Взаємодія соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків

Міністерство освіти і науки України

Луганський національний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка

Науково-дослідний центр

проблем соціальної педагогіки та соціальної роботи

Академії педагогічних наук України і Луганського національного

педагогічного університету імені Тараса Шевченка

С.О. ОМЕЛЬЧЕНКО

ВЗАЄМОДІЯ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ СУСПІЛЬСТВА У ФОРМУВАННІ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ

Монографія

 

 

 

 

 

 

 

Луганськ

«Альма-матер»

2007

УДК 37.013.42

ББК 74.60

О-57

Рецензенти:

Міщик Л.І. — доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри педагогіки і психології Запорізького національного університету.

Зверева I. Д. — доктор педагогічних наук, старіший науковий співробітник, головний консультант Міжнародної благодійної організації «Кожній дитині».

Горащук В.П. — доктор педагогічних наук, завідувач кафедри фізичної реабілітації і валеології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

О.57 Омельченко С. О.

Взаємодія соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків Монографія. — Луганськ: Альма-матер, 2007.- 352 с.

ISBN 978-966-617-166-8

 

У монографії подано сутнісну характеристику відкритої соціально-педагогічної системи взаємодії соціальних інститутів суспільства, спрямованих на формування здорового способу життя учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Запропоновано концептуальну модель взаємодії соціальних інститутів на регіональному рівні. Викладено сучасні теоретико-методологічні підходи до формування здорового способу життя школярів. Розкрито соціально-педагогічні умови виховання здорового покоління нації.

Монографія може бути використана вчителями загальноосвітніх шкіл, вихователями дошкільних закладів освіти, соціальними педагогами, батьками, лікарями, усіма, хто не байдужий до проблем здоров'я та здорового способу життя.

УДК 37.013.42

ББК 74.60

Рекомендовано до друку Вченою радою

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка

(протокол № 8 від 23 лютого 2007 р.)

 

ISBN 978-966-617-166-8

© Омельченко С. О., 2007

© Альма-матер, 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОПЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

1.1 Філософський аспект проблема формування здорового способу життя

1.2 Визначення поняття здоров'я та здоровий спосіб життя в психологічній літературі

1.3 Проблема здоров'я та здорового способу життя в соціально-педагогічному науковому просторі

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАНИЯ ВЗАЄМОДІЇ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ УЧНІВ

2.1. Теоретичні засади системи взаємодії соціальних інститутів у процесі формування здорового способу життя школярів

2.2. Науково-практичні засади створення та функціонування відкритої соціально-педагогічної системи взаємодії соціальних інститутів суспільства.

2.3. Традиції селища та школи як системо утворюючий компонент формування здорового способу життя відкритої соціально-педагогічної системи взаємодії соціальних інститутів

РОЗДІЛ З. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОЗРОБКА ТА ПЕРЕВІРКА СИСТЕМИ ВЗАЄМОДІЇ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ У ФОРМУВАННІ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

3.1 Соціально-психологічний портрет сучасного школяра в контексті здорового способу життя

3.2 Діагностика здоров'я та рівня здорового способу життя учнів загальноосвітніх шкіл

3.3 Науково-методичне обґрунтування та розробка концептуальної моделі системи взаємодії соціальних інститутів селища

3.4. Експериментальне впровадження теоретичних і методичних основ взаємодії соціальних інститутів, спрямованих на формування здорового способу життя учнів загальноосвітніх навчальних закладів

РОЗДІЛ 4 АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЇ РОБОТИ

4.1 Критеріальні основи оцінки сформованості здорового способу життя учнів загальноосвітніх навчальних закладів

4.2 Аналіз результатів, отриманих у ході експерименту

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Зміцнити здоров'я людини в дитинстві,

не допустити, щоб дитина вступила

в юність кволою і млявою, — це означав

дати їй усю повноту життєвих радощів.

В.О. Сухомлинський

ВСТУП

Кардинальні зміни, що відбуваються в усіх сферах життєдіяльності суспільства, вимагають нових підходів щодо виховання та соціалізації підростаючого покоління. Особливого значення набуває формування гармонійно розвиненої, суспільно активної, фізично досконалої, здорової особистості. Аналіз державних документів: Конституції України, основ законодавства України про охорону здоров'я. Закону України «Про загальну середню освіту», Концепції за загальної середньої освіти (12-річна школа), Національної доктрини розвитку освіти, Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», Указу Президента України «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя» - свідчить про те, що пріоритетним завданням системи освіти с виховання людини в дусі відповідального ставлення до свого здоров'я та здоров'я оточуючих як до найвищої індивідуальної та суспільної цінності. Проблема формування здорового способу життя підростаючого покоління постає перед нами як медична, психологічна, педагогічна, соціальна, тому що здоров'я має специфіку Проявлятися на фізичному, психологічному, соціальному рівнях. На сьогодні в Україні прийнято багато державних програм, спрямованих на пропаганду здорового способу життя; створено мережу «Центрів здоров'я», відкрито безліч різноманітних спортивних клубів, але значних позитивних зрушень у покращанні фізичного, духовного, психічного, соціального здоров'я школярів не відбувається.

Загальноосвітній заклад залишається основним соціальним інститутом, який надає дітям базову освіту, вирішує завдання розвитку та виховання школярів, але школа не в змозі створити всі умови для ефективного формування здорового способу життя, оскільки цей процес має низку специфічних відмінностей порівняно з навчально-виховним процесом.

Для підвищення рівня здоров'я підростаючого покоління необхідно створити закільцьовану систему валеонасиченого простору, у якій би всі соціальні інститути нашого суспільства були об'єднані єдиною ідеєю, спільними зусиллями виконати замовлення держави щодо формування й виховання здорового покоління.

Сьогодення вимагає розробки індивідуальних програм оздоровлення, різноманітних освітньо-оздоровчих послуг; ефективних форм та методів сполучення та взаємодії всіх соціальних інститутів для проведення занять, тренінгів, психолого-розвивальних, корекційних, оздоровчо-реалібітаційних впливів на становлення та розвиток особистості, стан здоров'я та спосіб життя школярів.

Системний аналіз філософської, соціально-педагогічної, психологічної, медичної, валеологічної літератури доводить, що сьогодні триває новий етап у науковому дослідженні феномена здоров'я. Проблема здоров'я активно розроблялася такими відомими філософами, культурологами, психологами — Казначеєвим В., Климовою В., Скуміним В., Спірним Є., Фроловим I., Леві В., Маслоу А.

Не можна залишити поза увагою роботи М. Амосова, Г. Апанасенка, I. Аршавського, В. Волкова, Т. Данилюк, Л. Звиняковського, М. Саричева, що присвячені медико-біологічним особливостям зміцнення здоров'я підростаючого покоління.

Такі вчені, як: В. Бобрицька, М. Болотова, I. Брехман, Є. Булич, Е. Бєлік, М. Гончаренко, М. Гриньова, I. Муравов — присвятили свої праці валеології—науці про здоров'я людини.

Важливе значення та неабиякий інтерес мають для нас дисертаційні дослідження сучасних педагогів: Горащука В., Дубогай А., Кириленко С, Лапаєнко С, Свириденко С, Тищенко С, Хамської Н., Шахненко В., у яких розкриваються різні аспекти формування культури здоров'я та здорового способу життя учнів.

На жаль, наша педагогічна наука майже не має відпрацьованих наукових підходів щодо обґрунтування теоретико-методологічних засад функціонування відкритої соціально-педагогічної системи формування здорового способу життя школярів.

У зв'язку з цим для нас велику цінність становлять фундаментальні робота з соціальної педагогіки Звєрєвої І., Капської А., Ко­валь Л., Кузьменко О., Лавриненко Л., Оржеховської В., Харченка С.

Проте вищезазначені дослідження не вичерпують усіх питань щодо проблеми формування здорового способу життя школярів.

На нашу думку, жоден соціальний інститут суспільства наодинці неспроможний якісно вплинути на підвищення стану здоров’я дітей, створити ґрунтовні умови для формування здорового способу життя школярів.

Вивчення та розв'язання цих проблем під силу тільки відкритій соціально-педагогічній системі, у якій взаємодіють різні соціальні інститути суспільства, орієнтовані (кожен окремо і всі разом) на створення умов та реалізацію завдань формування здорового способу життя школярів.

Для вирішення вищезазначеної проблеми нами сформульовано основні концептуальні ідеї, які визначають логіку та зміст викладених у монографії наукових ідей.

Перша концептуальна ідея полягає в тому, що формування здорового способу життя ми розглядаємо не як один з напрямків робота загальноосвітньої школи, а як відкриту соціально-педагогічну систему взаємодії різних соціальних інститутів суспільства в контексті досліджуваної проблеми.

У другому концептуальному положенні акцентується увага на тому, що вищезазначена відкрита соціально-педагогічна система взаємодії різних соціальних інститутів суспільства є складно організованою, багатофункціональною, самостійною, взаємозв'язки та взаємодія складових компонентів якої не тільки стихійно та відносно спрямовано впливають на соціалізацію особистості, а й забезпечують формування в школярів здорового способу життя.

В основу третьої концептуальної ідеї покладено визначення ролі соціальних інститутів (школа, лікарня, Будинок природи та дозвілля, дитячий садок, бібліотека, рада ветеранів, громадська організація «Успіх», селищна рада), де саме загальноосвітня школа як структурний компонент цілісної відкритої соціально-педагогічної системи повинна стати тим стрижнем, домінантом у створенні умов та реалізації завдань щодо формування здорового способу життя учнів, який об'єднає навколо себе всі інші соціальні інститути.

Наступна концептуальна позиція має за мету розкрити сутність поняття «здоров'я», розглядаючи його як взаємодію, взаємозалежність певних аспектів життя: фізичного, інтелектуального, емоційного, соціального, морального, особистісного; як етап повного фізичного, психічного, соціального здоров'я та благополуччя людини; як потребу та вимогу часу; умову й основу гармонійного життя та щастя; діяльність людини в напрямку зміцнення індивідуального та суспільного здоров'я.

Важливим концептуальним положенням є те, що планування роботи, прогнозування результатів, визначення основних напрямків щодо формування здорового способу життя школярів неможливе без урахування тенденцій розвитку дітей певного регіону, мікро - та мезосередовища, соціально-екологічних та культурно-історичних основ життя селища, у кому здійснюється експериментальна робота.

Останньою, шостою концептуальною ідеєю є визначення соціального педагога, психолога, учителя, вихователя, лікаря, культпрацівника, бібліотекаря, представника влади... центральною фігурою, невід'ємним елементом відкритої соціально-педагогічної системи за умов його високопрофесійної готовності до вирішення завдань з підвищення якості здоров'я підростаючого покоління, формування в школярів навичок і вмінь здорового способу життя.

Надзвичайно важливим для нашої роботи є висновок, що сформувати здоровий спосіб життя можливо тільки за умов сформованості його основних компонентів: мотиваційно-потребнісного, аксіологічного, праксіологічного, афективного, когнітивного.

Філософські, психологічні, педагогічні концептуальні положення про особистість як найвищу цінність суспільства, закономірності та механізми її розвитку; сучасні положення соціології про багатовимірний вплив суспільних чинників на формування особистості; загальнонаукові теорії системного підходу, соціального й психолого-педагогічного прогнозування; фундаментальний концептуальні основи валеології, цілісна система організації оздоровчих педагогічних технологій, спрямованих на формування ціннісного ставлення до власного здоров'я; Державні документи про освіту, Законодавства України про охорону здоров'я підростаючого покоління стали методологічною базою цієї наукової праці.

РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОПЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Проблема формування особистості належить до фундаментальної у педагогічній, соціальній, політичній, культурній сферах життя. Дедалі більше суспільство стає людино центристським. Саме тому в полі нашої уваги повинні перебувати як базові, так і нові підходи до визначення пріоритетних завдань сприяння гармонійному розвитку фізичного, інтелектуального, психічного, духовно-морального, соціального здоров'я підростаючого покоління. Незважаючи нате, що цінність здоров'я у всі часи є досить великою й не потребує наукових переконань, активна життєва позиція, спрямована на його збереження та зміцнення, у багатьох людей не відповідає розумінню важливості цієї проблеми. У зв'язку з цим гостро постає завдання формування здорового способу життя як умови збереження української нації, перспективи справжнього духовного оновлення наступних поколінь, запоруки якісних перетворень у масштабах держави.

На нашу думку, надзвичайно важливим є аналіз підходів, концепцій, поглядів видатних філософів, психологів, педагогів на розкриття понять «здоров'я» та «здоровий спосіб життя».

У сучасній науці спостерігається тенденція до інтеграції знань, комплексного аналізу тих чи інших явищ об'єктивної реальності, посиленню зв'язків між науками та науковими напрямками. Перед ученими дедалі частіше виникають проблеми, що виходять за межі конкретного дослідження, тобто методологічні. Тому для нашої роботи необхідним є визначення методологічних аспектів здорового способу життя з метою розробки системи його формування в школярів. Причому, вихідним пунктом такого підходу є аналіз саме філософського аспекту, сукупні підсумки якого відіграють роль соціально-педагогічної метатеорії, оскільки «навіть найбільш часткові конкретні питання педагогіки підносяться в останніх своїх засадах до суто філософських проблем» [73, с. 20].

Поняття «здоровий спосіб життя» характеризується багатогранністю та неоднорідністю. У ньому відображено фундаментальні біологічні, соціальні, психічні та духовні сторони буття людини у світі. Визнаємо, що довгий час проблема здоров'я залишалася суто медичною та психологічною. Поступово здоров'я набуває значення складного й глобального соціокультурного явища, починають говорити не про окремі технологи оздоровлення, а про «політику здоров'я». У цьому контексті виникає науковий вакуум, який необхідно заповнити методологічними концепціями, теоретичними положеннями, практичними розробками, що сприяли б ефективному просуванню процесу формування здорового способу життя учнів сучасного суспільства.

Таким чином, визначені нами завдання дослідження нелегко розв'язати, але та позитивна концепція, що відпрацьована на фундаментальних положеннях філософів, психологів, педагогів щодо формування здорового способу життя підростаючого покоління, переконує в необхідності та доцільності її реалізації, викликає оптимізм та віру в її результат.

  1.1 Філософський аспект проблема формування здорового способу життя

Філософія складає теоретичну основу світогляду, навколо якого утворилися суспільні погляди життєвої мудрості та наукових думок. Дуже довго ця наука була всеохоплюючою системою знань, і в її лоні розвивалися педагогіка, психологія, соціологія, політологія та інші науки. Тому аналіз філософської літератури має для нашого дослідження надзвичайно важливе значення та є однією з умов вирішення гострих проблем сучасності.

Проблема здоров'я та здорового способу життя існувала завжди. Вона ставала все гострішою з кожним новим етапом розвитку науки, культури, цивілізації. Залежно від того, як швидко набирала обертів людська історія, усе більше замислювалася людина над сенсом свого існування на землі, над причинами скороминучості життя та його щасливим перебігом. Людина завжди намагалася продовжити собі життя; забезпечити комфортні умови існування, суспільно-соціальної діяльності.

Звернення до філософських поглядів минулого дає можливість дослідити та проаналізувати розмаїття думок і висновків щодо здоров'я та здорового життя; визначити чинники та обставини, які безпосередньо вплинули і впливають на формування останнього; з'ясувати філософський зміст та смислову цілісність базових понять з вищезазначеної проблеми.

У всіх галузях філософування (філософській антропологи, соціальній філософії, філософії культури та філософії історії, філософії освіти та виховання) відбувається опосередковане й пряме осмислення шляхів людства до усвідомлення необхідності та доцільності здорового способу життя.

Здоров'я і хвороба є суб'єктивними переживаннями. Хвороба — це доказовий патологічний процес, а ось «вимірника здоров'я» не існує. Може, бути здоровим — це те ж, що й не бути хворим? ... Безперечно, ні. Здоров'я — це щось більше. Для нас фізичне здо­ров'я — це і стан, і здатність, й енергія займатися тим, що нам необхідно, отримувати при цьому задоволення й видужувати без усякої допомоги.

За останні сто років існування людства було заявлено, що майбутнє за медициною попереджувальною. Звучить обнадійливо, але новітня історія поки що показує розбіжність гасла й результатів.

Через причини, від нас незалежні, ми живемо в період якщо не повного розпаду системи медичної допомоги, так точно и напіврозпаду. А це здатне викликати фатальні наслідки, які ми відчуваємо на собі щодня. Проголошений профілактичний напрямок дуже далекий від народу й ніби не збирається до нього наближатися. Це помітно, починаючи від шкільних програм, хоча б з фізичного виховання, і закінчуючи рівнем медичної допомоги.

Немає такого універсального засобу, комплексу вправ, якогось позитивного мислення, які задовольнятимуть кожного і на всі часи. У ході багатовікової еволюції людини природа знаходить різноманітні оптимальні рішення її буття. Звідси начебто сама по собі виникає потреба в інформації щодо збереження і збільшення рідного кожній людині здоров'я.

Уже в стародавніх державах (Рим, Єгипет, Вавилон, Індія, Китай) виникає й починає розвиватися така значуща галузь людської діяльності, як медицина (хоч на цьому щаблі розвитку підвалинами для її існування були знахарство та ворожба, але саме її виникнення свідчить про вагомість цієї проблеми). На цьому етапі існування цивілізації багато стародавніх мислителів присвячували свої трактаті філософському осмисленню проблем здоров'я та здорового способу життя. Так, наприклад, у старовинних індійських текстах «Упанішадах» говориться: «Лише тіло потрібно тут (при земному існуванні— прим. автора) вшановувати, про тіло слід дбати. Той, хто дбає про тіло, досягне обох світів — і цього, і того» [14, Т.1, с. 85].

Джавахарлал Неру у своїх історичних працях розповідав про Агастія—філософа, історика, лікаря, письменника, релігійного проповідника й найкращого оратора середини VI тисячоліття до нашої ери, який приїхав на територію сучасної Індії з Трипілля, де, окрім релігійної мудрості, проповідував «філософію серця», добродійства та беззастережного служіння Богові й земній красі заради блага свого народу. Агастій залишив нащадкам великий список правил збереження здоров'я та лікування хвороб різними травами, соками, мінералами [14, Т.1].

Одним з пізніших учнів філософського вчення Агастія був відомий лікар античності Царака. Він народився на землі проукраїнській — у Трипіллі. Прізвища Царака, Царик, Царюк, Царак і досі побунтують на Волині та Лемківщині. Наш знаменитий пращур іще на початку V тисячоліття до нашої ери клинописною абеткою написав найбільший трактат з медицини під назвою «Яюр-веді», що в сучасному перекладі означає «Наука відродження» або «Знання (мудрість) про людське відродження». Ця капітальна праця збереглася в Індії під назвою «Джядюрведі» [14, Т.1]. Індуси й досі шанують її як підручник з найдавнішої медицини. Царака подає опис анатомії людського тіла. Тут же вперше подається детальний опис пологів та догляду за новонародженим. Уперше автор застерігає від штучного переривання вагітності, роз'яснює його шкідливість для здоров'я жінки. У цьому трактаті є й опис деяких спадкових хвороб, а серед лікувальних речовин велику увагу приділено овочам, фруктам, сокам. Нині можемо позаздрити глибині розуму, спостережливості й професійності нашого славетного пращура. Його твердження цікаві й актуальні навіть на початку XXI століття.

Турботу про здоров'я породжують, як відомо, страждання, які є наслідком хвороби. У буддійському каноні «Дхаммападі» згодом буде проголошена одна з істин шляхетності та правильного життєвого шляху: «А це, о бхиккху, шляхетна істина про шлях призводить до знищення страждань: правильні погляди, правильні думки, правильна мова, правильне діло, правильна увага...» [14, Т.1, с. 117]. Тобто вперше в історії філософської думки ми зустрічаємося з поняттям «правильний спосіб життя» саме в буддійських трактатах, де наголошується, що все життя є страждання, біль, марнота. Щоб уникнути страждань, треба правильно жити, відмовившись від бажань, які породжують ці страждання й біль.

У давньокитайських текстах здоров'я мислилось як довголіття. «Той, хто знає міру, не зазнає невдачу. Хто знає край, той не буде в небезпеці. Він може стати довговічним», — говорив Лаоцзи [434]. Використовуючи категорію дао — нескінченної космічної енергії, філософ намагався розповісти про закони Всесвіту, завдяки яким можна значно збільшити свій вік. «Той, хто дотримується дао, майже віковічний. Той, хто дотримується дао, не буде в небезпеці» [434]. Щоб наблизитися до дао, потрібно жити за правилом де, тобто доброзичливості та справедливість У багатьох учених здоров'я та правильний спосіб життя пов'язані між собою етичними нормами та установками конкретно1 суспільної культури. Продовжуючи цю тему, розглянемо ще проблему здорового способу життя в зрізі культури Давньої Греції.

У давнину греки обожнювали красиве тіло. В основі всього була краса, і фізичну красу повинна була доповнювати краса моральна, що поєднувала в собі доброчестя й порядність. Тіло виховували атлетикою, гімнастикою, а душу—поезією, танком, музикою.

Духовне здоров'я грецькі філософи визначали як характеристику людини. Вона показує, наскільки ефективно індивід здатний вирішувати складні ситуації, зберігаючи оптимальне емоційне тло, адекватну поведінку. Під терміном «духовне здоров'я» розуміли ідеальний та нормальний стан психіки особистості, тому можна сказати, що поняття «психічне здоров'я» та «духовне здоров'я» вони вважали тотожними.

Одне з найбільш ранніх визначень здоров'я, яке сформулювалося в античні часи, належить Алкмеону (поч. V ст. до н.е.). Алкмеон визначив здоров'я як гармонію або рівновагу протилежно спрямованих сил. Філософ зазначав, що в людському організмі від час хвороби порушується рівновага елементів [437].

Античне уявлення про здоров'я взагалі базується на ідеї оптимального співвідношення компонентів тілесної та духовної сутності людини, які створюють упорядковану внутрішню єдність.

Для розв'язання будь-яких проблем тіла або душі існувала досить розвинута для тих часів галузь знання — медицина.

Давньогрецький лікар Гіппократ (460—377 рр. до н.е.), порівнюючи медицину з філософією, стверджував, що всі відповідні філософії мудрості є також у медицині [74]. Це — презирство до грошей, совісність, скромність, простота одягу, розважливість, рішучість, акуратність. Гіппократова «Клятва лікаря» ввійшла в історію як основа лікарських присяг і фахового кодексу.

Отже, проблема здоров'я і здорового способу життя хвилювала взагалі давньогрецьке суспільство й не могла залишитися без уваги найвидатніших грецьких філософів. Так, скажімо, на думку Сократа, здоров'я й щастя тотожні. Тільки доброзичлива людина може бути щасливою, а здоров'я — породження добра, хвороба— породження зла. Але, щоб зрозуміти, що таке добро, а що є зло, треба, як вважав філософ, «людині прагнути до знання, перш за все, знання самої себе» [350, с. 41—42].

Досліджуючи проблему здоров'я та здорового способу життя в давньогрецькій філософії, не можна не звернути увагу на погляди таких видатних мислителів, як Платон і Аристотель.

Платон першим показав (як своїм способом життя, так і своїм ученням), що бути гарною людиною і бути щасливою людиною — це дві сторони одного й того ж [241, с. 77]. Він відрізняв існування душі (як прекрасної і вічної ідеї) та існування тіла—темниці душі. Усе тілесне, за Платоном, не є справжнім існуванням, не є буттям взагалі. Буття — це царина ідей, які можуть впливати на матеріальний світ. Саме тому, вважає філософ, благо породжує здоров'я, добробут, красу. Усе в цьому світі прагне до блага, а значить, і до здоров'я, і до краси, і до добра.

Згідно з твердженням Платона, здоров'я виражається в пропорційному співвідношенні духовного та тілесного. У його діалогах, які розповідають про історію засудження та смерть Сократа, змальовано образ людини, яка досягла найвищого ступеня внутрішньої гармонії. Які саме якості допомагають Сократу зберегти душевну рівновагу та адекватну поведінку, знаючи сувору кару? Це впевненість у своєму обов'язку, стійкість, розуміння свого призначення.

Послідовник Платона Аристотель поділяв не всі погляди свого вчителя. Він вважав, що всі живі істоти, які існують у світі, від тварин і до людини, глибоко різняться одна від одної. Так, наприклад, жінка не може зрівнятися у фізичній силі з чоловіком, тому її здоров'я й сила — це одне, а чоловічі — зовсім інше. Також «природа встановила, що фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації невільних: в останніх тіло міцне, пристосоване до виконання необхідних фізичних робіт; але вони не пристосовані для політичного життя...» [14, Т. 1, с. 470]. I, навпаки, шляхетні люди не мають міцного фізичного тіла, але вони можуть займатися політичною та будь-якою іншою духовною діяльністю. «Той, хто має надлишок у чомусь одному — тому бракує в іншому... Аристотель робить висновок у роботі «Етика»: «Мудра людина уникає зайвого і прагне середини й обирає її...» і далі «Добродійність — придбана якість душі, що складається із суб'єктивної середини, та відзначена розумом...середина двох лих — надлишку та нестачі» [14, Т1, с. 460—461].

