Травня 1992 року на підставі Ліссабонського протоколу державами-правонаступницями колишнього СРСР за договором СТАРТ-1 стали

23 травня 1992 року на підставі Ліссабонського протоколу державами-правонаступницями колишнього СРСР за договором СТАРТ-1 стали

Білорусь, Казахстан, Україна та Росія. Для Буолрусі, Казахстану і України реалізація Договору означала повну ліквідацію всіх стратегічних наступальних озброєнь, які розташовані на їхніх національних територіях. Усі держави-учасниці виконали взяті зобов'язанні у визначені терміни.

Червень 1992 року підписано Договір СНО-2 (СТАРТ-2) між РФ і США: з 2007 року сторони зобовязались скоротити чисельність ядерних боєзарядів до 3000-3500 одиниць. США ратифікували СТАРТ-2 1996 року, Державна Дума Росії - 2000 року. Термін дії СТАРТ-2 - також 15 років.

Нарешті, у березні 1997 року підписано між РФ і США безстроковий Договір СНО-3 (СТАРТ-3), за яким сторони зобов'язались скоротити кількість ядерних боєголовок до 2000-2500 одиниць.

На початку 1990-х років само по собі ядерне стримування ускладнилось тим, що змінився характер загроз: нові країни поповнюють «ядерний клуб» - Індія, Пакистан, Ізраїль; США розпочали війну проти Іраку під приводом того, що Саддам Хусейн володіє зброєю масового ураження; пакистанський дослідник Хан повідомив у лютому 2004 року, що передав технологію ядерної зброї Лівії;цілком вірогідною є можливість купити на чорному ринку ядерних матеріалів секрети чи компоненти ядерної бомби. Отже, контролювати нині поширення ядерної зброї неможливо, як і важко стверджувати, що політика ядерного стримування буде ефективною.

Тому на міжнародній арені з розпадом СРСР взяв гору інший підхід до проблеми ядерного роззброєння. Першочерговим стає питання нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів ЗМУ. Росія і США, інші великі держави, на відміну від попередніх років, фактично заперечують ідею ядерного роззброєння як умови (хоч і не близької) загальної безпеки. Вони порушують попередні домовленості.

Вашингтон переглянув основні положення своєї військово-політичної стратегії, якою він користувався понад 40 років. Дж. Буш-старший у доповіді «Стратегія США у сфері національної оборони» заявив: «Ми вступаємо у нову еру. Оборонна стратегія і військова структура повинні змінитися, пріоритети переглянуті... Завдання в тому, щоб пристосувати наші оборонні можливості до нинішніх стратегічних умов... Існують нові джерела нестабільності, тому потенціал стратегічного стримування має бути збережений». Президент запропонував концепцію «відновлення американських ядерних сил» у випадку змін у міжнародній ситуації.

Ще у 1989 році міністр оборони США Д.Чейні (нині віце-президент) повідомив про перегляд системи ядерних планувань. Головний напрям цих змін - зникнення страху перед можливою реальною загрозою.

Водночас Пентагон санкціонував у 1991 році скорочення кількості об'єктів нападу на території СРСР до 10 000 ( у 1986 році їх було 16 000), н<<т які були націлені американські ракети; у Східній Європі взагалі були скасовані будь-які об'єкти для ракетного нападу. У липні 1992 року після підписання договору СТАРТ-1 кількість цілей на території екс-СРСР було скорочено до 4 000.

Але ж куди дівати ядерний арсенал, що вивільнився? США почали з'ясовувати нові загрози, зокрема, у країнах «третього світу». Ці країни були розділені на дві групи: 1) країни-парії: Ірак, Іран, КНДР, які ворожі до США;

2) країни, не агресивні до США: Пакистан, Індія, Ізраїль. Таким чином, роль ЯЗ не тільки не знизилась, а, навпаки, можливість її використання зросла на регіональних театрах дій, хоча можливість переростання локальної ядерної війни у загальну не виключалась.

Провідні тенденції та результати ядерної політики президента Б.Клінтона:

1)  1992 року США оголосили мораторій на проведення ядерних випробовувань;

2)  Вашингтон ініціював Договір про всезагальну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). 51 сесія Генеральної Асамблеї ООН схвалила проект. 24 вересня 1994 року Б.Клінтон поставив свій підпис під цим договором. Щоправда, щоб домогтися ратифікації цього Договору сенатом, у якому було більше республіканців, адміністрація Клінтона здійснила низку попереджувальних і заспокійливих заходів: прийняла 10-річну програму збереження і обслуговування ядерного арсеналу вартістю 40 млрд.дол.( нові технологічні заміри без ядерних випробовувань фіксували старіння та стан компонентів ЯЗ і їхню безпеку у процесі збереження). Незважаючи на ці заходи, сенат провалив у 1999 році ратифікацію Договору (ДВЗЯВ) і таким чином про лобіював інтереси ВПК. Іще у травні 1998 році Індія і Пакистан випробовували ЯЗ.

