"Золота булла"

План

Вступ

1.  Передумови створення «Кароліни» у 1356 році

2.  Зміст «Золотої булли»

3.  Історичне значення документа

Висновки

Література

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

Додаток 4

Додаток 5

Вступ

«Золота булла» – законодавчий акт Священної Римської імперії, прийнятий імперським рейхстагом в 1356 році. Текст документа, складений латиною, затверджений імператором Карлом IV Люксембурзьким. Дія булли припинилася з закінченням існування імперії (1806 року). Але її вивчення дає можливість виявити які-небудь нові деталі, можливість по новому їх тлумачити чи почати розглядати давно вивчений документ під новим кутом бачення.

Вивчення цього документа є актуальним в наш час. По-перше, в «Золотій буллі» у кожного архієпископа, курфюрста, князя-виборця та інших було своє місце та свої права у державі, навіть за столом по цьому документу вони сиділи у певній послідовності. А це свідчить про порядок та певну стабільність в країні. По-друге, документ закріплював права, обов’язки та привілеї кожного, тобто в якійсь мірі забезпечував спокій у Німеччині. По-третє, після дії «Кароліни» влада стала стабілізуватися. А все це для нашого часу є дуже важливим, тому що при створенні будь-якої конституції опираються на попередні документи.

1.  Передумови створення «Кароліни» у 1356 році

Для середньовічної Німеччини ХІV - XV століть стали часом найвищого розквіту її міст, бурхливого розквіту ремесел та торгівлі, особливо посередницької, між різними країнами. Всьому цьому сприяло вигідне положення країни на шляху міжнародної торгівлі.

В другій половині XIV ст. ремісники працювали у великих містах Німеччини більш ніж у 50 галузях виробництва. В господарському та соціальному житті теж відбулися деякі позитивні зрушення.

Подальший розквіт німецької економіки та зародження в ряді галузей виробництва нових форм його організації зустрічали на своєму шляху серйозні перешкоди. Головними з них були нерівномірність господарського розвитку окремих регіонів та їх слабкий взаємозв’язок один з одним, політична роздрібненість країни. Її характерною проявою було відсутність єдиної системи монет, міри та ваги, небезпека доріг та чисельні митні збори на торгівельних шляхах [5, 388-394].

Не дивлячись на підйом, економічний розвиток Німеччини відставав від розвитку інших країн. Крім того, сам по собі підйом не сприяв розвитку економічних зв'язків у всій країні.

Зміни в економіці несли за собою відповідні зміни в класовій структурі Німеччини.

З середовища вищої знаті виокремилися князі. Вони стали майже незалежними від імператора і значною мірою володіли верховними правами.

Поява вогнепальної зброї та внаслідок цього удосконалення військової справи підірвали значення рицарів та знищили неприступність замків феодалів, а загальний розвиток товарно-грошового господарства негативно відбилося на їх матеріальному положенню. Для того, щоб вдовольнити свої потреби, лицарі посилювали експлуатацію селянства [2, 422-424].

Послаблення кріпацького права в Німеччині було тимчасовим явищем. З другої половини XIV ст. почала спостерігатися феодальна реакція, яка виражалася в прагненні поміщиків відновити барщину та посилити різноманітні натуральні та грошові побори. Одночасно феодали захопили общинні землі і таким чином підривали ресурси кріпосного господарства.

В протилежність політичному розвитку Франції, Англії та Іспанії, Германія в ХІІІ – ХV ст. не тільки не досягла політичної централізації, але й ще більше роздробилася на вільні феодальні князівства [8, 257].

Починаючи з ХІІІ ст. центральний апарат імперії на чолі з імператором лише номінально був носієм державної влади, а фактично знаходився у руках чи під контролем курфюрстів. Його діяльність на місцях була в значній мірі паралізована реальною владою територіальних кнізів, які поступово перетворювалися в справжніх монархів.

