Екологічні дослідження ґрунтів Ленінського району, що знаходяться під впливом забруднення

1.4 Екологічні дослідження ґрунтів Ленінського району, що знаходяться під впливом забруднення

За ґрунтово-географічним районуванням досліджувана територія Ленінського району належить до лісостепового ґрунтового району. За природних умов в межах даного району мали б зустрічатись дерново-підзолисті, темно-сірі лісові й сірі лісові ґрунти в піднятій частині району та алювіально-лучні та чорноземно-лучні в низинній.

Проте такі ґрунти в межах району майже ніде не зустрічаються. Вважаючи, що ґрунтовий покрив району зазнає інтенсивного антропогенного впливу протягом останніх 350 років, це суттєво змінило цей компонент ландшафту. Перетворення природних ґрунтів Ленінського району почалось з осушування великих площ заболочених земель для потреб спорудження Південної залізниці та вокзалу. Після того на прилеглих територіях сформувалася перша в місті промислова зона, а потім і житлова зона. Спорудження всіх цих будівель (особливо засипування непроточних водойм та прокладання залізниці) вимагало великого обсягу земляних робіт. Ґрунт знімався з одних територій і насипався на інші. Таким чином відбувалося формування так званого культурного шару. В культурному шарі Ленінського району є найрізноманітніші матеріали: будівельне сміття (каміння, бита цегла, черепиця тощо), предмети побутового вжитку (скло, глиняні черепки, пластикові вироби) тощо. Культурний шар є настільки специфічним утворенням, що його вивчення у відриві від історичних та археологічних досліджень практично не можливо. За утворенням культурні шари поділяються на насипні та штучно змінені.

Потужність культурного шару в межах району може сягати подекуди 5 м, проте є місця, зокрема на заході (Залютине, Сортування), де в рослинних насадженнях та приватних дворах ґрунтовий покрив зазнав не таких кардинальних змін.

За класифікацією антропогенно-перетворених ґрунтів (Строганова М. Н. Та інш., 1996), серед міських ґрунтів, що зустрічаються на території Ленінського району, можна окремо виділити ацефалоземи та стратоземи. Це генетично пов’язані типи ґрунтів, утворюються при плануванні території, будівництві, прокладанні підземних та наземних комунікацій. Процес їх утворення полягає знятті верхнього шару ґрунту з одних ділянок та перенесення його на інші, насипання шаром. Такі ґрунти дуже поширені вздовж залізниці, магістральних вулиць (Полтавський Шлях, Котлова, Кузінський міст, Довгалівська тощо). Одночасно з утворенням ацефалоземів та стратоземів утворюються поховані (викопні) ґрунти. За думкою Н.Л. Ричак, дослідження викопних ґрунтів дозволяє вивчити динаміку забруднення та самоочищення ґрунту в минулому.

Грунти в межах Ленінського району мають певні властивості в залежності від функціонального зонування території. Найголовнішою змінною ознакою тут є вміст органічної речовини. Так, в зонах житлової забудови (найширша смуга району між східною та західною промисловими зонами) вміст органічного вуглецю коливається від 3 до 11%. Ці значення близькі до природних. Проте в місцях недавньої (80-90-і роки) забудови (житловий район навколо станції метро Холодна гора та просп. Слави на Залютиному) через легкий механічний склад (з переважанням піску) вміст гумусу дещо менше. Ще меншим він є в межах промислових підприємств, де він може опускатись до 0,28%.

Аналіз стану ґрунтового покриву Ленінського району вказує на розвиток таких деградаційних процесів: переущільнення, підлуження, вторинного підтоплення в межах колишньої заплави, водної ерозії, переважно площинного змиву і процесів яроутворення.

2.  СТАН ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ

2.1  Загальні питання: опис особливостей вовчих ягід та яблук

Зацікавленість екологічною якістю продуктів харчування рослинного походження, яка останнім часом охопила не лише усю Україну, а й країни зарубіжжя, викликана значним перевищенням у продуктах харчування вмісту токсичних хімічних елементів в порівнянні з нормативами якості. Стрімкий «металевий процес» у біосфері, що виник в результаті інтенсивного розвитку промислового виробництва, збільшення щільності автотранспорту, призвів до забруднення важкими металами ґрунтового покриву, атмосферного повітря, водних середовищ. За своїми властивостями ВМ у цих середовищах здатні акумулюватися або мігрувати до об’єктів біоти, в залежності від кліматичних умов, рН середовища, фізико-хімічних властивостей середовища .

Дослідження з вивчення вмісту та поведінки ВМ у ґрунтах були розгорнені у 50-60 рр. та у 70-х роках були доступні широкому загалу [19], на той час ці елементи мали назву «розсіяних елементів» (за В.І. Вернадським) або «мікроелементів» (за О.П. Виноградовим). А вже наприкінці 70-80 рр. проблема мікроелементів стала переростати у проблему хімічного забруднення, що останнім часом привертає все більшої уваги. Саме з цього часу з’явився термін «важкі метали» для елементів - пріоритетних забруднювачів, спільними рисами яких є те, що вони проявляють властивості металів і мають щільність більше 5 г/см³,а відносну атомну масу 50 [19].

Уявлення про обов’язкову токсичність ВМ є не вірним, бо до цієї групи входять мідь, цинк, молібден, марганець, залізо, тобто елементи, які мають позитивне біологічне значення. Мікроелементи та ВМ – це поняття, що відносяться до одних і тих же елементів, але використовуються в різних значеннях, що характеризують перш за все їх концентрацію в ґрунті або рослинній продукції [19, 20]. Однак існує група металів, за якими закріпилось лише одне негативне поняття –«важкі» у розумінні «токсичні». Ця група включає ртуть, кадмій, свинець [21]. За загальним уявленням їх вважають найбільш небезпечними забруднювачами навколишнього середовища.

Оскільки рослинна продукція є незамінною у раціоні харчування людини, то разом з нею небезпечні хімічні речовини потрапляють до організму людини. Практично всі метали є загальнопротоплазматичними отрутами, які здатні утворювати комплексні сполуки з компонентами клітини, білками, амінокислотами [21]. Багато металів утворюють зв’язуються з сульфгідрильними групами, які відіграють важливу роль у перебігу багатьох фізіологічних та біохімічних процесів [22]. Важкі метали мають здатність накопичуватись у різних органах, бо дуже повільно виводяться з організму. Так, період біологічного напіврозпаду свинцю в організмі людини складає декілька років. У зв’язку з цим вживання рослинної продукції, навіть, вирощеної на слабко забруднених ґрунтах здатне викликати кумулятивний ефект [21, 23] і призвести до погіршення стану здоров’я людини.