У своїх працях Аристотель розмірковує щодо структури душі, щастя, чеснот. Філософ не досліджує душевні муки, але в порадах стосовно того, як досягти щастя, можна знайти рекомендації щодо уникнення душевних страждань. Аристотель стверджує, що найвища форма розумності людини, яка виражена доброчесним життям, — це споглядання. Коли людина нещаслива, її можуть підтримувати близькі люди, таким чином беручи на себе частку нещастя. Тому «справжні мужі, за своєю природою, остерігаються співчуття до них самих» [16, с. 76]. 3 ім'ям Аристотеля пов'язаний дуже важливий для теми здоров'я термін «катарсис», тобто очищення. Це визначення також використовували інші філософи, наприклад, Платон говорить про очищення душі від пристрастей тіла, з метою досягнення істини. Але, на думку видатного філософа сучасності О. Лосева, найбільш удале трактування катарсису належить саме Аристотелю [213, с. 78]. За Аристотелем, страждання людини закінчується, якщо вона усвідомлює їх неминучість. Цей процес очищення душі від страждань є катарсисом.

Досить розвинуті погляди на здоровий спосіб життя вирізняють давньогрецького філософа Епікура — засновника епікурейської школи (342/341—271/270 рр. до н.е.). У своїй праці «Про спосіб життя» він писав, що людина ніколи не зможе примиритися зі своєю смертністю та стражданнями, які можуть супроводжувати її протягом життя. Але більшість з них породжена суто людським жахом. Жах — початок усякого нещастя та болю. Філософія має усунути цей жах та навчити кожного «науки життя людського» [241, с. 95]. Філософ звертався у своїх роботах до різних тем, зазначаючи, що головна мета розмірковування, тобто філософії, це — знаходження душевного здоров'я. Стан, до якого повинна прагнути людина, душевний стан, Епікур називав атараксією (з грец. ataraxia — відсутність хвилювань). Якщо людина досягла здоров'я душі, то, за Епікуром, вона вивільнилася від страхів перед смертю й богами.

На думку Сенеки, справжнє душевне здоров'я може бути лише в мудреця: «Мудрець повний радості, веселий і непохитно безтурботний» [334, с. 104].

Філософ стверджує, що такий стан притаманний людині, яка цінує те, що має, і не бажає більшого. Сенека звертає увагу на те, що душевні страждання можуть не усвідомлюватися людиною.

Учений, філософ, математик Піфагор замислювався над гармонією, яку він бачив у музичних звучаннях, співвідношеннях чисел та людській душі, тому його ідеї стосуються й душевного здоров'я. Гармонія Всесвіту виникає завдяки взаємодії протилежних, ворожнечих сил (наприклад, світ — темрява, рух — спокій, добре — погане, чоловіче — жіноче тощо). Людина — частка Всесвіту, тому душа людини налаштовується на вищий порядок, притаманний Всесвіту. Щоб бути в гармонії з космічним порядком, людина повинна дотримуватися міри в думках, почуттях та діях, виховувати цноти, стриманість, повагу до давніх учених, відмовитися від убивства тварин [229, с. 52].

Історія свідчить, що в VI столітті до нашої ери з'явилися перші натурфілософські системи.

Розмірковуючи про природу, учені уявляли її в єдності з людиною. Геракліт вважав, що людям треба прагнути до пізнання природи речей і використовувати ці знання у своєму житті. Природа логосу — вогняна, такою ж є душа людини, яка підкоряється зако­нам космосу [14, Т. 1].

Демокріт (V—IV ст. до н.е.) описував душевне здоров'я в його суб'єктивній данині, надавши цьому стану термін euthumia — у перекладі позначає «благий стан духу». «Це такий стан, при якому душа перебуває в спокої та рівновазі...» [214, с. 373].

Звертаючись до культури Давнього Риму, слід, на нашу думку, зупинитися на такій яскравій персоні, яка своєрідно виражає «дух Риму» та його філософію, — це Марк Туллій Цицерон. Переглянемо його роботу «Про старість». Свої роздуми автор починає з того, що констатує: «Тим людям, котрі самі нічого не мають, що дозволяло б їм жити гарно та щасливо, важко в будь-якому віці; але тим, хто шукає всіх благ у самому собі, не може здаватися злим ніщо, засноване на неминучому законі природи, а в цьому відношенні перше місце посідає старість» [410, с. 9]. Для мудрої людини старість та хвороби, що вона несе, не існують, тобто здоровим можна бути в будь-якому віці, головне, до чого слід прагнути, щоб бути здоровим та життєздатним, — це мудрість. Далі у своєму творі Цицерон зазначає, що дехто шкодує, нібито старості бракує насолоди, що життя перестає радувати та хвилювати людину, на що філософ відповідає: «Ні, причина всіх подібних скарг — у норові, а не у віці» [410, с. 11]. У добрих, лагідних, вгамованих людей майже й наприкінці життя все гаразд, а недобра людина ніколи не буває задоволеною. Далі Цицерон підкреслює, що фізичний стан мудрої людини теж іноді буває не дуже гарним. Хоча наш духовний стан і пов'язаний з фізичним, але іноді трапляється, що старість несе хворобу та фізичний занепад. Отже, філософ рекомендує: «...як борються з хворобою, також треба боротися й зі старістю: стежити за своїм здоров’ям, удаватися до помірних фізичних занять, їсти й пити стільки, скільки треба для відтворення сил, а не для їх пригнічення. При цьому слід підтримувати не тільки тіло, але й значною мірою розум і дух, бо вони згаснуть від старості, якщо в них, як у світильник, не підливати масла» [410, с. 28]. Таким чином, Цицерон розповідає про правильний, здоровий спосіб життя. I якщо хтось слідуватиме його порадам, то ніколи не зазнає турботи та бід у похилому віці. Марк Туллій Цицерон, отже, робить висновок: «Якщо вона (душа—прим. автора) дійсно знаходить живлення в справах та знаннях,то немає нічого приємнішого за старість, яка приваблює вільним часом» [410, с. 29].

Аналізуючи античні теорії, можна зробити висновок, що підтримка здоров'я полягала в тому, щоб бути помірним в усьому, дотримуватися «золотої середини». Будь-яке тілесне або душевне хвилювання завдає людині тільки шкоди. Помірність, за Платоном,—це «середина між надлишком та нестачею. Для того, щоб завжди дотримуватися цієї середини, необхідна особлива система самоконтролю, самовиховання...» [314, с. 56].

Оздоровлення в античному розумінні полягає в постійній роботі над собою, такий режим формує визначений стиль, спосіб життя. Коли людина постійно турбується про те, щоб бути помірною у всьому, вона виховує самовідповідальність, самоконтроль, тобто росте не тільки фізично, а й особистісне. Таким чином, турбота за себе й помірність є основними принципами оздоровлення. Якщо аналізувати шляхи оздоровлення в античні часи в широкому розумінні, тобто не тільки як сукупність превентивних дій, спрямованих проти хвороб у фізичному чи фізіологічному плані, то оздоровлення стосується також підтримки цілісності організму, наприклад, відомий такий метод гармонізації душі та тіла, як комплекс різних гімнастичних вправ, що оздоровлює людський організм. Гімнастичні вправи сполучаються з музикою. I якщо гімнастика зміцнює тіло, то музика возвеличує душу людини. До речі, Платон у творі «Держава» стверджував, що «необхідність звертатися до лікаря сама по собі ганебна, тобто це свідчить про незрілість, про те, що людина не в змозі сама про себе подбати» [314, с. 47—55].

В античній класиці разом з ідеями оптимального соціального устрою існує тема самодостатнього, упорядкованого індивідуального існування. Людина наділена всім Богом (Логосом, Природою, Космосом), що їй необхідно для повноцінного здорового життя. Головна ідея численних робіт філософів, мудреців античності полягає в тому, що кожен сам відповідає за власний порядок або хаос, який існує в його душі. Також сам створює добробут, благополуччя, здоров’я. Таким чином, давньогрецькі та давньоримські філософи вперше порушили питання про інтернальність, тобто особистісну відповідальність людини не тільки за власне здоров'я, а й за власне життя взагалі.

Говорячи про пошуки здоров'я та здорового способу життя в давнину, не можна, на наш погляд, обійти увагою мудрої стародавньої спадщини наших предків — слов'ян часів язичництва.

Людина і Природа не протиставлялися, а щонайтісніше поєднувалися. Архаїчне мислення наших пращурів було засноване на філософії возвеличення сил природи. Таємничі небеса, земля, вода, вза­галі Природа були персоніфіковані й одухотворені. На погляд сучасника, екологічний тип свідомості праукраїнця єднав його з природою не лише міфоепічними поглядами, а й щоденним життям-буттям на Землі впродовж епох. Власне його життя, фенологічні спостереження та висновки, господарювання, щоденна тяжка праця для добробуту стверджували пріоритет екології.

Космографічні міфи про походження Всесвіту, людини, міфи сонячного кола — ось передумови до розгадки первісних витоків лікувальної маги праукраїнців. Тому так люблять, шанують, оповивають легендами рослини, особливо цілющі. У прадавній свідомості кожна рослина, и квіти, плоди, стебла та кореневища — це певний символ. Сьогодні, знаючи фармакологічно активні речовини лікарських та їстівних рослин, тобто їхній хімічний склад, поділяємо їх за цими «символами».

Вивчаючи віддалені епохи, констатуємо, що архаїчне мислення наших прапращурів було досить конкретним. Навіювання шляхом замовлянь, сугестія — традиційний, узвичаєний у нашому народі засіб лікування, який не терпить агресивності, примусу. Замовляння, здається, випливає з самої природи українця. Етносоціоніка узагальнено визначає його тип як «етноінтуїтивний інтроверт». I коли ми говоримо, що українській мові притаманна співучість, лагідність, надзвичайна образність, емоційність, то тут також виявляється наш характер. Українець завжди прагне якихось неймовірних див, очікує чогось несподіваного. Він спрямовує свої духовні й фізичні сили на чарування. А чарування — це первинний щабель, з якого починається народна медицина та первісне лікування. Пропоновані замовляння наближені до сучасного розуміння медичною наукою численних причин різноманітних хвороб.

3 часом з прийняттям християнства на Русі поняття здоров'я та здорового способу життя істотно змінилося. Здоровий спосіб життя — це перш за все святий спосіб життя. Уникаючи гріха, людина може уникнути хвороби та будь-яких негараздів у своєму житті. Така філософія відображена в різноманітних творах тогочасних мислителів, наприклад, великий державний діяч Володимир Мономаху своїх «Повчаннях» висловлював: «Боронися неправди, і п'янства, і блуду, від чого душа гине і тіло» [14, Т.1, с. 700]. Або, як на думку видатного тогочасного філософа Кирила Туровського: «Сьогодні весна красується, відновлюючи земне єство: буйні вітри, що тихо гудуть, викликають зріст плодів, і земля, яка годує сім'я, зелену траву народжує. Весна красна є віра Христова, котра хрещенням знову відроджує чоловіче єство, а буйні вітри — грішні помисли, котрі шляхом покаяння перетворюються в добродійливість, душекорисні плоди наповнюються; земля ж єства нашого, немовби сім'я слова Божого прийнявши та жахом його проникнувши, завжди дух спасіння породжує» [115].

Таким чином, можна констатувати, що в межах східнослов’янської християнської парадигми поняття здоров'я і праведності майже тотожні; безгрішне життя — це найкращий спосіб залишатися здоровим.

У Давній Русі лікарська діяльність як особлива професія відома принаймні з X ст. У збірнику законоположень «Руська правда» (XI ст.) згадується про винагороду лікареві за його працю, а знайдений у Кирило-Білозерському монастирі рукопис XV ст. свідчить про знайомство тогочасних медиків з працями Гіппократа та його етичними поглядами [387, с. 74].

Наближаючи філософську проблематику здорового способу життя з медициною, звернемося до вчення першого в історії філософа-лікаря — Авіценни. Його твори «Книга спасіння» та «Канон медицини» стали справжніми підручниками здоров'я в часи Середньовіччя. У той час алхіміки шукали еліксир життя, який би дав людині вічне здоров'я та вічну молодість. Ці пошуки велися з релігійним фанатизмом протягом багатьох століть та закінчилися невдачею, як і пошуки панацеї, тобто ліків від усіх хвороб. Однак навіть тепер ми іноді чуємо, що якийсь виріб являє собою спасіння від усіх хвороб. Авіценна в ті часи прагнув знайти для кожної хвороби свої ліки. Так, він вважав, що існують різні типи душ, наприклад, є рослинна душа, яка має насичувальну силу; є тваринна душа, що має рушійну та сприяючу силу, і є розумна душа, тобто людська, яка може мати силу, що перевершує всі існуючі, але «необхідно... щоб вона мала добродійливі моральні якості» [139, с. 221].

Отже, арабський філософ висловлює думку, що лікувати треба не хворобу, а хворого, ураховуючи особливості його душевного ста­ну. Інший арабський філософ Газалі, немовби продовжуючи думку Авіценни, зазначав, що найбільш удалими лікарями є пророки, які стверджують віру у вищий світ та намагаються розкрити його таємниці. «Пророки — це ті, хто лікує захворювання на серце», але ми часто не розуміємо, «що прописується нам Лікарем»[14, Т.1, с. 750].

Узагалі філософія Середньовіччя започатковується в античному світі й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських учень I—VIII ст., коли її представники—Тертуліан, Климент Олександрійський, Ори-ген, Августин — захищали християнську доктрину від філософії язичників. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливість Воля Бога абсолютна. Не тільки людським здоров'ям розпоряджується Бог, а й узагалі життям. Людина патристикою тлумачиться як споганена «первородним гріхом» Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

На думку християнських мислителів, хвороби душі — це гріховні, з точки зору церкви, думки та почуття. Вони не відповідають законам Природи (Логосу, Богу). Якщо античні філософи вважають, що шлях до внутрішньої гармонії людини проходить через цілеспрямований розвиток людського розуму, який осягає замисел Бога, то для християнського мислителя бажаний стан душі — це дар Бога.

Християнські теологи підкреслювали велику силу почуттів, які спонукають людину до таких вчинків, які розходяться з їхніми добрими намірами. Ця особливість представляв людину більш складною та реальною [315, с. 196—201].

Мислителі Нового часу почали сміливіше звертати увагу на емоційне життя душі. Душевне здоров'я розглядається, в основному, як безумовна цінність, але можна зустріти скептичне ставлення до людського прагнення бути в гармонії з навколишнім світом та самим собою.

Деякі мислителі Середньовіччя стверджують, що безпристрасність—показник душевного благополуччя, інші дотримуються такої думки, що саме пристрасті, навпаки, — ознака здоров'я та сили душі.

«Канон медичної науки», автором якої є Авіценна, мав великий вплив на розвиток медичної думки того часу, тому врівноваженість разом з безпристрасністю була основним критерієм здоров'я.

Бенедикт Спіноза (1632—1677 рр.) торкається цієї теми в праці «Етика». Коли людина в стані афектів, вона відчуває страждання, і тому мудра людина, здолавши цю залежність, досягає справжньої свободи. На думку Спінози, афекти — це природні прояви людини, які підкоряються законам природи. Але те, що людина зазнає афектів, тобто діє не за своєю волею, значить, що вона невільна, робить те, чого не знає й не контролює. Людина стає вільною лише в тому випадку, коли у своїх діях керується розумом: «...слідує тільки самій собі й робить тільки те, що вона визнає найголовнішим у житті й чого унаслідок цього вона більш усього бажає» [357, с. 335].

За словами Спінози, свобода тотожна блаженству душі. Для блаженства людина повинна розвивати розум, раціональне зерно. Але хоча розум і здатний приборкувати афект, він не має безумовної сили. Усе ж таки через пізнання природи афектів кожна людина має можливість менше страждати від них і навіть досягти абсолютної свободи. Філософ жив відповідно до своїх ідей. Йому не були притаманні гнів, роздратованість.

У роботі «Філософія Духа» Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розмірковував щодо розвитку людини як індивіда, про її внутрішні хвилювання, що супроводжують цей процес.

Гегель розділяє такі поняття, як: дух, душа та тіло. Душа людини, за Гегелем, — це дух, обтяжений тілесною основою кожного індивіда. Тіло та пов'язана з ним душа можуть відчувати радощі та страждання. Дух, навпаки, вільний: «Сутність духу... вільна... Дух має силу зберігатися і в протиріччі, а отже, і в стражданні, піднімаючись як над злом, так і над недугою» [72, с. 25—26].

Гегель стверджує, що дух та розум тотожні. На відміну від інших істот, людина є духом, здатним до мислення, тому вона може піднятися від одиничних відчуттів до всеохоплюючої думки. Довершеність людини є в набутті нею здатності до правильних суджень та відповідної поведінки.

Людина не може уникнути душевних страждань, тому що вони є проявом діалектики Духа. Внутрішні протиріччя супроводжують розвиток Духа; коли виникають конфлікти, що є дискомфортними для людини, вона страждає від цього, але чим більше розвивається дух, тим він сильнішає і стає здатним вирішити конфлікт.

Гегель зазначає, що важлива робота розуму людини полягає в тому, щоб зробити тіло зручним та слухняним для душі, тобто опанувати своїм фізичним буттям. На допомогу приходить звичка, яка постає проявом Духа, який розвивається, тобто ця риса так зростається з характером, що стає його невід'ємною часткою.

Якщо проблему здорового способу життя розглянути з іншого боку та подивитися на неї, абстрагувавшись від залежності середньовічного світогляду від релігійних догм, то слід, перш за все, зазначити, що в середньовічних університетах медичне знання зависли спиралося на філософські засади. Так було і в перших вищих навчальних закладах України, де, починаючи з XV ст., у місті Замости, поблизу Львова, виникла перша вітчизняна школа лікарів. Прославилася своїми етичними курсами і Києво-Могилянська академія [405]. Тривалий час інформація про визначних українських науковців Середньовіччя практично замовчувалася. Відчувається гострий брак досліджень у цій галузі й сьогодні, що є благодатною нивою для аспірантів, докторантів тощо.

Відродження, яке виникло в XV ст. на Апеннінському півострові, було подібне до пробудження після тривалого сну Середньовіччя. Видатні люди скинули з себе заціпеніння цієї епохи затишшя та застою і спрямували свій погляд на інші моменти буття. Зокрема, перші представники Відродження звертаються до класичного світу, уявлення про який їм дали стародавні греки та римляни, а також, певною мірою, єгиптяни та перси, — усі ті, хто проникав у глибини свідомості та священного знання. Вони звернулися до минулого в пошуках зерен, так необхідних у той історичний час, у якому їм судилося жити. Але таке повернення до минулого, пошук класичних коренів не означає простого історичного дослідження. Людина епохи Відродження не задовольняється вивченням історії класиків, того, що вони робили, про що думали. Цей рух, що розпочався в Італії, призвів до великих змін у культурі. Змінюється уявлення про Всесвіт, про процеси наукового дослідження; виникає нове мистецтво, нове розуміння політики, нові релігійні ідеї, відбуваються значні зміни філософських поглядів.

Таким чином, ставлення людини до життя раптово розширюється та поглиблюється. Проте поняття «Відродження» в XV ст. не є виключно культурним. Воно значно ширше тієї концепції, яку ми зустрічаємо у Св.Іоанна, Св.Павла та багатьох інших отців церкви, і має відношення до життєвої позиції, до дій, завдяки яким людина починає відчувати себе частиною світу, частиною Природи. Людина Відродження не відокремлює себе від цих понять, і якщо вона вивчає Природу, то робить це саме тому, що, відчуваючи себе її часткою, бажає пізнати саму себе й весь світ. Філософи Відродження були водночас і магами, й алхіміками, і вченими. Хвороби людини та негаразди вже все менш розглядаються як Божа кара або Божий іспит. Із хворобою намагаються боротися, але боротися частіше «магічними» засобами, тобто виготовленням чародійних мікстур, пошуками еліксиру життя та каменю безсмертя.

Так, скажімо, Піко Делі Мірандола, уславлений лікар епохи Відродження, був великим знавцем талісманів, оскільки знав, які енергії, що виходять з небесних тіл нашої Сонячної системи, мають зв'язок з якими металами, камінням чи рослинами, і використовував їх для лікування певних захворювань. За допомогою цих елементів виготовлялися талісмани, що, подібно до дзеркала, відбивали священний образ. Енергія, ухоплена завдяки талісману, використовувалась для полегшення страждань, щоб організм міг відновити втрачену рівновагу. Це чудове уявлення магії як рівноваги використав також Парацельс, інший відомий лікар тієї епохи, який водночас почав стверджувати експериментальний метод у науках, а саме в медицині.

Видатний лікар-філософ Парацельс почав вивчати внутрішні органи людини, завдяки чому здобув поняття функціональних особливостей життєво важливих процесів людського організму. Головними положеннями його вчення є такі вислови: «...усі наші знання є самовідвертістю; усі наші можливості — наслідок спілкування з природою, яка має божественне походження» [452].

Таким чином, філософ стверджує думку, що людина сама власна над своїм здоров'ям і все залежить, здебільшого, тільки від неї. Людина — це також перехрестя духовного й тілесного, тому Парацельс підкреслює дуже актуальну будь-коли ідею: «Хворий страждає тілесно, душевно і духовно, тому і лікувати його необхідно залежно від цих трьох форм захворювання» [452].

Філософія Нового часу остаточно зарахувала людину до природного світу. Розглянемо, наприклад, учення Декарта «Початок філософії». У вступі Декарт зазначає, що філософія є «знання, яке спрямовує саме життя, послуговує збереженню здоров'я, а також відкриттям усіх наук» [14, Т. 2, с. 232]. Лейтмотивом світогляду цього філософа став вираз: «Мислю значить існую», однак при цьому він вважає, що «ми краще можемо пізнати нашу душу, ніж наше тіло» [14, Т. 2, с. 240]. Сутність людини виражається крізь її розум, і, відповідно, розум—це те, що допоможе їй піклуватися про своє здоров'я й життя.

Другий видатний філософ епохи Нового часу Паскаль у своєму творі «Думки» писав: «Людина—найнезначніша билина в природі, але билина, що мислить. Не треба озброюватися всьому Всесвіту, щоб знищити її. Для її загибелі достатньо невеличкого випару, однієї краплини води. Та хай Всесвіт знищить її, людина стане ще вище та шляхетніше за свого вбивцю, тому що вона усвідомлює свою смерть» [14, Т. 2, с. 304]. Людина—це єдина свідома істота у Всесвіті, і її здоров'я, також, як і все інше в її житті, — справа свідомості, тобто питання в тому, наскільки людина усвідомлює необхідність турботи за саму себе.

Німецька класична філософія розвинула ідеї розумного підходу людини до свого здоров'я. Так, видатний представник цього періоду Кант розробив свій власний метод охорони здоров'я. У роботі «Критика практичного розуму» він розкриває природу людини й висловлює думку, що лише за її власним бажанням та її власними постійними турботами можна зберегти здоров'я на довгі роки. Своїм життям, своїм здоровим розумним ставленням до себе та свого організму Кант довів правдивість власних висловлювань. Здоровий спосіб життя німецький філософ уявляв собі як низку узгоджених побутових та професійних дій, харчування, робота та відпочинку.

3 розвитком некласичних напрямків філософії (кінець XIX — поч. XX ст.) змінюються уявлення про сутність людини, про сенс її життя, про головні цінності духовного буття, про міжособистісні стосунки та ставлення людини до себе, відповідно й до свого здоров'я.

Так, німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) (засновник філософського напрямку—філософія життя) у зрізі власної, повної болю та страждань долі зазначав, що хвороба приносить величезні страждання. Бажання позбутися від них природно і зрозуміло.

Тому, щоб перемогти хворобу, треба, з одного боку, за Ніцше, у принципі бути здоровим, «бути в основі здоровим», тобто сповідати справжню філософію життя. «Істота типово хвороблива не може стати здоровою і ще менше може зробити себе здоровою; для типово здорового, навпаки, хвороба може навіть бути енергійним стимулом до життя, до продовження життя. Так фактично уявляється мені тепер цей довгий період хвороби: я як би знову відкрив життя, включив себе в нього, я знаходив смак у всіх гарних і навіть незначних речах... я зробив з моєї волі до здоров'я, до життя, мою філософію, я перестав бути песимістом у роки моєї найменшої вітальності: інстинкт самовідновлення заборонив мені філософію убогості і зневіри...» [254, с. 699—700].

Серед основних способів видужання і здоров'я—самодисципліна (де головне — не відповідати на зовнішні роздратування відразу ж), боротьба з усяким проявом злості, заздрості, страху, тобто всього того, що Ніцше поєднує під терміном ressentiment, нарешті, здоровий «російський фаталізм», що на побутовому рівні означав прийняття тих умов, з якими його зіштовхувало життя.

Хоча Ніцше сам говорить, що він в основі своїй здоровий, тобто знаходиться у струмені висхідного життя, що він знає, як залишитися здоровим (і не тільки в сенсі перебування правильної перспективи і практикування справжньої філософії, але й у простому повсякденному сенсі — як харчуватися, відпочивати, знаходитися у визначеному місці і т.ін.), але треба визнати, що не можна з ним погодитися. I справа не в тім, що хвороба може бути з фізіологічної точки зору невиліковною. Справа в іншому — у тім, що ця позиція руйнівна в принципі. А те, що істини, які відкрилися, можуть бути згубними, Ніцше добре усвідомлював. «...Хвороби, говорячи взагалі, — визнавав він, —- є вже наслідком загибелі, а не її причинами», «ніколи не гинеш від кого-небудь іншого, а завжди від самого себе» [256, с. 609].

