Кризи дорослості: характеристика, умови запобігання та розв'язання

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Інститут післядипломної освіти

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

ВІКОВА ПСИХОЛОГІЯ

НА ТЕМУ:

КРИЗИ ДОРОСЛОСТІ: ХАРАКТЕРИСТИКА, УМОВИ ЗАПОБІГАННЯ ТА РОЗВ‘ЯЗАННЯ

Робота студента групи 210/32

Покотило

м. Київ 2011

 

 

Зміст

 

Вступ

Кризи дорослості. Загальні риси вікових змін та перші ознаки кризи

Характеристики криз дорослості

Умови запобігання та шляхи подолання криз. Дисгармонійність розвитку життєвих ролей

Життєва криза як рольовий конфлікт

Шляхи подолання

"Терапія роллю" (психодрама)

"Терапія ролі" (трансакційний аналіз)

Практична частина

Список використаної літератури

Вступ

“Життєва криза[1]” — феномен внутрішнього світу людини, який виявляється в різних формах переживання непродуктивності свого життєвого шляху і є його поворотним пунктом, який виникає в ситуації неможливості реалізації життєвого замислу, що склався.

Існують різні погляди щодо самої природи виникнення і перебігу життєвої кризи: або вона виникає як емоційна реакція людини на загрозливу ситуацію перешкод у процесі досягнення життєво важливої мети і ці перешкоди неможливо подолати звичним способом[2]; або криза може виникнути і в умовах, які зовні виглядають ніби цілком мирно. Проте, існують ситуації, які є кризовими для всіх або більшості людей: вступ дитини до дитячого садка, до школи, підлітковий вік, закінчення школи, початок трудової діяльності, народження дитини в сім’ї, вихід на пенсію тощо. Такі ситуації, закономірно змінюючи одна одну протягом життя людини, визначаються як кризи розвитку. Саме в такі періоди життя висуває до людини найбільші вимоги.

З огляду на думку певних авторитетів психології[3] класифікувати життєві кризи можна об'єднавши їх в одну більш менш повну систему:

вікові (нормативні кризи) — криза одного, трьох років, підліткова криза, криза тридцяти років, криза “середини” життя тощо;

за критерієм тривалості: мікрокризи — кілька хвилин; короткочасні — близько чотирьох — шести тижнів; довготривалі — до одного року;

за критерієм результативності: конструктивні, деструктивні;

діяльнісним критерієм: криза операційного аспекту життєдіяльності: “не знаю, як жити далі”; криза мотиваційно-цільового аспекту: “не знаю, для чого жити далі”; криза смислового аспекту: “не знаю, навіщо взагалі жити далі”;

критерієм детермінованості: кризи, викликані інтрапсихічними чинниками; кризи, викликані ситуаційними чинниками;

за критерієм складності: прості кризи, викликані однією подією; багатовимірні кризи, що торкаються майже всіх аспектів індивідуального життя людини.

Зрештою криза постає водночас і як загроза для особистості, і як можливість для росту. Це складний феномен індивідуального життя людини, який має ряд особливостей, бо у кризовій ситуації порушується вся система самоорганізації (індивід потрапляє ситуацію, де панують емоції); влада негативних емоцій гальмує і створює труднощі для пошуку основної суперечності життя в період кризи та інші особливості. Криза є болючим, гострим періодом розвитку людини, хоча може і не бути обов’язковим симптомом переходу від одного стабільного періоду до іншого. Бо неминучими є не кризи, а переломи, якісні зрушення у розвитку[4].

Загалом існують дві принципові позиції у розумінні критичного періоду:

1. визнання критичних періодів необхідним моментом розвитку (позиція Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна). За Л.С. Виготським криза – це природній і закономірний етап розвитку, в ході якого відбувається кардинальна і бурхлива перебудова соціальної ситуації розвитку, що склалася, і формування центрального новоутворення віку (акцент на психологічних механізмах розвитку).

2. Визнання необхідності якісних змін у розвитку, переходу до нової системи взаємин. (акцент на зовнішніх, соціальних умовах, а не психологічних механізмах розвитку (позиція О.М. Леонтьєва, Л.І. Божович та ін.).

Але життєвий шлях людини — це історія формування і розвитку особистості в певному суспільстві, сучасника певної епохи і ровесника певного покоління. Разом з тим, фази життєвого шляху датуються історичними подіями, зміною способів виховання, змінами способу життя і системи відносин, сумою цінностей і життєвою програмою — цілями і смислом життя, якими така особистість володіє... Практично, ступені суспільного виховання, освіти і навчання, що складають сукупність підготовчих фаз життєвого шляху, формування особистості стали визначальними характеристиками періодів росту і дозрівання^[5].

Кризи дорослості. Загальні риси вікових змін та перші ознаки кризи

Потреба в розумінні закономірностей розвитку людини в процесі життя існувала з давніх часів. Так, наведемо деякі погляди щодо періодизації життєвого циклу людини, відомі зі стародавності до наших днів.

Давньокитайска класифікація

Молодість до 20 років

Вік вступу в шлюб до 30 років

Вік виконання суспільних обов'язків до 40 років

Пізнання власних помилок до 50 років

Останній період творчого життя до 60 років

Бажаний вік до 70 років

Старість від 70 років

Класифікація віків життя по Піфагору (VІ в. до н.е.)