Одним із основних джерел забруднення усіх компонентів довкілля, в тому числі рослинності, важкими металами є автотранспорт.

Зазвичай, процес згорання палива не добігає кінця і продукти неповного згорання, а також картерні гази і пари палива потрапляють у атмосферу [3, 24]. ККД двигунів внутрішнього згорання складає в середньому близько 23 % [29]. Автомобіль також забруднює повітря продуктами зношування шин, тормозних колодок і т. п. [25, 26]. В Україні – автотранспорт дає понад 30 – 40% усього забруднення атмосфери [27].

За різними даними у відпрацьованих газах автотранспорту міститься від 200 до 280 шкідливих елементів, в тому числі оксид вуглецю, вуглеводні, кислотовмісні альдегіди, сажа, оксиди азоту, сполуки свинцю, цинку, кадмію, сполуки сірки, поліциклічні ароматичні вуглеводні (ПАУ) та ін [28, 29].

Бензин, автомобільні мастила та шини вміщують Pb, Cd, Ni та Zn, що пояснює підвищений вміст цих елементів у пробах придорожньої рослинності [22]. Так, наприклад, один вантажний автомобіль середньої вантажопродуктивності виділяє 2,5 – 3,0 кг свинцю на рік [3]. За оцінками вчених, викиди автотранспорту дають близько 50% загального неорганічного свинцю, що потрапляє в організм людини [22, 29].

Таким чином, автотранспорт є джерелом великої кількості шкідливих речовин, які здатні впливати на здоров’я людини не лише прямо, а й опосередковано – через продукти харчування. Ця проблема характерна і для України вцілому, і для Харківського району, оскільки велика частина сільськогосподарських угідь та присадибних ділянок розміщені у безпосередній близькості від автомобільних доріг. Тому вивчення особливостей автотранспортного забруднення рослинної продукції є надзвичайно важливим завданням.

Дослідженнями американських вчених [Ward N. I., Reeves R. D., Brooks R. R., 1975 p.] було доведено адекватність забруднення прилеглих до автомагістралей ґрунтів металами, які містяться у викидах автотранспорту [19]. Вміст кадмію, нікелю, свинцю та цинку в ґрунтах та траві біля автомобільних трас є функцією відстані від лінії дорожнього руху та глибини профільного шару ґрунту [22].

Автотранспортом забруднюється відносно вузька смуга землі шириною 50 – 200 м з обох сторін дороги [2]. Вже за межами 150 м вплив автостради зазвичай стає незначним [19, 30]. За даними В.П. Кучерявого (2001), одержаним під час досліджень ґрунтів м. Львова, ґрунти та рослинність поблизу потужних транспортних комунікацій містять підвищені концентрації цинку, олова, міді, молібдену, кадмію [31]. На поверхні землі поблизу доріг з високою інтенсивністю руху концентрації металів можуть складати в середньому: кадмію – 1,67млн^-1; міді– 64; марганцю – 330; цинку – 164; заліза – 10664млн^-1 [2] Встановлено також, що 57-74 % свинцю та ртуті при антропогенному забрудненні закріплюється в шарі 0-10 см і тільки 3-8 % мігрують на глибину 30-40 см (Зирін М.Г.) [32].

Умови та сам процес міграції важких металів у природному середовищі та транслокація їх у рослинній продукції надзвичайно складний бо залежить від багатьох факторів: типу та віку рослин, умов росту рослин, хімічного характеру металу, наявності бар’єрів і т.д. [33].

Дослідженням особливостей міграції важких металів до рослин займалися L.J. Miles, G.R. Parker [34], Ю.В. Алексєєв [2], В.А. Ковда [20], Дуглас П. Орморд [22], А. Кабата – Пендиас, Х. Пендиас [30], В. Б. Ільїн [19], Т.Ю. Биндич [7], О.О. Галаган [35], А.І. Фатєєв [36], В.А. Єрмолаєва [37], та ін.

Відомо, що надходження важких металів у тканини рослин можливе в результаті аеральних емісій металовмісних аерозолів та надходження ВМ в тканини рослин із ґрунтового розчину через коріння [19, 22].

Зовнішнє забруднення рослин важкими металами, тобто надходження їх з повітря, може відбуватися шляхом проникнення аерозолів, що містять важкі метали до внутрішніх органів рослин [33]. Поверхня рослин забруднюється металовмісними аерозолями, і деякі елементи можуть абсорбуватися на них. За дослідженнями Дугласа П. Орморда забруднення рослинності Cd, Pb, Ni, Zn у промислових та приміських районах відбувається в основному за рахунок осадження цих елементів з атмосфери [22].

Деяка кількість аерозольних частинок може проникати до рослини через устячка листової поверхні [35]. Більшість аерозольних частинок промислового походження мають діаметр менше 1 мкм, а діаметр устячних отворів 5 – 30 мкм, тобто проникнення через них можливе. Мало відомий механізм включення хімічних елементів до розчину на поверхні листя. Деякі хімічні елементи у вигляді відносно нерозчинних окислів можуть абсорбуватися через поверхню листя у розчин [2]. Таким чином існує небезпека фолікулярного (через листову поверхню) поглинання важких металів з наступною їх транслокацією. Проте є й варіант змиву аерозолів з листя атмосферними опадами.

Досліди Кабата-Пендіас А., 1989 свідчать, що швидкість поглинання мікроелементів у тканинах рослин значною мірою залежить від природи хімічного елемента. Так, фолікулярне поглинання характерне для заліза, марганцю, цинку та міді, тоді як свинець змивається дощовою водою [34].

Також існує поняття вибірковості поглинання хімічних елементів рослинами з повітря [27]. Свинець залишається в основному як поверхневі відклади чи поверхневе аерозольне покриття на поверхні рослин, в той час як цинк та кадмій частково проникають до листка. Що стосується абсорбції та мобільності Mn, Fe, Cu, Mo, то вони займають проміжне положення і мобільність їх знижується у наведеному порядку [30].