Фрідріх Ніцше, на відміну від античних авторів, розумів душевне здоров'я як ознаку сили, бадьорості, задоволеності життям, молодості. Він категорично не згодний з тим, що пристрасті руйнують внутрішній світ людини. Устремління уникати вираження почуттів, контролювати їх за допомогою розуму, на його думку, є ознакою нездоров'я та слабкості [255, с. 47—157].

У сучасній філософії з'явилася і з кожним днем набуває все більшого розвитку так звана філософія здоров'я та здорового способу життя. У вищих навчальних закладах створюються кафедри філософії здоров'я, виникають нові напрямки дослідження цієї актуальної проблеми. Особливої уваги заслуговує, на наш погляд, таке філософсько-медичне явище, як НЛП — нейролінгвістичне програмування. На концептуальному рівні дослідження починається з тлумачення здоров'я як чогось позитивного, що не означає відмови від задоволення. «Здоров'я є природним наслідком нашого способу життя: взаємин, дієти, навколишнього оточення. Здоров'я — це не предмет власності, це процес. Це те, що ми робимо, результат наших думок і почуттів. Це - й образ існування» [442].

Цікаво, що напрямок медичних досліджень усе більше й більше схиляється в бік тім’ї галузі, що дотепер вважалася сферою діяльності психологів, і зараз уже важко провести чітке розмежування між фізичними й ментальними факторами захворювань. Розділяти тіло й розум на здоров'я і хворобу — це все одно, що намагатися виділити сіль з морської води за допомогою ножа. Розум і тіло постійно підштовхують одне одного до здоров'я чи хвороби. Організм не хворіє — людина робить це. Нам відомо дуже багато про механізми захворювань, але не про механізми здоров'я. Кілька людей можуть однаковою мірою піддатися дії інфекції, але не всі з них занедужають.

Медицина у всіх подробицях розповість вам, як вони занедужали, але чому тільки ці? I що захистило інших? Аналогічно: два чоловіки можуть безупинно палити, переїдати, працювати на важкій роботі, але може статися, що тільки один з них занедужає. Чому? Ми постійно піддаємося впливу хвороботворних мікроорганізмів, і ніхто не може цілком уникнути стресів, горя і неприємностей. I все ж таки хвороба є винятком, а не правилом. Наша імунна система працює постійно, намагаючись зберегти здоров'я. Як наслідок, зниження імунітету відіграє вирішальну роль при будь-якій хворобі.

Здоров'я і хвороба є суб'єктивними переживаннями. Ми самі визначаємо рівень свого здоров'я, головним чином оцінюючи свої відчуття. Не існує «здоров’я метра», що дозволяв би об'єктивно виміряти здоров'я, чи «болометра», що точно визначав би рівень болю.

Нейролінгвістичне програмування (НЛП) досліджує структуру суб'єктивного досвіду й нашого власного способу побудови свого унікального внутрішнього світу, тому воно цілком підходить для того, щоб досліджувати здоров'я.

Кредо філософії — порушувати запитання й шукати на них відповіді. Історично склалося так, що актуальні нині проблеми взаємозв’язку біосоціальної природи людини й сенсу її буття й раніше осмислювалися в лоні філософії, як правило, у запитальній формі. Від гамлетівського «Бути чи не бути?» до позиції Е. Фромма «Маги чи бути?» вони найяскравіше відбиваються сьогодні в питаннях про людську замість на межі вимирання, тобто небуття [401]. На зламі XX—XXI ст. вони можуть бути сформульовані в різних варіантах. Що значить бути здоровим? Як слід розуміти проблему прагнення до досконалості — тілесної або духовної, природної чи штучної — і до якого ступеня припустиме хірургічне й генетичне «вдосконалення» людського організму? Тема клонування людини як філософська й медична проблема й усі наукові розробки в цій галузі набувають дедалі більшої соціальної значущості, що неминуче робить їх також предметом філософського аналізу.

Нескінченні пошуки людиною здорового та довгого життя призвели до наполегливих заяв учених про те, що вже найближчими роками стане технічно й методологічно можливим клонування людини в тому або іншому варіанті, виділили цю тему з розряду вузькоспеціальних у низку дуже важливих соціальних проблем, які мають глибокий філософський і гуманітарний смисл. Уже сьогодні зрозуміло: клонування людини та його можливі соціальні наслідки за своїми масштабами будуть настільки значними, що можуть змінити весь соціум, його традиційні підвалини, більшість світоглядних установок і уявлень, наукову парадигму в цілому [421, с. 90]. Усе це, по суті, може призвести до виникнення іншої цивілізації. Постає питання щодо оцінки зрілості досягнутого рівня розвитку цивілізації для вирішення питань подібної складності. Чи виявляться достатньо відповідальними суспільство в цілому, його інститути й регулятиви, ухвалюючи рішення або відмовляючись від Його прийняття? Одразу зазначимо, що, розглядаючи тут проблему клонування, ми абстрагуємося від питань власне його «механізму», від медико-біологічної деталізації й обговорення сенсаційних відкриттів у цій галузі, яким присвячені сьогодні як численні наукові публікації, так і ще численніші статті й повідомлення в засобах масової інформації.

Мета цього спостереження — аналіз проблеми клонування методами й засобами філософії, з'ясування місця та ролі філософського знання як інтелектуальної захисної системи культури і як соціального регулятора нових напрямів у науці, які активно розвиваються.

Клонування людини в аспекті її філософської рефлексії стимулює також дослідження в напрямі саморефлексії філософії — історії філософської думки, допомагає розуміти глибинний взаємозв'язок філософії й медицини як галузей знання. Так, уже в «зрілих» формах наукового пізнання усвідомлюються філософські проблеми природознавства. Мабуть, це пов'язано з логікою становлення науки, впливом зазначених дисциплін на розвиток наукової форми діяльності й становлення науки як соціального інституту (наука — лідер, за Т. Куном) [421]. Тому ці дисципліни раніше за інші виявили необхідність свого філософського осмислення. Ще пізніше виникла потреба у виділенні деяких підрозділів філософії в самостійні наукові напрями (етика, естетика, психологія, логіка тощо), а також визначилися філософські проблеми соціального (гуманітарного) знання: філософія історії, філософія культури, філософія права, філософія релігії. 3 розвитком науково-технічного прогресу як відбиток «зворотного зв'язку» у відносинах «людина—техніка—світ» виникла філософія техніки — методологія науково-технічної творчості. А тепер, на межі тисячоліть, наочно настав час для нового «прочитання» тези Сократа «Людино, пізнай саму себе!» — як згорнутої формули предмета філософії й програмам подальшого розвитку філософських досліджень.

У викладеному аспекті особливого значення набуває аналіз різноманітних сучасних учень, концепцій, теорій формування здоров’я як особистісно-соціальної цінності людини.

Більшість авторів, які визначали поняття «здоров'я», використовували безліч критеріїв, що характеризували сутність цього явища. На думку В. Касаткіна, Г. Апанасенка, В. Григоренка, Р. Weber, щодо загальнометодологічних позицій, то всі вони можуть бути зведені до двох визначень:

Перше розглядає здоров'я як відсутність проявів хвороби.

Друге — як задовільний стан функціонування організму, рівноваги між індивідом і навколишнім середовищем, повнокровне існування людини, стійкість її організму адекватно факторам навколишнього світу [15; 91; 150].

Двоїстий характер цих базових підходів набув чинності в статуті ВОЗ, який визначив здоров'я людини як стан повного тілесного, душевного й соціального благополуччя, а не тільки як відсутність хвороб або фізичних вад [10; 240]. При цьому, на думку I. Аршавського, Е. Казіна, незважаючи нате, що подане визначення не визнається досить науковим, воно вказує на необхідність структурного підходу в аналізі цього цілісного багаторівневого стану [17; 144; 332].

З цього приводу здоров'я, відповідно до сучасних філософських, психологічних, педагогічних, валеологічних уявлень, розглядається як стан, процес і здатність [15; 88; 91].

Проте, щоб зрозуміти три рівні стану здоров'я, необхідно встановити основний фактор його збереження. Сучасні теоретичні та експериментальні медико-біологічні дослідження [80; 91; 448] аргументовано довели, що основним механізмом збереження здоров'я е гомеостаз. Гомеостаз — це базова фізіологічна та психоемоційна здатність організму за допомогою системи зворотних зв'язків забезпечувати постійність свого внутрішнього середовища, незважаючи на зміни умов навколишнього світу.

Спираючись на викладену концепцію здоров'я, багато сучасних науковців вважають, що існує ще одна фундаментальна здатність організму, яку він використовує для збереження й розвитку своїх захисних можливостей [26; 144; 332]. Такою здатністю організму є фізіологічна та психоемоційна адаптація — пристосування до навколишнього середовища як відповідь на подразники, що з нього надходять [15; 88; 91].

Подальші теоретичні дослідження цієї проблеми дозволили нам встановити, що такі автори, як: I. Аршавський, I. Муравов, В. Григоренко, В. Селоянов — вважають ці концептуальні положення не досить повними в розумінні феномена «здоров'я» [17; 88; 91; 240; 332]. Вони досить аргументовано довели, що основою формування та зміцнення здоров'я є інший здоров'я утворюючий механізм. Він також ґрунтується на адаптивних реакціях організму, однак спрямовані вони не так на збереження, як на збільшення адаптаційних ресурсів та резервів здоров'я. Ця концепція стверджує, що такі функціональні реакції виникають під впливом фізіологічного, психоемоційного дренуючого стресу й виявляються в морфологічних нейроендокринних функціональних перетвореннях [17; 80; 240]. Ці перетворення забезпечують спіралеподібний перехід організму на новий, більш високий рівень адаптаційних можливостей.

У цьому аспекті особливої уваги заслуговує зміст теорії негентропії онтогенезису [15; 26].

Згідно з негентропійною теорію онтогенезису підвищення адаптаційного потенціалу пов'язане, насамперед, зі зростом енергетичного резерву організму. На наш погляд, необхідно погодитися з основними положеннями цієї теорії, які стверджують, що максимальний об'єм енергії утворюється в організмі в ході аеробних реакцій, а вони, у свою чергу, лімітуються функціональним станом серцево-судинної, дихальної та м'язової систем.

Таким чином, стає зрозумілим інтерес дослідників до аеробних механізмів енергостворення. Існують навіть уявлення про наявність критичного для здоров'я рівня аеробного енергостворення [15; 80]. Корекція та розвиток можливі в умовах систематичних занять фізичними вправами.

Дійсно, численні дослідження свідчать, що високі аеробні можливості не тільки заважають розвитку хронічних захворювань, а й збільшують стійкість організму до різноманітних несприятливих факторів: інфекцій [17], екологічного забруднення [448], радіації [332], гіпоксії [26; 91], гіподинамії [144], стресів [240], перегрівання [448], охолодження [150; 240].

Отже, ураховуючи методологічне уявлення про базові здоров'я-створюючі фактори та механізми (як у філософському, так і в концептуальному аспекті), стає можливим вивчення основних станів здоров’я. Аналізуючи здоров'я, фахівці виокремлюють три його стани:

1)стан здоров'я, що характеризується високим рівнем адаптаційних можливостей організму;

2)стан організму, що характеризується зривом адаптаційних можливостей під впливом патологічних чинників;

3)граничний стан — нестабільний стан адаптаційних можливостей у межах «здоров'я—хвороба».

Останніми роками спостерігається підвищення інтересу дослідників до граничного стану. Актуальність цього явища полягає в тому, що перехід від здоров'я до хвороби здійснюється через низку трансформаційних стадій, які не викликають у людини помітного зниження соціально-трудової активності та суб'єктивної потреби звертатися за медичною допомогою [10; 144]. Ці перехідні стадії поєднуються під однією загальною назвою «третій стан», який, за нашими теоретичними дослідженнями, має не стільки медичну, скільки соціально-психологічну сутність. Структуризація цього стану має методологічне значення для ефективного вирішення завдань дослідження. Це пов'язано з тим, що третій стан неоднорідний за своїм складом і може бути поділений як мінімум на дві стадії:

1) до нозологічну (коли функції організму реалізуються через більш високу, ніж у нормі, напругу регуляторних систем);

2) преморбідну (очевидне зниження функціональних резервів, перенапруження механізмів гомеостазу).

Кожна з цих стадій не передбачає фатального переходу до стану хвороби. Скоріше, це шанс, подарований людині природою для відновлення резервних адаптаційних можливостей. Отже, є всі підстави стверджувати, що здоров'я необхідно розглядати як процес його формування, збереження, зміцнення й корекції.

Таким чином, в організмі поряд з реакціями, спрямованими на збереження здоров'я [26; 144], функціонують реакції, що забезпечують його розвиток, накопичення, зміцнення [10; 15]. На нашу думку, обидва механізми знаходяться у складних діалектичних, системних взаємодіях. Безперечно, що структура цих взаємодій є основою реалізації педагогічних технологій та програм корекції збереження й зміцнення здоров'я людини.

У преморбідній фазі виправдовується домінування механізмів збереження адаптаційного резерву. Водночас, потужні гомеостатичні реакції можуть перешкоджати збільшенню адаптаційних можливостей у людини, яка знаходиться в до нозологічній фазі третього стану. Тому стимуляцію цього механізму пов'язано з мотивованою, свідомою, оптимально організованою оздоровчою діяльністю людини.

Проте, слід визначити, що результати методологічних досліджень будуть недостатніми без аналізу концепції — здоров'я людини як здатність, яка була сформулювала Г. Апанасенком, В. Григоренком, К. Раззтог. Її основні положення стверджують, що здоров'я людини — явище не тільки медико-біологічне, а й соціальне [15; 91], яке забезпечує її здатність до оптимальної реалізації соціальних функцій [144; 332]. На здатність людини проявляти своє здоров'я впливають інтелектуальні, психоемоційні, духовні, моторні якості особистості [17; 150; 332].

Можемо зазначити, що при відповідності цілей, життєвих настанов, мотивів, потреб, амбіцій, активності життєвої позиції особистості індивіда і проявів здоров'я формується конкретний рівень фізичного, психоемоційного, інтелектуального, креативного й соціального комфорту, без яких людина не в змозі відчувати та усвідомлювати себе здоровою.

Сучасний стан наукових досліджень проблеми здоров'я людини характеризується спробами системного підходу до реалізації ідей фізкультурно-оздоровчої та освітньо-профілактичної роботи в різноманітних соціальних інститутах суспільства. Так, під керівництвом В. Богданової реалізується ідея диференційованого підходу у фізкультурно-оздоровчій освіті школярів [26; 240] з урахуванням «зони найближчого розвитку».

Останнім часом досить широкого розповсюдження набула ідея реалізації конституційного підходу до впровадження фізкультурно-оздоровчих та реабілітаційних методик, програм, систем [15; 17]. Продуктивність цієї ідеї заклечається у високому рівні кореляції між морфологічним типом людини й кількістю здоров'я, а також динамікою його розвитку [88].

До нереалізованих ідей у межах нашого дослідження належить упровадження системи спеціальних соціально-педагогічних принципів диференційованої побудови, управління й оптимізації системи соціальних інститутів формування здорового способу життя [10; 88].

Відповідно до гуманістичної парадигми необхідно розробляти ідеї актуалізації фізкультурно-оздоровчої освіти й самоосвіти школярів [240]. Конструктивною основою цієї ідеї є те, що вона формується на сукупності наукових явищ, психолого-педагогічних підходів, що реалізують специфіку переходу від зовнішньої детермінізації діяльності й поведінки підлітка до внутрішньої [62; 88; 332], на основі якої ґрунтуються позитивні соціально значущі мотиви, потреби, знання, уміння, навички щодо збереження та зміцнення здоров'я.

Таким чином, охорона власного здоров'я — це безпосередній обов'язок кожної людини, вона не має права перекладати його на інших. Адже нерідко буває й так, що людина з неправильним способом життя, шкідливими звичками, гіподинамією, переїданням уже до 20—30 років доводить себе до катастрофічного стану й лише тоді згадує про медицину. Якою б розвинутою не була медицина, вона не може позбавити кожного усіх хвороб. Людина — сама творець свого здоров'я, за яке треба боротися. 3 раннього віку необхідно вести активний спосіб життя, гартуватися, займатися фізкультурою і спортом, дотримуватися правил особистої гігієни,—словом, добиватися розумними шляхами справжньої гармонії здоров'я.

Отже, наше дослідження не передбачало всебічного вивчення проблеми у філософській літературі, оскільки метою було проаналізувати базові положення про сутність здоров'я та здорового способу життя. Перегляд та від слідкування генезису філософських думок з вищезазначених питань дозволили зробити такі висновки:

—Філософські концепції Стародавнього світу ґрунтувалися на ототожнені фізичної й моральної краси; здоров'я й щастя; буття та ідей; правильного способу життя та правильних думок, стану та способу існування людини.

—Учення філософів Середньовіччя являють собою християнську доктрину, яка характеризується заміною правильного способу життя на святий спосіб життя. Дотримання Божих заповідей і є, на той час, здоровим способом життя. Провідними ідеями Відродження є те, що людина починає відчувати себе частиною природи; хвороба вже менше розглядається як Божа кара; стверджується думка, що людині підвладне своє здоров'я.

—Філософія Нового часу остаточно зарахувала людину до природного світу й довела, що сутність людини виражається крізь розум, а розум — це те, що допоможе їй піклуватися про здоров'я.

—У сучасній філософії з'явилася і з кожним днем усе більше розвивається так звана філософія здоров'я й здорового способу життя, виникають нові напрямки цієї актуальної проблеми.

—Аналіз філософських учень, концепцій, теорій, ідей дозволив сформувати методологічну основу пізнання оздоровчих проблем, спираючись на яку, стає можливим об'єктивно оцінити дію соціальних законів у галузі формування, збереження й зміцнення здоров'я людини, проникнути в сутність проблем, узагальнювати, аналізувати й відкривати нові закономірності здорового способу життя, профілактики шкідливих звичок. Філософське узагальнення досягнутого науково-практичного досвіду оздоровчої практики людства дозволяє зрозуміти об'єктивні закони функціонування й перспективи розвитку в суспільстві педагогічних, психологічних, медико-біологічних, соціально-реабілітаційних систем, програм, методик, технологій оздоровлення людини.

—У процесі дослідження встановлено, що оптимальна взаємодія соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя неможлива без методологічного зв'язку філософських учень з медико-біологічними науками. Цей зв'язок продиктований об'єктивною необхідністю вивчення реакцій організму людини на вплив різноманітних чинників природного соціального середовища. Тільки враховуючи анатомічні, фізіологічні, біохімічні, психоемоційні, інтелектуальні процеси, що протікають в організмі людини, можна ефективно керувати найскладнішим явищем формування здоров'я, здорового способу життя як соціально-особистісної цінності.

—Результатом теоретичних досліджень цього параграфа є встановлення системи збуджувачів функціонування здорового способу життя людини в суспільстві. Домінантну позицію в цьому явищі посідають потреби людини, а державні інтереси й дії виступають у якості збуджувачів і регуляторів цієї діяльності у вигляді ідеалів, законів, громадської думки, культурологічних тенденцій, форм організацій населення й педагогічних процесів, матеріального забезпечення, моральної орієнтації.

—Інтеграція філософських учень із сучасними концепціями, теоріями, науковими ідеями оздоровлення людини дозволила встановити, що формування, збереження й зміцнення здоров'я має відповідати його індивідуальним психофізіологічним можливостям. Реалізація цієї настанови обумовлює структуру побудови системи відносин соціальних інститутів суспільства, педагогічних програм, методик, технологій формування здорового способу життя в підростаючого покоління. Педагогічний процес повинен моделюватися й регулюватися відповідно до науково обґрунтованих підходів до зміцнення здоров'я. Причому, першочергове значення мають об’єктивні дані різноманітних видів педагогічного, медико-біологічного, біомеханічного, психологічного, спортивно-педагогічного контролю, які описують модельно-цільові характеристики фізичного, психоемоційного стану, стану здоров'я відносно орієнтиру на оптимальні фізіологічні, медичні, педагогічні норми і стандарту.

—Ретроспективне вивчення філософсько-соціальних, медико-біологічних та психолого-педагогічних аспектів цієї проблеми дозволяє сформулювати методологічну основу дослідження, яка полягає в тому, що воно вирішує низку спеціальних педагогічних проблем, які знаходяться на межі кількох наукових дисциплін. Дослідження тісно пов'язане із загальною педагогікою, загальною та віковою психологією, теорією фізичної культури і спортивною педагогікою, валеологією, фізіологією та медициною, на основі яких ми отримуємо можливість:

•об'єктивно оцінювати, інтерпретувати дію соціальних, психолого-педагогічних, медико-біологічних законів у розвитку здоров'я людини, формуванні здорового способу життя;

•проникати в сутність проблеми, аналізувати й відкривати нові закономірності її функціонування в структурі соціальних інститутів освіти й оздоровлення підростаючого покоління;

•уточнювати перспективи цієї роботи в суспільстві.

1.2 Визначення поняття здоров'я та здоровий спосіб життя в психологічній літературі

Здоров'я е необхідною умовою продуктивної, активної, креативної життєдіяльності людини. Вагомі порушення в цій сфері людини можуть призвести до змін у професійному, міжособистісному житті, вплинути на його спосіб і навіть поставите під загрозу цілісність особистості.

Проблема здоров'я має комплексний характер, її вивчають десятки наук, серед яких одне з домінуючих місць належить психологи. Мета нашого параграфа — проаналізувати різноманітні підходи щодо вивчення психології здоров'я й визначити ідеї та погляди, які стануть базою в системі взаємодії соціальних інститутів у формуванні здорового способу життя учнів.

У сучасній науці виділяють кілька підходів до проблеми здоров'я:

1.Нормоцентричний підхід розуміє здоров'я як сукупність середньостатистичних норм сприйняття, мислення емоційного реагування та поведінки в поєднанні з нормальними показниками соматичного стану індивіда.

2.Феноменологічний підхід трактує проблеми здоров'я та хвороби як фундаментальні аспекти індивідуального буття. Ці погляди базуються на глибинному розумінні та емпатії.

3.Холістичний підхід. Здоров'я розуміється як цілісність, яка набувається індивідом у процесі його становлення.

4.Відповідно до крос культурного підходу, здоров'я — це соціокультурна змінна, його характеристики відносні та обумовлені специфічними соціальними умовами, особливостями національного менталітету.

5.На думку прихильників дискурсивного підходу, здоров'я треба досліджувати як продукт означеного дискурсу, який має власну внутрішню логіку конструювання.

6.Інтегративний підхід свідчить про те, що будь-які пояснювальні принципи, моделі та концептуальні схеми є адекватними способами дослідження здоров'я на різних рівнях людського буття. Прихильники цієї моделі намагаються з'єднати, тобто інтегрувати ці моделі, схеми, ураховуючи їх межі на єдиній концептуальній основі[314,с. 17—19].

7.Соціологічний підхід до здоров'я трактується через хворобу, тобто з негативного боку. «Здорове суспільство» — це таке суспільство, яке має мінімальний рівень «соціальних хвороб». Коли йдеться про «соціальне здоров'я», то треба розуміти такі особливості: наскільки важливі ті чи інші хвороби, їх поширення, економічні втрати, викликані ними; роль суспільства та причини виникнення хвороб, характер та кінець хвороби (чи можна її вилікувати або кінець — летальний); оцінка біологічних станів частини або всієї популяції на основі статистичних даних.

Поняття здоров'я містить різні аспекти, наприклад, у «Толковом словаре русского языка» читаємо: «Здоров'я — це нормальний стан правильно функціонуючого, неушкодженого організму» [260, с. 198], тобто йдеться про фізіологічне здоров'я.

Узагалі, можна говорити про три види здоров'я: про здоров'я фізичне, психічне й моральне (соціальне):

*Фізичне здоров'я — це природний стан організму, зумовлений нормальним функціонуванням усіх його органів і систем. Якщо добре працюють усі органи й системи, то і весь організм людини (система саморегулююча) правильно функціонує й розвивається.

*Психічне здоров'я залежить від стану головного мозку, воно характеризується рівнем і якістю мислення, розвитком уваги й пам'яті, ступенем емоційної стійкості, розвитком вольових якостей.

* Моральне здоров'я визначається тими моральними принципами, що є основою соціального життя людини, тобто життя в повному людському суспільстві. Відмінними ознаками морального здоров'я людини є, насамперед, свідоме ставлення до праці, оволодіння скарбами культури, активне неприйняття вдач і звичок, що суперечать нормальному способу життя. Фізично і психічно здорова людина може бути моральним виродком, якщо вона зневажає нормами моралі. Тому соціальне здоров'я вважається вищою мірою людського здоров'я. Морально здоровим людям притаманна низка загальнолюдських якостей, що й роблять їх справжніми громадянами.