Ще одна причина провалу ДВЗЯВ полягала у механізіу^набрання ним чинності, тобто його мали підписати всі 44 держави, які є власниками тієї чи іншої ядерної інфраструктури (мають енергетичні чи дослідницькі реактори). Щоправда, чи був ДВЗЯВ чи його немає, значної ролі не відіграє з точки зору нерозповсюдження ЯЗ. Ефективність цього процесу полягає у тому, щоб попередити купівлю державами ядерних матеріалів - плутонія-239 чи урану- 235. Нині ці компоненти (плутоній і уран), за різними свідченнями, цілком можна дістати і виробити ЯЗ найпростішого типу без випробовування. Ядерне випробовування лише є свідченням того, що держава, яка його здійснила, набирає статусу ядерної держави;

2)  . Нова ядерна стратегія Б.Клінтона отримала назву «протидія розповсюдженню або контррозповсюдженню». Її новизна у тому, що передбачались односторонні силові методи для знищення програм ЗМУ, її запасів, засобів доставки - нанесенням високоточних ракетних ударів по об'єктах. У 1994 році були розроблені варіанти нанесення ударів стратегічною авіацією і крилатими ракетами морського базування по об'єктах на території 30-и країн. На території Росії у 1993 році також визначалось до 1000 об'єктів;

3)  . Водночас зберігалось положення стратегії Р.Рейгана про готовність ЗС США до тривалої ядерної війни, про застосування США першими ядерної зброї у випадку конфліктів. Правда, згодом адміністрація Клінтона внесла зміни у ці постулати: нанесення ядерного удару не першими, а у відповідь. Також відмовились від тези про перемогу у ядерній війні тощо;

4)  . Пріоритет в стратегії ведення локальних воєн надавався високоточній зброї, яка набирала все більшої досконалості;

5)  . 1994 року конгрес прийняв рішення про заборону фінансування науково-дослідних робіт з виробництва зброї з ядерним компонентом вагою до 5 кілотонн;

6)  . З 11-и підприємств, які були зайняті виробництвом компонентів для ЯЗ і її зборкою, на 2000 рік закрили 7; з 5-й лабораторій закрито 2.

З приходом до влади Дж.Буша-молодшого розпочався період так званого ядерного «ренесансу». Група експертів оцінила ядерну спадщину Б.Клінтона наступним чином:

1)  . Виробничий комплекс ЯЗ потребує негайного відновлення, тому необхідно прийняти 10-річну програму відновлення виробничих потужностей для заміни компонентів ЯЗ. Щорічно вкладати у цю програму від 300 до 500 млн. дол..

2)  . Три ядерні лабораторії перебувають у стані морального занепаду у зв'язку з відсутністю перспектив на майбутнє. Отже, необхідно ініціювати інтенсивну роботу лабораторії і розробити таку методологію оцінки ЯЗ з тим, щоб зберігти найбільш кваліфіковані кадри.

3)  Конгресс повинен підтримувати реалістичні бюджети, а міністерства оборони і енергетики повинні бути партнерами у підготовці «оглядів ядерної політики».

4)  Міністерство оборони повинно стати головним в оцінці стану ЯЗ.

5)  . Хоча ядерні випробовування не є неминучими, але необхідно підготувати полігон у Неваді до можливих ядерних випробовувань.

6)  .Загальний висновок групи експертів: стан ядерного оборонного комплексу США поганий, (нагадаю, що ядерний арсенал США є наймогутнішим на планеті - (б000-7000^)боєзарядів, 65 відсотків якого морського базування). Що нового запропонувала адміністрація Дж.Буша-молодшого у сфері ЯЗ? Нагадаю, що після 11 вересня 2001 року республіканці запропонували «доктрину превентивного удару», тобто експорт демократії шляхом застосування військової сили на регіональних рівнях. Маємо підтвердження цього: американські акції в Афганістані та Іраку. Якщо не вдаватись у міжнародно-правові аспекти іракської війни, то вона увійде в історію як перша війна XXI століття, під час якої максимально використовувалась високоточна зброя. Так, якщо під час Першої іракської війни («Буря у пустелі») у 1991 році використовували 40 відсотків високоточної зброї, то під час Другої («Шок і жах»)- у 2003 році - вже 95 відсотків. Друга іракська війна зайняла вдвічі менший термін у порівнянні з «Бурею у пустелі», втрати також удвічі менші і це при тому, що масштаби і цілі останньої Іракської війни неспівставимі з попередньою. Високоточна зброя показала свою цілковиту ефективність у цьому великому регіональному конфлікті.