Особливості надходження ВМ до рослинної продукції з викидами автотранспорту описано у роботах американського дослідника Дугласа П. Орморда, (1988). Зі збільшенням відстані від автотраси їх вміст Pb, Ni, Zn в зразках придорожньої рослинності знижується [27]. Зниження рівня Pb в рослинності апроксимується експоненційною функцією відстані. Оцінка цієї моделі дослідником Дугласом П. Ормордом була розширена до розвитку подвійної експоненційної функції для розподілу Pb. Перша експонента асоціювалася з великими за розміром частинками, які швидко осаджуються на відстані 5 м від шосе, а друга – з меншими частинками, які осаджуються повільніше на відстані до 100 м від шосе. Свинець, що міститься у цих менших частинках, може бути більш розчинним і у зв’язку з цим простіше потрапляє до рослин і погіршує їх якість. Крім того, є ще третя фракція, яка не осідає так швидко. Найбільш дрібні аерозолі Pb проходять великі відстані в загальних потоках повітря. Вважається, що значна частина Pb з вихлопних газів належить до цієї стійкої фракції.

Великого значення при зовнішньому забрудненні рослин набувають також кліматичні умови регіону та погодні умови вегетаційного періоду, оскільки від них залежать напрямки перенесення забруднюючих речовин, можливість змиву аерозолів з поверхні листка чи їх розчинення, стан устячок і т.д. [8]. Аналіз виборки дерев (листя, кора і осердя стовбура) показав, що напрямок переважаючого вітру впливає на розподіл викидів свинцю; на сторонах дерев, повернутих до шосе, рівень свинцю вище [22]. Швидкість вітру, а отже, концентрація частинок швидко зменшуються від краю пологу рослинності. Концентрації мікроелементів (у тому числі важких металів) звичайно є вищими на захищеній стороні дерев у порівнянні з незахищеною внаслідок більшого осадження аерозолів з повітря, що рухається повільно [Little P., Martin M. 1972].

Поглинання хімічних елементів листям, зазвичай, обмежене. Це доведено експериментально [22] при експонуванні листя в умовах мокрого осадження – поглинання хімічних елементів корінням з ґрунту було вищим, ніж поглинання листям. Значною мірою це залежить від особливостей будови листка рослини, товщини кутикули та кількості устячок, тобто видових особливостей рослини.

Внутрішнім шляхом (із ґрунту через кореневу систему) метали потрапляють до рослинної продукції разом з поживними речовинами. Ґрунт – це специфічний елемент біосфери, він не тільки акумулює важкі метали, але й виступає як природний буфер. Він здатний трансформувати сполуки металів, зв’язувати їх в менш доступні форми, тим самим знижуючи їх надходження до рослин [7, 12].

Ступінь трансформації важких металів та доступність їх рослинам залежить від рН ґрунтового розчину, типу ґрунту, біологічних особливостей рослини [9]. Так, дослідження Ільїна В.Б. [19] показують, що кадмій, свинець, цинк, нікель, мідь рухливі лише у кислому середовищі, при залужуванні їх рухливість різко зменшується. Тобто знову постає фактор вибіркового поглинання хімічних елементів рослинами з ґрунту, як і у випадку надходження їх з атмосферного повітря.

Різні типи ґрунтів характеризуються різною здатністю до самоочищення, тобто мають різну буферність [9, 19]. В ґрунті важкі метали присутні у двох фазах – твердій та рідкій (ґрунтовому розчині). В твердій фазі вони знаходяться в обмінному та фіксованому стані: входять до складу тонкодисперсних мінеральних частин та гумусової речовини, являють собою складову частину нерозчинних солей. В ґрунтовому розчині ВМ присутні у формі розчинних та органо-мінеральних солей [20, 38]. Форма існування металів, які потрапили в ґрунтовий розчин, залежить, насамперед, від його хімічного складу (головним чином аніонної частини та розчинної органічної речовини і реакції середовища) [36]. В кислих ґрунтах в ґрунтовому розчині присутня досить мала кількість аніонів мінеральних кислот та багато органічної речовини фульватного типу [39]. У зв’язку з цим можна передбачити, що важкі метали, які надійшли до ґрунтового розчину кислих ґрунтів, утворюють, в основному, розчинні органо-мінеральні комплекси. В ґрунтах з нейтральною реакцією середовища, наприклад, у чорноземах типових, у складі легкорозчинних мінеральних солей переважають бікарбонат і сульфат кальцію [40]. Наявність в ґрунтовому розчині значної кількості кальцію призводить до різкого скорочення частини нерозчинної фракції гумусу. Тому свинець, кобальт, кадмій, потрапляючи до ґрунтового розчину, взаємодіють, в основному, з мінеральною частиною, утворюючи нерозчинні й слаборозчинні карбонати й сульфати [41].

Надходження металів до рослин визначається також їх біологічними особливостями: наявністю органів запасання асимілянтів; ступенем адаптованості виду рослини до забруднення; видовими та сортовими особливостями рослини; віку рослини; глибини та ємності поглинання кореневої системи; фізіологічною потребою у певному хімічному елементі [35]. По стійкості до забруднення рослини поділяються на: найбільш стійкі – зернові, соняшник; середньостійкі – буряк, картопля, морква, томат, перець; слабкостійкі – салат, однорічні трави, багаторічні бобові трави, кукурудза [2].

Концентрація ВМ значно залежить від частини рослини, що розглядається, причому вміст їх в садових плодах нижче, ніж у листових овочах чи коренеплодах. Спостерігались також видові різниці серед листових овочів [22]. Так, для біоіндикації забруднення важкими металами може використовуватись листова капуста (Brassica oleracea), яка накопичує в листках залізо, свинець [18].

Дослідження Бокач Т., 1980 [33] показують, що кількість елементів зменшується від коренів до плодів (різниця до 500 – 600 разів). Це підтверджуються дослідами Ільїна В.Б. (1991). За його даними найбільша кількість важких металів акумулюється в коренях рослини, найменша – в плодах та органах запасання асимілятів [19]. Це свідчить про наявність у рослин захисних механізмів, які перешкоджають надходженню надлишкових кількостей важких металів: морфологічних структур, вакуолярних депо, затримання пояском Каспарі, хімічних реакцій неспецифічної природи [33]. Так, наприклад, експериментальні дані [Соболев и др.,1982] показали, що при надлишковому надходженні кадмію в рослині розпочинається посилене продукування амінокислот [33]. Амінокислоти необхідні, за думкою дослідників, безпосередньо для переведення кадмію в нетоксичну форму або для синтезу спеціального білка – металлтіоніна, який зв’язує кадмій [22]. Головним чином ці захисні механізми спрацьовують при внутрішньому кореневому забрудненні.