Соціальне здоров'я [315, с. 141—143] відображається через такі характеристики:

—адекватне сприйняття соціальної реальності;

—інтерес до навколишнього світу;

—адаптація до фізичної та суспільної сфер;

—спрямованість на суспільно корисну працю;

—альтруїзм;

—емпатія;

—відповідальність перед іншими;

—демократизм у поведінці.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) пропонує власне визначення, яке є досить поширеним. Отже, здоров'я — стан повного фізичного, духовного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність фізичних дефектів.

Фізичне здоров'я — один з важливих компонентів у структурі здоров'я людини. Він обумовлений властивостями організму як біологічної системи. Організм складається з окремих елементів, без взаємозв'язку вони не можуть існувати, хоча мають свої властивості, але сам організм у цілому характеризується інтегральними якостями.

Організм має здатність зберігати індивідуальне існування за допомогою самоорганізації. До проявів самоорганізації належать:

—здатність до самовідновлення;

—здатність до саморегуляції.

До основних, базових факторів фізичного здоров'я належать:

1.Рівень фізичного розвитку.

2.Рівень фізичної підготовки.

3.Рівень функціональної підготовки організму до виконання фізичних навантажень.

4. Рівень та здатність до мобілізації адаптаційних резервів
організму [315, с. 70—72].

Незважаючи на всю незавершеність формулювання поняття «фізичного здоров'я» з точки зору його адекватності реаліям навколишнього життя, завжди актуальним залишається питання про можливість вимірювання рівня здоров'я. Думки фахівців щодо цього досить суперечливі. Так, Е. Екхолм вважає, що визначення здоров'я, яке сформульовано в статуті ВОЗ, знаходиться поза межами розуміння наукової статистики [439]. Аналогічної точки зору дотримується М. Фомін. Він вважає, що ані визначення ВОЗ, ані будь-яке інше не відповідає науковим цілям, оскільки вони не можуть бути виміряні кількісно [393]. Неконструктивність такого підходу очевидна. Тому багато дослідників продовжують пошук універсальних, інформативних, оперативно доступних для масової діагностики критеріїв, тестів і методичних підходів оцінки здоров'я.

Немає сумнівів у тому, що використання тієї чи іншої системи оцінки рівня здоров'я, як у дорослих, так і в дітей, може призвести до різноманітних тлумачень його кількісних та якісних характеристик, а іноді й до помилок.

Один з найбільш ранніх та популярних методів оцінки здоров'я людини — нозологічний підхід, основою якого є наявність чи відсутність захворювань у момент діагностики рівня основних функцій, рівня гармонійності фізичного розвитку та частоти захворювань [60; 427]. Перевагою цього підходу є, по-перше, розподіл хворих з різним ступенем компенсації, по-друге, виокремлення другої групи здоров'я, до якої належать діти з функціональними відхиленнями.

Особливого інтересу набуває поліметричний підхід оцінки здоров'я з позиції дослідження адаптаційних можливостей людини з урахуванням поведінкових реакцій та її соціальної адаптації [89; 109].

Досить активно розвивається екологічний підхід [60; 84]. Прихильники цього напряму відмічають, що комплексними дослідженнями мають бути охоплені всі рівні категорії «людина як біосоціальна істота» та її взаємозв'язки з середовищем різного походження.

Останнім часом з'явилися досить інформативні методи оцінки здоров'я, які враховують мікро-, мезо- і макроекономічну ситуацію, тривалість життя [84; 102; 427].

Навряд чи виправданими на сьогодні є спроби визначити «кількість здоров'я» як суму «резервних потужностей» основних функціональних систем організму [103; 364; 439] або як арифметичну суму фізичного, психоемоційного й соціологічного компонентів здоров'я [89; 102], адже ми не знаємо їх факторної ваги в інтегральному показнику.

Таким чином, при виборі критеріїв соматичного здоров'я людини необхідно використовувати структурний аналіз його основних компонентів. У зв'язку з цим можна говорите про фізичну, психоемоційну, мотиваційну й соціальну складові здоров'я людини:

1)медичні показники (механізм захворювання й імовірність супроводжуючих паталогічних станів);

2)фізичний розвиток (антропометричні дослідження);

3)функціональна підготовленість (розвиток моторно-вісцеральної та вісцеромоторної регуляції);

4)тип конституції тіла(морфологічні й функціональні тести);

5)темп біологічного та статевого дозрівання;

6)рівень розвитку фонду життєво важливих рушійних умінь і навичок (стан загальної та тонкої моторики, просторової компетентності, порівнювання зусиль, самоконтроль);

7)група здоров'я;

8)медична група для занять фізичною культурою та спортом;

9)індекс здоров'я;

10)частота захворювань;
11)спадковість.

У викладеному аспекті особливого значення набуває твердження В. Вишневського, В. Григоренка, М. Фоміна, М. Судакова, Ф. Меєрсона, Р. Енока про те, що стан здоров'я дітей — один з найбільш чуттєвих та інтегральних показників, що відбивають вплив на організм багатьох чинників. Окрім освіти, найважливішим з них є середовище [103; 427]. Тому особливо загострюється проблема збереження здоров'я підростаючого покоління в умовах, де багатофакторність несприятливих кліматичних, екологічних і соціальних впливів набуває надзвичайного характеру [60; 226], у цих умовах у школярів виникають додаткові напруження функціональних систем, що сприяє формуванню прихованих, а далі й очевидних відхилень у стані здоров'я, як наслідок виникає невідповідність стандартам фізичного розвитку та рухової підготовленості учнів [109; 364; 439].

Незважаючи на всю актуальність медичних, психологічних показників здоров'я, вони не дають вичерпної інформації, необхідної для оперативного управління оздоровчою роботою. Безумовно, що клінічні показники здоров'я, як правило, відображають граничний стан норми та патології, через що втрачається час для проведення профілактичних і корекційних заходів [60; 439]. У зв'язку з цим положенням стає можливим твердження, що діагностика здоров'я буде ефективною тільки за умов и реалізації в структур1 постійно діючої програми формування в школярів здорового способу життя.

Під психологічним здоров'ям людини слід розуміти:

—за А. Маслоу, спрямованість до самоактуалізації. Для цього необхідні дві такі умови: правильне розуміння людиною самої себе та прагнення до гуманістичних цінностей [94];

—В. Франки передає психологічне здоров'я через сенс, тобто психологічно здорова людина має сенс життя. «Немає такої людини, для якої життя не тримало б напоготові будь-якої справи. Треба знайти цю справу, цей сенс» [397, с. 308—321].

Психічне здоров'я особистості — це стан душевної рівноваги, що характеризується відсутністю хворобливих психічних проявлень, який забезпечує адекватну умову реальності регуляцію поведінки й діяльності. У цьому визначенні відображені не тільки психологічний та медичний аспект, а також і суспільні та групові норми, цінності, які регламентують духовне життя людини. Основними критеріями психічного здоров'я є:

1) відповідність суб'єктивних образів і характеру реакцій зовнішнім подразникам, значенню життєвих подій;

2)адекватний віку рівень зрілості особистісної, емоційно-вольової, пізнавальної сфер;

3)адаптивність у мікросоціальних стосунках;

4)здатність контролювати свою поведінку, розумно планувати життєві цілі й бути активним під час їх досягнень [341].

Деякі дослідники виділяють групи критеріїв психологічного здоров’я. Серед групи психічних процесів називаються:

—адекватне сприйняття себе;

—здатність концентрування уваги на предметі;

—збереження інформації в пам'яті;

—критичність мислення;

—здатність до логічного мислення;

—креативність;

—дисципліна розуму.

До групи психічних станів входять:

—емоційна врівноваженість;

—зрілість почуттів;

—контроль над негативними емоціями;

—здатність до радості;

—збереження звичайного оптимального настрою. Якості особистості психічно здорової людини містять:

—оптимізм;

—урівноваженість;

—адекватну самооцінку та рівень вимогливості до себе;

—почуття гумору;

—волю;

—сенс життя тощо [315, с. 59—60].

У більшості теорій особистості розглядається питання щодо того, з яких компонентів складається психологічна рівновага, наприклад, 3. Фрейд вважав, що зріла особистість має здатність продуктивно працювати й підтримувати задовільні міжособистісні стосунки. У свою чергу, здатність працювати потребує вміння ставити перед собою довготривалі цілі, досягати їх, а також контролювати власну тривожність таким чином, щоб вона не мала негативного впливу на поведінку. Соціальні стосунки передбачають уміння відчувати різноманітну гаму емоцій, почуттів у процесі спілкування, не відчуваючи загрози [398, с. 65—135].

На думку прихильників теорії соціального навчання, усвідомлення власної здатності обирати саме ті типи поведінки, які необхідні для досягнення мети, є недоліком пристосування. За даними досліджень, люди, які оцінюють себе як сильних особистостей, ставлять перед собою більш складні завдання, докладають більших зусиль для їх здійснення і, як правило, бувають більш успішними [409].

За А. Маслоу, для нормального особистісного розвитку необхідно перейти від найбільш примітивних потреб (фізіологічні, потреба в безпеці) до найбільш величних (потреба в красі, естетичні потреби, потреба в істині). Під час дослідження людей із задоволеною потребою в само актуалізації А. Маслоу помітив, що в особистісний профіль увійшли такі якості, як ефективне сприйняття реальності, потреба в приватному житті, а також прийняття себе та інших [446].

Різні уявлення про здоров'я взагалі та про здорову особистість, які зустрічаються як у науковій літературі, так і у свідомості окремих людей, народних має, мають основу, так званий «еталон» [242; 314]. Еталоном є загальна схема, згідно з якою ці уявлення структуруються. Еталон (у нашому випадку «еталон здоров'я») залежить від соціокультурних умов.

3 точки зору психології, душевне здоров'я — це насамперед гармонія людини не тільки з навколишнім світом, гармонія в міжособистісних стосунках, а гармонія внутрішня. Якщо порушується міжособистісний зв'язок, то причина його є саме у внутрішній дисгармонії. У цьому разі зусилля та робота психолога спрямовані на перебудову системи стосунків людини, яка опинилася в цій ситуації і страждає, при вирішенні внутрішнього конфлікту її поведінка змінюється на краще.

У XIX ст. психологічна наука не звертала увагу на ірраціональні, підсвідомі прояви психіки людини, називаючи їх негативними, але у XX ст., з популярністю класичного психоаналізу Зігмунда Фрейда, заснованого на багатьох спостереженнях невротичних проявів, підсвідоме особистості стає центром пильної уваги та досліджень психологів [399, с. 351—393]. Ідеї З. Фрейда продовжили та розвинули його послідовники (К. Юнг, Е. Фромм), так звані неофрейдисти [401, 429, с. 9—143]. Зазначимо, що велика увага до внутрішньо особистісних конфліктів як до нібито основної характеристики особистості відволікала увагу від здорових компонентів психіки, від розуміння сутності людини.

Психологи-гуманісти (К. Роджерс, Р. Мей, А. Маслоу) [242], відійшовши від деяких надто біологізаторських засад психоаналізу, характеризують людину як особистість, яка прагне до актуалізації, тобто реалізації свого потенціалу, але щоб досягти ступеня само-актуалізації, індивід повинен здолати комплекси, задовольнити ті потреби, що знаходяться сходинкою нижче в ієрархії потреб.

Ще один з напрямків некласичної філософії—психоаналіз — тісно пов'язаний з проблемою здорового способу життя. Його засновник австрійський лікар Зігмунд Фрейд, як ніхто інший, знав ціну людської особистості та її здоров'я. Фрейд відкрив нову царину людського Я — без свідоме, де знаходять притул усі наші нездійсненні бажання, жахи, неприємності. Накопичуючись там, усі ці фактори можуть викликати як душевну травму людини, так і реальне захворювання будь-яких систем організму. Він вважав, що на підвалинах психоаналізу можна знайти найкращі ліки для людської душі та тіла. Засновник класичного психоаналізу розглядав культуру як джерело душевних страждань. Він виділив дві групи причин, які можуть призвести до втрати душевного здоров'я:

1)загроза безпеки власному «Я»;

2)протиріччя між устремліннями організму до самозбереження та інстинктивними потягами.

Безпека «Я», за Фрейдом, забезпечується культурою. Культура забезпечує матеріальними благами, дає захист від тих, хто претендує на ті ж самі блага, тобто від конкурентів. 3 іншого боку, культура є перепоною для реалізації багатьох бажань, у тому числі найбільш сильних інстинктів — сексуального (Ерос) та агресивного (Танатос). Культура не дає виражатися цим інстинктам, тому що вони є неприйнятними для суспільства. Людина, яка не може йти проти суспільства, але на яку давлять інстинкти, що викликають внутрішній конфлікт, має протиріччя, 3. Фрейд показує шляхи виходу з цього конфлікту. Перший — пом'якшення табу (заборон) на задоволення деяких бажань; другий—через механізм сублімації, тобто трансформація енергії інстинктів у соціально прийнятні форми; третій — розвиток людського розуму, з'ясування наукових та практичних шляхів усвідомлення та здолання психологічних конфліктів.

Зігмунд Фрейд є автором структури особистості, яка складається з трьох частин: ід (id, Его (Ego) та Супер Его (Super Ego).

Структура ід — це примітивні, інстинктивні природжені аспекти особистості. Ця структура функціонує цілком у підсвідомому та тісно пов'язана з біологічними потребами (їжа, сон та ін.), які поповнюють поведінку людини енергією. За 3. Фрейдом, ід—це щось хаотичне, біологічне, яке не знає законів та не підкоряється правилам. Ід є старою, первинною структурою психіки та виражає негайну розрядку психічної енергії, обумовленої біологічними потребами (особливо сексуальними та агресивними). Якщо потреби стримуються й не знаходять розрядки, людина відчуває особистісне напруження. Негайна розрядка отримала назву «принцип задово­лення». Саме цьому принципу підкоряється ід, виражаючи себе в ірраціональній, імпульсивній формі.

3. Фрейд розглядає ід як посередника між соматичними та психічними процесами в організмі. Воно виконує роль резервуара для примітивних процесів та бере енергію для себе прямо з тілесних процесів [399].

Его — друга структура особистості, яка відповідає за прийняття рішень. Цей компонент намагається виразити та задовольнити бажання ід, ураховуючи обмеження, які накладає суспільство. Его допомагає ід у забезпеченні безпеки організму та його самозбереження.

На відміну від ід, яке діє за «принципом задоволення», Его підкоряється «принципу реальності», мета якого — зберегти цілісність організму через відстрочку задоволення інстинктів до того моменту, коли будуть знайдені відповідні умови в зовнішньому середовищі або коли це можна буде зробити зручним способом. Принцип реальності дає можливість гальмувати або давати вихід енергії поступово.

На відміну від ід, Его відрізняє реальність від фантазії. Спираючись на логічне мислення, Его здатне направляти поведінку в потрібне русло для того, щоб інстинктивні потреби задовольнялися таким способом, щоб не завдавати шкоди ані собі, ані оточуючим. Таким чином, Его є «виконавчим органом» особистості та галуззю протікання інтелектуальних процесів, а також рішення проблем.

Третя структура особистості, за Фрейдом, має назву Супер Его (від латинської super — сверх, ego — я). Супер Его містить у собі систему цінностей, норм, етики, ті якості, навички, які набуваються людиною в процесі соціалізації.

З точки зору 3. Фрейда, людський організм не народжується з Супер Его. Діти, зростаючи, набувають його через взаємодію з батьками, учителями та іншими фігурами, тому Супер Его є тривалою залежністю від батьків. Супер Его з'являється в дитини тоді, коли вона починає відрізняти «правильне» від «неправильного», пізнає, що добре, а що погано, аморально (це відбувається приблизно у віці від трьох до п'яти років). Спочатку Супер Его відображає батьківські очікування, заборони. Кожний вчинок дитина намагається вбудовувати в цю систему, щоб запобігти конфлікту або покаранню. 3 розвитком дитини, розширенням її соціуму (школа, гуртки, групи однолітків), виникненням референтної групи сфера Супер Его збільшується до межі тієї поведінки, яка вважається прийнятною в цих нових групах. Супер Его можна назвати «колективною совістю» соціуму, хоча сприйняття дитиною реальних цінностей суспільства може бути спотвореним.

Структурні частини особистості ід та Супер Его функціонують у підсвідомому людини, Его контролюється свідомістю.

За 3. Фрейдом, психічні образи тілесних потреб, які виражаються в бажаннях, називаються інстинктами. Психолог стверджує, що будь-який активний психічний процес (мислення, сприйняття, пам'ять, уявлення) визначається інстинктами. Незважаючи на те, що кількість інстинктів може бути необмеженою, він виділяв дві основні групи: інстинкти життя (Ерос) та смерті (Танатос) [401].

Інстинкти життя включають сили, які служать для підтримки життєво важливих процесів та забезпечують продовження виду. Інша група інстинктів лежить в основі всіх проявів жорстокості, агресії, самогубств та вбивств. З.Фрейд вважав, що людям притаманне устремління до смерті. На його думку, соціально-психологічні феномени можна розуміти як змішування двох інстинктів — сексу­ального та агресивного, весь устрій сучасної цивілізації (мистецтво, музика, література) є продуктом змішування сексуально1' та агресивної енергії.

Якщо людина стримує свої потреби й не має можливості їх задовольнити, то її здоров'ю може загрожувати виникнення невротичних проявів, надзвичайної тривожності, що веде до змін у функціонуванні, розвитку організму та особистості в цілому, а також відображається на способі життя людини [399].

На думку деяких дослідників, психотерапію, котра ставить перед людиною сенс та мету, можна критикувати за те, що вона вимагає від пацієнта забагато. У дійсності люди можуть постраждати скоріш від нестачі вимог та неприємностей, ніж від їх надмірної кількості. Існує не лише патологія стресу, а й патологія відсутності напруги. В епоху екзистенційної фрустрації ми повинні побоюватися нестачі напруги, що виникає внаслідок втрати сенсу життя. Ноодинаміка організує та структурує людські стосунки й залишає людині свободу вибору: реалізувати сенс або відмовитись від життєдіяльності.

На думку багатьох учених різних напрямків, однією з причин виникнення душевних страждань є соціокультурні умови, у яких знаходиться індивід. Крім того, людина не може існувати поза культурою, тобто не засвоївши певних моделей поведінки, стереотипів тощо, така людина буде «випадати» з суспільства й сама стане «проблемою» для оточуючих.

Аналізуючи різні точки зору щодо питання культури як фактора душевного здоров'я — нездоров'я, можна виділити два напрями: прихильники першого стверджують, що культура небезпечна для душевної гармонії людини; інші, навпаки, підкреслюють, що культура є лікарем для психіки людини.

Здоров'я довго розумілося лише як об'єкт медичної науки або про нього йшла мова дуже абстраговано, філософськи. Останнім часом (кінець XX ст. — поч. XXI ст.) психологи намагаються сформувати самостійний підхід щодо проблем здоров'я, хвороби тощо. Так, у 1978 р. в США створено відділення психологи здоров'я при Американській психологічній асоціації. Зрозуміло, що з розвитком психологи здоров'я як галузі психологічної науки взагалі виникло кілька визначень терміна «психологія здоров'я».

Погляди Гордона Оллпорта відрізнялися від психоаналітичних. Оллпорт, як і А. Маслоу, вважав, що клінічний досвід дає мало інформації для розуміння здорової людини.

За твердженням Г. Оллпорта, людина продовжує своє становлення протягом усього життя. На відміну від невротичної, зріла особистість функціонує автономно, тобто її мотивація обумовлена не минулим, а теперішнім. Мотиви усвідомлені та унікальні [315, с. 210—211].

Оллпорт виділив риси, які характеризують зрілу особистість:

1.Широкі межі «Я», активна участь у трудових, сімейних та соціальних стосунках.

2.Здатність до теплих, сердечних соціальних контактів, включаючи дружню інтимність та співчуття.

3.Самоприйняття та вміння контролювати власні емоційні труднощі без шкоди оточуючим.

4.Реалістичне сприймання людей, об'єктів, ситуацій, формування реалістичних цілей.

5.«Самооб'єктивність» —- чітке уявлення про свої слабкі та сильні сторони, почуття гумору

6.Наявність системи цінностей, яка має головну мету та надає сенс усьому, що робить людина [409, с. 288—290].

Послідовники 3. Фрейда Карен Хорні та Еріх Фромм, автори «реформованого психоаналізу», розширили розуміння джерел нега­тивного впливу культури на душевний стан, психічне здоров'я лю­дини. У своїх теоріях психологи показали, що культура може провокувати внутрішній конфлікт не тільки між біологічними потребами та моральними установками, але — ширше — між різними потребами та психологічними настановами, які формуються в людини за допомогою засвоєння культурних норм.

Однією з центральних тез гуманістичної теорії Абрахама Маслоу [94] є те, що кожну людину треба спостерігати, досліджувати як єдиний організм. А. Маслоу першим помітив, що творчість — одна з найбільш універсальних характеристик у тих людей, яких він спостерігав. Дослідник стверджував, що креативність як риса є присутньою у всіх людей від народження, але більшість з них утрачає цю якість у процесі соціалізації. Деякі особистості зберігають особливу манеру дивитися на речі свіжим, безпосереднім поглядом. Серед тих, хто втрачає цю якість, є люди, здатні знову відтворити її. За А. Маслоу, здатність до творчості не вимагає якихось спеціальних талантів або здібностей. Креативність — універсальна функція людини, що веде до всіх форм самовираження.

Абрахам Маслоу стверджував, що в психології багато теорій, які вивчають психіку нездорових людей, жоден з психологічних підходів не приділяє достатньої уваги дослідженню функціонування здорової людини, її способу життя чи життєвих цілей. Таким чином, учений сконцентрував свою увагу на психіці здорових людей. Він зазначав, що не можна зрозуміти психічні хвороби, доки ми не знаємо, що таке психічне здоров'я. А. Маслоу наголошував на дослідженні само актуалізованих психічно здорових людей як основи для більш універсальної науки психології.

Психолог акцентує увагу на репресивному впливові вимог культури на розвиток індивіда, а також на процесі розкриття його потенціалу. Він зазначає, що культура бере участь у формуванні людських спрямувань, здібностей. 3 одного боку, вона обмежує реалізацію індивідуальних задатків, з іншого — стимулює їх прояв. Ідеї А. Маслоу мають велике значення для розуміння психологічних процесів становлення здорової людини. Вони стали базою для розробки практичних методів соціально-психологічних тренінгів.

Феноменологічна теорія Карла Роджерса була сформована на основі його досвіду спілкування з людьми, які мали емоційні порушення. У результаті клінічних спостережень Роджерс зробив висновки, що сутність природи людини орієнтована на рух до визначеної мети, сутність є конструктивною, реалістичною. Він бачив людину як цілісну, активну істоту, а не як індивіда, що розривається протилежними бажаннями. Карл Роджерс стверджував: якщо людині надати можливість розкрити весь закладений потенціал (створення належних матеріальних умов, сприятливого оточення тощо), то вона буде розвиватись оптимально та ефективно.

Карл Роджерс зробив припущення, що люди іноді мають злі та руйнівні почуття та життєві моменти, коли вони поводяться не так, як закладено істинною внутрішньою природою [451]. Коли людина повністю функціонує, тобто ніщо не заважає проявляти справжню людську природу, то вона сприймається як розумна, позитивна істота, яка бажає бути в гармонійних стосунках як із собою, так і з оточуючими.

К. Роджерс ставився до сутності людини дуже шанобливо. Він стверджував, що людство має потребу розвиватися в напрямку креативності, незалежності, зрілості та соціальної відповідальності. Це головна ідея всієї теорії Роджерса. Психолог вважає, що вся поведінка людини обумовлюється та регулюється об'єднуючим мотивом, якому він дав назву «тенденція актуалізації». Цей мотив є «притаманною організму тенденцією розвивати всі свої здібності, щоб зберігати та підвищувати рівень особистості» [450]. Тобто найважливіший мотив у житті кожної людини — актуалізувати, максимально виявити найкращі якості, закладені природою. Тенденція актуалізації є активним процесом, який відповідає за те, якої мети прагне досягти організм (щось розпочати, дослідити, змінити оточення тощо). Тенденція актуалізації веде людину до автономності, самостійності та самодостатності. На основі багатьох досліджень Карл Роджерс зробив висновок, що вся поведінка людей спрямована на підвищення компетентності або на їх актуалізацію.

Одне з центральних понять у феноменологічній теорії Роджерса є поняття Я-концепції. За К. Роджерсом, це оцінка індивідуума іншими людьми. Особливо важливим він вважав те, як впливає ставлення до дитини в період віку немовляти та раннього дитинства на розвиток негативного чи позитивного Я-образу. Спочатку Я-концепція немовляти залежить від біологічних відчуттів, тобто сите воно чи голодне, спокійно йому чи відчуває біль, страх тощо. Немовля оцінює свої переживання з точки зору того, подобаються вони йому чи не подобаються.

Далі структура «я» формується через оточення дитини (мати, батько або люди, які їх замінюють, брати, сестри, інші родичі). 3 етапами зростання, з розвитком когнітивних та перцептивних здібностей його Я-концепція ускладнюється та диференціюється.