Період становлення 0-20 років (весна)

Молода людина 20-40 років (літо)

Людина в розквіті сил 40-60 років (осінь)

Стара і згасаюча людина 60-80 років (зима)

Класифікація віків життя по Гіппократу (IV в. до н.е.)

Перший період 0-7 років

Другий період 7-14 років

Третій період 14-21 рік

Четвертий період 21-28 років

П'ятий період 28-35 років

Шостий період 35-42 роки

Сьомий період 42-49 років

Восьмий період 49-56 років

Дев'ятий період 56-63 років

Десятий період 63-70 років

В силу багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів дослідити кризи розвитку дорослого життя людини досить складно. Разом з тим, дослідження під керівництвом Б.Г. Ананьєва, Б.С. Братуся, В.І. Слободчикова та інших, дозволили стверджувати, що за межами дитинства розвиток не відбувається лінійно, а складно, суперечливо, кризово. Проте критичні періоди не такі різкі, як це було у підлітковому віці, не є такими прив'язаними до вікових рамок. Як правило, вони проходять більш гладко, інтеріоризовано, і менш драматично, ніж кризи дитинства.

Разом з тим, особистісні зрушення найчастіше зв’язані з наступними періодами життя: 28-34 роки, 40-45 років, 50-55 років. Можна думати, що саме на цей час припадають кризи дорослості, оскільки в інтервалах між ними розвиток як правило проходить більш рівномірно, відбувається нагромадження суперечностей, які яскраво виявляються під час кризи[6].

Зрозуміло, що такі вікові рамки є достатньо умовними. Як характер, так і терміни тих чи інших криз можуть помітно змінюватися в залежності від конкретних особливостей двох основних умов протікання психічних процесів: фізіологічних та зовнішніх соціальних умов (зміна соціальних очікувань тощо).

Кожному із зазначених періодів властива своя феноменологія[7].

Коли душевному спокою загрожує небезпека, є вік за 40 років. Організм слабшає і починає помітно здавати ... Наступає підведення підсумків: старість, про яку раніше не думалося, хоч і не наступило, проте заставляє людину відчувати своє дихання, - мимоволі з’являються думки про те, що кращий, найбільш працездатний період життя вже позаду, а зроблено так мало. Спливають у пам’яті мрії і очікування юності, починається їх порівняння з досягненнями і, звичайно, не на користь останніх ... Іноді з’являється смуток, похмурі думки : життя пройшло даремно, нічого не здобуто”.

З віком 50–55 пов’язана чергова психологічна нормативна криза, коли нагромаджений досвід дозволяє реалістично оцінити співвідношення очікуваного і досягнутого: людина починає підводити підсумки своєї попередньої діяльності і того, що вона зробила, задумуватись про смисл і цінність зробленого. Відтепер, заглядаючи у майбутнє, людина змушена переглядати свої цілі з урахуванням свого професійного статусу, фізичного стану і стану справ у сім’ї[8].

Першими ознаками кризи є зміна ставлення до того, що раніше здавалося важливим, значимим, цікавим, відштовхуючим. Це сигнал протікання глибокої внутрішньої роботи. Наступний етап – усвідомлення в тій чи іншій мірі того, що відбулося, визначення його людиною для себе. І, нарешті, останній етап – вкорінення нового у світогляді, тобто появи нових вимог до себе і до інших, нових повсякденних дій і звичок.

Особливо слід підкреслити, що переломи і зрушення в розвитку дорослої людини виникають тоді, коли яскраво виражена невідповідність між наявними можливостями, областю знань і умінь та системою смислових зв’язків зі світом. У періоди значного розходження цих сторін діяльності і відбувається, нажаль, ще недостатньо вивченні на сьогоднішній день нормативні кризи зрілості. Загалом вони виникають рідше, ніж у дитинстві, з великим часовим інтервалом (7-10 років) і більш тісно залежать від “соціальної ситуації розвитку” (Л.С. Виготський). Як вже наголошувалося, кризи зрілості проходять достатньо усвідомлено і більш приховано, у внутрішньому плані, не демонстративно. Хоча близькі люди можуть помітити підвищену тривожність, критичність стосовно власних зовнішніх і внутрішніх досягнень, не стійкість поведінки, симптоми розчарування тощо.

І нормальна особистість, це не та, яка позбавлена внутрішніх суперечностей і труднощів, - це особистість, яка здатна внутрішньо приймати, усвідомлювати і оцінювати ці суперечності, здатна самостійно і продуктивно розв’язувати їх у відповідності зі своїми найбільш загальними цілями і моральними ідеалами, що веде до все нових і нових стадій, ступенів розвитку.

Характеристики криз дорослості

Життя дорослої людини неминуче без криз нормальних, тобто вікових криз, які пов'язані із завершенням певного етапу психічного розвитку і переходом до нового вікового періоду, і анормальних, або ненормативних криз, що виникають в складних умовах життя і вимагають від людини дій, які перевершують її можливості, а в деяких випадках такі кризи кардинально змінюють долю людини[9].

Біографічні кризи[10] характеризуються переживаннями та протиріччями у внутрішньому світі людини і виражають її суб'єктивне ставлення до подій у її житті або ж до життя в цілому.

Криза нереалізованості виникає в тому випадку, коли, на думку людини, життєва програма не виконана, коли вона незадоволена продуктивністю свого життя, не бачить, чи недооцінює свої досягнення, недооцінює суттєвих у минулому подій, які б впливали на сьогоднішнє і майбутнє життя.