Крім того, вміст важких металів у плодах різного розміру також неоднаковий (Пономарьов П.Х., Сихроман І.В.,1999) [33].

Транслокація металів в рослині значною мірою залежить від її віку. Беус А.А, Грабовська П.І., Тихонова П.В. (1989) довели, що найбільш енергійно поглинання мінеральних речовин відбувається в молодих частинах рослини. Переміщення металів всередині рослини обумовлюється хімічними особливостями елементу – так, кадмій, цинк, свинець малорухливі, а мідь – надзвичайно рухлива [33, 34].

Отже, питання шляхів надходження та особливостей накопичення важких металів у рослинній продукції і досі не має чітко визначених положень та закономірностей. На підставі аналізу літературних джерел можна зробити висновок, що кожен із вчених займається лише окремими питаннями, чітких же висновків щодо шляхів надходження металів та їх транслокації в рослині зробити неможна.

Вміст певних хімічних елементів багато в чому залежить від біологічних зв’язків між елементами в організмах. Зміна концентрацій одного елементу в організмі викликає зміну вмісту іншого (інших) хімічних елементів. Це пояснюється, як біологічною функцією цих елементів в організмі, так і особливостями будови іонів поглинаючих елементів.

Так, наприклад, чіткий зв'язок між Pb і Мо в рослинах може пояснюватися біологічною функцією цих елементів. При незначних надходженнях Pb в рослини в ній збільшується вміст Мо. Це пояснюється так: Мо входить до складу численної групи ферментів енергетичного обміну кліток, а Pb їх інгібірує. Таким чином можна вважати, що позитивна кореляція вмісту цих металів в рослинах є свідченням нормальної життєздатності організму, що відповідає посиленим утворенням ферментів на токсичний Pb.

Надлишкове надходження Pb в рослини порушують раніше існуючі зв’язки. Розвиток організму значно погіршується, а кількість Мо, необхідного рослині, зменшується. Починає проявлятися негативна кореляція між вмістом металів[18]. Результатом цього є утворення є негативні біохімічні аномалії Мо в рослинах, що ростуть на ділянках с техногенним забрудненням ґрунтів Pb.

У багатьох організмів яскраво виражений біологічний бар’єр накопичення для певних хімічних елементів. Ті ж з них, в яких він відсутній, при значному збільшенні хімічних елементів в живильному середовищі чи в продуктах харчування гинуть .

Значна частина елементів попадає в організми в іоній формі і розподіляється в них згідно з особливостями іонів. Для рослин одним із основних показників є коефіцієнт біологічного поглинання (КБП). Він представляє собою відношення вмісту певного хімічного елементу в золі рослин до вмісту цього ж елементу в живильному середовищі. КБП може визначатися для рослинних організмів біосфери в цілому, а також для певного виду рослин як в біосфері, так і в певному регіоні. Найбільш загальну (біосферну) інформацію надає КПБ рослин в цілому. Він визначається по відношенню середнього вмісту хімічного елементу в рослинах до кларка літосфери.

Специфіка розподілу важких металів в рослині полягає в тому, що за ступенем насиченості ними тканини основних органів рослин розташовуються в ряд: корені > листя та стебла > насіння > плоди .

Для проведення досліджень згідно поставленого завдання було відвбрано пробі вовчих ягід та диких яблук та грунту з-під цих дерев.

ВОВЧІ ЯГОДИ — збірна, народна назва ряду рослин, плоди більшості яких має токсичні або дратівливі властивості: Беладонна, або Красавка звичайна[1] (отруйна) Дереза звичайна (не отруйна) Волчеягодник[2] (сильно отруйний!) Вороняче око[3] (отруйний) Жимолость звичайний[4][5] (не отруйна) Жостір ламка[6] (свіжі плоди володіють блювотною дією) Снежноягодник (отруйний) Вовчими ягодами називають також і інші чагарники і трави з червоними і чорними (і навіть білими) ягодовіднимі неїстівними або отруйними плодами, наприклад, бузину червону (її плоди не є ягодами, але соковитими кістянками); з трав — Воронець і др.

Зліва направо: Красавка звичайна, Дереза звичайна, Волчеягідник смертельний, Вороняче око
Зліва направо: Жостір ламкий, Снежноягідник білий, Бузина червона, Воронець красноплодний

Проте, слід враховувати, що не всі види є отруйними.