На думку К. Роджерса, будь-яка людина потребує уваги та любові до себе. Ця потреба в позитивній увазі універсальна. Остання має подвійну природу: якщо людина задовольняє потребу в позитивній увазі іншої людини, то вона сама обов'язково задовольняє власну потребу. Таким чином, позитивна увага має велике значення під час виховання, тому що дитина робить майже все, щоб задовольнити цю потребу.

Карл Роджерс виділяв так звану обумовлену увагу, тобто дитина отримує похвалу, схвалення, заохочення тільки в тому разі, якщо її поведінка відповідає тим формам, яких очікують батьки або інші значущі люди. У подальшому, набуваючи такого досвіду, діти запам'ятовують: якщо їх дії схвалюються батьками, то їх будуть любити та хвалити й навпаки.

К. Роджерс стверджував, що умовні цінності дитини заподіють шкоди її становленню як людини, що повністю функціонує, тому що дитина намагається відповідати стандартам інших, а не визначати самостійно, ким вона хоче бути та що треба робити для цього.

Психолог зазначає, що надавати дитині безумовної позитивної уваги—значить не втручатися в її тенденцію актуалізації й дозволити реалізовувати той потенціал, який закладений від природи. Акцент К. Роджерса на безумовній увазі не заперечує дисципліни, соціальних обмежень чи інших форм контролю. Цей підхід означав створення атмосфери, у якій дитину цінують та люблять за те, що вона є.

Повноцінно функціонуюча людина — це індивід, який, за К. Роджерсом, використовує свої здібності, таланта, реалізовує свій потенціал та рухається до повного пізнання себе й сфери своїх переживань. Учений пропонує п'ять основних особистісних характеристик, загальних для повноцінно функціонуючої людини [Див.: 450]:

Відкритість переживанням. Люди, які мають таку характе­ристику, здатні слухати себе, відчувати всю гаму емоційних, когнітивних переживань у собі, не відчуваючи загрози. Вони усвідомлюють найбільш глибокі, таємні почуття та думки, не стримуюгь їх.

1.Екзистенціальний спосіб життя. Це тенденція жити повним, насиченим життям таким чином, щоб кожен момент сприймався як свіжий, унікальний.

2.Віра у свій організм. Вибір дій у конкретних ситуаціях, покладаючись на власні відчуття, особистісне джерело інформації, яке дозволяє вирішити, що і як треба зробити.

3.Емпірична свобода. Людина може жити вільно так, як того бажає, без заборон та обмежень. Емпірична свобода належить до внутрішніх почуттів. Суб'єктивна свобода — почуття особистої влади, здатність особистості керувати собою та робити вибір. Про цьому К. Роджерс не заперечує вплив спадково обумовлених факторів на поведінку людини, вплив минулого досвіду та соціальних умов, сили, які визначають вибір.

5. Креативність, тобто жити творчим життям. За К. Роджерсом, такий спосіб життя та продукта творчості з'являються саме в людини, яка живе добрим життям, тобто здоровим. Креативні люди здатні пристосовуватися до будь-яких змін, умов, вони достатньо гнучкі, прагнуть жити конструктивно у своїй культурі, одночасно задовольняючи власні потреби.

Автор епігенетичної теорії особистості Ерік Еріксон зазначав, що витоки особистісного здоров'я є в базових передумовах когнітивного та соціального розвитку дитини. На його думку, життєвий цикл людини складається з восьми етапів. Кожен наступний етап обіймає більшу галузь соціальних функцій та між особистісних стосунків. Здолавши кожен новий ступінь, індивід набуває більш високого рівня психологічної зрілості, а також більш цілісну ідентичність. У своїй теорії Е. Еріксон демонструє значущість соціокультурних та міжособистісних механізмів, які визначають індивідуальний розвиток.

Зацікавленість питанням здоров'я є закономірним для вітчизняного суспільства.

Уперше на важливість питання охорони здоров'я на держав­ному рівні звернув увагу Михайле Ломоносов. У регламентах московської та академічної гімназій він виклав указівки щодо організації правильного режиму харчування, розкладу занять, дня, а також щодо медичного догляду за учнями [212].

Уже в середині XIX ст. охорона здоров'я учнів містила пропаганду здорового способу життя, необхідність знань про здоров'я та здорову людину. Найбільш відомі представники науки та практики другої половини XIX ст. — Н. Бок, С. Боткін, Ш. Отто, І. Сеченов, М. Пирогов, Ф. Шольц. Завдяки їх діяльності в аспекті проблематики здорового способу життя поняття «здоров'я» та вплив на людський організм факторів навколишнього середовища, сил природи, космосу стали розглядатися частіше [315, с. 20—21].

У вітчизняній психологи великий внесок щодо порушення питань з психології здоров'я зробив академік Володимир Михайлович Бехтерев. У своїх виступах та публікаціях він стверджував, що боротьба за свободу особистості с одночасно й боротьбою за її здоров'я, її нормальний розвиток. У доповіді «Особистість та умови її розвитку і здоров'я» В. Бехтерев зазначав, що на особистість впливає як спадковість, тобто біологічний (генетичний) фактор, так і виховання, тобто соціальний фактор. Людина навіть зі сприятливою спадковістю та життєвими умовами може бути нездоровою внаслідок негативного впливу виховання, виховних умов, у яких вона перебувала в ранньому дитинстві [37, с. 43].

Проблемою особистості в аспекті психічного здоров'я у вітчизняній психології також займаються такі вчені, як: Б. Братусь, В. Дорфман, Д. Леонтьев, Ю. Орлов та ін. [44; 107; 205; 206; 277]. У працях цих дослідників робиться спроба синтезувати гуманітарні та природничі підходи, досліджуються цінності та смисложиттєві орієнтації. На сучасному етапі здоров'я розуміється як самостійне явище, яке потребу є глибокого, об'єктивного дослідження та створення сучасної концепції здоров'я. Є потреба у створенні гіпотетичної моделі здорової особистості для дослідження особливостей як здорової, так і патологічної психіки.

Теми гармонійного розвитку суспільства та природи торкався у своїх роботах М. Бердяев. Він зазначав, що гармонія в природі та суспільстві є об’єктивною закономірністю руху та розвитку загальної субстанції. Але ця рівновага постійно порушується. Навідміну від природи, яка здатна відтворюватися, іноді повільно, у суспільстві є негативні індивіди, які заважають його «оздоровленню». Тому виховання почуття гармонії, прагнення до збереження загальнолюдських цінностей, співвідношення моральності та політики — дуже важливі завдання духовного розвитку особистості [35].

В. Казначеев та Е. Спірін—актори концегції «космопланетарного феномена людини», пропонують розрізняти здоров'я цілої імпуляції й здоров'я окремої людини. На їх думку, «здоров'я індивіда є динамічним процесом збереження та розвитку його соціально-природних... функцій, соціально-трудової, соціокультурної та творчої активності при максимальній тривалості життєвого циклу». «Цей розвиток передбачає вдосконалення психофізіологічних, соціокультурних та творчих можливостей людей» [314, с. 81]. Тобто основним критерієм здоров'я є продуктивність людини, участь у глобальних процесах, не лише окремого індивіда, а цілих популяцій протягом багатьох поколінь.

Основні положення концепції психологічного здоров'я викладено в багатьох сучасних дослідженнях. Так, за Р. Баєвським: здоров'я — це можливість організму людини адаптуватися до змін навколишнього середовища на основі біологічної, психологічної та соціальної суті людини [24].

Катков А. зосереджує свою увагу на теоретичних та практичних методах формування психічного здоров'я через формування здорового способу життя [151]. Цей факт має для нас важливе значення, оскільки ми вбачали психічне здоров'я основою здорово­го способу життя, а не навпаки. Учений же довів, що через здоровий спосіб життя можна досягти психічної рівноваги.

Як зазначає Т. Бойченко, здоров'я є багатомірний і цілісний феномен гармонійної життєдіяльності людини, що знаходить свій вияв через взаємо узгоджені стани, явища і процеси формування, зміцнення, збереження, споживання, відновлення, передачі фізичних, психічних, соціальних і духовних складових життя людини, суспільства в цілому [41].

У викладеному аспекті велике значення мають дослідження В. Григоренка, О. Іванашка, які свідчать про те, що стан здоров'я населення сучасної України мєе тенденцію до значного погіршення. На їх думку, це обумовлюється посиленням негативних екологічних, економічних, соціальних впливів та інших факторів. Статистика свідчить, що при вступі до школи різноманітні відхилення в стані здоров'я має кожна третя дитина [89; 135]. У 10—20% дітей дошкільного віку виявлено надлишкову масу тіла, у 30—40% захворювання носоглотки, у 20—40% порушення постави з деформацією хребта, 50% мають дефекти зору й нервово-психічні відхилення, у 20—25% установлено патологічні зміни нейроендокринної системи, 30—40% мають певні порушення функцій системи кровообігу та дихання, у 50—70% схильність до частих захворювань (низький рівень функціональних можливостей імунної системи), 60—75% учнів загальноосвітніх шкіл охоплено стійкою гіподинамією [135].

Таким чином, природна потреба дитини в рухах з роками починає знижуватися. Тому дуже важливо своєчасно сформувати в дітей свідому потребу в систематичній фізичній активності. Шкільний вік вважається сприятливим для цього, оскільки саме в неї час відбуваються значні зміни у фізичному та психічному розвитку дитини, формуються основи здоров'я та здорового способу життя.

Сучасні соціально-політичні та економічні кризи суспільства завдають великої шкоди фізичному та психологічному здоров'ю не тільки дорослих, а й дітей. Тому багато наукових праць присвячено профілактиці психічних захворювань, характеристиці причин розруйнування психіки, аналізу стану психологічного здоров'я сьогоднішніх учнів. Так, I. Сергєта, Л. Погорела, В. Махнюк розкривають основні тенденції змін стану здоров'я сучасних школярів [335].

Ю. Поліщук, у свою чергу, визначає передумови зруйнування психічного здоров'я, у низці яких духовні кризи мають надзвичайне значення [299].

Проблеми профілактики порушень психічного здоров'я розглядають також такі вчені, як: Т. Хамаганова, Д. Крилова, О. Даниленко, С. Семке [402].

На думку I. Дубровіної. психічне здорова має відношення до окремих психічних процесів, а психологічне — до особистості в цілому, що дозволяє визначити особистісно-психологічний аспект проблеми психічного здоров'я [108].

А. Ліщук ототожнює психологічне здоров'я з духовним, розглядає його як найбільш адекватну міру індивідуального й суспільного добробуту [210].

Надзвичайно цінним для нашого дослідження є матеріал Н. Колотій. У цій роботі детально характеризується та оцінюється психологічне здоров'я підлітків в умовах загальноосвітнього навчального закладу; обґрунтовано й реалізовано підхід до вивчення психологічного здоров'я учнів з урахуванням вікових закономірностей становлення індивіда; виділено типи й рівні психологічного здо­ров'я на основі визначених критеріїв [ 173].

Для оцінки психологічного здоров'я школярів Д. Бесєдіна, Г. Даниленко, Н. Колотій розробили технологію моніторингу психо­логічного здоров'я учнів, за допомогою якої можливе не тільки від слідкування результатів, а й визначення перспектив подальшої робота в цьому напрямку [36].

У період інтенсивної реалізації проблеми «Обдаровані діти» дуже цінним е розробки щодо психології здоров'я творчої особис­тості (В. Моляко, В. Белов, Ж. Рибчинськнй).

Ураховуючи серйозний вплив сім'ї на психологічне здоров'я дитини, В.Трохтій [379] присвятив свою роботу визначенню рівнів психологічного здоров'я сім'ї, де:

1 -й рівень — норма психологічного здоров'я;

2-й рівень — відхилення від норми;

3-й рівень — відсутність норми.

Б. Братусь [43], зробивши медико-психологічний аналіз проблеми нормального й аномального психічного розвитку та здоров'я особи, визначив три рівні психічного здоров'я відповідно до рівнів функціонування психічного апарату:

1)особистісно-смисловий рівень;

2)рівень індивідуально-психологічного здоров'я;

3)рівень психофізіологічного здоров'я.

Таким чином, ним визначено примірний простір психічного здоров'я.

Ураховуючи ситуацію сьогодення щодо стану здоров'я підростаючого покоління, розробка цієї проблеми неможлива без визначення наукових основ, концепцій зміцнення здоров'я дітей та підлітків. Саме цей аспект висвітлено в дослідженнях А. Сухарева [365].

В. Тернопільська розглядає особисті якості старшокласників, розкриваючи взаємозв'язок між психічними процесами та соціальною відповідальністю. Звертає увагу на психічні стани та саморегуляцію особистості як основу здорового способу життя [375].

Аналіз праць психологів, медиків з вищезазначених питань указує на тісний взаємозв'язок гармонійного розвитку особистості та психологічного здоров'я.

3 поняттям «здоров'я» тісно пов'язане та часто вживається поняття «спосіб життя». Хоч у першій половині XX століття вже були роботи, присвячені цій темі, вважається, що мода на здоровий спосіб життя йде з США, починаючи з 70-х років. Це одна з найбільш важливих категорій, що включає уявлення про будь-який вид чи тип життєдіяльності людини. Ця категорія характеризується особливостями повсякденного життя людини, яке містить: трудову діяльність, спосіб проведення дозвілля, особливості побуту, задоволення як матеріальних, так і духовних потреб, участь у житті соціуму, норми та правила поведінки. Дослідники виділяють основні фактори, що визначають спосіб життя людини [315, с. 242—245]:

—рівень загальної культури та її освіченість;

—матеріальні умови життя;

—статеві, вікові та конституціональні особливості людини;

—стан здоров'я;

—характер екологічного оточення;

—особливості набутої професії та пов'язана з нею трудова діяльність;

—особливості сімейних стосунків та сімейного виховання;

—навички людини;

—можливості задоволення біологічних та соціальних потреб.

Спосіб життя включає три категорії: рівень життя, якість життя та стиль життя. Рівень життя — більш економічна категорія, виражається ступенем задоволення матеріальних, культурних та духовних потреб. Якість життя характеризує комфорт і задоволен­ня людських потреб. Це визначення належить до соціологічних категорій. Стиль життя треба розуміти через поведінку людини. Це стандартні форми поведінки, під які підпорядковується психологія та психофізіологія особистості (соціально-психологічна категорія).

У сучасній парадигмі знань під способом життя розуміють стійкий, що склався під дією соціальних, культурних, матеріальних та професійних обставин, спосіб життєдіяльності, який проявляється в нормах спілкування, поведінці, складі мислення традиціях [103; 226; 439]. При цьому виділяють економічну, соціологічну, соціально-психологічну складові категорії «спосіб життя». Визначаючи факторну вагу цих складових у формуванні здоров'я людини, необхідно виділити поняття «стиль життя». Саме він (стиль) носить персоніфікований характер і визначається історичними, національними традиціями, отриманою освітою та особистісними нахилами [102; 393].

Багато авторів аргументовано стверджують, що найбільш повно виражається взаємозв'язок між способом та здоров'ям у структур1 поняття «здоровий спосіб життя», що всі сфери життєдіяльності осо­бистості, колективу, соціальної групи, нації [84; 89], під ним розуміють такий спосіб життєдіяльності, який відповідає генетично обумовленим типологічним особливостям цієї людини та конкретним умовам життя і спрямований на формування, збереження, зміцнення здоров'я та повноцінне виконання людиною її соціально-біологічних функцій [109].

У сучасній соціальній практиці склалася думка і про структу­ру здорових звичок, що мають пряме відношення до здорового спо­собу життя й здоров'я людини. До них зазвичай відносять:

1)оптимальний руховий режим;

2)тренування імунітету й загартовування;

3)раціональне харчування;

4)психофізіологічну регуляцію;

5)раціонально організовану життєдіяльність;

6)відсутність шкідливих звичок;

7)здоров'язберігаючу самоосвіту й самовиховання. Аналіз основних компонентів здорового способу життя дозволяє стверджувати, що він має індивідуальний характер і здебільшого залежить від ціннісних орієнтацій людини, світогляду, культури, традицій, соціального та морального досвіду. Ціннісні орієнтації передбачають вільний вибір суспільних цінностей, на які особистість орієнтується и якими керується у своїй діяльності [60; 364; 427]. При цьому базові компоненти здорового способу життя, як і природні фізичні чинники, не лікують у звичному розумінні, проте нормалізують, підтримують біологічні рухові, психоемоційні та інтелектуальні процеси, що притаманні цьому об'єкту.

Поняття «здоровий спосіб життя» інтегрує взаємозв'язок способу життя та здоров'я людини. Здоровий спосіб життя об'єднує всі умови, особистісні якості, процеси, тобто все, що допомагає нормальному функціонуванню людини в професійній, суспільній, побутовій сферах. Це визначення також виражає ставлення людини, орієнтир її діяльності щодо зміцнення та розвитку індивідуального та суспільного здоров'я. Здоров'я має бути найпершою потребою людини, але її задоволення носить складний, обумовлений характер і не завжди призводить до потрібного результату.

Здоровий спосіб життя пов'язаний з особистісно-мотиваційною сферою людини, з соціальними, фізичними можливостями та здібностями. Дуже важливо, що для того, щоб підтримувати здоров'я на оптимальному рівні, тільки уникати факторів ризику (алкоголізм, тютюнопаління, наркоманія, нераціональне харчування) недостатньо, треба розвивати тенденції, які працюють на формування здорового способу життя й репрезентуються в різних факторах життя людини.

До основних принципів здорового способу життя належать:

—соціальні: спосіб життя повинний бути естетичним, моральним, вольовим;

—біологічні: спосіб життя повинний відповідати віковим особливостям, забезпеченим енергетично, зміцнюючим та ритмічним.

Реалізація цих принципів залежить від соціально-економічних

заходів та формування моделей поведінки людини. Дотримання здорового способу життя передбачає:

— прагнення до фізичної досконалості;

—досягнення душевної, психічної гармонії в житті;

—забезпечення повноцінного харчування;

—виключення з життя самодеструктивної поведінки;

—дотримання правил особистої гігієни: очищення організму та його загартовування.

Таким чином, ми розглянули багато спроб видатних учених-психологів вибудувати завершену систему уявлень про здоров'я та здоровий спосіб життя. Але навіть переконливі моделі та еталони досліджень не в змозі включити багатоаспектність та комплексність цих понять.

Феноменологія здоров'я багатогранна. Вона зближує межі тілесного та духовного, біологічного та соціального, індивідуального та глобального.

Культурно-історичні епохи по-різному визначають сутність здоров'я та здорового способу життя. Ми ж звернули увагу на ті аспекти, які залишаються стабільними впродовж століть і мають надзвичайне значення для сьогодення, а саме:

—Цілісність людської особистості виявляється, насамперед, у взаємозв’язку і взаємодії психічних і фізичних сил організму. Гармонія психофізичних сил підвищує резерви здоров'я, яке має специфіку проявлятися на фізичному, психологічному та соціальному рівнях.

—Спосіб життя, у всі часи, трактується як тип життєдіяльності людини, основними параметрами якого є праця, побут, су-спільно-політична та культурна діяльність, різноманітні звички та поведінка. Якщо їх організація і зміст сприяють зміцненню здоро­в'я, то можна говорити про реалізацію здорового способу життя.

—Здоровий спосіб життя розглядаємо як сукупність видів діяльності, які забезпечують оптимальну взаємодію індивіда з навколишнім середовищем.

—Здоровий спосіб життя інтегрує взаємозв'язок здоров'я та способу життя, тісно пов'язаний з особистісно-мотиваційною сферою людини, соціальними, фізичними, психологічними можливостями та здібностями.

Результатом теоретичного дослідження стало структурування методологічної основи формування здорового способу життя людини в таких формах і підходах:

— Системна організація понять «здоров'я» та «здоровий спосіб життя» дозволяє виокремити низку найбільш суттєвих індивідуальних, соматичних, психоемоційних, екологічних, соціальних факторів, що впливають на динаміку їх розвитку. Такий підхід за умов вирішення завдань дослідження забезпечує адекватний вибір сучасних та високоінформативних методів їх розв'язання в процесі дослідження стану фізичного, психічного Й соціального здоров'я школярів, е логічною основою реалізації факторного аналізу при з'ясуванні детермінантів його позитивного або негативного стану.

—Здоровий спосіб життя здебільшого заложить від ціннісних орієнтацій людини, світогляду, соціально-практичного досвіду, методологічний аспект яких полягає в тому, що ціннісні орієнтації передбачають вільний вибір суспільних цінностей, на які особистість орієнтується та якими керується у своїй соціальній практиці. Згідно з теорією відображення в психіці відбивається об’єктивний світ, і л юдина у своїй діяльності керується ним відображенням. Тому первинним для психічної діяльності є зовнішня матеріальна діяльність. У зв'язку з ним для формування знань, здібностей, умінь та навичок здорового способу життя людини необхідно, перш за все, сформувати цю зовнішню діяльність і забезпечити її перехід в ідеальний стан. Цей методологічний аспект украй актуальний при розробці оптимально1 взаємодії різноманітних соціальних інститутів, спрямованих на формування здорового способу життя школярів.

—Виявлені структурні компоненти здоров'я людини в системі її біологічної й соціальної поведінки є методологічною основою розробки базових критеріїв визначення рівня сформованості здорового способу життя підростаючого покоління. Концепція управління фізкультурно-оздоровчою освітою школярів, формування в них здорового способу життя дозволяють викласти низку імовірнісних критеріїв для системи соціальних інститутів збереження, розвитку, корекції й зміцнення здоров'я учнів загальноосвітніх шкіл:

•підвищення рівня знань, умінь, навичок особистої та суспільної гігієни;

•підвищення рівня знань, умінь, навичок у галузі фізичної культури, спорту, загартовування організму, сучасних здоров'язберігаючих технологій;

•знання школярами своїх психофізичних стандартів і базових педагогічних напрямків їх удосконалення;

•підвищення рівня здоров'я фізичної підготовленості;

•підвищення обсягу й інтенсивності добової та тижневої рухової активності;

•підвищення інтересу й мотивації до систематичних занять фізичною культурою, спортом, до здорового способу життя;

•зменшення кількості учнів, що належать до підготовчої та спеціальної медичної групи;

•зменшення кількості школярів з повторним захворюванням і кількістю уроків, не відвіданих через хворобу;

•формування в школярів креативного мислення в аспекті сис­тематичних занять фізичною культурою, спортом, загартовуванням у процесі розвитку збереження, зміцнення здоров'я, формування системи цінностей здорового способу життя людини,

— Сучасна спроба усвідомлення здоров'я як категорії психологічної та біологічної с підґрунтям для висновку, що це еволюційно обумовлена універсальна якість організму людини, яка забезпечує за певних умов досягнення й збереження в індивідуальному розвитку (протягом визначеного часу) оптимального рівня життєздатності. Біосоціальна структура життєздатності організму людини може ефективно вдосконалюватися в педагогічній системі відносин соціальних інститутів освіти й виховання підростаючого покоління.

Отже, здоровий спосіб життя розглядаємо як взаємодію, взаємозалежність певних аспектів життя: фізичного, інтелектуального, емоційного, соціального, морального, особистісного; як етап повного фізичного), психічного, соціального здоров'я та добробуту людини; як потребу та вимогу часу; умову й основу гармонійного життя та щастя; діяльність людини в напрямку зміцнення індивідуального та суспільного здоров'я.

1.3 Проблема здоров'я та здорового способу життя в соціально-педагогічному науковому просторі

Викладені в цьому параграфі концепції щодо проблеми формування здорового способу життя поєднують здобутки української народної педагогіки, педагогіки наукової, передової практики виховання. їх інтеграція сприятиме реалізації цілісного підходу до процесу розвитку, виховання та формування особистості підлітка.

Загальнолюдські аспекти й елементи народної педагогіки, її норми ґрунтуються на властивих для будь-якого суспільства зв’язках, на обов'язкових для родинного, громадського, державного життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першим і найціннішим є здоров'я й життя людини [216].

Здоров'ю нації народна педагогіка завжди приділяла особливу увагу, що було зумовлено потребами реального життя, яке вимагало від людини бути сильною, загартованою, витривалою, стійкою. Фізично здорова людина отримувала більшу насолоду від життя, праці, краще забезпечувала себе і свою сім'ю. Вона рідко хворіла, стійко переносила кліматичні негоди та життєві негаразди, витримувала тривале фізичне навантаження.

Відомий вітчизняний етнопедагог М. Стельмахович, досліджуючи українську народну педагогіку, зазначає, що народ давно збагнув нерозривний зв'язок фізичного виховання з іншими сторонами формування особистості. Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку — вдале просування фізичного розвитку дитини сприяє виробленню таких важливих рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, упевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів [359, с. 152].

Для нас важливим є висновок щодо єдності фізичного та розумового розвитку, оскільки саме фізичний розвиток поліпшує розумову діяльність людини та її працездатність. Про це свідчить і народна мудрість:

—Сила та розум — краса людини;

—Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє;

—У здоровому тілі — здоровий дух;

—Щоб працювати, треба силу мати;

—Як дитина бігає та грається, то їй здоров'я усміхається. Важливу роль у вихованні здорового способу життя дитини український народ відводить батькам, які піклуються про її здоров'я, гарний настрій, загартування, гармонійний розвиток; навчають вправності, спритності, уміння володіти і взаємодіяти з природним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію, сонце, сніг і росу.