Криза спустошеності виникає тоді, коли людина слабо уявляє собі актуальні зв'язки, що ведуть від минулого через сьогодення до майбутнього. Людина може усвідомлювати важливі і значимі досягнення у своєму житті, але на майбутнє у неї «немає сил», вона не має конкретної мети, яка б приваблювала її.

Криза безперспективності характеризується слабким усвідомленням потенційних зв'язків подій, проектів, планів на майбутнє. У людини є і активність, і досягнення, і цінні особистісні риси, але вона не може будувати нових життєвих програм, самовдосконалюватися, реалізовувати себе в різних ролях.

Кризи можуть виникати і тоді, коли змінюються життєві ролі людини. Життєві ролі (особистісні ролі) завжди пов'язані з важливими функціями людини, у власному і суспільному житті. В одних людей зміна ролі проходить спокійно, без великих суперечностей продуктивно і завершується прийняттям людиною нової ролі — так протікає гармонійний розвиток. В інших, навпаки, — прийняття нової ролі викликає великі суперечності, небажання змиритися з новою роллю, відхилення у поведінці — це характерно для дисгармонійного розвитку. Життєва криза — це перехідний період життя, коли відбувається ламання і активна зміна життєвих ролей особистості, що характеризується неможливістю (або труднощами) засвоїти нову життєву роль, або ускладненням з можливістю позбутися старої життєвої ролі.

Іншим випадком дисгармонійного розвитку особистості може бути нерозвинутість важливих психологічних ролей людини, що пов'язане з нерозвинутістю її важливих соціальних функцій.

Вирізняють: кризи становлення особистості, їх ще називають віковими або нормативними, тобто такими кризами, які необхідні для розвитку особистості. Ці кризи характеризуються повними, якісними змінами, а саме змінами ролей, які виконує людина в грі, навчанні, спілкуванні, праці, тобто зміни ролей, які потребує провідна діяльність.

Кризи здоров'я. Втрата здоров'я часто веде до значних проблем у житті людини, змінює спосіб її існування і соціальні функції, перекреслює наміри і життєві плани.

Термінальні кризи — визначені поняттям «термін» і пов'язані з «термінальними цінностями» людини. Наприклад, звістка про тяжку хворобу, що неминуче призведе до закінчення життя, може викликати кризу.

Кризи значущих стосунків. Для кожної людини дуже важливим є коло людей, з якими вона підтримує певні стосунки і грає певні міжособистісні ролі. Зміни у структурі цих стосунків призводять до кризового стану. Так, наприклад, смерть близької людини, розлучення, непорозуміння з дорослими дітьми, розлука супроводжується кризами і змінами міжрообистісних ролей.

Нові міжособистісні ролі батька і матері, з появою у сім'ї немовляти, також можуть призвести до кризи. До категорії криз значущих стосунків відносяться і кризи кохання.

Кризи особистісної автономії пов'язані з втратою чи обмеженням особистісної свободи. Це може бути примусовий вплив чи опіка інших людей, або позбавлення волі за хибним звинуваченням.

Кризи самореалізації виникають за певних обставин, які унеможливлюють нормальну, звичайну самореалізацію людини. Це може бути втрата роботи, місця проживання, вихід на пенсію, банкрутство, будь-яка катастрофа.

Кризи життєвих помилок можуть виникати тоді, коли дії людини або її бездіяльність призвели до фатальних наслідків.

У психології виділяють наступні вікові або нормативні кризи віку дорослості.

У віці ранньої дорослості, приблизно у 23 роки, виникає перша нормативна криза віку дорослості. Вона полягає у тому, що молода людина обирає між «Я — реальним» і «Я — ідеальним» на користь першого. Фантазії, мрії юності відходять на другий план і поступаються місцем активній діяльності молодої людини, яка прагне, щоб у її житті все було унікальне, неповторне і найкраще.

Е. Еріксон вважає, що «новоспечений дорослий ... готовий злити свою ідентичність з ідентичністю інших». Але якщо ця готовність не знаходить взаєморозуміння у віці ранньої дорослості, то формується підозріле ставлення до оточуючих, уникаються контакти, що зобов'язують до близькості.

Наступна криза у віці ранньої дорослості виникає приблизно у 33 роки. На цей час людина вже має певний життєвий досвід, який допомагає їй зрозуміти, що життя не можна прожити по максимуму, що кожна людина має певні можливості, що існує безліч перешкод та обмежень у досягненні мети. Відбувається корекція планів, які особистість на цей час не реалізувала. Виникає потреба почати життя спочатку, знайти нову роботу, змінити місце проживання, розлучитися або вдосконалюватися у професійному зростанні. У цьому віці людина краще розуміє себе і визнає неповторність і індивідуальність інших.

Перехід від ранньої до середньої дорослості характеризується кризою 37—40 років, яка мас назву кризи середини життя. Вона полягає в остаточному переосмисленні планів життя, співставлені їх з реальністю і корегуванні особистісних рис.

Життя постійно вносить свої корективи у плани людини, час невпинно йде вперед і людині інколи здається, що все заплановане, задумане їй не вдасться здійснити, тому вона прагне перебудуватись.