Після остаточного встановлення верховенства римських пап над церквою імператор втратив положення голови церкви і перестав наділяти єпископів та абатів церковними повноваженнями. По Вормському конкордату 1122 р. духовну інвеституру віднині виконував папа, який наділяв канонників символами духовної влади. Імператор мав право бути присутнім на виборах церковників, але здійснював лише світську інвеституру – наділяв кононника земельним володінням з відповідними васальними обов’язками. Правління Карла ІV, яке лише ненадовго посилило центральну владу, заклало традиції для подальшої політики династії Люксембургів, яка приділяла велику увагу своїм спадковим землям та йшла заради цього на чергові поступки князям та римській курії[1, 414-415]. Але згодом відбулися великі зміни в положенні духовенства. Юристи витіснили духовенство з державного апарату. Зменшився склад духовного дворянства, одна частина якого піднеслася до положення князів, інша – розорилася, а третя – була в феодальній залежності від князів та імператора. Духовенство розділилося на дві групи. Перша група складалася з вищих ієрархів – великих землевласників. До другої групи належало нище духовенство – сільські та міські священики [2, 422-424].

Обирання імператора стало виконуватися вузькою колегією князів, яка при обранні перестала враховувати права спадкоємців померлих імператорів. Таким чином, міг бути обраний будь-який кандидат княжого роду, який був бажаний колегії.

Імператор продовжував залишатися верховним суддею в імперії, що було зв’язано з традиційними обов’язками королівської влади підтримувати «мир» та здійснювати правосуддя. Але згодом імператор практично позбувся можливості обкладати підданих податками та отримував доходи тільки зі своїх власних земель.

Імператорська влада не змогла створити систему центральних імперських установ і «виростити» королівську бюрократію. Імперія фактично не мала столиці, казначейства, професійної канцелярії, професійного центрального суду [3, 323-324].

Слабкість центральної влади та посилення феодального свавілля приводили до того, що міста мусили самі захищати свої інтереси в Німеччині і за її межами, об’єднуючись в союзи. Найбільшим з них в історії середньовічної Європи стало північнонімецьке торгівельне «товариство» - Ганза.

Ганза грала подвійну роль: вона сприяла розвитку посередницької торгівлі на великій території, але й душила конкуренцію купців інших країн; вона відстоювала комунальні свободи своїх членів від домагань феодальних властителів, але й подавляла внутрішньо міські виступи проти засилля патриціату; вона об’єднувала міста Північної Німеччини, але й від’єднувала їх від інтересів інших частин країни [5, 388-394].

Наслідком посилення князів було зростання політичної роздробленості Німеччини. Із закінченням правління династії Гогенштауфенів відбулося послаблення імперської влади, тому що була підірвана економічна основа. Фактично Німеччиною з кінця ХІІІ ст. керувала група, яка складалася із семи найбільш великих князів: маркграф Бранденбургський, герцог Саксонський, пфальцграф Рейнський, король Чеський та три єпископи – Кельнський, Майнцський та Трирський [2, 422-424].

Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 до 1273 роки не було імператора. В цей період міжцарствія було втрачено багато коронної землі та регалій, які відійшли до князів. В подальшому до 1356 року імператорський титул по черзі переходив до представників багатьох династій, поки в 1438 році остаточно не закріпилася за Габсбургами. Імператор продовжував залишатися главою держави, втілював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував в основному функції військового та зовнішньополітичного координатора дій німецьких феодалів. Це положення було юридично санкціоноване «Золотою буллою» 1356 року [3, 324], яка залишалася ядром імператорського законодавства до припинення існування Священної Римської імперії [5; 395]. Цей документ був виданий Карлом IV (1346 – 1378), за якого дім Люксембургів досяг найбільшої могутності [8, 258].

Таким чином, все свавілля, яке існувало до правління династії Люксембургів: розлад в економіці, роз’єднаність міст, неправильна політика, верховенство папської влади над імператорською – привело б, на мою думку, чи до розпаду імперії, чи до повної самостійності міст в Німеччині. Але Карл IV відкрив нову сторінку в історії Германської імперії, видавши «Золоту буллу», яка формально закріпила монархічне правління імператорів та дещо централізувала владу.