ЖИМОЛОСТЬ (Lonicera L.) — чагарники прямостоячі, в'юнкі або повзучі, з супротивним цілісним листям, головні представники сімейства жімолостевих (Caprifoliaceae — див. вищий). Відомо більше 100 видів майже у всіх областях північної півкулі, а всього більш з Гімалаїв і Східної Азії. У Росії дикорослих 14 видів. Досить великі квітки (білі, рожеві, жовтуваті і блакитні) розташовані всього частіше попарно в кутах листя або на кінцях гілок в голівчатих соцветіях. Із слабо розвиненої чашки виходить неправильний (у більшості) трубчастий віночок, на кінці розділений на 5 долею; неправильність кольорів, побудованих по п'ятірному плану, залежить від зрощення трьох передніх пелюсток і нерівномірного їх розвитку, унаслідок чого віночок є двугубим; у трубці віночка 5 тичинок і довгий стовпчик товкача. Ягодоподібні плоди сидять попарно, а незрідка і зростаються один з одним. Верхнє листя в деяких видів (а в інших і все) зростається разом, утворюючи одну загальну розвиненої чашки виходить неправильний (у більшості) трубчастий віночок, пластинку або широку облямівку, крізь яку проходіт кінець гілки з кольорами. Багато видів дуже часто розлучаються в садах як красиві декоративні чагарники, добре придатні для груп, алей і альтанок; російські види квітнуть на початку літа, тобто в кінці травня і до середини червня. В Україні досить часто зустрічається по узліссях лісів і по гаях з жовто-білими кольорами і червоними ягодами, листя знизу пухнасте. Розлучається часто в садах, але дико не зростає. Інша, татарська Ж., Lonicera tatarica L., з рожевими кольорами і гладким листям, давно розлучається в садах, частіше попередньою, а дика відома лише по Середній Волзі. В'юнка і пахуча L. Caprifolium L. (Же. запашна, козина, Шевр-Фель), родом з Південної Європи, у нас за Кавказом удосталь. Також подекуди в Криму і Бесарабії, з червонуватими або білими кольорами, при відцвітанні жовтіючими: ягоди червоні. Найпівнічніша дикоросла російська форма є Ж. блакитна, L. coerulea L., з жовтуватими, майже правильними кольорами і голубуватими ягодами, утвореними кожна з пари зрощених плодів; найпівнічніша європейська, така, що не попадається зовсім дико в Росії, але що розводиться, є Periclymenum L., в яких листя ніколи не зростається разом (Же. жирна, папороть запашна). У садівництві відомо ще декілька американських видів. В садівництві відомо ще декілька американських видів. У нас відомі ще Ж. грузинська, L. iberica М. Ст, з червоно-жовтими кольорами, і Ж. кавказька, L. caucasica Pall., з пурпуровими кольорами; плоди в першого червоні, в другого чорні; обидва види мають дуже щільну деревину, придатну для дрібних токарних виробів. У горах Хингана, поблизу р. Амура, відкрита Ж. Максимовича, L. Maximowiczii Rupr., мало вивчена, як і інші з тієї ж багатої, але маловідомої місцевості.

ВОРОНЯЧЕ ОКО (воронячі ягоди, вовчі ягоди, хрест-трава; Paris L.) — рослина із однодольних і сімейства лілейних. Вельми цікава тим, що має протирічча загальному закону, по якому в лілейних, та і в однодольних взагалі, число частин квітки має бути трійчасте або кратне трьом (див. Лілейні). Всупереч цьому, в Paris видимий на стеблі 4 овальних аркуша нижче за квітку і далі по 4 члени у всіх частинах квітки, що походить від недорозвинення. Вся рослина висотою не більш за напіваршин. Зелена квітка складається з 4 чашолистків, 4 пелюсток (інколи тих і інших разом буває 4-6), 8 тичинок і 4-5-гнездной зав'язі, що перетворюється на чорну ягоду; зустрічаються екземпляри з 5 листям і п'ятірним числом частин квітки. Багатолітник з повзучим кореневищем. Вигляд Р. quadrifolia L., Ст четверолістний, зростає в тінистих лісах всієї Середньої Європи і помірної Азії ка Камчатки; всього в роду до 6 видів; на Кавказі водиться неповний B., Paris incompleta, а в Гімалаях — багатолисте Ст, Р. polyphylla, з 8-10 листям під квіткою і 4-5-долинними кольорами. У народній медицині і забобоні грає велику роль.

ВОЛЧНИК, вовчі ягоди, вовче лико, лаврушка (Daphne Mezereum L.) — невеликий чагарник з сімейства ягодникових (Daphnoideae Vent, Thymelaeaceae Meisn.) 2-3 фути висоти, що дико виростає в північній Росії, на Уралі і Кавказі (де піднімається в горах до висоти 5000-7000 футів). Хоча луб з гілок уживається інколи на плетіння жіночих капелюшків і різних інших дрібних виробів, але, як отруйне рослина, вона є небажаним в господарстві, оскільки часто тваринні, такі, що випускаються на лісові пасовища, отруюються ним; всі частини , особливо ж кора і ягода, відрізняються гострими властивостями, і перша з них, будучи прикладена до тіла, викликає утворення міхурів — нариває, як мушка. Завдяки красі і пахучості своїх ранніх рожевих кольорів, що сидять по 3-5 на боках гілок і листя, що з'являється до розпускання, розлучається інколи в садах. На Кавказі зустрічається ще шість інших видів Ст (D. caucasica Pall., D. oleoides Schreb., D. sericea Vahl., D. acuminata Boiss., D. glomerata Lam. і D. pontica L.), що не мають господарського значення.

БЕЛАДОННА (італ. belladonna - прекрасна пані). Отруйна рослина, відома під назвою вовчі ягоди, сонний одур. (Джерело: «Словник іноземних слів, що увійшли до складу російської мови». Чудінов А.Н., 1910) БЕЛАДОННА іт. belladonna, прекрасна пані. Рослина, вовчі ягоди. (Джерело: «Пояснення 25000 іноземних слів, що увійшли до вживання в російську мову, з тим, що зазначило їх коріння». Міхельсон А.Д., 1865) БЕЛАДОННА сонний одур (Atropa belladonna), отруйна рослина з сем. пасльонових; з красн. кольорами і черн. ягодами; Ю. і Ср. Європа. Употребл. у медицині. Алкалоїд атропін з би. употр. при очних хворобах. («Словник іноземних слів, що увійшли до складу російської мови». Павленков Ф., 1907) белладонна іт. belladonna букв. прекрасна пані, красуня) красавка - багатолітня трав'яниста лікарська рослина сем.. пасльонових, що містить атропін і інші алкалоїди; отруйно. Отруйна рослина, застосовується в медицині і косметиці. Жостір (Rhamnus L.) — дерева або чагарники з черговим або протилежним, інколи шкірястим і багатолітнім листям. Квіти дрібні, здебільше зеленуваті, обоєполовиє або різноскладові; число частин п'ятірне або четверне; квітколоже увігнуте, незрідка трубчасте; зав'язь вільна 3 або 4 гнездая. Плід — кістянка, що містить від 2 до 4 кісточок, що інколи невиразно розкриваються, околоплодник м'ясистий або майже сухий. Насіння з білком. Сюди до 60 видів, поширених переважно в помірних країнах Старого і Нового світла. Найбільш відомі види наступні. R. Frangula, До. власне, також вовчі ягоди. Дерево не вище 3 м. Листя цілісне і цельнокрайниє, еліптичні. Квіти дрібні обоєполовиє, ягодоподібні кістянки спочатку червоні, потім чорні. Кора забарвлює слину і воду в жовтий колір, вироблюваний франгуліном, фарбувальною речовиною, що полягає в паренхиматічеських клітинках. Що послаблюючий діє речовина цієї кори є глукозід аварін. До. поширена у всій Європі і йде далеко на З, майже до межі лісів. R. cathartica L. — жостер. Плоди деяких доставляють так звані фарбувальні жовті ягоди, такі: R. saxatilis L., зростаючий в южн. Європі, особливо ж південноєвропейський R. infectoria L. — R. Alaternus L. відрізняється багатолітнім шкірястим листям, що визначає приналежність цього вигляду до вічнозелених. А. Бекетов. У медицині уживаються різні сорти жостеру (ламка американська і колюча — Rhamnus frangula, R. Purschion s. Carcara Sagrada і R. Cathartica). Всі ці засоби уживаються як легені послаблюючі, переважно у вигляді настою або у вигляді рідкого екстракту. Заслуговують на увагу в господарському відношенні що дико виростають у нас: 1) До. ламка, корушатник, медвежіна (Rh. frangula L., Fr. vulgaris Reich.) — чагарник 10-15 фт. висоти, що зустрічається по всій Росії на свіжіше, родючому грунту, що добре переносить те, що затіняє запони високостовбурних дерев і що доставляє легку червонувату деревину, вугілля з якої служить для приготування пороху; розмножується насінням (схід через рік), держаками і кореневими нащадками і 2) До. послаблююча, колюча, жостер, проськуріна і інші місцеві назви (Rh. cathartica L., Cervispina cathartica M?nch.), поширена в середній і южн. Росії і на Кавказі до висоти 5000 фт.; віддає перевагу вологим грунтам і особливо придатна для живоплотів. Тверда (уд. вага 0,72) деревина уживається на дрібні столярні і токарні вироби, кора ж як дубло і для забарвлення — свіжа в яскраво-жовтий колір, суха в коричневий. З кавказьких видів К. Палласова (Rh. Pallasii F. et Mey) придатна (по Медведеву) для залісення сухих скатів гір з дрібним грунтом і К. крупнолиста (Rh. grandifolia F. et Mey), по своїй красі, для розведення в садах.