Об'єктивні причини перебігу кризи середини життя і зумовлюють перебудову особистості з урахуванням зміни статусу людини у житті. Вже неадекватною вважатиметься надмірна емоційність, юнацький максималізм, жорсткість у поведінці, невміння пристосуватися до нових умов життя. Чоловіки знижують свої фізичні можливості, жінки стають менш привабливими, хоч дехто з них може бути неготовим до такої перебудови. Тільки адекватна переоцінка цінностей призведе до оновлення особистості, до її генеративності при входженні у період середньої дорослості.

Перед людиною постає ряд суттєвих завдань, які пов'язані, на думку А. Маслоу, з її самоактуалізацією. Вона прагне стати кращим батьком для своїх дітей, реалізуватися в суспільно-громадському житті, або досягти професійних висот, бути корисною для оточуючих, цікавою у спілкуванні. Такі прагнення потребують постійної роботи над собою, постійного удосконалення своїх ролей.

вікова криза психодрама особистісна

Умови запобігання та шляхи подолання криз. Дисгармонійність розвитку життєвих ролей

Залежно від міри зв'язку рольової поведінки людини з базовими особистісними утвореннями психологічні ролі можна поділити на ситуативні та особистісні. У цій площині може трактуватися і проблема особистісної дисгармонії, а саме: дезадаптивні і негармонійні особистості в парадигмі теорії ролей можуть розглядатися як особистості з дезадаптивними і негармонійними особистісними ролями.

Життєвими ролями ми називаємо такі особистісні ролі, які пов'язані з важливими життєвими функціями людини і мають велике значення в її життєвому шляху. Життєві ролі людини постійно розвиваються, змінюються, виникають, зникають тощо протягом усього життя.

Але зміна ролей здійснюється боляче, бо людина не може прийняти нову для себе роль, що диктується логікою її психосоціального розвитку, або відмовитися від старої ролі, яка втратила своє функціональне значення і призводить до деформацій і дисгармоній у поведінці - мають місце рольові конфлікти особистості, серед яких можна розглядати і життєву кризу особистості.

Життєва криза - це перехідний період життя, коли відбувається активна зміна життєвих ролей. Так, характерне для багатьох особистісних криз прагнення "втекти від себе" - це не що інше, як прагнення людини позбутися тієї ролі, що чомусь стала причиною її дисгармонійного стану. Але ролі мають і адаптивну, захисну функцію - виступають як захисні механізми. Руйнування ролі, що відбувається в процесі життєвої кризи, завжди супроводжується руйнуванням її адаптивної, захисної функції: втратою смислу життя, порушенням адекватного уявлення про себе, втратою звичних форм поведінки, пов'язаної з необхідністю створювати нові поведінкові моделі (в тому числі й адаптивні), яких перед тим ще не було, і т.д. Це руйнування не може проходити безболісно, особливо якщо побудова нових ролей чи прийняття їх ускладнені.

Життєва криза як рольовий конфлікт

Загострення внутрішніх суперечностей, що супроводжують кризу, стосується і загострення суперечностей у життєвих ролях особистості. Зміни, що відбуваються з людиною, яка переживає кризу, не обмежуються трансформацією її життєвих ролей. Але рольовий аспект заслуговує на увагу, тому що дає змогу проаналізувати суттєві закономірності протікання життєвої кризи і дає конкретні засоби психологічної допомоги людині. Є всі підстави вважати, що криза - це внутрішній рольовий конфлікт, що переживається людиною в переломні моменти життя, коли необхідність зміни життєвих ролей наражається на труднощі, які людина не здатна подолати сама. Це переломний етап у житті особистості, рубіж між старим і новим досвідом, якісний перехід із одного стану в інший. Він, як і всяка зміна, має два види детермінації: внутрішню (обумовлену поступовими внутрішніми змінами, що приводять до якісного стрибка, і зовнішню, обумовлену обставинами життя, складностями міжособистісних стосунків, якимись значущими життєвими подіями і т.ін.

Внутрішня детермінація пов'язана зі змінами в особистості людини, коли формуються уявлення про себе як носія нових психологічних ролей, коли формується потреба стати суб'єктом нової ролі, для якої ще не створилися об'єктивні умови. Якщо нова життєва роль не може реалізуватись у рольовій поведінці, це може стати причиною досить істотної життєвої кризи, яка може мати найсерйозніші наслідки.

Зовнішні зміни пов'язані зі змінами обставин життя людини, коли існуючі життєві ролі людини вступають у суперечність з соціальними рольовими очікуваннями, коли ці ролі втрачають значення в житті людини і мають замінитися іншими. Ситуація, коли виникає необхідність міняти життєві ролі, які ще не віджили, також стає причиною життєвої кризи, що полягає у труднощах народження нових життєвих ролей людини^[11].

Шляхи подолання

Будь-яка криза – це емоційний дискомфорт. Причина проста: людина не одержує того, що йому потрібно. А потрібна йому одна річ - реалізована самототожність, тобто розуміння того, хто ти, прийняття себе таким і реалізація цього.

Розвиток самототожності йде по чотирьох векторах:

- статева ідентичність ;

- професійна ідентичність;

- ідеологічна ідентичність (де і з ким я живу, географія, історія, етнічна приналежність);

- любовно-сімейна ідентичність.

Спочатку людина виробляє свою ідентичність по цих напрямках, потім апробує її. І переживання внутрішнього неблагополуччя тим гостріше, ніж більша кількість векторів эгоідентичностей порушено. Досить двох векторів, щоб людині стало зовсім погано.

