Війни, революції, міжнародні конфлікти в історії людства

2. Війни, революції, міжнародні конфлікти в історії людства

надзвичайний ситуація соціальний захист

Останніми десятиліттями міжнародна спільнота зазнає зростаючого тиску тероризму. Здійснюються замахи на життя й здоров'я людей, зростає масштаб терористичних актів, для яких характерні великі людські жертви, посилюється жорстокість дій терористів. Розширюється також інформаційна, тактична, взаємна ресурсна підтримка терористичних груп як в окремо взятій країні, так і в міжнародному масштабі. Відбувається зрощування політичного й кримінального тероризму на тлі злиття й співпраці нелегальних і легальних структур екстремістської спрямованості з націоналістичними, релігійно-сектантськими, фундаменталістськими та іншими угрупуваннями на основі взаємовигідних інтересів. Тероризм поширюється як страшна, невідворотна епідемія XXI століття.

Однак майже в жодній країні світу на державному рівні не вироблено ефективної системи заходів захисту держави, суспільства й особистості від терористичних актів.

Сьогодні немає чіткого визначення тероризму як соціально-правового явища. В якості елементів, що характеризують це явище, виділяють: мету; мотив; зміст дій; передбачувані й реальні наслідки.

Тероризм може бути орієнтований на зміну політичного ладу, скинення керівництва країни (регіону), порушення територіальної цілісності, нав'язування певними соціальними, релігійними, етнічними групами своїх ідеології та стандартів як офіційних, істотна зміна політики держави, звільнення арештованих терористів, «розхитування» стабільності суспільства й залякування окремих груп населення, погіршання міждержавних відносин і провокування бойових дій (війни).

Використовуючи для характеристики тероризму такі елементи, як мету і наслідки дій терористів, варто вказати на обов'язкову наявність насильства чи його погрози; заподіяння або погрозу заподіяння шкоди (людському життю, здоров'ю) або завдання матеріальних і моральних збитків, чи того й іншого з метою викликати широкий резонанс, вплинути на психіку населення, підірвати атмосферу безпеки, спокою, стабільності в суспільстві, сформувати почуття беззахисності перед терористами. Водночас дії терористів спрямовані на ускладнення нормальної діяльності державного апарата, його важливих ланок або функціонування системи життєзабезпечення населення.

Чітка характеристика тероризму як соціально-правового явища не є самоціллю. Вона слугуватиме орієнтиром для визначення завдань, правових, організаційних і ресурсних аспектів боротьби з ним у структурі розробки й здійснення великомасштабних заходів, що належать до будь-якої сфери внутрішньої та зовнішньої політики країни. Інакше кажучи, доцільно встановити й законодавчо закріпити порядок, за якого кожне політичне, ідеологічне, економічне рішення піддавалося б експертизі на антитерористичний ефект. Такий підхід відповідав би положенню про те, що боротьба з тероризмом стає одним з пріоритетних завдань держави й суспільства.

Щодо інформаційного забезпечення цих завдань, то доцільно було б здійснити моніторинг тероризму й антитерористичної діяльності: уніфікувати відомчі й міждержавні підходи до статистичного обліку; розширити статистичні дані про учасників і посібників тероризму, а також потерпілих; створити єдиний банк інформації, зокрема накопичити дані про результати судових розглядів й режиму інформаційного обміну; узгодити статистичну звітність про терористичні злочини й суміжні кримінальні дії; розробити й упровадити методики оцінювання наслідків терористичних злочинів, зокрема й шкоду від зазіхань на життя, здоров'я й спокій населення, та екологічні збитки від них.

Щодо правового забезпечення, то доцільно ухвалити комплексний закон з боротьби з тероризмом, який містив би пакет додатків та в який би ввійшли укази Президента, постанови Уряду, програмні документи, міжвідомчі та відомчі нормативні акти.

Упродовж останніх 200 років основним засобом терору є застосування вибухових речовин (ВР) і вибухових пристроїв (ВП). На сьогодні відомо більше ста типів ВР, але широко застосовують лише тридцять. З військовою метою використовують тротил, тетрил, гексоген, сплави тротилу з гексогеном, різні суміші на їх основі. Агрегатні стани ВР різні – тверді, рідкі, газоподібні. Зауважимо, що навіть професіоналу складно візуально відрізнити ВР від будь-якого схожого інертного матеріалу, тому ідентифікацію не можна зробити швидко й без застосування спеціальних засобів.