Вовче лико: а — вітка з квітками; б — вітка з плодами і листям; у — квітка (розріз).

ПАСЛЬОН СОЛОДКО-ГІРКИЙ Solatium dulcamara L. Сімейство пасльонові Народні назви: вовчі ягоди, глістовник. Багатолітня трав'яниста рослина з дерев'янистим гіллястим стеблом, що лазить. Листя довгасто-яйцевидне, з серцеподібною підставою, загострені. Квітки дрібні, лілові, зібрані у волотистих вильчаті, що никнули, суцвіття. Плоди — яйцевидні червоні ягоди. Свіже листя має неприємний запах. Висота 30—180 див. Час цвітіння. Іюнь — вересень. Поширення. Зустрічається майже на всій території СРСР. Місцепроживання. Зростає по сирих чагарниках і лісах, ярах, заливних лугах, берегах річок і ставків. Вживана частина. Молоді стебла з листям. Час збирання. Іюнь — вересень. Хімічний склад. Стебла, листя і ягоди містять глюкоалкалоїд соланін і отруйний глюкозид дулькамарін. Рослина отруйна. Вживання. Паслін солодко-гіркий досить широко застосовується в народній медицині. Рослина володіє терпкою, сечогінною, жовчогінною, відхаркувальною протизапальним, знеболюючим і заспокійливим нервову систему дією. Він володіє і «кровоочисною» дією . важливою властивістю ефективно змінювати обмін речовин при різних шкірних захворюваннях. Настій і настоянку молодих стеблин з листям приймають при простудних захворюваннях, грипі, запаленні мигдалеподібних залоз, запаленні середнього вуха, астмі, ревматичних захворюваннях і невралгіях. У німецькій народній медицині настій і настойку вживають при проносах, хворобах сечового міхура і сечових доріг, пригноблюваних менструаціях і особливо як «кровоочисний» засіб при кропив'янці і різних шкірних захворюваннях — висипах, що зудять, запальних процесах шкіри, лишаях, фурункулах, гнійниках і так далі Внутрішнє вживання пасльону солодко-гіркого, як отруйної рослини, вимагає обережності.

ПАСЛЬОН ЧОРНИЙ Листя яйцевидне, загострене, злегка виїмчасте. Квітки дрібні, білі, з п'ятьма тичинками, зібрані в зонтиковидні завитки. Плоди — чорні кулевидні ягоди. Висота 10—90 див. Час цвітіння. Червень — вересень. Поширення. Зустрічається майже повсюдно на території СРСР. Удосталь зростає по городах, ріллі, засміченим місцям і зазвичай оставляєтся ради їстівних ягід. Вживана ''" частина. Трава (стебла, листя, квітки), листя і ягоди. Час збирання. Траву і листя збирають в червні — вересні, ягоди — в серпні — жовтні. Хімічний - склад. Недостиглі плоди і всі частини рослини містять глюкоалкалоїд соланін.

До складу плодів також входять цукру, органічні кислоти, дубильні речовини і вітамін С. Лістья містять, окрім соланіну, каротин (провітамін А) і вітамін С. Все частини пасльону, окрім стиглих ягід, отруйні. Вживання. Пасльон чорний досить широко застосовують в народній медицині. Його плоди підсилюють гостроту зору і володіють послаблюючими, протиглистовою і антисептичною дією. Листя розсмоктує припухлості, прискорюють дозрівання наривів і володіють протизапальними, рано-загоюючею і знеболюючою дією. Квітки пасльону володіють сечогінною і відхаркувальною властивостями. Рослина заспокійливо діє на нервову систему. Трави застосовують при геморої і як проносне. Ягоди і їх настій використовують проти глистів у дітей, при геморої, ревматизмі і як легеня проносне, але в великих кількостях вони викликають надмірне утворення газів. Настій квіток п'ють при ревматизмі і як сечогінний і відхаркувальний засіб. У німецькій народній медицині водний настій трави і спиртну настойку трави і ягід приймають як заспокійливий засіб . при «буйному божевіллі», збудженому стані, епілепсії, спазмах шлунку, сечового міхура і інших органів, захворюваннях, що супроводяться свербінням шкіри, при нервовому головному болі. Зовнішньо свіжі або висушені, на розмочене листя прикладають до наривів для прискорення їх дозрівання і до запалених гемороїдальних вузлів. Теплі сидячі ванни з настою листя застосовують при зовнішньому геморої. Свіжі або сухе розмочене листя прикладає до гнійних важкозажівающим ран і виразок для їх швидкого загоєння і до голови при головних болях. Сік листя пасльону вводять в ніс при наполегливій хронічній нежиті. Подрібнені ягоди, змішані з кислим молоком, також прикладають до гнійних ран, наривів і виразок. Сік ягід, розведений водою, використовують для полоскання горла при ангінах. Внутрішнє вживання пасльону чорного, як отруйної рослини, вимагає обережності. Стиглі ягоди не отруйні і уживаються в їжу як начинка для пирогів і в свіжому вигляді.