Якщо рольовий конфлікт є важливою складовою життєвої кризи, то істотним чинником психологічної допомоги людині, що переживає кризу, можуть стати методи, спрямовані на відбудову, корекцію чи відтворення її психологічних ролей. Методи рольової психотерапії (серед яких найвідомішою є психодрама) спрямовані на допомогу людині в розв'язанні численних життєвих проблем.

Будь-яка людина, що перебуває у критичній життєвій ситуації, справляється з психологічними труднощами з допомогою особливої внутрішньої діяльності - переживання[12], яке є особливою формою реалізації життя. Те, що на рівні буття є можливістю реалізації життєвих необхідностей, можливістю життєтворення, те на рівні свідомості є осмисленістю життя. В ситуації неможливості перед людиною постає завдання смислу, завдання здобути осмисленість, знайти джерела смислу, тобто створити його. Саме ця загальна ідея «виробництва» смислу дозволяє говорити про переживання як про продуктивний процес, як про особливу роботу свідомості.

І в основі характеристики внутрішньої діяльності людини з подолання критичної ситуації лежать ознаки рівня інтелектуального розвитку особистості і її ставлення до оточуючого світу, згідно яких виникає чотири типи переживання.

Гедоністичне переживання ігнорує наявну реальність, заперечує її, формує і підтримує ілюзію благополуччя. Реалістичне переживання підкоряється принципу реальності, в основі якого лежить механізм терпіння. Людина приймає реальність, підкоряє свої потреби та інтереси новому смислу життя. Попередній смисл життя втрачається назавжди внаслідок чого людина має минуле, але втрачає історію. Ціннісне переживання визнає наявну критичну ситуацію, яка руйнує смисл життя, і намагається активно протистояти цьому. Ціннісне переживання будує новий смисл життя, враховуючи при цьому життєві втрати. Творче переживання – це переживання творчої особистості, яка в критичних ситуаціях зберігає здатність свідомо шукати вихід із скрутного становища. Вона або відновлює перерваний кризою попередній спосіб життя або формує, створює нове життя. В будь-якому випадку – це деяке самоформування, самотворення, тобто творчість.

Треба зазначити, що реальний процес подолання критичних ситуацій включає декілька типів переживання. Від того, який тип переживання домінує, залежить ступінь збереженості особистості після виходу із кризи. Якщо домінантним був принцип задоволення, то це, навіть у випадку успіху, може призвести до регресу особистості, принцип реальності може хіба що утримати її від деформації. І тільки принципи цінності та творчості мають можливість перетворити потенційно руйнівні події життя в джерела духовного зросту та удосконалення особистості.

Які ж існують форми адаптації людини, спрямовані на подолання рольових дисгармоній? Це адаптація, пов'язана із зростанням особистісних потенцій - самоактуалізацією та адаптація, пов'язана з розвитком компенсуючої функції психологічних ролей, своєрідна рольова гіперкомпенсація.

Існують дві основні стратегії рольової реабілітації

1. Стратегія "терапія ролі", тобто система заходів, спрямованих на зміну психологічних ролей особистості (тут роль виступає як об'єкт впливу). Вона включає такі методи: корекцію життєвих ролей і сценаріїв (трансакційний аналіз); формування і реконструкцію ролей (рольовий тренінг, психодрама); трансформацію ролі шляхом емоційного відреагування (психодрама, рольова психотерапія); розвиток ролей та їхних особистісних складових (тренінг особистісного зростання); психокорекція рольових конфліктів.

2. Стратегія "терапія роллю", тобто система методів психотерапії за допомогою рольової поведінки (тут роль виступає як засіб впливу на інші психологічні сторони особистості): ролі, що заміщають, уявні ролі, рольове переживання як засіб гармонізації життя чи як засіб компенсації (психодрама, терапія творчим самовираженням).

Якщо перша форма адаптації пов'язана з розкриттям сутнісних сил людини і автономізацією від соціуму і соціальних ролей, то друга форма може призвести до формування особистості, рольова поведінка якої буде придушувати прояви спонтанності. По суті це особлива форма рольової дисгармонії, що не належить до дезадаптивних, але у той же час є неконструктивною формою рольової гіперкомпенсації (подолання рольової дезадаптації).

 

"Терапія роллю" (психодрама)

Психодрама належить до таких методів рольової психотерапії, в яких роль виступає основним інструментом терапевтичного процесу, завдяки якому вдається здійснити позитивні зміни в особистості людини.

Засновник методу психодрами Дж.Морено надавав настільки великого значення психологічним ролям, що вважав їх первинними по відношенню до "Я" людини, а не навпаки. Хоча це твердження є дискусійним, не можна не погодитись з тим, що між особистістю, "Я" і психологічними ролями людини існує найтісніший зв‘язок. Психодрама є одним з методів психотерапії, який найкращим чином підходить до розв'язання людиною рольових конфліктів і до психологічної допомоги в переживанні людиною життєвої кризи.