Таким чином, протягом віків український народ створював культурно-світоглядні цінності, у яких фізична досконалість посідала головне місце поряд з духовними, моральними та психічними якостями людини. Здоров'я дитини, здоровий спосіб життя молоді історично визначилися як основа суспільного багатства та підґрунтя здоров'я всієї нації.

За часів Київської Русі вперше на державному рівні система здорового способу життя згадується в «Повчанні» Володимира Мономаха, де він подає універсальну систему здорового способу життя. Вона була спрямована на виховання в дітей та молоді міцного здоров'я, забезпечувала підготовку до трудової й військової діяльності. Ця система включала продуктивну працю, психічне здоров'я, оптимальну рухову активність, загартування, раціональне харчування, особисту гігієну [14, Т.1, Ч.1]. «Повчання» є унікальною педагогічною працею, де розкрито основні напрями й правила формування в дітей здорового способу життя, які передбачають продуктивну діяльність, боротьбу з лінощами, постійне вдосконалення своїх фізичних і розумових можливостей. Основним методом формування здорового способу життя вважався особистий приклад батьків і старших, що с не менш актуальним і в наш час.

Частиною української народної педагогіки у вершинному и вияві, без сумніву, є козацька педагогіка. Українська козацька система виховання — глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Недарма виховним ідеалом нашого народу вважається саме козак, адже в його особі втілюються найкращі якості та риси української нації: патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. У духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі й лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості. Велико)' уваги козацька громада надавала фізичному здоров'ю, розвитку природних задатків підростаючого покоління, удосконаленню тіла й душі. Козаки проявляли міцний фізичний гарт, високу техніку самооборони, блискуче володіли в бою не лише різними видами зброї, а й своїм тілом, важливе місце відводилося формуванню вмінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою, удосконалювали тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних видах змагань і боротьбі. Вони ґрунтовно знали народну медицину, її рецепта, які забезпечували міцне здоров'я, повноцінне довголіття. Отже, цілісна система козацького тіло виховання викристалізувалася й досягла найвищого ступеня розвитку.

Творчий екскурс до історико-педагогічної спадщини українського народу дозволяє зробити висновок щодо українського козацтва не тільки як культурно-історичного феномена, а й як підґрунтя та осередку розвитку глибокої духовності національної культури та здорового способу життя. Саме фізична досконалість, міцність духу та здоров'я в усі часи були якісними ознаками національного українського характеру. Для нашого дослідження важливим складником є позиція щодо тілесного і психофізичного загартування людини (козака) як домінанти в процесі формування всебічно розвиненої здорової особистості.

Українська етнопедагогіка серед провідних принципів виховання (гуманізм, зв'язок виховання з життям, виховання працею та ін.) визначає і принцип природовідповідності, який передбачає побудову процесу виховання з урахуванням особливостей природи дитини.

Саме народна педагогіка приділяє велику увагу природним засобам фізичного, екологічного, естетичного, морального оздоровлення дітей. Мудрість її полягає також у повній і глибокій довірі до дитини, вірі в її сили й можливості. На думку Ю. Руденка, «батькам, педагогам, усім причетним до справи виховання треба вчитися мудрої віри народу в природні задатки дітей. Кожен учень може і повинен бути у чомусь першим: один — у навчанні, другий — у трудовій діяльності (фізичній, продуктивній), третій — в оволодінні певним видом народного мистецтва, четвертий — у краєзнавчій роботі, п'ятий — у спорті тощо» [329, с. 65]. Такий підхід надихає кожну дитину на подолання труднощів у різних галузях діяльності, забезпечує радість життя, формує гідність.

Варто пам'ятати, що в цивілізованих країнах принцип природо відповідності виховання має провідне значення.

Класики зарубіжної педагогіки (Я. Коменський, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, Д. Дістервег), а також вітчизняні (Г. Сковорода, К. Ушинський, С. Русова, В. Сухомлинський) будували свої педагогічні системи, ураховуючи сутність принципу природо відповідності виховання як непорушної основи формування особистості, підростаючих поколінь [329, с. 233].

Так, видатний філософ і педагог Г. Сковорода, висуваючи ідею природного виховання, перший в історії української думки науково обґрунтовує надзвичайне значення принципу природо відповідності. Під природою людини філософ-просвітитель розуміє обдарування, нахили, отримані від народження, підкреслюючи, і що виховання посилює розвиток природних можливостей, чим сприяє формуванню «справжньої людини» [216, с. 126]. Учений наполягає на необхідності раннього пізнання природи дитини й визначення виховання відповідно до природних обдарувань, що, урешті-решт, забезпечить право молодої людини на щастя, яким нагороджує Ії природа.

Ми надаємо великого значення висновкам Григорія Сковоро­ди щодо природного виховання і вважаємо саме принцип природо відповідності базовим для нашого дослідження формування здорового способу життя.

Акцентуючи увагу на думці, що нещасна дитина не може бути здоровою психічно, соціально та духовно, необхідно детальніше розглянути поняття «феліксологія виховання» (феліксологія від лат. «feliks» — «щасливий», «той, хто приносить щастя»).

Феліксологія виховання — науково-теоретичний розгляд змістовної характеристики виховання, що забезпечує включення у складі мети виховання формування здібності дитини бути щасливою в житті. Ідея щастя, на думку Павлової С. та Щуркової Н., є вихідною для педагогічного ціле покладання, визначення змісту освіти та виховання, педагогічних розробок, форм, методів, умов організації всього дитячого життя [282].

Проблема щастя на сучасному етапі — одна з найважливіших у вихованні людини, а феліксологічна підготовка обумовлює усвідомлення дитиною щастя в його психологічному, соціальному та духовному ракурсі. Звертаючи увагу на такий підхід до виховання, тобто феліксологічний, ми наголошуємо на наявності відчуття щастя в житті кожної дитини як головної умови формування здоро­вого способу життя. Відповідність розвитку природним даним, використання природжених нахилів у повсякденній діяльності (навчальній, ігровій, побутовій) сприяє повній самореалізації особистості, є основою задоволення та щастя. І як наслідок такого стану організму й душі, безперечно, є внутрішня й зовнішня гармонія, прагнення до життя та неперервного розвитку, міцність духу, що саме і становить джерела здоров'я та здорового способу життя.

Вивчення феномена здоров'я на теоретичному рівні та практичне формування культури здоров'я школярів детально висвітлено в докторській дисертації В. Горащука. Важливо зазначити, що виявлені вченим протиріччя між:

—вимогами до випускника та змістовим полем шкільної освіти;

—вимогами до навчально-виховного процесу та станом здо­ров'я учнів;

— можливостями навчально-виховного процесу та недостатнім рівнем професійної підготовки вчителів — довели необхідність розробки та впровадження ідей формування культури здоров'я в сучасній школі.

Надзвичайно цінним для нашого дослідження є детальна характеристика та аналіз історико-педагогічного аспекту формування культури здоров'я школярів. Так, автор спирається на глибокі та точні відповіді Яна Коменського на питання про природу людини, сенс її життя. В. Горащук зазначає, що саме ґрунтовні знання видатного вченого в галузі теорії і практики навчання й виховання дозволили йому розглядати питання формування, збереження й зміцнення здоров'я дітей та підлітків з позицій профілактичної направленості. У роботі «Закони добре організованої школи» Я. Коменський указує на санітарно-гігієнічні вимоги до обладнання класів, кабінетів, школи, що сприяє збереженню здоров'я школярів. Про здоровий спосіб життя говорить так: «Наше тіло зберігається в бадьорому стані стриманим способом життя... нічого над міри, тобто ніколи й ні в чому не доходити до пересичення й огиди» [81, с. 75].

Вивчивши висновки В. Горащука стосовно концепції здоров'я Я. Коменського, бачимо, що осторонь залишилася позиція видатного вченого щодо відповідності виховання природним нахилам і задаткам, і це зовсім не пов'язується з формуванням культури здоров'я дитини. У процесі свого дослідження ми експериментально доведемо необхідність урахування природи особистості в процесі формування її способу життя.

Характеризуючи педагогічну спадщину И. Песталоцці, К. Ушинського, П. Лесгафта, В. Сухомлинського та ін., В. Горащук з численних праць і положень виокремив теорію і практику з питань здоров'я, здорового способу життя, формування культури здоров'я.

Досліджуючи процес формування здорового способу життя учнів, ми обираємо за основу такі ідеї класиків педагогічної думки:

Коменський Я.	- Профілактична спрямованістіь змінення здоров'я дітей
	та підлітків; помірний спосіб життя як основа
	здорового життя.
Песталоцці И.	- ідея про єдність духовного, психічного, фізичного
	аспекту здоров'я; природо відповідність у вихованні
	культури здоров'я.
Ушинський К.	- Необхідність підтримки мажорної, доброзичливої
	атмосфери в школі, яка і створить позитивне тло
	виховання й розвитку дитини.
Лесгафт П.	- На першому плані принцип свідомості; єдність
	фізичного розвитку з духовним, розумовим,
	естетичним; взаємовплив фізіологічних та психічних
	процесів
Сухомлинський В.	- розглядає здоров'я школярів як цілісну систему.
	вважає, що від гармонії фізичного розвитку, здоров'я й
	праці залежить багатогранність духовного світу
	особистості — моральне, інтелектуальне, емоційне,
	естетичне багатство потреб, запитів, інтересів.

Наявність у роботі В. Горащука сутнісної характеристики здоров'я та структури і змісту культури здоров'я школяра дає нам можливість сконцентрувати свою увагу на структурних елементах здорового способу життя та шляхах його формування. Тому важливим для дослідження здорового способу життя є такий висновок автора: «Якість здоров'я відображає не умови життя й не стан організму, а задоволеність людини станом свого організму стосовно умов життя. Саме тому при одному й тому ж стані організму життєве самовідчуття людини може бути різним. Отже, необхідно, щоб сама людина приймала рішення про те, який спосіб життя буде сприяти підвищенню якості здоров'я й визначав його норму» [81, с. 162].

Оскільки у своїй роботі ми не спираємось на навчальний процес, для нашого дослідження цінним є матеріал про значення по за класної роботи у формуванні культури здоров'я й висновки щодо зусиль та взаємодії соціальних інститутів, а саме:

Міністерства освіти і науки України,

Міністерства охорони здоров'я України,

Державного комітету телебачення та радіомовлення України — у формуванні здоров'я та розвитку духовного, інтелектуального потенціалу громадян України.

«Розробка цілісної соціально-педагогічної системи, а також її структурно-функціональної організації, що охоплює різні міністерства, відомства, організації, заклади, відповідальні за стан здоров'я дітей і учнівської молоді, дозволить позитивно вирішувати в країні питання ефективного формування культури школярів на благо Ук­раїни» [81, с. 351]. Діяльність міжгалузевої координаційної ради доз­волить успішно вирішувати питання координації діяльності всіх структур, організацій і приватних осіб.

Саме такий висновок дає підґрунтя для подальшої розробки проблем функціонування відкритої соціально-педагогічної системи у формуванні здорового способу життя. на що й направлене наше дослідження.

Питання здоров'я та здорового способу життя підлітка розглядаються багатьма сучасними науковцями. Особливу увагу привернуло дисертаційне дослідження Вакуленко О., тема якого «Здоровий спосіб життя як соціально-педагогічна умова становлення особистості у підлітковому віці». У цій роботі автор детально аналізує науково-теоретичні засади формування здорового способу життя, дає характеристику особливостям розвитку особистості в підлітковому віці, розкриває соціально-правові аспекти процесу формування здорового способу життя в Україні, говорить про глобальну соціальну політику держави, яка б стала основною умовою формування здорового способу життя дітей та молоді. Для нашого дослідження надзвичайно велике практичне значення мають роздроблені О. Вакуленко критеріальні основи оцінки цілеспрямованих соціальних проектів щодо формування здорового способу життя й виокремлення професійної компетентності соціального педагога як однієї з домінуючих умов формування здорового способу життя [49].

У значній кількості дисертаційних досліджень автори звертаються до проблеми формування культури здоров'я. Так, Кириленко С. у своїй роботі з'ясувала соціально-педагогічні передумови необхідності формування культури здоров'я старшокласників; розробила й обґрунтувала структурно-логічну модель формування культури здоров'я, її критерії та показники рівня сформованості; а головне — перевірила ефективність соціально-педагогічних умов формування культури здоров'я дітей в умовах загальноосвітнього навчального закладу. Цікавим у Ії дослідженні є те, що для реалізації змісту культури здоров'я було використано технологію її формування, доведено ефективність упровадження саме технологи, а не моделі. Показано структурний зв'язок технологій та діяльності, що Має такий вигляд: діяльність —> потреба —> мета —> мотив —> задача —> прийом —> операція —> результат [153]. Хоча в нашому дослідженні ми не обмежуємося навчальним закладом (він виступає одним з основних соціальних інститутів у відкритій соціально-педагогічній системі), праця С. Кириленко має для нас важливе значення.

Деякі автори ставляться до здоров'я та здорового способу життя як до самостійних ціннісних орієнтацій. Так, Лапаєнко С. зазначає, що перш ніж говорити про ведення підлітками здорового способу життя, необхідно створити умови для ефективного формування ціннісних орієнтацій на здоровий спосіб життя. Позиція автора полягає в тому, що ефективне формування ціннісних орієнтацій на здоро­вий спосіб життя можливе за умови комплексного виховного впливу на потребнісно-мотиваційну та емоційно-вольову сферу особистості. Причому в роботі подаються засоби впливу, до них належить:

—упровадження виховної методики, що враховує психологічний механізм формування ціннісних орієнтацій особистості;

—збільшення кількості суб'єктів виховного впливу, узгодженості їх педагогічних дій [201 ].

Дуже цінним є те, що С. Лапаєнко пропонує саме методику впливу, оскільки доводить необхідність варіативності взаємодії з різними типологічними групами старших підлітків. А в дисертації Кириленко С, навпаки, говориться про технологію як сталу систе­му елементів, що є незмінною.

Жаборницька О. пропонує свою концепцію щодо виховання здорового способу життя підлітків. Наукову новизну її роботи становить обґрунтування педагогічних умов підвищення ефективності позакласної діяльності з формування мотиваційно-смислової основи здорового способу життя молодших підлітків і вироблення в них валеологічно обґрунтованої поведінки. Також розкрито сутність пронесу виховання основ здорового способу життя підлітків на основі реалізації особистісне орієнтованого підходу.

Теоретичне значена дослідження полягає в уточненні змісту понять здоров'я і здорового способу життя стосовно молодших підлітків; у визначенні та науковому обґрунтуванні критеріїв і показників вихованості здорового способу життя підлітків; обґрунтуванні виховання основ здорового способу життя підлітків у позакласній діяльності на засадах особистісне орієнтованого підходу.

Практичний інтерес має програма комплексного факультативного курсу «Мистецтво бути здоровий»; діяльність валеологічних гуртків «Нетрадиційні метода і системи оздоровлення», «Як стати здоровою і привабливою?»; методичні рекомендації для вчителів та батьків, що сприяють вихованню здорового способу життя підлітка [120].

Якщо Жаборницька О. присвячує свою роботу виключно педагогічним умовам, то Сватьєва А. визначає та характеризує соціально-педагогічні умови формування фізичного здоров'я підлітків.

Автором експериментально доведено, що домінуючими соціально-педагогічними умовами, які забезпечують ефективність пронесу формування фізичного здоров'я хлопців 13—14 років у позашкільній роботі, є:

—створення психологічного комфорту в нових системах відносин;

—тісний контакт з батьками;

—диференціація та індивідуалізація навчально-виховної робота;

—максимальна активність підлітків;

—система позитивного стимулювання;

—рейтинговий контроль фізичного здоров'я.

Позитивними засобами, що вплинули на покращання фізичного здоров'я дітей, стали: мотивація на здоровий спосіб життя, досягнення мети й успіху, виховні ситуації, особистий приклад дорослого, моделювання та проектування ситуацій. Взагалі А. Сватьєва робить висновок щодо необхідності позитивної мотивації на здоровий спосіб життя як основної умови поліпшення особистого здо­ров'я підлітка [331].

Ціла низка досліджень присвячена проблем1 підготовки фахівців до реалізації завдань формування здорового способу життя.

Так, Чернишова Є. у своїй роботі «Підготовка вчителя до формування в учнів основ знань про здоров'я та безпеку життєдіяльності людини» розробила та подала складові компоненти системи впровадження знань про здоров'я та безпеку життєдіяльності в навчально-освітній процес середніх загальноосвітніх закладів; виклала методичні рекомендації щодо підготовки вчителів до форму­вання в учнів основ знань про здоров'я, вироблення в них відповідних практичних умінь і навичок, переконань у найбільшій цінності життя та здоров'я [413].

Підготовка майбутніх педагогів до виховання в дошкільників навичок здорового способу життя зацікавила В. Несторенко, яка у своєму дослідженні значну увагу приділяє аналізу та визначенню понять «здоров'я» та «здоровий спосіб життя». Розроблений автором спецкурс «Теорія і методика підготовки майбутніх педагогів до виховання у дошкільників навичок здорового способу життя» не тільки узагальнює ті знання і практичні навички щодо охорони й збереження здоров'я дитини, які студенти вже отримали у процесі вивчення «Валеології», «Анатомії». «Безпеки життєдіяльності», а й доповнює їх новими сучасними методиками та технологіями організації валеологічного виховання дітей дошкільного віку [251 ].

Сучасні напрями формування навичок здорового способу життя у студентів вищих навчальних закладів розроблені Н. Завидівською. На її думку, нова концепція фізкультурно-спортивної політики має орієнтуватися саме на формування здорового способу життя.

У дисертаційному дослідженні Н. П'ясецької розглядається проблема формування валеологічної культури майбутніх учителів у вищих закладах освіти. Метою цієї роботи є визначення педагогічних умов, що забезпечують ефективність формування валеологіч­ної культури, де провідними інтегративними властивостями є валеологічна спрямованість особистості вчителя й цілісність його професійної діяльності. Результати дослідно-експериментальної роботи дозволили автору визначити сукупність педагогічних умов формування валеологічної культури, де однією з провідних є включення майбутнього вчителя в інноваційну діяльність, а інноваційне середовище стимулює індивіда до творчого валеологічного пошуку [320].

Узагальнюючи висновки досліджень Ващенка О., Лахнової Л., Свириденко С, Несторенко В., Голобородько Г., зазначимо, що їх думки щодо формування здорового способу життя збігаються в одному — цей процес треба починати як можна раніше з дошкільного та молодшого шкільного віку дитини.

Багато вчених (Бобрицька В., Гринькова М., Бєлік Е., Лободіна В., Малахова Г, та ін.) віддали перевагу валеологічному вихованню та валеологічній освіті у формуванні здорового способу життя й присвятили свої роботи саме цій проблемі. На їх думку, на сучасному етапі одна з актуальних проблем валеології— проблема виховання в підлітків мотивації на здоровий спосіб життя. Сьогодні валеологія — це обов'язковий шкільний курс, який охоплює теоретичні знання про те, як зберегти своє здоров'я, та комплекс виховних, освітніх, профілактичних заходів щодо його зміцнення.

Сучасні підручники з валеології надзвичайно різнопланові та цікаві. Так, підручник за редакцією В. Бобрицької має такі розділи:

—Історія пізнання людиною проблем власного здоров'я.

—Проблеми здоров'я людини в сучасному суспільстві.

—Здоров'я дитини.

—Харчування і здоров'я.

—Екологія та здоров'я.

—Основи психічного здоров'я.

—Духовний світ людини та здоров'я [51].

При всій значущості такого підходу (тобто валеологічного) до проблем формування здорового способу життя ми вважаємо обмеження валеологічною освітою надзвичайно вузьким простором у багатоаспектній життєдіяльності підростаючого покоління. Тому валеологічну освіту й виховання можна використовувати лише як один із структурних компонентів у загальній системі зміцнення здоров'я школярів.

Приділивши достатньо уваги вивченню дисертаційних досліджень, ми визнаємо за необхідне зупинитись на оглядовому аналізі науково-популярної літератури з проблеми здоров'я та його збереження, адже впевнені, що більшість масових читачів отримують інформацію саме з таких джерел.

У педагогічній теорії та практиці проблем збереження та зміцнення здоров'я підростаючого покоління існують різноманітні підходи до вивчення найбільш важливих аспектів здоров'я та здорового способу життя.

Питання здоров'я, резервів організму, фізичної культури, режиму праці та відпочинку, раціону харчування тощо хвилювали багатьох дослідників ще за часів радянського та пострадянського періоду. Так, Янес X. зосередив свою увагу на практичних рекомендаціях щодо біоритмів та режиму життя людини, якісного сну, здорового та нездорового харчування, користі гігієнічних навичок у повсякденному житті, принципів організації відпочинку, гармонійних стосунків у родині. Окремо автор наголошує на шкідливості для здоров'я алкоголю та тютюнопаління й закликає бути обережним, приймаючи ліки та лікарські засоби. Янес X. охорону та зміцнення здоров'я індивіда вбачає, по-перше, у захисних здібностях та вмінні організму людини пристосовуватися до умов навколишнього середовища; по-друге, в економічних та соціальних умовах, у яких перебуває людина; по-третє, у резервах психічних, фізичних сил людини [435].

Проблемі ролі фізичної культури в зміцненні здоров'я та формуванні здорового способу життя у 80—90-ті рр. XX ст. присвятили свої праці такі автори, як: Амосов М., Борзов В., Волошин А., Головко Д., Єфименко А., Коротченко А., Зелінський А., Клопов I., Туленков Н., Романовський А., Телегуз К., Ольховик Ю., Півненко А. Погляди Апанасенка Г., Григоренка В., Круцевич Т., Волкова Л., Шиян Б., Доній В. спиралися на ідеологічні постулати комуністичної партії, але, незважаючи на це, педагогічна наука та шкільна практика накопичували цінний матеріал з проблеми формування здорового способу життя. Так, Зелінський А. доводить, що формуван­ня нової людини поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту та фізичну досконалість, що, на його думку, є основою здорового способу життя [388].

Єфименко А., Туленков Н., Телегуз К. вбачають ефективність формування здорового способу життя молоді у вирішенні вищезазначених завдань на державному рівні [388].

Резерви організму та їх роль у збереженні власного здоров'я розкривають Косицький Г. та Дяконова I. Вони визначають джерела здоров'я та самореалізації людини, які розуміють у силі життя, вірі в себе, володінні собою, пошуках радості [184].

Стрес як причина психічного перевантаження та емоційного напруження розглядається Е. Рутманом. У своїй книзі він пропонує рецепти запобігання конфліктів та їх негативних наслідків для здоров'я людини [330].

Збірник «Если хочешь быть здоров» із серії «Библиотека молодой семьи» цілком присвячений оздоровленню засобами фізич­ної культури. Так, у ньому детально описується технологія побудування спортивних споруд, домашнього стадіону. Головною запорукою здоров'я дитини автори вважають повсякденні заняття фізичною культурою в умовах сім'ї. Акцентують свою увагу на складових здорового способу життя: русі, загартовуванні, харчуванні [117].

Сучасні філософсько-соціальні та науково-педагогічні дослідження в контексті проблеми, що розглядається, трактують фізичну культуру як багатокомпонентну соціальну систему, при визначенні якої необхідно виходити з теорії погреб і теорії діяльності людини [11; 15; 881. Фізична культура, перш за все, задовольняє потреби в різнобічному й оптимальному розвитку фізичних здібностей і формуванні рухових умінь і навичок. Цю потребу задовольняє така соціально-педагогічна модель діяльності, як базове фізичне виховання [88; 109], у структуру якого входить зміст програм навчальних закладів, професійно-прикладна фізична підготовка і склад педагогічних факторів, що задовольняють вищевказані потреби [ 190].

Важливою потребою суспільства й особистості є змагальна діяльність, у процесі якої порівнюються й оцінюються людські можливості, розкриваються резерви організму людини. Цю потребу задовольняє така соціально-педагогічна модель діяльності, як спортивна діяльність [66; 422]. Соціально-педагогічна модель діяльності, яка задовольнятиме потреби різних демографічних труп у активному відпочинку, оздоровленні, переключенню з одного виду діяль­ності на інший, визначається як фізична реакція [39; 66; 190].

У суспільстві завжди існує потреба у відновленні сил, лікуванні травм, патологічних станів і зниженні їх наслідків через фізичні вправи. Цю найважливішу потребу задовольняє соціально-педагогічна модель — фізична (рухова) реабілітація [88; 427].

При визначенні структури представлених соціально-педагогічних моделей фізичної культури можна виокремити явища, що знаходяться на межі цих моделей. Функціональний аналіз цих явищ дозволяє стверджувати, що є система потреб, яка спрямована, за В. Григоренком, на задоволення мотивації людини на здоров'я та здоровий спосіб життя [88]. Такий підхід у дослідженні питань вибору тієї чи іншої моделі, побудови фізкультурно-освітньої оздоровчої діяльності дозволив нам надати особливої уваги такій соціально-педагогічній моделі, як адаптивне фізичне виховання [88; 91].

