Утвердження української держави та її розбудова на сучасному етапі (1992–2005 рр)

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ РОЗБУДОВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (1992 – 2005 рр)

1. Утвердження української державності та її міжнародне визнання за часів правління президента Л. Кравчука (1990 — 1994)

Провал антиконституційного перевороту в СРСР (19 — 21 серпня 1991 р.) створив зручні умови для повного проголошення незалежності Української держави. Всенародний референдум 1 грудня 1991 р., на якому 90,32 відсотки громадян проголосували за підтвердження Акту незалежності України та одночасні вибори президента країни (ним став Леонід Кравчук, 1990 — 1994) завершили процес становлення молодої держави.

Сесія Верховної Ради України першого скликання протягом осені 1991 весни 1992 рр. прийняла ряд законів: про громадянство, про перепідпорядкування Верховній Раді військ, дислокованих на території України, про ліквідацію КГБ та створення на його основі Служби безпеки України, про кордони і цілісність території держави, про митний комітет тощо. Протягом січня-лютого 2002 р. Верховною Радою затверджено державний синьо-жовтий прапор, малий герб — тризуб та гімн "Ще не вмерла Україна" Павла Чубинського та Михайла Вербицького.

Позитивним підсумком першого періоду розбудови державності України (1991 — 1994 рр.) було створення нових органів управління. Проте, негативною стороною цього процесу було те, що стара компартійна номенклатура зуміла втримати всю повноту влади у своїх руках. У склад уряду та деяких обласних адміністрацій (Львівська, Івано-Франківська, Волинська, Тернопільська) було допущено окремих представників місцевої некомуністичної інтелігенції, які, переважно, обійняли другорядні посади пов'язані з керівництвом наукою, культурою та освітою.

У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова СПУ — Олександр Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об'єднань утворили коаліцію "Трудова Україна". Проте, самовільно відновлена 19 червня 1993 р. на з'їзді у Донецьку та офіційно зареєстрована 5 жовтня 1993 р. КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком фактично розколола лівий фланг.

З різних причин такою ж непослідовною, як внутрішня політика, була зовнішня політика України. Її основи, що були визначені ще Декларацією про державний суверенітет (16 липня 1990 р.), передбачали в майбутньому нейтральний та без'ядерний статус. На переговорах у грудні 1991 р. у Мінську було вирішено питання про розпад СРСР та створення Співдружності незалежних держав (СНД). Ця організація задумувалася, як наддержавна із домінуванням Росії, що мала замінити СРСР. Проте, з самого початку існування Союзу Україна визначилася, що уникатиме участі у наддержавних структурах Співдружності. Тому наше керівництво не підписало угоду про сили спільного призначення на перехідний період, Договір про колективну безпеку, Статут СНД та низку інших документів. 15 квітня 1994 року Україна приєдналася до Економічного союзу тільки як асоційований член. Україна підтримала лише приблизно половину угод, які стосувалися переважно економічного співробітництва.

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції у Європу, підписавши Гельсінський заключний акт. Головним принципом цього документа є положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р., остаточно позбувшись ядерного арсеналу, Україна стала першою в світі державою, яка добровільно відмовилася від зброї масового знищення. Такими були відносні успіхи України на міжнародній арені протягом 1991 — 1994 рр.

В економічній сфері були великі прорахунки, що привели до інфляції, яка сприяла збиванню великих капіталів та дикої "приватизації". Узаконене пограбування цілої нації, яке відбувалася за негласного сприяння влади, породило могутній клас олігархів. У цей період насамперед в економічній сфері відбувалося формування регіональних олігархічних кланів на основі злиття старої компартійної номенклатури ("партія влади") з кримінальними елементами (Вадим Рабинович, Олександр Волков та ін.). В той же час у 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 відсотки населення, а кількість багатих становила 10 відсотків. В результаті різкого скорочення виробництва, що наступило тоді, Україна опинилася у стані глибокої господарської руїни. Під тиском масового невдоволення, зокрема, шахтарських страйків Верховна Рада прийняла рішення про дострокові парламентські та президентські вибори.

Розгортання та підсумки виборчої кампанії 1993 — 1994 рр. наочно продемонстрували провал внутрішньої політики адміністрації Леоніда Кравчука: якщо у 1991 р. за нього проголосували 61,6 відсотків виборців то у 1994 р. — 64,96 відсотки проголосували проти. Перемогу в другому турі здобув представник "червоного директорату" Леонід Кучма. На теренах колишнього СРСР це був один з небагатьох прикладів зміни влади цивілізованим шляхом.

Не дивлячись на певні прорахунки загальним підсумком періоду правління Леоніда Кравчука (1991—1994 рр.) було утвердження української державності та її міжнародне визнання.