Психодрама дає можливість моделювати життя людини, переживати події минулого, теперішнього та майбутнього, - як такі, що існували, так і такі, яких не було і не могло бути, відтворювати будь-які, навіть найфантастичніші, ролі. Моделюючи життєву кризу, можна допомогти людині віднайти такі емоційні ресурси, які дадуть змогу подолати її несприятливі психологічні наслідки. У психодрамі створюється певний життєвий світ людини, який можна творити і змінювати за власним розсудом, орієнтуючись на нагальні потреби людини, які в реальному житті не можуть реалізуватись з якихось причин. Отже, якщо у людини власний життєвий світ зруйнований чи деформований внаслідок життєвої кризи, психодрама допомагає не тільки відновити його, а й знайти перспективи для розвитку, варіанти можливих способів розв'язання складних життєвих колізій.

 

"Терапія ролі" (трансакційний аналіз)

Метод трансакційного аналізу, засновником якого є відомий американський психотерапевт Е.Берн, належить до таких методів, які розглядають роль як об'єкт аналізу. Суть цього методу психотерапії базується на ідеї его-станів, тобто особливих станів особистості, в яких вона виступає у процесі спілкування (трансакції) з іншими людьми: стан "Дитини" (переважання емотивної сфери, безпосередність і спонтанність), стан "Дорослого" (переважання раціональної сфери, розсудливість та паритетність в стосунках) та стан "Батька" (переважання моральної сфери, покровительство та контроль за виконанням соціальних норм). Функціонування цих его-станів створює складну картину життя людини та її стосунків з іншими і дає змогу проаналізувати багато явних і прихованих тенденцій.

Важливою складовою частиною цієї теоретичної системи є аналіз ігор, в яких беруть участь люди. Е.Берн наводить класифікацію цих ігор, робить їх докладний аналіз, а також показує їх зв'язок з життєвими сценаріями людей та їхніми видами. Одним із застосувань трансакційного аналізу є сценарний аналіз та ідея корекції дисгармонійних життєвих сценаріїв людини. Ця ідея має надзвичайне значення для нас, оскільки життєві кризи, як і інші важливі тенденції в житті людини, можуть бути "запрограмованими", тобто в неявному вигляді закладеними в життєвому сценарії людини, а отже подолання життєвої кризи та її наслідків може бути здійснене методами трансакційного аналізу.

Говорячи про терапевтичні аспекти рольового підходу до вивчення життєвих криз, не можна не зазначити, що практична психологічна допомога людині, що переживає кризу, можлива лише за умови наявності в людини потреби до особистісних змін, невдоволеності існуючою ситуацією. Далеко не при всіх рольових дисгармоніях людини можна говорити про таку потребу. Досить часто деформації рольової поведінки є бажаними для людини і використовуються для різних психологічних цілей.

Проблема "рольової людини", тобто проблема гармонії і дисгармонії особистості і її ролей) пов'язана з цілим рядом проблем соціальної психології особистості, таких як соціальний конформізм (добровільне прийняття на себе ролей чужих для людини, але таких, що схвалюються соціальною чи політичною системою); проблема психології влади, як рольової компенсації особистісних проблем людини; проблема волі і добровільної "несвободи" особистості, що бере на себе роль "в'язня" чи "жертви", щоб уникнути відповідальності за прийняття життєво важливих рішень чи позбавитися зусиль, необхідних для особистісного самовираження. Ці проблеми уже виходять за межі практики психологічної допомоги, хоч і визначають досконалість і гармонійність життєвого світу людини.

Практична частина

Підготуйте напівпроективне інтерв’ю «Сімейний фотоальбом» з метою встановлення ступеня задоволеності життям людей похилого віку. Яку роль відіграє осмислення минулого, віднайдення у ньому сенсу і формування зв‘язного образу пережитого в переживанні насиченості життя та задоволеності прожитим в старості?

Відповідь проілюструйте прикладами.

В основі всіх проективних методик лежить відкритий К.Юнгом[13] феномен можливості за допомогою непрямих дій викликати реакції, що проектують неусвідомлювані, але значимі для людини області переживань і поведінки. Тобто одвічно властиве людині прагнення тлумачити явища і предмети навколишньої дійсності у взаємозв'язку з її бажаннями, потребами, відчуттями, всім тим, що складає внутрішній світ особистості.

Найбільш важливою рисою проективних методик є невизначеність стимул-реакції, за допомогою якої проектується індивідуальний спосіб бачення життя. Передбачається, що стимул-реакція спрацьовує як свого роду екран, на який людина проектує характерні для неї способи мислення, настрій, потреби.

Основні принципи[14], які лежать в основі проективного дослідження особистості:

1. Дослідження унікального в структурі або організації особистості. (Особистість розглядається як система взаємозв'язаних процесів, а не перелік (набір) здібностей або рис).

2. Особа в проективному підході вивчається як відносно стійка система динамічних процесів, організованих на основі потреб, емоцій і індивідуального досвіду.

3. Ця система основних динамічних процесів постійно, активно діє впродовж життя індивіда, формуючи, направляючи, спотворюючи, змінюючи і переінакшуючи кожну ситуацію в систему внутрішнього світу індивіда. Кожна нова дія, кожен емоційний прояв індивіда, його сприйняття, відчуття, висловлювання, рухові акти несуть на собі відбиток особистості (Проективна гіпотеза).

Загальними для всіх проектних методик є такі ознаки:

1. Невизначеність, неоднозначність використовуваних стимул-реакцій.

2. Відсутність обмежень у виборі відповіді.

3. Відсутність оцінки відповідей досліджуваних як «правильних» і «помилкових».