БИРЮЧИНА ЗВИЧАЙНА / Ligustrum vulgare L. Сімейство маслинові — Oleaceae. Народна назва: вовчі ягоди. Опис. Чагарник з супротивним короткочерешковимі ланцетовим блискучим листям і білими запашними квітками, зібраними в стислі кисті. Віночок сростнолепестний, з чотирьохроздільним відгином, тичинок дві, товкач з верхньою зав'яззю, чашка чотирьохзубчаста. Плід — чорна овальна ягода. Висота 2—3 м. Час цвітіння липень. Поширення. Зустрічається в південній і південно-західній смузі європейській частині країни, на Кавказі. Місцепроживання. Зростає по узліссях лісів між чагарниками і розповсюджується в парках і садах. Вживана частина. Листя, квітки, плоди. Час збирання. Квітки і листя збирають в червні, плоди — у вересні. Хімічний склад. Вивчений недостатньо. Відомо, що листя і квітки містять лігустрін і багато дубильних речовин. Вживання. Водний настій і відвар квіток і листя застосовують при цинзі, проносах, лихоманці і вживають для полоскань при запальних процесах у порожнині рота. Плоди застосовують як послаблюючий засіб. Волчник звичайний, вовче лико, волчеягодник, вовчі ягоди - Daphne mezereum L. Малогіллястий прямостоячий чагарник заввишки 50-150 см, з красивими, яскраво-червоними ягодами. Гілки прутьевідниє з сірою корою, усіяною маленькими бурими крапками. Листя скупчене на кінцях гілок, оберненояйцевидні або довгасто-ланцетові, до підстави що поступово звужуються в черешок. Квітки рожеві, сидячі в пазухах торішнього листя, запашні у порожнині рота. Плоди застосовують як послаблюючий засіб. Волчник звичайний, вовче лико, волчеягодник, вовчі ягоди - Daphne mezereum L. Малогіллястий прямостоячий чагарник заввишки 50-150 см, з красивими, яскраво-червоними ягодами. Гілки прутьевідниє з сірою корою, усіяною маленькими бурими крапками. Листя скупчене на кінцях гілок, оберненояйцевидні або довгасто-ланцетові, до підстави що поступово звужуються в черешок. Квітки рожеві, сидячі в пазухах торішнього листя, запашні, з'являються ранньою навесні до розпускання листя. Оцвітина простій, циліндровий, з чотирилопатевим відгином, 6-8 мм завдовжки. Тичинок 8. Зав'язь верхня з коротким стовпчиком і голівчатим рильцем. Плід - червона кістянка овальної форми з темною бурою, блискучою кісточкою. Квітне в першій для травня половині червня. Заготовляють у волчеягодника кору навесні здираючи її смужками, а також плоди в період повної зрілості. Кору висушують на відкритому повітрі, в тіні або в провітрюваних приміщеннях, маючи в своєму розпорядженні внутрішню поверхню назовні і стежачи за тим, щоб смужки кори не склеювалися між собою. Ягоди висушують в печах при невисокій температурі. При роботі з сировиною слід дотримувати запобіжні засоби, оскільки всі частини сильно отруйні, особливо ягода і кора. При поїданні ягід рослини нерідкі випадки отруєння, особливо серед дітей (Землінський, 1958). Отруйними початками рослини є глікозид дафнін і особливо смола мезерін, що міститься в корі. Пил рослини викликає сильне роздратування слизистих оболонок, що супроводиться запальними процесами (Гусинін, 1982). При поїданні ягід спостерігаються сильне паління в ротовій порожнині, запалення горла; 10-15 ягід є смертельною дозою для дітей. Смерть від ягід волчника супроводиться судомами і кривавим проносом. Протиотрута - ковтання льоду, морфій, слизисті відвари. Кора, окрім дафніну (7-гликозидо-7, 8-діоксикумаріна), містить також умбеліферон, фенологлікозід, дафнозід, мезерін , що є жовто-бурою їдкою смолою, фарбувальне речовину. У плодах знайдено ефірне масло, гіркі і фарбувальні речовини, речовину, подібну до дафніну, - коккогнін, жир, білкові і інші речовини; у насінні - жирне масло і сліди алкалоїдів. Спиртова настоянка кори у минулому застосовувалася як зовнішній засіб при ревматизмі, невралгіях, ішіасі і радикуліті, подагрі, паралічах, пухлинах і наривах, при діатезі. При неправильному вживанні препарат викликає опіки, що супроводяться запальним станом шкіри, а при вживанні - виразка слизової оболонки. У клініці професора Булатова отримані обнадійливі результати при лікуванні ягодами волчника тромбофлебіту (Гаммерман з соавт., 1970).

Кущ, що навесні має безлисти гілки, обліпленими рожевими квіточками, зветься вовчі ягоди звичайні або вовче лико.

Назва вовчі ягоди пов'язана з великою отруйністю всіх частин рослини, а назва вовче лико виникла, очевидно, тому, що її кора дуже легко відділяється від деревини і здирається довгими пасмами. Це лико також отруйне.