Ця модель [91] забезпечує ефективне вирішення таких, не залежних від нозології, педагогічних завдань:

— оптимізація функціонального стану організму школярів, підвищення рівня здоров'я;

— профілактика захворювань і ускладнень через підвищення
рівня неспецифічних і специфічних факторів захисту організму;

—ефективний розвиток локомоторно-статичних функцій організму;

—мобілізація духовних сил, формування свідомого ставлення до реальності і власних можливостей;

—формування життєво необхідних знань, умінь, навичок зі збереження й підтримки організму в оптимальному функціональному стані, з подолання психічних і фізичних перевантажень в аспекті збереження, розвитку і зміцнення здоров'я, формування здорового способу життя.

Без сумніву, ця соціально-педагогічна модель досить ефективна, тому що вона забезпечує реальну адаптацію школярів з різним рівнем здоров'я до сучасних громадсько-соціальних відносин держави.

Як уже зазначалося вище, значне місце в збереженні свого здоров'я кожен народ відводить засобам народної медицини. Нова книга професійних лікарів Неумивакіних Івана та Людмили присвячена ендоекологічному (внутрішньому) стану організму людини, без чого, на їх погляд, не можна бути здоровий. Автори пропонують практичні рекомендації та поради з профілактики та позбавлення багатьох хвороб. «Шлях до здоров'я — це знання й наполеглива праця над собою, зробивши який, ви знайдете здоров'я й радість життя», — вважають лікарі [252].

Відомий досвідчений лікар та психолог Володимир Леві у своїх працях категорію здоров'я розглядає як музичний твір і роз’яснює, як його розуміти, як виконувати, як виправляти. Розмаїття рецептів оздоровлення тіла й душі подасться з позиції не тільки лікаря та психолога, а и з позиції письменника [203].

Акцентуючи увагу на тому, що саме освіта та освітні заклади, зокрема на державному рівні, у першу чергу повинні просувати ідеї формування здорового способу життя підростаючого покоління — майбутніх громадян України, ми вважаємо доречним проаналізувати педагогічні видання здоров'язберігаючого напрямку.

На сьогоднішній день існує безліч проектів та цільових пробам охорони здоров'я учнів в умовах загальноосвітніх закладів. Ці документи розглядають найскладніші питання створення здорового середовища, валеологізації освіти, формування здорового способу життя та становлення учня як особистості. адже, як свідчать факти, стан здоров'я населення в Україні доведений до кризового. У гімназії № 59 м. Києва впроваджено комплексну програму «Здоров'я че­рез освіту». За цією програмою принципами школи здоров'я є:

1.Гуманізація освіти є основою для створення здорового морального, психічного середовища, що сприяє становленню учня як особистості, забезпечує реалізацію його творчих здібностей.

2.Система валеологічної освіти базується на принципи науковості, зв'язку навчання з життям, спрямована на вироблення свідомого ставлення до свого здоров'я як до найбільшої цінності й блага.

3.Школу здоров'я засновано на принципі взаємопроникнення знань про здоров'я і заходів щодо попередження захворюваності через усі ланки життя навчального закладу.

4.Усі оздоровчі та діагностичні заходи здійснюються за принципом добровільності, погоджуються з батьками, виконуються висококваліфікованими спеціалістами.

5.Дієвість валеологічних заходів досягається шляхом переконання через результати моніторингів, роз'яснювальну роботу, через лекторії.

6.Оздоровчі заходи, валеологічна освіта доступні всім членам навчально-виховного закладу.

7.Гімназія як член ЄМШЗ, учасниця українсько-канадського проекту «Партнерство в ім'я здоров'я» є відкритим закладом для обміну досвідом з проблем здоров'я, з пропаганди здорового способу життя.

8.Інформація про всі оздоровчі заходи, результати моніторингів, обстежень доводиться до відома батьків [323].

Комплексна система охорони здоров'я, згідно з програмою, передбачає об'єднання зусиль учителів, батьків, учнів, науковців, громадськості, спрямованих на підвищення культури здоров'я, попередження захворюваності, підготовку учнів до дорослості, ство­рення здорового середовища. Робота проводиться за такими основними напрямками, що тісно пов'язані між собою:

1.Екологічна освіта. Діагностика та оздоровлення.

2.Валеологічна освіта.

3.Партнерство в ім'я здоров'я дитини.

4.Здоров'я через виховання та позакласні заходи.

5.Інформаційно-методичне забезпечення школи здоров'я.

У програмі розроблено й запропоновано систему відповідних заходів у навчально-виховному процесі щодо кожного напряму.

Цільова програма «Зміцнення здоров'я» запроваджена в Хортицькому навчально-реабілітаційному центрі. Комплексна програма реабілітації допомагає дітям обґрунтувати вибір шляху до здоров'я індивідуальною мотивацією життєдіяльності. Це, на думку її авторів, дасть можливість вихованцям сформувати власну життєву спрямованість на здоровий спосіб життя, який є інтефуючим станом фізичного, мо­рального, психологічного добробуту людини з високими адаптивними якостями.

Запропоновані в програмі етапи засвоєння основних категорій здорового способу життя за віковими аспектами (економічний, соціологічний, соціально-психологічний, соціально-економічний) викликають певний інтерес своєю новизною [324].

У контексті викладеного особливу увагу звертає зміст «Міжгалузевої комплексної програми «Здоров'я нації» на 2002—2011 роки», мета якої—зміцнення здоров'я дітей та учнівської молоді, розвиток позитивної мотивації щодо формування в них здорового способу життя. Реалізація означеної програми здійснюється в таких напрямках:

—школи в напрямку впровадження здоров'язберігаючих, здоров'я формуючих та здоров'я зміцнюючих технологій, які сприяють значній ефективності навчально-виховного процесу, створюють здоровий освітній простір;

—учителі, медичні працівники, батьки займають чітку громадянську позицію щодо виконання державних та національних програм, Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, спрямованих на утвердження здорового способу життя, профілактики тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії, захворювання на ВІЛ-інфекцію (СНІД та інші небезпечні хвороби);

—загальноосвітні навчально-виховні заклади України визначають пріоритетом своєї діяльності збереження і зміцнення здоров'я підростаючого покоління;

—використання системи комплексного моніторингу здоров'я учнів (методи динамічного нагляду за станом здоров'я на основі психологічних, соціальних і медичних обстежень дітей);

—проведення науково-дослідної роботи з проблеми розробки моделей «Школи сприяння здоров'ю».

Немає сумнівів у тому, що реалізація цієї програми буде вагомим внеском у подальший розвиток Національної мережі загальноосвітніх шкіл сприяння здоров'ю, залучення батьківської громадськості, самоврядування, громадських організацій та об'єднань до проведення превентивних заходів щодо профілактики негативних проявів у дитячому та молодіжному середовищі, формування культури здоров'я в підростаючого покоління [143].

Проаналізовані програми життєтворчості за напрямком здоров'язберігаючої педагогіки мають на межі формування свідомого ставлення до здоров'я як важливої людської цінності, основи щастя людини, умови вдачі та гармонії життя і в межах нашого дослідження заслуговують детального вивчення.

Чільне місце в системі виховання підростаючого покоління посідає сьогодні педагогіка щастя. I хоча багато авторів сучасних робіт цього напрямку не пов'язують стан щастя, безпосередньо, зі здоровий способом життя, ми вважаємо, і вже вище про це говорили, що саме відчуття щастя є джерелом фізичного й морального здоров'я.

У книзі «Педагогіка щастя» автори А. Зайцев та Г. Зайцев розглядають питання подружнього життя, виховання дитини в щасливій сім'ї, здібність любити та потребу виявляти почуття. Автори зазначають, що до всього необхідно готуватися ретельно — на морально-психологічному та валеологічному рівні. Слова академіка Д. Лихачова «Наша школа ... не вчить найголовнішого — бути щасливою людиною...», наведені у вступі, спонукають кожного вчителя, батьків, узагалі людину замислитися над проблемою щастя й у мовами, від яких воно залежить [ 124].

На нашу думку, відчуття щастя — це, перш за все, настрій та переконання самої людини.

Мальханова I. у цікавій роботі «Школа щастя» допомагає кожному знайти творчий та одночасно аналітичний підхід до особисто­го індивідуального щастя, спрогнозувати майбутнє відповідно кон­кретного психотипу. її позиція — щастя кожного в його руках [221 ].

Проблему відчуття щастя сучасної студентської молоді розглядає I. Меліхова. Вона доводить, що більш щасливими себе відчувають люди, у яких задоволені потреби в безпеці та самовираженні. Але кожен по-різному розуміє щастя. «Одні люди бачать своє щастя в почутті задоволеності, спокої, у відчутті своєї корисності, у матеріальній забезпеченості, інші—у розвагах, задоволеності, приємному проведенні часу» [228].

Сибірцова Г. у настільній книзі заступника директора шкода з виховної роботи, посилаючись на розробки Павлової Є. та Щуркової Н., доводить, що основою змісту виховання е здібність бути щасливим. Турбога про щастя дитини в процесі шкільного вихован­ня, на її погляд, е аспектом гуманістичної педагогіки, показником культури суспільства; сприяє максимальному розвитку особистості школяра, реалізації його здібностей і творчого потенціалу, виховання творця особистого життя. Але учень повинен мати в житті образ щастя в індивідуальному варіанті (чого хочу?), знати про способи й засоби досягнення бажаного (з чого почати?), уміти скласти план бажаного та спрогнозувати наслідки таких досягнень, а також участь інших людей у реалізації особистого задуму. Вищеназвані соціально-психологічні утворення і становлять основу змісту й методики роботи педагога з дітьми як суб'єктами особистого щастя [337].

У методичному посібнику «Щасливий підліток» О. Хухлаева, Т. Кириліна, О. Федорова описали систему роботи з профілактики порушень психологічного здоров'я, яка сприяє підтримці емоційного комфорту учнів у колективі, розкриває індивідуальні творчі здібності підлітка. Посібник адресовано шкільним психологам і педагогам, батькам — усім дорослим, які хочуть бачити дитину щасливою, здоровою, успішною [408].

Для розуміння и розробки ідей формування здорового способу життя для нас велике значення мають положення, рекомендації та програми Л. Маленкової. Стимулювання здорового способу життя педагога й вихованця як основа виховання — незмінний постулат автора. На думку вченої, починати роботу зі створення та стимулювання здорового способу життя свого та своїх вихованців педагог повинен з визначення кола принципів та методичних правил, до яких необхідно привчити учнів і неодмінно дотримуватись їх самому.

Роботу з формування здорового способу життя школярів досконало може здійснювати тільки той учитель, який сам веде здоро­вий спосіб життя, має здоровий вигляд, емоційно врівноважений, приємний зовнішньо, життєрадісний, фізично досконалий. Звичайно, це ідеальна модель, але кожен учитель, кожна людина повинна до неї прагнути. І починати потрібно зі створення власної програми оздоровлення. За Л. Маленковою [219], вона може мати такі ідеї:

1)«Я — чудо!»;

2)«Кохання — найвище людське почуття»;

3)«Очищення фізичне і духовне»;

4)«Турбота про психічне здоров'я»;

5)«Спеціальні заходи щодо оздоровлення хворих людей»;

6)«Самооздоровлення»;

7)«Дев'ять лікарів: сонячне світло, свіже повітря, чиста вода, природне харчування, голодування, фізичні вправи, відпочинок, гарна постава, розум».

Саме ці ідеї визначають зміст діяльності з реалізації завдань підвищення якості здоров'я підростаючого покоління.

Дуже цікавою є методика самооздоровлення, у якій зазначаються такі методи та прийоми організації здорового способу життя: споглядання, рефлексія, релаксація, аутогенне тренування тощо. У практиці оздоровлення широко використовують прийоми, які починаються зі слова само (самоаналіз, самокритика, саморозвиток, самосхвалення), це дає можливість знищити межу між вихованням і самовихованням [219].

Сучасні вчені К. Байер та Л. Шейнбер вважають, що складовими здорового способу життя є:

—Оптимальний рухомий режим.

—Тренування імунітету й загартування.

—Оптимальне харчування.

—Психофізіологічна регуляція.

—Психосексуальна і статева культура.

—Раціональний режим життя.

—Відсутність шкідливих звичок.

—Висока медична активність [25].

I хоча вищеназвані складові мають психолого-медичний характер, ми вважаємо їх урахування необхідним у процесі формування здорового способу життя підлітків.

Надзвичайно багато нової наукової та публіцистичної літератури присвячено формуванню здорового способу життя в дітей групи ризику. Це дуже складне й важливе завдання не тільки для батьків, учителів та психологів, а й для всієї держави в цілому.

—Важкий підліток [6; 98; 287]. —Сім кроків від пропасті [164].

—Підтримка дітей групи ризику [261].

—Курс виживання для підлітка [346].

—Особливості агресивної поведінки підлітка [333].

—Наш некерований підліток [46].

—Наркотики: вихід є [38].

—Кого і як ми виховуємо [225].

—Емоції і воля [326] —далеко не повний перелік проблем, що хвилюють фахівців та суспільство сьогодні.

Цінний матеріал пропонують учителям, вихователям, практичним психологам, студентам у своїй монографії «Народознавство та організація здорового способу життя школярів» С. Литвин-Кіндратюк та Б. Кіндратюк. У науковій праці обґрунтовуються теоретико-методологічні засади психолого-педагогічного проектування здорового способу життя школярів з позиції профілактичної етнопсихології й превентивної етнопедагогіки.

Це дослідження виконано на межі шкільного народознавства, валеології, педагогіки, соціальної та екологічної психології. Автори вважають, що «народний досвід здорового способу життя має стати незмінним у розробці психолого-педагогічних профілактичних програм, в основу яких покладені етнопревентивні впливи, що спрямовані на зміцнення фізичного та психічного здоров'я підростаючого покоління» [209, с. 6]. Отже, психолого-педагогічне проектування здорового способу життя школярів засобами народознавства дозволяв відчутно у різноманітні варіанти використання соціально-культурного досвіду народу в навчально-виховному процесі.

Проблеми репродуктивного здоров'я на сучасному етапі давно вийшли за межі індивідуума, сім'ї, галузі охорони здоров'я. Виховання фізично, психічно, духовно та соціально здорового покоління стало найактуальнішим завданням національного виховання.

Система державних заходів не може охопити всі групи населення й не орієнтується на індивідуальні форми роботи. Тому саме навчальні заклади повинні безпосередньо вирішувати питання збереження здорового генофонду нації та виховання національно свідомого молодого покоління. Сьогодення вимагає формування в педагогів, класних керівників, вихователів систематичного бачення процесу виховання й актуалізації потреби здорового способу життя школярів.

Для того, щоб знання про здоров'я стали переконаннями, необхідно розробити нові підходи, прийоми, методи роботи з учнями. Чи кожен дорослий зможе зацікавити своїх вихованців у виборі здорового способу життя? Так, зможе, за умов власної позитивної позиції щодо цієї проблеми, наявності знань, умінь та навичок організатора, координатора спільної діяльності дітей, батьків, педагогів - предметників, медиків, з усвідомлення кожним учнем феномена здоро­в'я як найвищої індивідуальної та суспільної цінності, першої необхідності особистісного життя.

Спираючись на аналіз педагогічної літератури, зазначимо, що на етапі відродження й розвитку національного виховання важливого значення набуває проблема покращення, зміцнення здоров'я підростаючого покоління. А здоровий спосіб життя є основною умовою збереження здоров'я нації.

Обрана нами тема актуального дослідження має складний характер, оскільки синтезує в собі філософський, педагогічний, медичний, психологічний, соціологічний, валеологічний, фізкультурно-оздоровчий, спортивний та реабілітаційний аспекти діяльності людини в галузі розвитку збереження та зміцнення здоров'я, формування здорового способу життя.

Для розуміння й розвитку ідей формування здорового способу життя для нас велике значення має досвід мислителів народу, козацтва, висновки та положення класиків педагогічної науки, розробки програм, методик та технологій сучасних науковців щодо формування здоров'я та здорового способу життя осіб різного віку та статі, різних соціальних груп.

Зазначаючи надзвичайну цінність і важливість накопиченого роками з досліджуваної проблеми, ми наголошуємо на необхідності нетрадиційного, експериментального підходу до проблеми збереження та зміцнення здоров'я молодого покоління. Сьогодні не досить ефективно спрацьовують усталені методи й форми роботи з цього напряму.

Нетрадиційність вбачаємо:

—у зверненні до почуттів дитини, її природи, настрого, самовідчуття;

—у впровадженні феліксологічного виховання (виховання щасливого підлітка) у навчально-виховний процес сучасних загальноосвітніх закладів;

—у визначенні джерел та чинників здоров'я та здорового способу життя.

На наш погляд, фундаментальними джерелами розвитку й зміцнення здоров'я є:

1.Реалізація природних нахилів і задатків як основа задоволення та щастя, успіху дитини в побутовій, навчальній, трудовій, спортивній, професійно орієнтованій діяльності.

2.Почуття щастя як запорука психологічного, соціального, духовного, фізичного здоров'я дитини, підлітка, юнака, дорослої людини.

3.Внутрішня і зовнішня гармонія як умова стабільності та краси життя кожної особистості.

4.Міцність духу як підґрунтя для подолання труднощів і негод повсякденного життя.

5.Любов — як прагнення до життя та неперервного вдосконалення фізичного, соціального, психічного здоров'я людини.

Отже, здоровий спосіб життя — це високий рівень самовідданості, за умов зовнішньої і внутрішньої гармонії, щастя, на основ1 безкорисливої любові до праці, життя, світу.

У процесі аналізу педагогічних концепцій, моделей, програм, методик і технологій формування здорового способу життя людини було встановлено такі методологічні положення організації навчально-виховного процесу в системі соціальних інститутів збереження, розвитку й зміцнення здоров'я школярів:

—Сучасні комплекси міждисциплінарні стратегії оздоровлення школярів орієнтовані на санітарно-гігієнічні напрямки й особистість учня. Здебільшого цей симбіоз обумовлено складною соціально-економічною та демографічною ситуацією в країні, негативними тенденціями щодо рівня здоров'я підростаючого покоління. За цих умов зрозуміло, що для перетворення соціальних інститутів у систему ефективного формування здорового способу життя школярів недостатньо набору окремих профілактичних, оздоровчих, корекційних заходів. Необхідний радикальний злам багатьох сталих педагогічних, психологічних і медико-біологічних стереотипів, потрібна відмова від емпіричних, приблизних, а інколи й абстрактних побудов цієї робота.

—Оптимальна побудова системи соціальних інститутів формування здорового способу життя школярів неможлива без реалізації в н структурі адаптивної моделі формування здоров'я людини. Така модель на основі педагогічного моніторингу відслідковує стан здоров'я, рівень здорового способу життя учасників освітньо-виховного процесу та фактори, що впливають на здоров'я учнів. На основі свого власного, а не чужого досвіду виносить управлінські рішення, організовує цілеспрямовану роботу з їх виконання. Систе­матично зіставляє отримані результати з програмою й у випадку серйозних відхилень вносить необхідні корективи.

—Загальноосвітня школа повинна об'єднати всі соціальні інститути на певній території з метою посилення її можливостей у створенні умов для розвитку індивідуальних здібностей і базових потреб учня не тільки в спеціально організованому освітньому середовищі, але й у реальному житті.

—Система соціальних інститутів формування здоров'я і здо­рового способу життя школярів повинна включати, на рівні взаємин, стимулюючу функцію, яка дозволяє зафіксувати зміни стану кожного конкретного учня, а також й орієнтації не тільки на кінцевий результат, а й на те, яким чином він досягається.

—Технологізація формування здоров'я і здорового способу життя школярів с достатньо ефективним механізмом реалізації визначення педагогічних стратегій. Але, як репрезентують наші дослідження, більшість авторів не вважають за потрібне розрізняти методику й технологію оздоровчої роботи. В аспекті нашого дослідження методика — це сукупність рекомендацій, указівок, методичних принципів організації та проведення оздоровчого процесу. Педагогічна технологія характеризується двома принциповими моментами — високою вірогідністю досягнення кінцевого результату та процедурністю проектування процесу формування здоров'я й здорового способу життя школярів. Співвідношення формального та конкретного рівнів побудови навчально-виховного процесу в струк­турі соціальних інститутів освіти й оздоровлення школярів дозволяє вирішити проблему індивідуального дозування педагогічних факторів, стимулювання пізнавальної мотивації школярів різноманітних вікових груп.

—Реальним резервом у структур1 соціальних інститутів ос­віти, оздоровлення та формування здорового способу життя школярів є фізична культура, індивідуалізація фізичного виховання учнівської молоді. Але реалізація індивідуального підходу має певні труднощі, пов'язані як з організацією навчально-виховного процесу, так і з виявленням особливостей індивідуальних рухових можливостей кожного школяра. Методологічним аспектом вирішення цієї проблеми є здійснення групової індивідуалізації процесу формування здоров'я, фізичної підготовленості, здорового способу життя школярів, що мають подібні групові закономірності. Отже, диференційована фізкультурно-оздоровча освіта виступає як така організація педагогічного процесу, при якій у кожному соціальному інституті враховуються індивідуальні фізичні, психоемоційні й інтелектуальні можливості учнів, а оптимальні їх стосунки формують дидактичні умови виникнення симулятивного ефекту розвитку, збереження й зміцнення здоров'я, виховання здорового способу життя підростаючого покоління.

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАНИЯ ВЗАЄМОДІЇ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ УЧНІВ

Звертаючись до реалій сьогодення, помічаємо девальвацію цінності особистості в сучасній дегуманізованій культурі, хоча в межах гуманістичної антропології та традицій філософії саме людина та її здоров'я повинні сприйматися як найбільша величина планетарного масштабу. Соціальна ідея духовно-морального та здорового способу життя поступово набуває національно-державного значення. Саме така глобальна ідея може об'єднати навколо себе не тільки здорові сили суспільства та організації, що її втілюють у життя, а и країни, які вважають оздоровлення нації основою державної політики.

Для вирішення завдань ефективної соціалізації особистості, формування здорового покоління вчені і практики аналізують можливості оптимізації соціально-педагогічного процесу, виявляють шляхи вирішення поставлених цілей та досягнення вищезазначеної мети.

Взаємодія соціальних інститутів характеризується наявністю певних механізмів, за допомогою яких не тільки вирішуються соціальні протиріччя та конфлікти, а й координуються зусилля, досягається консенсус відносно поставленої мети та завдань. У нашому випадку, метою організованої взаємодії є формування здорового способу життя підростаючого покоління і, як наслідок цього, збереження здоров'я нації та суспільний розвиток.

У другому розділі мова буде йти про теоретичні засади взаємодії соціальних інститутів та науково-практичні засади створення й функціонування відкритої соціально-педагогічної системи з метою формування здорового способу життя учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Також ми беремо до уваги традиції селища та школи, визначаючи їх як системоутворюючий компонент формування здорового способу життя підростаючого покоління в межах чітко окресленого простору. Таким чином, спробуємо довести, що тільки за умов функціонування відкритої соціально-педагогічної системи можна вирішити будь-які завдання стосовно формування, розвитку, соціалізації особистості. Причому органічний взаємозв'язок державних та соціально-виховних інститутів дасть більш позитивні результати, ніж вирішення конкретної проблеми окремими соціальними інститутами.

2.1. Теоретичні засади системи взаємодії соціальних інститутів у процесі формування здорового способу життя школярів

У сучасній українській державі простежуються процеси глибокої соціальної трансформації заключним етапом якої має стати модернізація всіх рівнів та прошарків буття суспільства. Узагалі, будь-які трансформаційні процеси в соціумі розповсюджуються не лише на соціальні явища й інститути, а й на індивідуальний рівень, породжуючи якісні зміни у свідомості людини. злам та переоцінку колишніх стереотипів, цінностей,норм. Стан індивідуальної свідо­мості різноманітний, процес його перебудови здебільшого має драматичний характер. Тому всім затоми перетворенням у суспільстві притаманні психологічні кризи, які поглиблюють нестабільність та напругу серед людей. Психологічна напруга, нестабільність, апатія, цинізм — головні чинники нездорового способу життя, більш того — життя в таких у мовах і є нездорове, неповноцінне.

Погіршення медико-демографічних показників, екологічний дисбаланс, соціальна стратифікація та багато інших негативних факторів, що набирають обертів у соціальній та інших сферах буття суспільства, не можуть поліпшувати якість здоров'я як окремої людини. так і нації в цілому.

За даними соціологічних опитувань, на здоров'я людини найбільш суттєво впливають на спосіб життя — 50%; спадковість — 20%; навколишнє середовище — 20%; рівень медичної допомоги — 10% [444].

Отже, сьогодні існує гостра потреба соціологічного осмислення та аналізу системи взаємодії соціальних інститутів у процесі формування здорового способу життя, тому що саме соціальні інституції забезпечують задоволення найважливіших життєвих потреб.

Справедливо зазначив у своїй статті «Механізм реалізації соціокультурного ідеалу здоров'я» В. Копа: «Використовуючи соціальну значущість здоров'я, людина набуває здатності активно впливати на хід подій у суспільстві. Крім того, у багатьох країнах здоров'я є одним з критеріїв можливості зайняти соціально значущу посаду в суспільстві. Тим самим, визнається факт, що соціально значущим суб’єктом може бути тільки особа, яка володіє достатнім рівнем здоров'я. Тобто здоров'я можна віднести до одного з модусів соціальної значущості: слави, професіоналізму, знання, влади, багатства. Ці модуси є основними стимулами діяльності людей як соціальних істот. А певною діяльністю щодо досягнення здоров'я як модусу соціальної значущості є здоровий спосіб життя (як процедура чи спосіб)...»[239].