Класифікація проективних методик[15]:

Конститутивні проективні методики. Досліджуваному пропонується який-небудь аморфний матеріал, якому він повинен надати сенсу. Прикладом може служити методика Роршаха, що складається з 10 таблиць, на яких намальовані симетричні однобарвні і поліхромні зображення, — плями, які легко отримати, нанісши на аркуш папери трохи чорнил або фарбу, а потім перегнув цей аркуш навпіл. Досліджуваному задається лише один питання: «Що це може бути, на що це схоже?» Вважається, що в процесі інтерпретації зображень, додання їм змісту досліджуваний проектує свої внутрішні установки, прагнення й очікування на тестовий матеріал.

Конструктивні проективні методики. Пропонуються оформлені деталі (фігурки людей і тварин, моделі їх житла тощо), з яких потрібно створити осмислене ціле і пояснити його. «Тест світу», напр., складається з 232 моделей об'єктів, розподілених в різних пропорціях по 15 категоріям (удома, дерева, літаки, люди, тварини і

т.п.). Досліджувані конструюють «малий світ», а по безлічі його особливостей, що враховуються дослідниками, робляться висновки про особистість «конструктора».

Інтерпретативні методики. Необхідно тлумачити, інтерпретувати яку-небудь подію, ситуацію. Тест тематичної апперцепції є хорошою ілюстрацією цього виду методик. Досліджуваному пропонуються таблиці-картини, на яких змальовані відносно невизначені ситуації, що допускають неоднозначну інтерпретацію. В ході обстеження досліджуваним складається невелика розповідь, в якій необхідно вказати, що привело до змальованої ситуації, що відбувається в даний час, про що думають, що відчувають дійові особи, чим ця ситуація завершиться. Передбачається, що досліджуваний ідентифікує себе з «героєм» розповіді, що дає можливість розкриття внутрішнього світу досліджуваного, його відчуттів, інтересів і спонук.

Катартичні. Пропонується здійснення ігрової діяльності в особливо організованих умовах. Наприклад, психодрама, здійснювана у вигляді імпровізованої театральної вистави, дозволяє суб'єктові не лише афектно відреагувати (ігровий катарсис) — і тим самим добиваються терапевтичного ефекту,— але і дає дослідникові можливість виявити, що виносяться в зовні конфлікти, проблеми, іншу особистісно насичену продукцію.

Рефрактивні. Особистісні особливості, приховані мотиви дослідник прагне діагностувати по тих мимовільних змінах, які вносяться до загальноприйнятих засобів комунікації, наприклад, мова, почерк.

Експресивні. Виконання досліджуваним образотворчій діяльності, малюнок на вільну або задану тему, наприклад, методика «Дім-дерево-людина». Пропонується намалювати будинок, дерево і людину. По малюнку роблять висновки про афектну сферу особистості, рівень психосексуального розвитку й інші особливості.

Імпресивні. Ці проективні методики ґрунтуються на вивченні результатів вибору стимул-реакцій з ряду запропонованих. Досліджуваний вибирає найбільш бажані переважаючі стимул-реакції. Наприклад, тест Люшера, що складається з 8 кольорових квадратів (неповний набір). Пред'являються всі квадрати з проханням вибрати найбільш приємний. Процедура повторюється,і у результаті утворюється ряд, в якому кольори розташовуються по їх привабливості. Психологічна інтерпретація виходить з символічного значення кольору. Як стимул-реакції можуть виступати фактично будь-які об'єкти живої і неживої природи.

Адитивні. У цих проективних методиках від обстежуваного вимагається завершення вже початих речень, розповіді або історії. Наприклад, пропонується серія незавершених речень типу: «Майбутнє здається мені...», «Думаю, що справжній друг...» і тому подібне Ці методики призначені для діагностики особистісних змінних — від мотивів тих або інших вчинків до виявлення ставлення до чогось.

Опитуваний: чоловік 64 років.

Методика: опитуваному пропонувалось (оцінити) розказати про людей з якими він виріс за фотографіями сімейного/шкільного альбомів. Опитуваний згадував вчителів, однокласників, розповідав історії свого шкільного життя, інтерпретуючи певні ситуації з висоти свого теперішнього життєвого досвіду. При цьому він читав свої вірші про цих людей з нещодавно опублікованої збірки «Позняки і позняківці» (вибірка ілюстрацій додається).

Слід відзначити, що часове трактування життєвих негараздів говорить про те, що наступний їх аналіз опитуваним з метою віршування став ключем оволодіння ним тим, минулим часом і дав можливість для продуктивного розв'язання минулих та теперішніх життєвих криз. Відчувається свідоме оволодіння психологічними ролями на всьому життєвому шляху, адже роль передбачає виконання, тобто розгортання в часі системи дій та вчинків. І таким позитивним творчим епілогом є видання поетичної збірки про свій життєвій шлях та життєві шляхи близьких чи дорогих людей.

До того ж, відбувається освоєння нової ролі: поета, свідка минулих часів та хранителя традицій колись великого поселення Позняки (опитуваний створив шкільний музей «Родинний гай») з метою передачі традицій новому поколінню.

Таким чином опитуваний зміг позитивно переглянути свій життєвий шлях, зробити певні висновки, створити нові цілі та визначитись із засобами їх реалізації на наступні роки свого життя. Що дає йому натхнення та нові творчі задуми на кожен новий день.