Вибухові пристрої – це сукупність вибухових речовин, засобів їх вибухового ініціювання, системи управління вибуховим ініціюванням, а також вражаючих елементів. У процесі дії ВП утворюються вражаючі фактори.

Системи управління дією ВП різноманітні й постійно вдосконалюються. У 1977 р. в СРСР було відкрито нову сторінку в застосуванні вибухових пристроїв як засобу терору. 8 січня 1977 р. у Москві прогриміли три вибухи, при цьому найстрашніший – у метро. Терористи використали спосіб ініціювання вибуху після закінчення заданого часу вповільнення. В якості вибухівки уповільненої дії був застосований звичайний механічний годинник. Для реалізації цього способу використовують також електронні схеми й прилади, що мають таймер.

Управляти вибухом за радіосигналом терорист може за допомогою радіокерованої іграшки, мобільного телефону, пейджера, радіостанції та інших пристроїв.

Вибух можна також ініціювати шляхом подачі імпульсу струму на електродетонатор через провід. Типовий приклад – теракт на Котляковському цвинтарі у Москві. Спосіб найпростіший і застосовується для підриву ВП з безпечної відстані, коли терорист візуально спостерігає за жертвою.

Доволі поширені ВП, що спрацьовують у разі підключення споживачів енергії (телевізорів, радіоприймачів) до мережі, або вмикання споживача електроенергії в автомобілі (фар, стоп-сигналу, звукового сигналу тощо). Вибух може також статися від безпосереднього контакту людини з транспортним засобом.

Зауважимо, що питома вага терактів з використанням ВП дуже висока й оцінюється сотнями випадків на рік.

Під час підготовки вибухового теракту можна помітити демаскуючі ознаки. Найпоширеніші з них такі: припаркований у неналежному місці й близько до будинку автомобіль; залишений причіп або предмет з наявними на ньому джерелами живлення; протягнуті дроти або мотузки; шум, цокання, що доносяться із залишеного пакета; незвичне розташування урн, контейнерів для сміття тощо.

Якщо виникла підозра закладання ВП або виявлені підозрілі предмети, слід негайно повідомити про це міліцію, органи влади, ізолювати місце з потенційним ВП, у жодному разі не підходити до нього й не торкатися сумнівних предметів. Якщо ВП виявлено в приміщенні, слід евакуювати людей, по можливості відкрити всі вікна й двері для розосередження ударної хвилі, вимкнути мобільні телефони, радіозв'язок, інакше може спрацювати система управління вибухом.

Ліквідацію наслідків терористичних актів вибухового характеру здійснюють за єдиною схемою як у мирний так і у воєнний час. Однак слід пам'ятати, що мінно-вибухова травма належить до найважчих видів бойової патології й травм мирного часу.

Для таких поранень характери крайні ступені травматичного шоку і сильна втрата крові. Особливими механізмами її виникнення є великі поранення органів грудей, живота, голови, м'яких тканин, кісток, суглобів, часто з повним ушкодженням і навіть відривом одного чи навіть кількох сегментів кінцівок.

Важливо пам'ятати: іноді людину можна врятувати, якщо їй негайно надати першу допомогу.

Дані фізіологічних і лабораторних обстежень свідчать: якщо впродовж першої години після одержання мінно-вибухової травми потерпілому не надати невідкладну допомогу (накласти джут, зупинити кровотечу, ввести протишокові препарати), то ймовірність смерті збільшується на 80 %. Таким чином, надання невідкладної медичної допомоги є принциповим, життєво необхідним фактором.

