства, не могло залишитися без наслідків. Представник ліберальних кіл князь Є.Трубецькой писав Миколі II: "Тепер, коли Дума розпущена, вони (селяни - авт.) переконані, що причиною розпуску послужила відмова в наділенні землею. І ваші радники переклали відповідальність за цю відмову на монарха. Вони зуміли перетворити питання земельне на питання династичне, на питання про спосіб правління. Вони віддали селянство в жертву тій самій республіканській пропаганді, за яку ще так недавно кидали у вогонь агітаторів". 9 липня ввечері 182 депутати - представники опозиції (кадети, трудовики, меншовики) - зібралися у Виборзі й склали маніфест. Він закликав до відмови від виплати податків і від воїнської повинності "аж до скликання нового народного представництва". "Виборзька відозва" переслідувала подвійну мету. З одного боку, виразити суспільне несхвалення авторитарним діям уряду, з іншого - попередити вибух народного обурення, намагаючись одягнути його в прийнятні форми протесту, щоб зберегти шанс на встановлення конституційного правління. Насправді відозва не отримала в країні достатнього відгуку і мала тільки один результат: його укладачі зазнали судового переслідування й тим самим втратили можливість балотуватися до складу наступної Думи. Партія кадетів позбавилася багатьох своїх депутатів.

Підпорядковувати опозицію і втихомирювати останнє революційне безладдя випало на долю П.Столипіна, який змінив на посту прем'єр-міністра Горемикіна, міністра внутрішніх справ у попередньому кабінеті. Борець за збереження монархії шляхом її модернізації, консерватор за переконаннями, колишній предводитель дворянства в Ковно, де, спостерігаючи життя польсько-литовських селян, став переконаним прихильником приватної власності, він спрямував свою діяльність на розв'язання трьох основних задач: придушення заворушень, контроль за виборами у Другу думу та аграрне питання.

Селянські бунти, що спалахнули під час обговорення аграрного питання на засіданнях Першої думи, були жорстоко придушені за допомогою спеціальних каральних загонів і масових репресій. Чудом уникнувши замаху з боку есерів (12 серпня 1906 р.), Столипін заснував військово-польові суди, які протягом восьми місяців винесли близько 1000 смертних вироків. Одночасно з цим у ході підготовки нової виборчої кампанії Столипін спрямував свої зусилля на підрив діяльності опозиційних партій. 260 щоденних і періодичних видань були призупинені з липня по жовтень 1906 р. Обіцяна в 1905 р. свобода слова була забута. Власті вдалися ще до одного досить дійового засобу боротьби з опозицією: опозиційним партіям було відмовлено в "адміністративній санкції", свого роду свідченні лояльності по відношенню до влади, без якої жодна партія не могла проводити публічних засідань. Скориставшись розпуском Думи, Столипін підготував два знаменитих земельних закони. Згідно із першим (від 5 жовтня 1906 р.), селянам нарешті надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права. Другий закон (9 листопада 1906 р.) дозволяв будь-якому селянинові, який обробляє землю на умовах громадського землекористування, в будь-який момент зажадати належну йому частку у повну власність. Мета даного закону, який підписав смертний вирок віковій селянській громаді, - повернути аграрну проблему іншим боком: замість того, щоб експропріювати поміщиків - збезземелювати громаду, оскільки між селянами розподілялися землі, належні їй . Однак потрібна була ще згода останніх на руйнацію інституту, який тільки зміцнився в ході революційних подій. За цей час - поки складалися селянські запити і проходили земельні бунти - громада затвердилася як справжній орган селянського самоврядування. І знову в центрі конфлікту між урядом і Другою думою, яка зібралася 20 лютого 1907 р., постало земельне питання.

Передвиборна кампанія пройшла не без втручання і тиску на виборців з боку влади, однак Друга дума виявилася ще більш радикальною, ніж Перша. До неї увійшло більше 100 депутатів-соціалістів (37 есерів, 66 соціал-демократів, з них 2/3 меншовиків), близько 100 трудовиків, 100 кадетів і 80 депутатів від національних меншин з важко визначаємою політичною орієнтацією; октябристів було всього лише 19, монархістів - 33. У результаті кандидати від урядових партій склали в Думі дуже незначну фракцію, в той час як переважна більшість виявилася в опозиції.