Щодо походження самої проблеми та її історії, зазначимо, що коло питань «соціальний інститут — здоровий спосіб життя» існує давно. Так, наприклад, німецький учений М. Сус вважає, що вперше соціологічний аналіз значення здорового способу життя та охорони здоров'я було проведено в роботі відомого спеціаліста з питань соціальної політики В. Петті «Політична арифметика»(1690р.). Також до цього питання зверталися такі відомі дослідники: К. Вінтер (робота «Соціологія для лікарів»), Иоганн П. Франк (робота «Система досконалої медичної поліції»), французький учений Ж. Гуєрні (робота «Соціальна медицина»), Р. Вірхов, С. Норман, Мак-Йнтайр.

Високої оцінки, на наш погляд, заслуговує багатотомна праця Иоганна П. Франка «Система досконалої медичної поліції», яка чудово презентує знання того часу про соціальні зв'язки здорового способу життя та захворювання. А французький учений Ж. Гуєрні вперше до науки залучає таке поняття, як «соціальна медицина», щоб з'ясувати зв'язок фізичного та психічного стану населення та законодавства й різноманітних соціальних інститутів, з метою вивчення взаємодії між соціальними факторами, здоров'ям та хворобою, а також задля здобуття засобів щодо покращення здоров'я та профілактики захворювань.

Ще однією значною фігурою в полі цього дослідження можна вважати німецького соціолога С. Ноймана. Саме він у роботі «Суспільна турбота про здоров'я і власність» указує на необхідність пошуку зв'язків медицини з іншими соціальними інститутами, тому що соціальний статус людини завжди відображає її спосіб життя, який не завжди с здоровий. Захист здоров'я людини не є лише прерогативою медицини. У суспільстві треба налагодити цілу систему зв'язків між соціальними інститутами, яка б могла контролювати та корегувати рівень здоров'я людей різного соціального походження та пропагувати здоровий спосіб життя серед різних верств населення.

Узагалі в Німеччині ще в середині минулого сторіччя здоров'я громадян було проголошено соціальною турботою, а працю Р. Вірхова «Доповіді про епідемію тифу у Верхній Сілезії» можна вважати класичним трудом з німецької соціальної гігієни.

Водночас у США, Великобританії, Німеччині соціологія медицини як окрема дисципліна сформувалася приблизно в середині XX сторіччя у зв'язку з необхідністю соціологічного осмислення ролі та значення медицини, системи охорони здоров'я, самого пацієнта в сучасних соціально-економічних умовах та потребою соціологічної освіти для медичного персоналу.

Таким чином, існує цілий науковий напрямок—соціологія медицини, що вивчає стан здоров'я населення, його соціальну зумовленість, роль та значення в розвитку суспільства, організаційну структуру та ефективність медичних закладів. Але, як і кожна прикладна наука, соціологія медицини має дуже вузьку спрямованість на вирішення конкретних завдань медицини (наприклад, медичне страхування, юридичний захист пацієнта та інші проблеми, що стосуються медицини як соціального інституту).

Проблема, на наш погляд, полягає не в тому, як працювати з хворими людьми, а в тому, як не бути хворими, як попередити хворобу, і в цьому людині може допомогти здоровий спосіб життя, де не останнє значення мають різноманітні соціальні служби та їх ро­бота в плані збереження здоров'я людини.

Діяльність соціальних служб цілком залежить від статусу того чи іншого соціального інституту в суспільстві. Узагалі, соціальний інститут—це комплекс формальних та неформальних правил, принципів, норм, положень, котрі регулюють різноманітні галузі людської діяльності та організують їх у систему ролей та статусів, що формують соціальну систему. Термін «соціальний інститут» уживають у найрізноманітніших випадках. Кажуть, наприклад, про інститут сім'ї, інститут освіти, інститут військових сил, інститут релігії. Класифікація соціальних інститутів здійснюється за різними критеріями: сфери, види діяльності, функції, рівень та характер організації. Однак, «у всіх цих випадках ідеться про відносно стійкі типи та форми соціальної діяльності, зв'язків та відносин, завдяки котрим організується суспільне життя, забезпечується усталеність» [322, с. 150]. Сутність будь-якого соціального інституту відкривається саме через його зв'язки та відносини з іншими соціальними інститутами та суб'єктами.

Сучасні соціологи розробили кілька класифікацій соціальних інститутів залежно від галузі дії та функцій, які вони виконують:

—реляційні інститути — визначають рольову структуру суспільства за різноманітними критеріями (школа, інститут; пенсійний фонд, сім'я тощо);

—регулятивні—установлюють дозволені суспільством межі дій та санкцій, тобто всі механізми соціального контролю (парламент, житлово-побутові служби, міліція, суд, армія тощо);

—культурні інститути, пов'язані з ідеологією, релігією, мистецтвом (партії, церква, музичні спілки та інші заклади мистецтва).

Функції соціальних інститутів зумовлені, перш за все, «потребами конкретного суспільства, реалізація яких потребує спільних організованих дій», та пріоритетною «загальною метою» [322, с. 151]. Потреби та мета кожного суспільства на визначеному етапі його розвитку відображені в різноманітних соціальних програмах, де визначені головні пріоритетні напрямки діяльності суспільства або якого-небудь суспільного інституту.

Зараз в Україні заплановано багато соціальних програм, які спрямовані на забезпечення громадянам умов для здорового способу життя. Як правило, вітчизняні проекти з формування здорового способу життя ініціюються державними установами, переважно спеціалізованими (освітянськими, молодіжними, медичними, соціальними тощо) і тими з різноманітних громадських організацій, які дістали підтримку міжнародних організацій, фондів. Розглянемо деякі існуючі різноспрямовані проекти, що сприяють формуванню здорового способу життя дітей та молоді.

Перш за все, це додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року. У пункті № 29 цього документа зазначено: «3 метою забезпечення права дитини на здоровий розвиток науково обґрунтувати та експериментально апробувати нові технологи фізичного виховання учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Розробити відповідні методичні рекомендації для педагогів».

Далі Національна програма «Репродуктивне здоров'я 2001— 2005».

У пункті № 24 зазначено: «Запровадити в межах програми підвищення кваліфікації педагогічних та соціальних працівників (у т.ч. працівників центрів соціальних служб для молоді) спеціалізований курс з питань популяризації здорового способу життя, збереження репродуктивного здоров'я, запобігання абортам, інфекційним захворюванням, що передаються статевим шляхом».

У пункті № 27 зазначено: «Підготувати для медичних, педагогічних і соціальних працівників методичні посібники з проведення серед різних груп населення профілактичної роботи, спрямованої на збереження і поліпшення репродуктивного здоров'я».

I найбільш актуальна національна програма стосовно здорового способу життя «Забезпечення профілактики ВІЛ — інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004— 2008 роки». Ця програма спрямована безпосередньо на захист людини від найбільш тяжких наслідків нездорового способу життя, а саме від хвороб, від яких і досі немає ліків у медицин1.

У пункті № 7 указано на необхідність «забезпечити доступ різних категорій населення (передусім молоді, яка не навчається й не працює, батьків, військовослужбовців строкової служби) до інформаційно-просвітницьких заходів, спрямованих на зменшення поширеності ризикованої щодо інфікування ВІЛ-поведінки та пропаганду здорового способу життя».

Виконання всіх вищевказаних програм не може забезпечити будь-який один соціальний інститут. У суспільстві існує гостра потреба у форму ванні взаємозв'язків між різними соціальними інститутами, тому що кожен індивід протягом життя є членом більшості названих інститутів. Моделі зв'язків між соціальними інститутами можуть бути різноманітними. Найбільш поширена модель представлена як модель взаємозв'язку між реляційними інститутами, наприклад: сім'я—школа—технікум—ВНЗ. Усі соціальні інститути виконують просвітницько-виховну функцію в житті людини й діють, як правило, у напрямку пропаганди та поширення здорового способу життя. Яку б соціальну роль не виконував індивід (дитина, учень, студент), він завжди більш-менш завдяки цим інститутам знаходиться в колі соціальної турботи та підтримки. Або такий варіант моделі: сім'я — медичний заклад — дитячий садок — медичний заклад— навчальний заклад— медичний заклад тощо. Як здійснюється цей зв'язок? Зараз в Україні діє програма-проект «Сімейна медицина». Розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини є одним з пріоритетних і стратегічних напрямків реформування системи охорони здоров'я України. «Так, кількість закладів, що працюють на засадах сімейної медицини, станом на 1 липня 2004 року становила більше 2000. Майже 80% з них знаходяться у сільській місцевості. Понад три тисячі лікарів надають первинну медико-санітарну допомогу на засадах сімейної медицини. Створити модель ефективної системи профілактичних та первинних заходів охорони здоров'я на засадах сімейної медицини, пристосовану до сучасних соціально-економічних умов, покликаний Проект Європейського Союзу «Профілактичні та первинні заходи охорони здоров'я України, Києва та ряду областей». Він реалізується в Україні з жовтня 2002 р. на замовлення МОЗ України німецьким консорціумом СІІ Груп/ЕПОС» [111 ].

Підготовка сімейних лікарів і медичних сестер здійснюється на 17 кафедрах медичних ВНЗ: в інтернатурі, шляхом піврічної після дипломної перепідготовки дільничних терапевтів і педіатрів, під час виїзних циклів навчання для медичних працівників сільської місцевості. Сімейний лікар мусить контролювати не лише здоров'я дитини, а й здоров'я батьків. Регулярно проводити співбесіди стосовно здорового способу життя, здорових навичок, здорового харчування, особистої гігієни. Крім того, дитячий садочок або навчальний заклад постійно контролюється з боку відповідного медичного закладу: діти та дорослі проходять медичну комісію, отримують рекомендації щодо свого стану здоров'я та його покращання. За словами Р. Стайлза, який керує цим проектом, щодо обов'язків сімейного лікаря, то практично в усіх країнах світу на нього покладено: прийом пацієнтів у амбулаторії або вдома; «ведення» своїх хворих у стаціонарі разом із фахівцем вузького профілю; встановлення попереднього діагнозу; прийняття первинного рішення щодо розв'язання медико-соціальних проблем. Організація співпраці з колегами, медичним персоналом стаціонарних медичних закладів. Співпраця з місцевими органами законодавчої та виконавчої влади, направлена на поліпшення здоров'я громадян тощо [111].

Отже, ми бачимо достатньо плідну схему взаємодії різноманітних соціальних інститутів у плані не лише лікування хвороб, але й у плані їх попередження, тобто пропаганди та поширення здорового способу життя. У схемі задіяні: інститут сім'ї, інститут медицини, інститути місцевих органів влади, інститути статистики та контролю тощо.

На жаль, не завжди, коли є модель взаємодії між соціальними інститутами, ця взаємодія здійснюється, або вона досконала. Існують і недоліки. Розробка систем удосконалення пропаганди здоро­вого способу життя серед реляційних інститутів (наприклад, стосовно розвитку дітей та підлітків завдяки заняттям фізичною культурою та спортом), потребує також урахування регіональних особливостей, екології, смертності населення тощо, наприклад, на Донеччині серед людей дуже поширеними є захворювання серцево-судинної системи, тому всі заходи щодо здорового способу життя треба будувати, спираючись на боротьбу з тими негативними явищами, які викликають саме цю хворобу. Так, «половина школярів нашого регіону харчуються нерегулярно, у третини — порушення артеріального тиску, у 50—60% підвищена або знижена вага. Здебільшого діти основний час проводить біля комп'ютера, і це на фоні низького рівня організації оздоровчої робота у школі...»[ 198, с. 3]. Результати досліджень доводить, що масова фізична культура та оздоровчі заходи, які здійснюються, у школі не відповідають вимогам нормального розвитку серцево-судинної системи дітей та підлітків. Але справа не лише в школі, оскільки ні школа, ні сім'я, ні лікарня не зможуть впоратися наодинці з комплексною проблемою. 3 комплексними проблемами й боротися треба в команді. Аналіз існуючих заходів, спрямованих на формування здорового способу життя молоді, що був проведений Українським інститутом соціальних досліджень у межах українсько-канадського проекту «Мо­лодь за здоров'я», дозволяє визначити найбільш актуальні й пріоритетні напрями в розвитку та впровадженні програм, орієнтованих на молодь:

—підготовка фахівців, навчання широкого кола спеціалістів, які працюють з молоддю у сфері охорони здоров'я, освіти, інформаційних технологій, розваг тощо;

—упровадження системи консультування батьків та сімей з питань родинних конфліктів, взаємин між поколіннями, витоків конфліктів у сім`ї;

—зміна шкільної програми з фізичної культури і впровадження шкільного курсу валеології;

—пошук привабливих, неординарних форм впливу на учнівську молодь;

—розробка інформаційно-освітніх програм-тренінгів, шкіл тощо.

Вище була представлена найбільш поширена модель зв'язку соціальних інститутів між собою. На жаль, у сучасній Україні, практично на стадії зародження знаходяться зв'язки між реляційними та культурними соціальними інститутами. Особливо великий потенціал залишається за таким потужним соціальним інститутом, як Церква. Зрозуміло, що, з одного боку, церква відокремлена від держави та в Україні діє закон про свободу совісті та віросповідання. Але, у трансформаційному, незаможному суспільстві немає іншого такого інституту, який би виконував психотерапевтичну функцію в суспільстві, а саме формував би спокійне та доброзичливе світосприйняття, дарував оптимізм, допомагав знайти сенс життя. Церква також допомагає людині не залишитися на самоті, не впасти у відчай та сторонитися від гріха, який, по суті, і є нездоровий способом життя.

Це особливо актуально для суспільств, що зараз знаходяться в стані змін та трансформації. Як писав Л. Гофман: «Щоб здійснити будь-які соціальні зміни, необхідно змінити не лише саму реальність — економіку, політику, соціальні інститути, але й скорегувати суб'єктивне ставлення людей до цієї реальності, зробити той образ соціального світу, який поширено серед більшості громадян цієї країни» [79, с. 317]. Культурні інститути, перш за все, є носіями образу соціального світу, а в цьому світі все важливо, у тому числі й здоров'я. До найвпливовіших культурних інститутів, крім церкви, належать також ЗМІ. Останнім часом у засобах масової інформації чітко простежуються тенденції комерціалізації та глобалізації. Пропаганд1 здорового способу життя приділяється занадто мало уваги, навпаки, реклама тютюнових виробів або горілки на сторінках журналів, у телероликах, жахливі та низькоякісні фільми свідчать про серйозні недоліки в роботі ЗМІ з питань поширення здорового способу життя.

Розвиток сучасних ЗМІ досягнув такого рівня, що учні мають доступ до інформації будь-якої тематики. Інформаційний простір став безмежним, тому що міжнародна система INTERNET не має ні мовних, ні державних кордонів. Інформація у всесвітній «павутині» увесь час збагачується та оновлюється, зрозуміло, що учні мають змогу знайти матеріали, які відповідають їх віку, результати досягнень з тих галузей, які постійно розвиваються, наприклад, комп'ютерні технологи, а також результати наукових відкриттів з фізики, хімії, біології, можуть узяти участь у дистанційних олімпіадах, конкурсах, змаганнях.

Поряд з тим, комп'ютерна техніка не зможе замінити «живого» спілкування. Якщо в мережі INTERNET дитина знаходить готову відповідь, то на заняттях, під час дискусій, сама засобом підбору, спроб та помилок, урешті-решт, досягає потрібного результату [443, с. 357].

У західноєвропейських країнах телебачення має багато корисних, цікавих програм, що носять як виховний, так і пізнавальний характер. Побудовані за допомогою психологічних законів, вони в ігровій формі для дітей раннього та молодшого віку, а також для підлітків у вигляді розважальних програм повідомляють про здоровий спосіб життя. У цьому виражається й піклування про освіту молоді за допомогою ЗМІ, і пропаганда, роз'яснення здорового спо­собу життя. Щодо вітчизняних ЗМІ, на жаль, у нас мало транслюється телепрограм зазначеної тематики, і вони в основному зарубіжного ґатунку. Треба підкреслити, що і зарубіжні, і вітчизняні телепрограми — пасивний спосіб сприйняття інформації. «Пасивно сприйнята інформація — залишається недійовою — споглядання здорового способу життя не покращує фізичну форму, а спостережена доброчинність не є практикою доброчесності» [199, с. 168].

I тут доцільним було б, на нашу думку, ввести до складу чинних Основ законодавства України про охорону здоров'я (або передбачити в майбутньому в окремому спеціальному законі про контроль над тютюном) норми, що повинні визначити право людини на вільні від тютюнового диму громадські місця й правові механізми реалізації цього права. Доцільним було б також повернуться до внесення відповідних змін у Закон України «Про рекламу», які б забезпечили повну заборону (а не лише певні обмеження, які є на сьогодні) реклами тютюнових виробів, а також заборону спонсорської підтримки з боку тютюнової промисловості. Відповідні Затони та інститути, які мають їх утілювати, — це, по суті, ще одна модель відносин між соціальними інститутами (регулятивними та культурними) щодо втілення здорового способу життя серед громадян нашої країни.

Регулятивні інститути, як ми вважаємо, є найважливішими соціальними інститутами, що дійсно можуть впливати на стан соціальних відносин, стосунків, зв'язків у державі. В Україні відсутні концепції розвитку медичного права та законодавчого забезпечення здорового способу життя, що дали б змогу визначати загальні підходи, структуру, порядок (черговість) розробки та прийняття законів. Теоретична основа розвитку медичного права в Україні визначає приблизний перелік необхідних правових актів у галузі охорони здоров'я, їх взаємодію, загальні принципи їх підготовки та впровадження. Базовим для правових концепцій має стати чинний Закон України «Основи законодавства про охорону здоров'я громадин України» — це свого роду «Медична конституція України», комплексний закон, який визначає загальні засади охорони здоров'я і буде як основа утримувати на собі всю систему правотворчості. Вочевидь, законодавство має відображати відповідальність уряду за сприяння здоров'ю та профілактиці захворювань. Законодавчим шляхом можуть укладатися урядові та добровільні програми-заходи з охорони здоров'я, проводитися пропаганда здорового способу життя та формуватися сприятлива для його запровадження громадська думка.

Законодавча політика в цій сфері має передбачати поєднання освітніх, примусових та заохочувальних заходів, охоплюючи, наприклад, закони, що забороняють деякі види поведінки, які вважаються ризикованими для здоров'я (наприклад, невикористання ременів безпеки під час їзди на автомашині); закони, що стимулюють здоровий спосіб життя (наприклад, через податкові пільги або зміни у структурі страхових тарифів); законодавство, що підтримує урядову політику освіти населення з питань охорони здоров'я. Крім того, уряд повинен підтримувати незалежні приватні та неурядові установи, що займаються питаннями охорони здоров'я та здорового способу життя. Перед тим, як запроваджувати певні заходи, спрямовані на поліпшення здоров'я населення, необхідно переконатися, що населення усвідомлює цінність цих заходів. Покладання уряду на громадську думку може значною мірою сприяти більшій готовності населення зрозуміти нові закони та впроваджувати їх у життя. Роль громадської думки в досягненні цілей громадського здоров'я вказує на важливість інформаційно-освітніх програм для різних груп населення та необхідність участі населення в законодавчому процесі з питань охорони здоров'я.

Аналізуючи регулятивні інститути та їх взаємодії з іншими соціальними інститутами, особливу увагу треба звернути на проблеми здорового способу життя громадян, що знаходяться в умовах позбавлення волі. Тюрма—- це своєрідний соціальний інститут, до якого не завжди доходять справи в суспільстві, що перебуває в кризовому (або близько до кризового) стані. Проте, «кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини» (Ст. 25 Загальної Декларацій прав людини). І це право треба реалізувати. Тут виникають не лише фінансові проблеми, а й проблеми відсутності зв'язку інституту тюрми з іншими організаціями та соціальними суб'єктами, котрі можуть допомогти вирішити існуючі проблеми.

Не краще складаються справи й в іншому регулятивному інституті — армії. Багато молодих людей, які потрапляють до армії, просто не можуть вести здорове життя. 3 одного боку, у держави не вистачає грошей, щоб забезпечити дійсно гідне існування тих, хто потрапив до армії, а з іншого—суспільству бракує система військової підготовки майбутніх солдат. Отже, інститут Армії потребує серйозної реформи, такої, завдяки якій зі служби будуть повертатися сильні, мужні, ще більш здорові чоловіки, а не хворі (психічно та фізично) істоти.

Окремо хотілось би звернути увагу на такий соціальний інститут, як політичні партії. У Програмах багатьох з них увага приділяється турботі про поширення здорового способу життя в Україні. Так, наприклад, у програмі Партії промисловців і підприємців України чітко зазначено, що «необхідно пропагування (серед населення) здорового способу життя через розвиток фізичної культури, масового та професійного спорту; видання загальної і спеціальної літератури, що безкоштовно або за собівартістю розповсюджується серед молоді» [443]. Такі ж гасла лунають у програмних документах ліберально-демократичної, соціал-демократичної та багатьох інших українських партій. Але далі, ніж просто обіцянки, ці турботи, як правило, не йдуть.

Проблема здорового способу життя змикається із ще більшою, можна казати, глобальною проблемою — депопуляцією в Україні. Цей процес розпочався ще наприкінці 60-х років та продовжує набирати обертів: кожен рік населення нашої країни скорочується на 0,8—1 % (!). Чим зумовлено вимирання нації — ніяка наука точно не може дати відповідь: дехто бачить корінь проблем в економіці (але ж не в 60-ті роки!), дехто в розвалі системи охорони здоров'я та відсутності відповідної політики в цій галузі вже протягом багатьох років... Так, але сучасні хвороби часто не піддаються лікуванню ані в Україні, ані в розвинених країнах (мова йде про рак, СНІД, курячий грип тощо)... За словами професора Г. Апанасенка, голови проблемної комісії МЗ і АМН України «Синологія і валеологія», тільки валеологія може дати відповідь на причини депопуляції в Україні [16]. Валеологія як наука про здоровий спосіб життя має цілісний підхід до людини й бачить у ньому єдину систему: тіло, психіку, духовність. Кожен біологічний вид вимирає тоді, коли змінюються умови його існування, до яких він пристосований. За останні 100 років умови існування людства змінено радикально: знижуються на популяційному рівні функціональні резерви органів та систем організму людини, спостерігається порушення реактивності та резистентності, процесів саморегуляції, погіршення кількості та якості статевих клітин — ось неповний перелік характерних рис. які впливають на зміни в демографічних показниках багатьох країн. Лікуванню цє не підлягає. Рішення проблеми в підвищенні популяційного потенціалу здоров'я нації в цілому через покращення життєвого потенціалу кожної людини, навіть якщо вона почувається здоровою. Головна формула здорового способу життя: Я ЗНАЮ (усе про здоров'я), Я ХОЧУ (бути здоровим), Я ВМІЮ (бути здоровий), Я РОБЛЮ (усе залежне, щоб бути здоровим). Реалізувати ці прагнення людині може допомогти грамотно сконструйована си­стема взаємодії соціальних інститутів, кожен з яких буде нести відповідальність за конкретну галузь діяльності з пропаганди та втілення здорового способу життя в суспільстві.

Ось деякі конкретні кроки в цьому напрямку.

1. Формування нових цінностей і настанов суспільства, нового ставлення до збереження й зміцнення здоров'я. Цінності, як будь-які матеріальні й ідеальні явища, вільно сприймаються самою істотою. Інакше кажучи, «завдяки цінностям людська діяльність набуває дві найважливіші характеристики — волю й суб'єктивно заданий зміст» [344, с. 45—52]. Цінності та наше ставлення до світу починають формуватися ще в дитинстві. Тому саме інститут сім'ї, інститути освіти, науки, інститут медицини, ЗМІ, інститут спорту, культурно-розважальні заклали можуть упоратися з цим завданням.

«Буття визначає свідомість» — матеріалістична аксіома, істинність якої все більше піддається сумніву. Виявляється спра­ведлива і зворотна формула: змінюючи свідомість (суспільну думку), можна змінити й буття. Доречним тут буде згадати вислів Г. Шалигіної: «... є такий універсальний засіб, що робить людину здоровою — здорова свідомість, правильне світосприйняття. Уся філософія збереження здоров'я повинна будуватися таким чином, щоб максимально розвинути здібності кожної особистості творити себе та світ навколо себе, а в цілому, Життя» [417, с. 12].

Особливо треба звернути увагу на потенціал ЗМІ. Телебачення, журнали, Інтернет усе більш активно впливають на свідомість дітей та підлітків. Виконуючи функції маніпуляції суспільною свідомістю, ЗМІ формують світогляд молоді, демонструють правила поведінки, «вчать» та «виховують» краще, ніж учителі. Отже, соціальні психологи готують технологію, а засоби масової інформації— реалізують вирішення завдання. Фахівці стверджують: немає такої абсурдної ідеї, у реальності якої неможливо було б переконати суспільство. Що ж говорити про таку шляхетну ідею, як наше здоров'я.