Спеціальна література дає таку характеристику небезпеки воєнного часу:

-  небезпека планується, готується й реалізується людиною, його розумом і тому має складніший і витонченіший характер, ніж природні й техногенні небезпеки;

-  у реалізації небезпек воєнного часу менше стихійного й випадкового; зброя застосовується зазвичай у несподівану для жертв агресії мить і в найуразливішому для неї місці;

-  розвиток засобів завдання удару завжди випереджає розвиток адекватних засобів захисту; упродовж певного проміжку часу є перевага засобів нападу над засобами захисту;

-  для створення засобів нападу завжди використовують останні наукові досягнення, залучають найкращі наукові сили та науково-виробничу базу; тому від деяких засобів нападу майже неможливо знайти методи захисту, зокрема це стосується ракетно-ядерної зброї;

-  сучасні війни все частіше мають терористичний, антигуманний характер; мирне населення країн, що воюють, перетворюється на один з об'єктів збройного впливу, аби підірвати волю й позбавити ворога можливості чинити опір.

Характерні особливості сучасних війн:

1.  Застосування різних форм і методів бойових дій, зокрема й нетрадиційних.

2.  Поєднання воєнних дій (проведених згідно з правилами воєнної науки) з партизанськими й терористичними діями.

3.  Широке використання кримінальних та інших іррегулярних формувань.

4.  Швидкоплинність воєнних дій.

5.  Вибірковість ураження об'єктів.

6.  Поєднання потужного вогневого ураження з економічним, політичним, дипломатичним та інформаційно-психологічним впливом.

7.  Підвищення ролі високоточних керованих засобів.

8.  Завдання окремих ударів по ключових об'єктах.

Згідно з даними про розвиток сучасних озброєнь, до засобів знищення, які ґрунтуються на нових фізичних принципах, належить така зброя: лазерна, інфразвукова, біотехнічна, високоточна зброя нового покоління, метеорологічна, геофізична, біологічна нового покоління з використанням психотропних засобів, хімічна нового покоління, психотропна, НВЧ-зброя, зброя електромагнітного імпульсу, засоби радіоактивної та інформаційної боротьби тощо.

До катастрофічних наслідків для цивілізації може призвести застосування зброї масового ураження. Ухвалені останніми роками рішення про скорочення ядерних потенціалів, заборону й знищення хімічної та біологічної зброї зменшують ймовірність її застосування, але цілком не виключають існуючу загрозу.

Найпотужнішою із зазначених засобів масового ураження є ядерна зброя.

Ядерна зброя (застаріле – атомна) – це зброя масового ураження вибухової дії, в основі якої лежить використання внутрішньоядерної енергії, що виділяється під час ланцюгових реакцій ділення важких ядер деяких ізотопів урану і плутонію та термоядерних реакцій синтезу легких ядер – ізотопів водню – дейтерію і тритію в більш важкі, наприклад, ядра ізотопів гелію. Для цих реакцій характерне надзвичайно велике виділення енергії на одиницю маси реагуючої речовини – у 20–80 млн. разів більше, ніж під час вибуху тротилу -– звичайної вибухівки. У результаті дуже швидкого виділення величезної кількості енергії в обмеженому обсязі відбувається ядерний вибух, який суттєво відрізняється від вибуху звичайних боєприпасів як за масштабами, так і характером утворення вражаючих факторів.

Серед сучасних засобів збройної боротьби ядерна зброя посідає особливе місце – вона є найефективнішим засобом ураження ворога. Вона здатна завдати великих втрат у живій силі й бойовій техніці, руйнувати споруди та інші об'єкти, заражати місцевість радіоактивними речовинами, а також здійснювати на людей сильний морально-психологічний вплив і тим самим створювати нападаючій стороні вигідні умови для досягнення перемоги у війні.

Пристрій, призначений для здійснення вибухового процесу звільнення внутрішньоядерної енергії, називають ядерним зарядом. Потужність ядерних зарядів характеризують тротиловим еквівалентом, тобто такою кількістю тротилу в тоннах (кт, Мт), у разі вибуху якого виділяється така сама кількість енергії, що й за вибуху цього ядерного заряду.

Ядерні заряди за потужністю умовно поділяють на надзвичайно малі (до 1,0 кт), малі (1,0–10 кт), середні (10–100 кт), великі (100 кт–1,0 Мт) і надзвичайно потужні (понад 1,0 Мт).

До засобів застосування ядерної зброї належать: ракети тактичного, оперативно-тактичного й стратегічного призначення; літаки – носії ядерної зброї; крилаті ракети; підводні човни; артилерія; ядерні міни.