Висновок

 

Часове трактування життєвої кризи говорить про те, що проблема часу, зокрема часу життя людини, є ключовою серед життєвих проблем людини. А отже оволодіння часом дає можливості для продуктивного розв'язання життєвих криз, які образно можна назвати збуреннями на життєвому шляху людини. Психологічна роль за самою своєю природою містить часовий компонент, адже роль передбачає виконання, тобто розгортання в часі системи дій та вчинків. Тому роль можна вважати засобом кризової психотерапії.

А знання і врахування у роботі з різними віковими категоріями закономірностей особистісного розвитку людини в різні вікові періоди усвідомлюється суспільством при розв’язанні багатьох проблем у різних сферах життєдіяльності. Ці знання допомагають не лише діагностувати наявність стабільних і критичних періодів в житті людини, але й долати труднощі, які зв’язані з нормативними кризами розвитку; у процесі профорієнтації врахування індивідуально-вікових особливостей може сприяти знаходженню адекватних цим особливостям способів і засобів вираження людиною своєї індивідуальності, а також успішному професійному становленню тощо.

 

Список використаної літератури

 

1.  Ананьєв Б.Г. Человек как предмет познания.- Л.: Изд-во. Ленинград. ун-та, 1968. – 339 с.

2.  Адлер А. Практика та теорія індивідуальної психології. – М., 1995. – 270 с

3.  Братусь Б.С. К проблеме развития личности в зрелом возрасте. Вестн. Моск. ун-та, сер. 14, психология, 1980., №2 С. 3-12.

4.  Виготский Л.С. Проблема возраста // Собрание сочинений : В 6 т. – М., 1984 (б) – Т.4 – С. 244 – 269.

5.  Горностай П. П., Васьковская С. В. Теория и практика психологического консультирования: Проблемный подход. - К., 1995.

6.  Гройсман А. Л. Проблемы ролевой психотерапии // Психологические механизмы регуляции социального поведения. - М., 1979.

7.  Гейл Шихи «Возрастные кризисы» «Возрастные кризисы»: Ювента; Санкт‑Петербург; 1999

8.  Драгунова Т.В. Проблема конфликта в подростковом возрасте // Вопросы психологии. – 1972. - №2. – С. 51-63.

9.  Життєві кризи особистості (у двох частинах). Част. 1. – К., 1998. – 358 с.

10.  Життєві кризи особистості (у двох частинах). Част. 11. – К., 1998. – 365 с.

11.  Принцип развития в психологии. М., 1978. – 368 с.

12.  Поливанова К.Н. Психологический анализ кризисов возрастного развития // Вопросы психологии. – 1994. - №1. – с. 61-69.

13.  Степанова Е.І. Психологія дорослих. - СПб., 2000. - 360 с.

14.  Тичина І.М. Творчість як засіб подолання життєвої кризи у дорослому віці //Духовність українства: Збірник наукових праць: Випуск другий / Ред. кол. Ю. Білодід та ін. – Житомир: Редакційно-видавничий відділ ІПСТ, - 2000. – С.33 – 36.

15.  Хрестоматія по віковій психології / Під ред. Д.І. Фельдштейна. - М., 1996. - 530 с.

16.  Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса. СПб.: Ювента, 1999. С.15–52

17.  Эрих Фромм «ИМЕТЬ ИЛИ БЫТЬ» Перевод: Н.Войскунской, И.Каменкович, Е.Комаровой, Е.Рудневой, В.Сидоровой, Е.Фединой и М.Хорькова, Москва. изд. "АСТ", 2000

[1] “Криза” (від гр. Сrisis — рішення, поворотний пункт) характеризує, що породжується проблемою, яка постала перед індивідом і якої він не може уникнути та не може розв'язати за короткий час і звичним способом

[2] Ліндеман, Каплан

[3] Анциферова Л.І., Виготський Л.С., Василюк Ф.Є., Донченко Е.О., Титаренко Т.М.

[4] Криза, за О.М. Леонтьєвим, є свідченням того, що перелом не відбувся своєчасно.

[5] Б.Г.Ананьев

[6] Б.С. Братусь, В.Ф. Моргун

[7] Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса. СПб.: Ювента, 1999. С.15–52

[8] Слід зауважити, що мова йде лише про тенденції, які в різних конкретних переломленнях і іпостасях (зв’язаних з освітою, темпераментом, місцем проживання тощо) є нормативним, тобто достатньо типовими для даного віку

[9] Т.М. Титаренко

[10] Р.А. Ахмеров

[11] Марк Твен "Принц і жебрак". Приклад життєвої кризи, яку переживає герой, потрапивши з волі обставин у вир простого життя, опинившись серед людей, які не визнавали в ньому принца. Спроба грати звичну роль провалюється, бо наштовхується на інші рольові очікування і провокує рольовий конфлікт. Ця криза має для принца благотворне значення, він виходить з неї новою людиною.

[12] Ф.Ю.Василюк

[13] Перша проективна методика, тобто та, яка ґрунтувалася на відповідній теоретичній концепції — психологічній концепції проекції, з'явилася у 1938 р. і належить американському психологові Р. Мюррею, авторові відомого тесту тематичної апперцепції (ТАТ). Методики, що з'явилися, а до них відноситься і опублікований у 1922 р. тест Роршаха, були осмислені з позицій проективного підходу, що сформувався пізніше.

[14] Для позначення певного типу психологічних методик поняття проекції вперше використовується Л.Франком у 1939 р.

[15] За Л. Франком