Одна з легенд розповідає, що якось у лісі скликали велику раду звірів, щоб дати назви всім лісовим рослинам. Вовк запізнився на цю раду. Коли захеканий прибіг і побачив, що почали без нього, то в люті став здирати кігтями кору з кущів найближчого чагарника. З того часу і називали цю рослину - вовче лико.Вовчі ягоди - хороша медоносна рослина, яка дає щедрий взяток, цінується тим більше, що цвіте рано навесні, коли ще обмаль медоносів. Хоча плоди - яскраво-червоні овальні кістянки - отруйні, їх охоче поїдають птахи і цим сприяють розсіванню насіння.
Здавалося б, яка користь може бути з такої отруйної рослини?
Та людина навчилася використовувати собі на користь отруйні властивості вовчого лика. Як сильнодіючі ліки, використовують у невеликих дозах кору, заготовлену ранньою весною, та сухі плоди. Настій з ягід використовується як інсектицид. Як високодекоративний чагарник вовче лико рекомендується розводити в парках, садах, скверах. Найкраще розвивається на напівзатінених ділянках під пологом дерев, кущів, на добре угноєних вогкуватих грунтах.
Розмножуються насінням, яке висівають восени.

ЯБЛУНІ (Malus), рід дерев сімейства рожевих (раніше нього інколи об'єднували з родом груша - Pyrus), налічуючий ок. 35 видів і що дає, ймовірно, основну частину світової продукції їстівних плодів. Батьківщина - північна помірна зона. Дерева з розлогою кроною заввишки 2,5-15 м. Розмір червоних, зелених або жовтих кулевидних плодів залежно від вигляду може бути з горошину або досягати більше 10 см в діаметрі. Більшість сучасних плодових сортів (їх часто виділяють в окремий вигляд яблуня домашня) походить від дикорослих видів яблуня карликова (M. pumila) і яблуня ягідна, або сибірка (M. baccata), - обидва вони розлучаються з античних часів. Обвуглені залишки яблуні виявлені при розкопках доісторичних озерних стоянок Швейцарії. Деревина яблуні дуже важка, тверда і помірно міцна. Яблуні розводять в більшості областей з помірним кліматом. Комерційні сади розміщені в місцях, де не буває екстремальних температур, грунти родючі і досить води для поливу. Головні світові виробники плодів - ФРН, Італія, Франція, Іспанія, Китай, Японія, США, Канада, Аргентина, Чилі, Австралія, Нова Зеландія і ЮАР. Приблизно половина яблук, що продаються, доводиться на сорти "Delicious" і "Golden Delicious", які найбільш поширені і в США. Обидва цих сорти можуть зростати в широкому діапазоні умов. Свіжі яблука їдять на десерт і ріжуть в салати, їх запікають в пірогах, з них роблять соуси, різні напої (сидр, сік, вино і бренді), оцет, желе, джем і "масло" (з плодів, що печуться з цукром і прянощами). При охолоджуванні і в контрольованій атмосфері свіжі яблука можна зберігати приблизно рік. Їх також консервують, заморожують і сушать. Яблуні часто висаджують біля будинків. Їх карликові і напівкарликові форми можна вирощувати на шпалерах; догляд за ними простіший, ніж за крупними деревами.

ІНШІ ВИДИ ЯБЛУНЬ

Чіткого кордону між домашньою і дикими яблунями (кребамі) провести не можна. По висоті вони не розрізняються. Правда, в диких яблунь крони декілька ажурно, більш розкидисті пучки звичайних, напівмахрових і махрових квіток, листя більш глянсове, а черешки коротші. Плоди диких яблунь зазвичай дрібніше (діаметром не більше 5 см) і кисліше. У Північній Америці зростає декілька місцевих видів яблунь. У різних країнах введено в культуру багато їх видів, існують традиційні і створюються нові сорти. У США екзотичні яблуні інтродуцировани головним чином з Китаю і Японії, а також з Кореї, Ассама (у Індії), Гімалаїв, Сибіру і Італії. Зазвичай їх підрозділяють на господарських, або плодові, такі, що йдуть на приготування пресервів і джемів, і декоративні, вирощувані ради красивих квіток і плодів. Декоративні види в США ділять на азіатських і американських. Азіатські квітнуть на широті Нью-Йорка на початку травня - квітки буквально покривають собою все дерево. Найбільш популярні з цих видів M. floribunda, M. arnoldiana, M. sargenti і M. hupenhensis. Американські види квітнуть на широті Нью-Йорка в кінці травня. Квіток на них менше, але кожен з них більше; в деяких сортів вони дуже ароматні. Найбільш відомий з цих видів - M. coronaria зі сходу США.

Історія розведення

Обвуглені залишки яблуні виявлені при розкопках доісторичних озерних стоянок Швейцарії. Поява культури яблуні в європейській частині Росії відноситься до часу Київської Русі і тісно пов'язано з діяльністю монастирів. У XVI столітті яблуня з'явилася і в північних районах Русі. Для виведення культурних сортів яблуні були використані чотири її види: низька яблуня, лісова яблуня, сибірська ягідна яблуня і китайська слівовідная яблуня.

Яблуня (Malus) — рід листопадних дерев і чагарників сімейства Рожеві з кулевидними солодкими або кисло-солодкими плодами. Дерева з розлогою кроною заввишки 2,5—15 м. Гілки укорочені (плодущие), на яких закладаються квіткові нирки, і подовжені (ростові). В дикорослих видів на гілках колючки. Листя черешкове, голе або опушене, з обпадаючими або такими, що залишаються прілістникамі. Квітки (білі, рожеві, червоні) в напівпарасольках або щитках. Рід яблуні налічує 36 видів (1976).

Найбільш поширені: яблуня домашня, або культурна (Malus domestica), до якої відносяться більшість оброблюваних в світі сортів, яблуня сліволістная, китайська (Malus prunifolia), і яблуня низька (Malus pumila). Багато видів яблуні вирощують як декоративні рослини в садах і парках, використовують в полезахисному лісорозведенні. Всі види — хороші медоноси. Деревина в яблуні щільна, міцна, легко ріжеться і добре полірується; придатна для токарних і столярних виробів, дрібних виробів.

Плоди (яблука) Неочищені необроблені яблука мають харчову цінність на 100 г продукту:

Енергетична цінність 52 ккал 217 кДж

Вода 85,56 г , білки 0,26 г, жири 0,17 г ;

Вуглеводи 13,81 г — баластна речовина 2,4 г

Аскорбінова кислота (витий. З) 4,6 міліграм

 Токоферол (витий. E) 0,18 міліграм

Вітамін K 2,2 мкг, Кальцій 6 міліграм, Залізо 0,12 міліграм

Магній 5 міліграм, Фосфор 11 міліграм, Калій 107 міліграм

Натрій 1 міліграм, Цинк 0,04 міліграм, Мідь 27 мкг/