Під час ядерного вибуху можуть утворюватися такі вражаючі фактори: повітряна ударна хвиля, світлове випромінювання, проникаюча радіація, радіоактивне зараження, електромагнітний імпульс та ін.

Повітряна ударна хвиля ядерного вибуху виникає в результаті розширення розпеченої маси газів у центрі вибуху. Вона є ділянкою різкого стискання повітря, що поширюється від центру вибуху з надзвуковою швидкістю. Дія її триває кілька секунд. Відстань в один кілометр повітряна ударна хвиля долає за 2 с, 2 км – за 5 с, 3 км – за 8 с.

Вона уражає як дією надлишкового тиску, так і швидкісним натиском (метальна дія), зумовленим рухом повітря в хвилі. Люди, техніка, розташовані на відкритій місцевості, уражаються переважно в результаті метальної дії повітряної ударної хвилі, а об'єкти великих розмірів, наприклад, будинки, – дією надлишкового тиску.

Ураження можна отримати також у результаті непрямого впливу повітряної ударної хвилі (уламки будинків, дерев тощо). Почасти тяжкість ураження від непрямого впливу може бути більшою, ніж від безпосередньої дії ударної хвилі, а кількість уражених – доволі значною.

Параметри повітряної ударної хвилі в процесі її поширення помітний вплив чинять рельєф місцевості, лісові масиви і рослинність. На схилах, звернених до вибуху з крутістю більш як 10°, тиск збільшується: що крутіший схил, то більший тиск. На зворотних схилах височин спостерігається протилежне явище. У виярках, траншеях та інших земляних укріпленнях, розташованих перпендикулярно до напрямку поширення повітряної ударної хвилі, її метальна дія значно менша, ніж на відкритій місцевості. Тиск повітря у хвилі в середині лісового масиву вищий, а метальна дія менша, ніж на відкритій місцевості. Це пояснюється опором дерев повітряним масам, що рухаються з великою швидкістю за фронтом повітряної ударної хвилі.

Укриття людей за пагорбами й насипами, у ярах, улоговинах і молодих лісах, використання фортифікаційних укріплень знижує ступінь їх ураження ударною хвилею. Так, людина у відкритій траншеї уражається повітряною ударною хвилею на відстанях у 1,5 рази менших, ніж на відкритій місцевості.

Світлове випромінювання ядерного вибуху – це видиме, ультрафіолетове й інфрачервоне випромінювання, що діє упродовж декількох секунд. У людей воно може викликати опіки шкіри, ураження очей і тимчасове осліплення. Опіки виникають від безпосереднього впливу світлового випромінювання на відкриті ділянки шкіри (первинні опіки), а також від палаючого одягу в осередках пожеж (вторинні опіки). Залежно від тяжкості ураження опіки поділяють на чотири ступені: перший – почервоніння, припухлість і болючість шкіри; другий – утворення пухирів; третій – омертвіння шкірних покривів і тканин; четвертий – обвуглення шкіри.

Опіки очного дна (якщо людина безпосередньо дивилася на вибух) можливі на відстанях, що перевищують радіуси зон опіків шкіри. Тимчасове осліплення виникає зазвичай уночі та у сутінках. Воно не залежить від того, куди дивилася людина у мить вибуху, й не носить масового характеру. Удень осліплення виникає лише у разі спостереження за вибухом, воно тимчасове й проходить швидко, не залишаючи наслідків, і медична допомога зазвичай не потрібна.

Під дією світлового випромінювання ядерного вибуху загораються й обвуглюються різні дерев'яні частини будинків, дерева, трава тощо.

Проникаюча радіація ядерного вибуху – це поєднання гамма-випромінювання й нейтронного потоку. Гамма-кванти та нейтрони, поширюючись у будь-якому середовищі, викликають його іонізацію. Крім того, під дією нейтронів нерадіоактивні атоми середовища перетворюються на радіоактивні, тобто утворюється так звана наведена активність.

У результаті іонізації атомів, що входять до складу живого організму, порушуються процеси життєдіяльності клітин та органів, що призводить до захворювання променевою хворобою. Проникаюча радіація викликає потемніння оптики, засвічування світлочутливих фотоматеріалів і виводить з ладу радіоелектронну апаратуру, що містить напівпровідникові елементи.