Новий «ядерний огляд» 2001 року, який подається конгресові міністерством оборони кожні 4 роки, засвідчує такі підходи: 1) пріоритет в оборонній стратегії все-таки відводиться ЯЗ; 2). Використання високоточної тактичної ЯЗ (5 кілотонн у тротиловому еквіваленті); 3). Вдосконалення засобів, які здатні знищити зброю масового ураження (ЗМУ) до того, як її буде використано; 4). Анулювати заборону на дослідження, які стосуються ЯЗ малої потужності. У травні 2003 року конгрес скасував цю заборону, яка була запроваджена 1994 року; 5). Інвестувати технології, які дозволяють руйнувати запаси ЗМУ у країнах, дії яких суперечать американським інтересам; 6). Покращити програми ядерного нерозповсюдження, посилити контроль разом з союзниками над ядерними матеріалами та їхньою розробкою; 7). Підтримати модернізацію лабораторій.

Найголовніше, виходячи із «доктрини превентивних дій» республіканської адміністрації Дж.Буша-молодшого, полягало у розробці ядерних боєприпасів нового покоління: міні-ньюки (ЯЗ надмалої потужності для регіональних операцій); бункер-бастери - це бомби вагою 2200 кг, які призначені для знищення підземних цілей, зокрема, бункерів з товщиною залізобетонних стін до двох метрів, в яких зберігаються ЗМУ; нейтронні боєприпаси для знищення наземних сховищ хімічної і біологічної зброї.

Так само Дж.Буш-молодший оголосив 13 грудня 2001 року про вихід із Договору про ПРО від 1972 року. СІЛА офіційно розпочали створення національної протиракетної парасольки, яка має накрити всю територію США і країн-союзниць. Система Національної протиракетної оборони (скорочений варіант СОІ) повинна складатись з двох бойових ешелонів: орбітального і наземного. На орбіті буде 58 бойових космічних станцій, які будуть оснащені самонавідними ракетами і апаратурою, яка фіксуватиме факели старту ворожих міжконтинентальних балістичних ракет (МБР). Бойові космічні станції будуть збивати ворожі МБР ще до виходу їх у відкритий космос.

Наземний ешелон буде знищувати вцілілі боєголовки противника, коли вони підлітатимуть до цілей. Наземний ешелон НПРО має також прикривати американські війська на театрі військових дій.

Адміністрація США щороку збільшує оборонні витрати. 2005 року вони склали 400 млрд. дол., або 4% від ВВП Америки. Це майже у 8 разів більше, ніж весь ВВП України за 2003 рік. До цієї суми не входять витрати на Ірак і Афганістан, які виділяються окремими статтями. Зараз США виділяють 1 млрд. дол. щонеділі на відбудову Іраку і 1 млрд. дол. щомісячно - на Афганістан. 2005 року 138 млрд. дол. було витрачено на купівлю зброї і обладнання і на наукові дослідження, 114 млрд. дол.. - на утримання військ і техніки. 2006 року військовий бюджет становив 573 млрд. дол. Тенденція збільшення військового бюджету зберігається.

«Доктрина Буша», її зміст та суть

При наближенні завершення президентства Дж.Буша-молодшого робляться спроби узагальнити нововведення та особливості зовнішньополітичної парадигми США у XXI столітті. У політичний лексикон ввійшов такий термін як «доктрина Буша», яка представляє собою цілісну стратегію щодо забезпечення безпеки національних інтересів США і пошуків розв'язання нових викликів і загроз національній та міжнародній безпеці, зокрема тероризму. Її перші ідеї були обнародувані у виступі Буша перед випускниками Військово-повітряної академії у Вест-Пойнті 1 червня 2002 року, розвинені в «Стратегії національної безпеки США» (2002 рік), «Національній стратегії боротьби з тероризмом».

«Доктрину Буша» можна умовно розділити на декілька структурних ланок.

Перша частина доктрини - найбільш масштабна і деталізована - програма щодо поширення базових американських цінностей і демократизації Великого Близького Сходу;

Друга складова - акцент на превентивні дії у забезпеченні національної безпеки;

Третя ланка - модель односторонніх дій (так званий унілатералізм), опора на власні сили у зовнішній політиці США і свобода від зобов'язань на міжнародній арені;

Четвертий, об'єднуючий всю концепцію елемент - домінування США у світовій політиці, важливою частиною якого є ставка на абсолютну першість у військово-технічній сфері.

Пропонуємо короткий аналіз цих чотирьох складових «доктрини Буша».

Адміністрація Буша визначила пріоритетний регіон, який насамперед підлягає демократизації - Близький Схід, демократизацію якого Буш назвав «викликом епохи».

Демократизація країн цього регіону розглядається кабінетом Буша не тільки в аспекті національної безпеки, але як історичний шанс вивести американський вплив в регіоні на новий рівень, який виходить за межі арабо- ізраїльського конфлікту.

