Книги повчальні, поетичні, філософські

6. Книги повчальні, поетичні, філософські

До повчальних насамперед належать Притчі Соломона. Різні теми обговорює Соломон: сутність і природа мудрості та розуму, взаємовідносини подружжя та батьків з дітьми. Він змальовує ідеал трудящої та господарської людини і лінивця, марнотратника. Розмірковує над мірою лиха від надмірного вживання вина і «тенет блудниці», в які потрапляє недосвідчений юнак. Різні життєві ситуації стають об'єктом «мудролюбства» або ж філософствування автора притч, які не втратили своєї актуальності й нині.

Поетичні книги – Псалми і Пісня над Піснями. Авторство першої приписують царю Давиду, який був музично обдарованим і склав більшість пісноспівів, вихвалянь на честь Яхве, поклавши їх на музику.

Яхве оспівується і возвеличується у Псалмах як «верховний Бог», «грізний Бог», що стоїть вище всіх «інших богів», що він є «найвищий над всіма богами». Тут явно простежується перехід національного іудейського Бога Яхве до статусу найвищого, вселенського, космічного Бога. «Бо великий Господь (Яхве) і прославлений вельми. Він грізний понад богів усіх» (Псалом 96: 4, 5). «Додолу впадуть, впадуть перед ним усі боги!... бо над усією землею Найвищий Ти, Господи, над богами всіма Ти піднесений сильно» (Псалом 97: 7, 9). 150 Псалмів, або ж Псалтир – найзначніша і поширена частина Старого Заповіту. В Україні здавна Псалтир був відомим широкому народному загалу, до нього зверталися поети і письменники, зокрема Тарас Шевченко уґрунтував на ньому низку своїх поезій.

Пісня над Піснями, авторство якої належить царю Соломону, – високохудожня зворушлива поема про кохання і вірність юної Суламіт, яка була взята до царського гарему, своєму коханому, з яким вона доглядала виноградник, пасла овець і кіз, насолоджувалася коханням на лоні природи Суламіт відкидає залицяння царя Соломона і лине подумки до свого коханого «Мій коханий – він мій, я ж – його нехай він цілує мене поцілунками уст своїх » В'язанка натхненних художніх засобів, що відтворюють чари кохання, пронизують всю поему «Уся ти прекрасна, моя подруженько Яке любе кохання твоє, моя наречена Уста твої крапають мед щільниковий, мед і молоко під твоїм язичком, а пахощі одежі твоєї як ліванські пахощі» (Пісня над Піснями, 4 розділ).

У тексті поеми немає жодного звернення до надприродного, відсутня згадка про Господа Вона насичена ніжністю та інтимними втіхами від подружньої любові Саме тому довго не долучали цю книгу до канонічних книг Старого Заповіту Та й, зрештою, включивши й до сакральних книг, надали змісту образно-символічного означення стосунків між Яхве і «обраним народом» Християнська церква по-своєму пояснює цю ліричну поему, як образне відтворення любові «Небесного нареченого – Ісуса Христа» до своєї «нареченої» – церкви Але ж Пісня над Піснями – це велична поема про палке кохання «Я належу своєму коханому, а його пожадання до мене Устанемо рано, й ходімо у сади-виногради Там кохання своє тобі дам» (Пісня над Піснями, 7 розділ).

Філософські ідеї книги Йова і книги Еклезіаста. Трагедія богобоязливого і справедливого Йова розігрувалася на небі (див Йова, 1-2 розділи) Він став заручником у конфлікті Бога і Сатани Серед книг Старого Заповіту вперше і в останнє лише у книзі Йова згадується Сатана, який доступно і вільно спілкується з Богом, кидає йому виклик, вдається до шантажу та інтриг Зло і страждання, завдані Йову, мають небесну санкцію Монологи і діалоги книги Йова зводяться до одного питання чому страждає Йов, який гріх він спокутує, що вчинив він злого, за що карає його Бог Отже, розкривається традиційне пояснювання страждання – за гріхи Але ж їх у Йова не було Отже, філософія книги Йова рефлектує споконвічне питання чому існує зло, чому страждають люди, чому страждають і праведні люди Щоб відповісти на ці питання, потрібно було ввести у фабулу драми Йова такий персонаж, як Сатана-диявол – джерело зла, причина страждання людства Філософія книги Йова спонукає до розміркувань звідки ж взявся Сатана, для чого він толерується Богом, коли ж, зрештою, Сатана буде усунутий зі світової арени Питання гострі і стосуються ролі Бога у драматичній історії людства Саме для цього апологетами Бога висунута була Теодицея – релігійно-філософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втілення абсолютного добра Але ж, оскільки Бог є Причиною всіх причин (один із доказів телеологічної (грец. – ціль, вчення) концепції, згідно з якою у світі одвічно існують наперед встановлені цілі й доцільності, заради здійснення яких і відбуваються у ньому всі процеси), то необхідно все ж дотримуватись іншого пояснення наявності зла у втіленні Сатани як антитези Бога, який є втіленням абсолютного добра.

У сакральній історії Старого Заповіту відсутні згадані концепції абсолютного зла і абсолютного добра Концепція договору Яхве з «обраним народом» не потребувала такої аргументації, оскільки діяли дві сторони договору – Яхве й Ізраїль, і будь-яка третя сторона була зайвою Лише у двох–трьох текстах Старого Заповіту в образно-закомуфльованій формі є натяки на Сатану, який був самим Богом поставлений в Едемському раю наставником першої людської пари і який кинув виклик своєму Творцеві, забажавши престол свій «поставити вище престолу Всевишнього» (Ісайя 14 12-14) Таким був заздалегідь підготовлений сценарій.