Вражаюча дія проникаючої радіації характеризується величиною дози опромінювання, тобто кількістю енергії іонізуючого випромінювання, яка поглинена одиницею маси середовища, що опромінюється. Розрізняють експозиційну, поглинену та еквівалентну дози.

Враження людей проникаючою радіацією визначають сумарною дозою, отриманою організмом, характером опромінення та його тривалістю. Залежно від тривалості опромінення прийняті такі сумарні дози гамма-випромінювання, що не призводять до зниження працездатності людини у воєнний час: одноразове опромінення (імпульсне чи впродовж перших чотирьох діб) – 50 рад; багаторазове опромінення (безупинне чи періодичне) впродовж перших 30 діб – 100 рад, опромінення впродовж трьох місяців – 200 рад, одного року – 300 рад.

Захиститися від проникаючої радіації зазвичай можна у фортифікаційних укріпленнях (сховищах, протирадіаційних укриттях), а також будинках, метро та інших об'єктах.

Радіоактивне зараження місцевості, приземного шару атмосфери, повітряного простору, води й інших об'єктів виникає в результаті випадання радіоактивних речовин з хмари ядерного вибуху під час її руху. Поступово осідаючи на поверхню землі, радіоактивні речовини створюють ділянку радіоактивного зараження, яку називають радіоактивним слідом.

Основними джерелами радіоактивного зараження є уламки ділення ядер атомів ядерного заряду й наведена активність ґрунту. Розпад цих радіоактивних речовин супроводжується альфа-, бета- і гамма-випромінюванням. Радіоактивне зараження місцевості характеризується рівнем радіації (потужністю дози), вимірюваним у рентгенах або радах за годину (Р/год, рад/год).

За ступенем небезпеки для людини радіоактивний слід умовно поділяють на чотири зони: А – помірного зараження; Б – сильного зараження; В – небезпечного зараження; Г – надзвичайно небезпечного зараження. Рівні радіації (потужності експозиційної дози) на зовнішніх границях цих зон дорівнюють 8; 80; 240 і 800 Р/год через одну годину після вибуху і 0,5; 5; 15 і 50 Р/год через 10 годин відповідно.

Про ступінь забруднення радіоактивними речовинами поверхонь різних об'єктів, одягу людини та її шкірних покривів заведено судити за величиною потужності дози гамма-випромінювання над їх зараженими поверхнями, що визначається в мілірентгенах (мілірадах) за годину (мР/год, мрад/год).

Ядерні вибухи зумовлюють виникнення потужних електромагнітних полів, які через їх короткочасне існування називають електромагнітним імпульсом (ЕМІ).

EMI впливає насамперед на радіоелектронну й електротехнічну апаратуру. Під дією ЕМІ в зазначених пристроях наводяться електричні струми й напруги, що може призвести до пробою ізоляції, ушкодження трансформаторів, загорання розрядників, виведення з ладу напівпровідникових приладів, перегорання плавких вставок та інших елементів. Найбільш вразливі до впливу ЕМІ лінії зв'язку та електропередач.

Якщо ядерний вибух стався поблизу ліній енергопостачання, зв'язку, які мають велику протяжність, то наведені в них напруги можуть поширюватися проводами на багато кілометрів і викликати ушкодження апаратури та ураження людей, які знаходяться на безпечній відстані щодо інших вражаючих факторів ядерного вибуху.

Другою складовою зброї масового ураження є хімічна зброя.

Хімічна зброя (ХЗ) – це отруйні речовини й засоби їх застосування. Отруйними речовинами (ОР) називають токсичні хімічні сполуки, призначені для того, щоб завдати масових уражень людям під час їх бойового застосування. Основу хімічної зброї становлять отруйні речовини.

За характером впливу на організм людини ОР поділяють на нервово-паралітичні, шкірнонаривні, загальноотрутні, задушливі, психохімічні й дратівні. За швидкістю вражаючої дії ОР поділяють на смертельні та такі, що тимчасово та короткочасно спричиняють непрацездатність людей.

Під час бойового застосування смертельні ОР викликають тяжкі (смертельні) ураження людей. До цієї групи входять ОР нервово-паралітичної, шкірнонаривної, загальноотруйної та задушливої дії, ботулінічний токсин (речовина XR).