Обґрунтовуючи безпосередній зв'язок між терористичною загрозою, яка існує з боку держав Близького Сходу, і її усунення шляхом утвердження демократичної форми правління, США апелюють до наступної тези: демократія як форма організації суспільно-політичного життя знижує терористичну активність, надаючи більше можливостей для самореалізації і діалогу між владою і суспільством, створюючи механізм «приглушення» екстремістських настроїв.

Конкретним зовнішньополітичним продуктом адміністрації Буша у цьому контексті став план перетворення близькосхідного регіону, запропонований у червні 2004 року для обговорення «великої вісімки» в Сі- Айленді під назвою «Партнерство заради прогресу і спільного майбутнього з регіоном Великого Близького Сходу і Північної Африки».

Свобода дій США у світі за адміністрації Буша є єдино можливою лінією поведінки у заданій системі координат (превентивні дії, недотримання принципу державного суверенітету і т.д.).

Коопераційний методі у зовнішній політиці США став відходити на задній план одразу після приходу до Білого дому Дж.Буша: упродовж перших місяців його президентства Сполучеі Штати виступили проти або вийшли з декількох міжнародних угодЙ9 які стосувалися обмеження озброєнь, екології і міжнародної карної відповідальності.

Ставка на односторонні дії при прийнятті рішень з найбільш ключових питань зовнішньої політики викликала немало дебатів як всередині самої адміністрації, так і у відносинах з союзниками. Революційно налаштовані члени республіканської адміністрації запропонували, по суті, новий порядок справ: модель прямих і неузгоджених дій, котрі пояснювались інтересами безпеки і привілейованого становища США на вершині світової ієрархії великих держав. Врешті-решт, резидент Буш прийняв сторону апологетів односторонніх дій, що спричинило погіршення відносин зі союзниками.

У «Стратегії національної безпеки США» 2002 року йдеться про право США у превентивному порядку застосовувати силу (у тому числі військову) проти терористів і держав - спонсорів тероризму. «Виходячи з логіки здорового глузду і міркувань самооборони, Америка буде здійснювати дії проти подібних виникаючих загроз перш, ніж вони повністю сформуються» - говориться у документі. Превентивне застосування сили перед обличчям неминучої загрози, стверджують автори Стратегії, вважається виправданим і підкріплене «міжнародним правом і традицією справедливого ведення війни».

Превентивні дії слугували обгрунтуванням війни проти Іраку, вони також розглядаються стратегами Вашингтона як одна із опцій сучасного зовнішньополітичного арсеналу. Головною ознакою превентивності як моделі дій у порівнянні з попередньою практикою є те, що вона заперечує фундаментальну основу попереднього етапу забезпечення національної безпеки - політику стримування.

Ставка н домінування на світовій арені є складовою частиною нової зовнішньополітичної парадигми США (унілатералізм, превентивні дії, військові інтервенції, оперативність і свобода рук при прийнятті рішень, глобальний масштаб контртерористичної кампанії).

У «Стратегії національної безпеки» 2002 року стверджується, що Штати не мають рівних собі у світі за військовим потенціалом і стратегія зовнішньої політики США повинна включати в себе елемент максимально тривалого збереження домінуючого становища США у світі. Президент Буш заявив у Вест-Пойнті у червні 2002 року, що Америка не має ні імперських амбіцій, ні утопії, яку необхідно нав'язувати. Єдине, що ми хочемо для інших - теж саме, що^Г хочемо для самих себе, а саме: свободи від насильства, дарів свобод і надії на краще життя». У цій промові Буш зробив важливу заяву, яка віддзеркалює його погляд на роль американського військового потенціалу у недалекому майбутньому: «Америка володіє і має намір зберегти недосяжну військову могутність, позбавляючи таким чином гонку озброєнь сенсу».

У 2008 році США мають 725 військових баз за межами своєї території. Американські сили спеціального призначення перебувають у стані бойової готовності у 125 країнах світу, а світ поділений між п'ятьма регіональними командуваннями.

За даними 2007 року Стокгольмського міжнародного інституту вивчення проблем миру (СІПРІ), США в останні роки витрачали на військові потреби стільки ж, скільки решта країн разом узяті. Військові витрати США вийшли у постійних цінах на рівень часів «холодної війни» і склали у 2005 році 505 млрд. дол., у 2006 - 529 млрд. (зростання на 4,7% при середньосвітовому зростанні на 3,2%). З 2001 по 2005 рік витрати на оборону і безпеку у реальних цінах виросли у США на душу населення на 48%.

Загалом є очевидним, що ідейну основу «доктрини Буша» становить фактично програма пребудови світової політики за американським сценарієм. Події 11 вересня 2001 року були, з одного боку, каталізатором ідейного оформлення нової доктрини у сфері зовнішньої політики і безпеки, а, з іншої - відправною точкою активно-екстравертної зовнішньополітичної діяльності США.