Навчена попереднім досвідом, Дума вирішила діяти в рамках законності, уникаючи непотрібних конфліктів. Комісії приступили до розробки численних законопроектів. Після початкового періоду затишшя з березня по квітень 1907 р. суперечки розгорілися з двох питань: щодо аграрної політики і вживання надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд зажадав засудження революційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більше того, 17 травня Дума проголосувала проти "незаконних дій" поліції. Тим часом повсюди поновилися терористичні й антитерористичні акції (тільки за травень загинуло кілька сот чоловік). Під тиском консервативної преси, в якій Дума називалася "розсадником бунтів і непокори", "притулком єврейського мракобісся і тероризму", уряд вирішив оголосити про її розпуск, але, щоб не зв'язувати його знову з аграрним питанням, звинуватив багатьох депутатів у змові проти царської сім'ї. 1 червня Столипін зажадав виключення з Думи 55 депутатів (соціал-демократів) і позбавлення 36 з них парламентської недоторканості. Не чекаючи її рішення, Микола її сам оголосив 3 червня про розпуск Думи і призначив скликання чергової Думи на 1 листопада 1907 р. У маніфесті, який проголосив розпуск Думи, було також оголошено про корінні зміни в законі про вибори. Дана міра повністю суперечила Основним законам, прийнятим у 1906 р., згідно з якими будь-які зміни вимагали попередньої згоди двох палат - Думи і Державної ради. Новий закон розроблявся в умовах абсолютної секретності протягом кількох останніх місяців. Він посилював виборчий ценз основних виборців, скорочував представництво селян і національних меншин, збільшував нерівшсть у представництві різних соціальних категорій. Тепер голос одного поміщика дорівнював голосам 7 городян, ЗО селянських виборців або 60 робітників. Період, який відкривався Маніфестом 17 жовтня 1905 р., коли була зроблена перша в історії спроба поєднати самодержавний режим із конституційною формою правління, прийшов до кіпця. "Проклятий закон", як прозвали в народі новий закон про вибори, знову повертав країну до самодержавства.

На даному етапі перемога була, безумовно, на боці царської влади. Країна, втомлена від двох з половиною років безладдя, не прореагувала на прийняття нового закону про вибори. Уряд отримав покірну Думу, функції якої обмежувалися затвердженням представлених їй законів. Таким чином, державний переворот 3 червня 1907 р. знаменував собою поразку революції 1905 р. і явне відродження самодержавства, якому вдалося відмовитися від більшості поступок, вирваних під тиском опозиції 17 жовтня 1905 р. Однак 1907 р. в жодному разі не був поверненням до 1904 р. Зі слів Вітте, "революція в розумах" здійснилася, і сила її перевершувала силу існуючого режиму. Країна прокинулася до політичного життя, самодержавство не уявлялося відтепер єдино можливою формою правління, питання про вибір режиму стояло на порядку денному. Спочатку, в 1905 р. здавалося, що від такого політичного "пробудження" виграли ліберали. Вони краще за інших виявляли вимоги нижчих верств населення, але в 1907 р. їх час було упущено, і спроба вкоренити Думу на ґрунті нової державної законності провалилася. Концепція ліберальної парламентської революції, яка могла б привести мирним шляхом до конституційної демократії, зазнала поразки. Разом із тим ліберали хоч і не володіли реальною владою, але складали більшість в обох Думах і виявилися достатньо наближеними до влади, щоб тим самим дискредитувати себе в очах значної частини народних мас, керівництво якими вони не взяли на себе через страх перед люттю стихії. Народний рух все більше підпадав під вплив інших ідей, особливо соціалістичних. У результаті події 1905-1907 рр. не привели Росію до політичної інтеграції з демократичними режимами інших європейських країн. Вони лише підірвали довіру до лібералів і посилили конфронтацію між представниками крайніх течій.