До тимчасової втрати працездатності призводять (від декількох годин до кількох діб) ОР психохімічної дії та стафілококовий токсин PG. Вражаюча дія ОР дратівної дії виявляється під час контакту з ними й триває декілька годин.

Під час бойового застосування ОР можуть перебувати в пароподібному, аерозольному й крапельно-рідкому стані. У пароподібний і дрібнодисперсний аерозольний стан (дим, туман) переходять ОР, що призначені для зараження приземного шару повітря. Хмару пари й аерозолів, утворену в мить застосування хімічних боєприпасів, називають первинною хмарою зараженого повітря (ЗП). Хмару пари, що утворюється за рахунок випару або вторинного пилоутворення ОР, що випали на ґрунт, називають вторинною. ОР у вигляді пари й дрібнодисперсних аерозолів переносяться вітром та уражають людей не тільки в районі застосування, а й на значній відстані. Глибина поширення ЗП над пересіченою й лісистою місцевістю порівняно з відкритою менша в 1,5–3 рази. Виярки, яри, лісові й чагарникові масиви можуть бути причиною застою ОР й зміни напрямку їх поширення.

Для зараження місцевості, поверхонь різних об'єктів, одягу й шкірних покривів людей застосовуються ОР у вигляді грубо дисперсних аерозолів і крапель.

Заражена місцевість, техніка й інші об'єкти є джерелом ураження людей. З огляду на це, необхідно тривалий час, обумовлений стійкістю ОР, перебувати в захисних укриттях. Стійкість ОР на місцевості – це час від їх застосування до миті, коли людина може перетинати заражену ділянку чи знаходитися на ній без засобів захисту.

ОР можуть проникати в організм через органи дихання (інгаляційно), поранені поверхні (мікстово), слизові оболонки й шкірні покриви (шкірнорезорбційно), а також під час споживання зараженої їжі та пиття води (перорально). Більшість ОР має кумулятивну здатність, тобто нагромаджує токсичний ефект.

Велика різноманітність ОР за класами хімічних сполук, властивостями та бойовим призначенням, звичайно, викликає необхідність їх класифікації. Створити єдину, універсальну систему класифікації ОР майже неможливо. Фахівці різного профілю в основу класифікації кладуть найхарактерніші, з погляду їхнього профілю, властивості й особливості ОР, тому класифікація, складена, наприклад, фахівцями медичної служби, є неприйнятною для тих, хто розробляє засоби й способи знищення ОР чи основи застосування хімічної зброї.

За порівняно недовгу історію існування хімічної зброї з'явився й досі існує поділ ОР за різноманітними ознаках. Відомі спроби класифікувати всі ОР за стійкістю й леткістю, згідно з табельністю засобів застосування й токсичністю, за методами дегазації та лікування уражених, за патологічними реакціями організму. Сьогодні найбільшого поширення набули так звані фізіологічна й тактична класифікації ОР.

Фізіологічна класифікація, як, зрештою, й усі інші, дуже умовна. З одного боку, вона дає змогу об'єднати в єдину для кожної групи систему заходів щодо дегазації й захисту, санітарної обробки й першої медичної допомоги. З іншого, – вона не враховує побічної дії деяких речовин, що іноді є дуже небезпечною для людини. Наприклад, речовини дратівної дії CS і CN можуть призвести до тяжких уражень легенів, аж до смертельних випадків, а DM викликає загальне отруєння організму миш'яком. Хоча й приймають, що нестерпна концентрація дратівних речовин має бути щонайменше в 10 разів нижчою за смертельну, однак у реальних умовах застосування ОР цієї вимоги майже не дотримуються, про що свідчать численні факти тяжких наслідків застосування поліцейських газів. Деякі ОР за дією на організм можуть бути одночасно віднесені до двох чи кількох груп. Зокрема, речовини VX, GB, GD, HD, Н мають, безумовно, загальноотруйну, а речовини CS, CN – задушливу дію. Крім того, в арсеналі хімічної зброї іноземних держав час від часу з'являються нові ОР, які взагалі важко віднести до будь-якої з названих груп.