Очевидно, розмірковуючи над цією дразливою проблемою, автор книги Йова увів у фабулу страждання Йова Сатану, щоб поставити у філософській площині питання чому існує зло, чому страждають люди і чому страждають праведні люди Хто в цьому Винен Питання, які залишаються відкритими.

7. Пророчі книги Старого Заповіту

Пророцький рух набув динамізму й актуальності у VІГ ІV ст. до н е- Фактично до цього періоду належать всі пророчі книги. Своєрідний пророцький «бум» був спричинений драматичною ситуацію, яка склалася у цей період для «обраного народу» через знищення у 722 р. до н.е. Ізраїльського царства і зруйнування у 586 р. до н.е. Іудейського царства. Ассирійське завоювання племінного Ізраїльського царства завершилося тотальним переселенням ізраїльтян – розсіянням по всьому Близькому Сходу (перша діаспора). Завоювання вавилонським царем На вуху дон осором Іудеї, знищення Єрусалиму і храму Яхве завершилося 70-річним полоном (друга діаспора).

Отже, не стало теократичного царства «обраного народу» керованого Яхве. Договір Яхве з «обраним народом» зазнав фіаско Саме ця трагічна для іудеїв реальність була в центрі пророчих книг. Чому так сталося? Чому Яхве відвернувся від своїх обранців" Отже, глобальна тема пророчих книг – неминучість кари за порушення угоди з Яхве, за «блудодіяння» – служіння «іншим богам».

Класичні біблійні пророки – релігійно-політичні проповідники – проголошували наміри Яхве щодо єврейського народу пси щеплювали в племені ідею визначеної Яхве їхньої доленосності і постійно нагадували, що Яхве не допустить осквернення свого імені безкарно. Злочин – кара – ця парадигма займає центральне місце у пророцьких виступах. Пророки відіграли важливу роль у викритті релігійного формалізму й утвердженні етичного монотеїзму. Кожен із пророків висловлював ці ідеї у міру своєї освіченості й інтелекту, таланту і здібностей. Пророчі книги умовно поділяють на «великі» і «малі». До «великих» пророків належать Ісайя, Єремія, Єзекіїль.

Ісайя, нащадок царського роду, натхненно і філігранно, образно-художньо, сатирично-дошкульно характеризує політичний, соціально-економічний і духовно-моральний стан ізраїльської десятиплемінної спільноти напередодні ассирійського завоювання: «Нащо Мені многота ваших жертов? – говорить Яхве. Наситився Я баранів і жиром ситих телят, крові биків, овець і козлів не жадаю... Не приносьте ви більше марнотного дару, ваше кадило – огида для Мене, повномісяччя, суботи і всі ваші свята – ненавидить душа Моя. Коли руки ви простягуєте, Я мружу від вас очі свої! Коли ви молитви примножуєте, Я не слухаю вас. Ваші руки наповнені кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків з перед очей Моїх. Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро. Правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдОву заступайтесь!» (Ісайя 1:11–18). Далі Ісайя застерігає: «Коли ж цього не станеться, – меч пожере вас». Саме за такі викриття моршіьного стану тогочасного Ізраїлю Ісайя був страчений як «єретик»: релігійно-політична верхівка звинуватила пророка у святотатстві – запереченні жертвоприношень, свят, і обрядів, установлених законодавством Мойсея.

Пророк Єремія – нащадок із роду жерців, видатний релігійно-політичний діяч Іудеї кінця VІІ – початку VІ ст. до н.е. Він почав пророкувати під час реформ царя Йосії. Єремія у гротескному памфлетному стилі викривав царів і аристократичне іудейське оточення за «блуд з чужими богами». Проповіді Єремії, які передвіщали загибель Іудеї у нерівній боротьбі з Навуходоносором, заклики пророка відмовитися від безглуздого опору сприймалися іудейською владою в обложеному вавілонянами Єрусалимі як державна зрада. Пророка неодноразово арештовували і жорстоко били. Книгу проповідей Єремії цар Йоаким знищив при спробі прочитати ці проповіді в Єрусалимському храмі. Тоді Єремія знову продиктував своєму секретарю Варуху книгу, значно розширивши її.

Устами Єремії Яхве умовляв свій «обраний народ»: «Ви бачили, що зробила невірна дочка Ізраїлева? Та зрадлива сестра її, дочка Іудина, не побоялася і блудливою стала» (Єремії 3:6-13). Про змилосердиться над Яковом і вибере знову Ізраїля і на їхній землі їх оселить І чужинець долучений буде до них, і приєднані будуть до дому Якового а Ізраїлів дім на Господній землі за рабів і за невільниць їх прийме собі на спадщину І візьмуть вони до неволі тих, хто їх поневолив, і вони над своїми гнобителями запанують» (Ісайя 14 1-2). Як і Ісайя, пророк Михей віщує піднесення Ізраїлю понад всі держави і народи (Михей 4 1-2). Отже, ідея Меси і месіанського теократичного царства стає генеральною ідеєю Сила Ізраїлю не у військовій або політичній могутності, а у вірності и виконанні договору з Яхве. За гріхи Ізраїль буде знищений, але задля слави Яхве у кінці кінців засяє слава Ізраїлю.

Елліністична епоха сприяла посиленню ідеї богообраності і зміцненню однакової обрядовості, яка формувала колективно-релігійну свідомість і поведінку Водночас соціальна етика, яка освячувала «обраний народ», доповнюється і витісняється індивідуальною етикою, розвивається ідея особистого гріха і відповідальності Монотеїстична ідея стає стрижнем релігійної свідомості і утверджується як універсальне пояснення витоків, змісту і сенсу життя.