У тактичній класифікації ОР поділяють на групи за бойовим призначенням. Наприклад, в армії США всі ОР згруповано таким чином: смертельні – речовини, призначені для знищення людей (ОР нервово-паралітичної, шкірнонаривної, загальноотруйної та задушливої дії) й такі, що спричиняють тимчасову непрацездатність (шкідливі агенти – речовини, що дають змогу вирішувати тактичні завдання щодо позбавлення на певний час (від декількох хвилин до кількох діб) боєздатності живої сили. До них належать так звані інкапаситанти та іританти. Іноді групу іритантів як речовин, що паралізують діяльність людей на час, який не набагато перевищує період безпосереднього впливу ОР і вимірюється хвилинами або десятками хвилин, виділяють в окрему групу поліцейських речовин. Очевидно, тут переслідується мета вилучити їх зі складу бойових ОР у разі заборони хімічної зброї. У деяких випадках до окремої групи відносять навчальні ОР та рецептури.

Тактична класифікація ОР також умовна. Так, група смертельних ОР об'єднує найрізноманітніші за фізіологічною дією сполуки, до того ж всі вони є лише потенційно смертельними, бо кінцевий результат дії ОР залежить від її токсичності, токсодози, що надійшла в організм, та умов застосування.

Нерідко в літературі наводять тактичні класифікації ОР, що ґрунтуються на врахуванні швидкості й тривалості їх вражаючої дії, здатності вирішувати певні бойові завдання.

Розрізняють, наприклад, швидко діючі і повільно діючі ОР залежно від наявності періоду прихованої дії. До швидко діючих належать нервово-паралітичні, загальноотруйні, дратівні та деякі психотропні речовини, тобто ті, які за кілька хвилин призводять до летального кінця або втрати працездатності. До повільно діючих речовин відносять шкірнонаривні, задушливі та окремі психотропні речовини, здатні знищити або тимчасово уразити людей і тварин тільки після періоду прихованої дії, що триває від однієї до декількох годин. Такий поділ ОР також умовний, бо деякі повільно діючі речовини, потрапляючи в атмосферу в дуже високих концентраціях, швидко викликають ураження майже без періоду прихованої дії.

Залежно від тривалості збереження вражаючої дії ОР поділяють на короткочасно діючі (нестійкі чи леткі) і тривало діючі (стійкі). Вражаюча дія перших обчислюється ліченими хвилинами (AC, CG), дія других може тривати від кількох годин до кількох тижнів після їх застосування, залежно від метеорологічних умов і характеру місцевості (VX, GD, HD). Такий поділ ОР також умовний, оскільки короткочасно діючі ОР холодної пори року нерідко стають тривало діючими.

ОР як засоби ураження характеризуються бойовими властивостями. Під ними розуміють токсичність, що визначається бойовими концентраціями й токсичними дозами, щільністю та стійкістю зараження, глибиною поширення хмари зараженого повітря. Бойові властивості ОР цілком залежать від сукупності їх фізичних, фізико-хімічних, хімічних характеристик та особливостей фізіологічної дії на організм.

Токсичність (грец. toxikon – отрута) є найважливішою характеристикою ОР, що визначає їх здатність викликати патологічні зміни в організмі, які призводять до втрати працездатності чи загибелі людини.

Кількісно токсичність ОР оцінюють дозою. Дозу речовини, що викликає певний токсичний ефект із заданою ймовірністю, називають токсичною дозою, чи токсодозою.

Токсичні дози, або що викликають різні ступені ураження, залежать від властивостей ОР або отрути, шляху їх проникнення в організм, виду організму та умов застосування хімічної зброї.

Для речовин, що надходять до організму у рідкому чи аерозольному стані через шкіру, шлунково-кишковий тракт або через рани, ефект ураження для кожного конкретного виду організму в стаціонарних умовах залежить тільки від кількості ОР або отрути, що може виражатися в будь-яких масових одиницях. У хімії ОР токсодозу зазвичай виражають у міліграмах.

Токсичні властивості ОР та отрут виявляють експериментальним шляхом на різних тваринах, тому найчастіше використовують поняття питомої токсодози – дози, віднесеної до одиниці живої маси тварини, її виражають у міліграмах на кілограм маси організму (мг/кг).

Токсичність тієї самої ОР навіть у разі проникнення в організм одним шляхом неоднакова для різних видів тварин, а для конкретної тварини помітно відрізняється.