Обмеження права

Зміст

Вступ................................................................................................................ 2

Розділ 1. Загальні засади обмеження права приватної власності за римським та сучасним цивільним правом........................................................................................... 5

1.1 Поняття речового права та його місце в системі цивільного права....... 5

1.2 Теоретичні аспекти здійснення права приватної власності..................... 9

1.3 Межі та обмеження здійснення належного власникові права............... 12

Розділ 2. Види речових обмежень права приватної власності за сучасним цивільним правом........................................................................................................... 15

2.1 Поняття, зміст та сутність інституту володіння як одного з істотних обмежень права приватної власності....................................................................................... 15

2.2 Сервітути як специфічна форма прав на чужі речі з обмеженим змістом правомочностей............................................................................................. 18

2.3 Правове регулювання речових титулів невласника – емфітевзису та суперфіцію 21

Розділ 3. Речово-правові обмеження права приватної власності фізичних осіб 25

3.1 Теоретичні аспекти обмеження права приватної власності фізичних осіб 25

3.2 Ознаки обмеження права приватної власності фізичних осіб............... 28

Висновок........................................................................................................ 32

Список використаних джерел....................................................................... 34

Вступ

Процес активного реформування цивільного законодавства, що відбувається нині в Україні, пов’язаний з відродженням приватних засад правового регулювання суспільних відносин, значною мірою торкається одного з центральних інститутів цивільного права – права власності. Наслідком подібних перетворень є прийняття Верховною Радою України нового Цивільного кодексу, зміст якого відзначається чітким приватноправовим характером, й крім іншого передбачає запровадження відмінних від права власності організаційно-правових форм панування над речами. Поява, а точніше відродження підгалузі речових прав, зумовила необхідність переосмислення підходів до регулювання інституту власності, особливо в контексті співвідношення з обмеженими речовими правами на чуже майно, адже останні суттєвим чином впливають на обсяг правомочностей власника, спричиняючи значне його зменшення. Відтак, перед цивілістичною наукою постала нагальна потреба поновлення доктринальних знань про речові права та опрацювання ефективного правообмежувального механізму, необхідного для забезпечення балансу інтересів власника і протиставлених йому осіб, який би засновувався на гармонійному поєднанні принципу недоторканності права власності, соціальної функції власності та гарантіях дотримання суспільних і приватних інтересів.

Тисячолітня історія римського приватного права становить собою унікальну методологічну модель, що дозволяє простежити процеси становлення і розвитку речового права, а також проаналізувати доцільність сприйняття кращих правових надбань. Звісно, про механічне перенесення античних положень на сучасний ґрунт не може бути й мови, але з’ясування історичних етапів розвитку відповідних конструкцій і того змісту, який римська юриспруденція вкладала у власноруч опрацьовані категорії, дозволить віднайти їх дійсну сутність та відродити первинний зміст, а матеріал порівняльного аналізу корисно сприятиме виявленню прогалин чинного законодавства й може стати в нагоді для пошуку рекомендацій щодо їх усунення.

На цей час проблематика обмежень права приватної власності на доктринальному рівні не отримала належного висвітлення. Здійснені наприкінці XIX – середині XX сторіч на матеріалі цивільного законодавства Російської Імперії та СРСР монографічні дослідження В.І. Курдиновського, В.П. Грибанова, А.Г. Братко певною мірою втратили актуальність, а в Україні за роки незалежності відповідних комплексних досліджень взагалі не проводилося. Хоча загальні проблеми права приватної власності й механізму його реалізації останнього часу детально розглядалися в багатьох змістовних працях, зокрема Михайленко О., Мічуріна Є., Породько В., Малько А., Камишанського В., питанням правообмежень у них приділено недостатньо уваги, а речово-правовий аспект останніх не висвітлено повною мірою. Отже, викладене дозволяє зробити висновок про актуальність дослідження речового різновиду обмежень права приватної власності.

Мета курсової роботи полягає в проведенні аналізу системи речово-правових обмежень права приватної власності у стародавній римській і сучасній вітчизняній правових системах та виявленні моментів їх рецепції цивільним правом України. Для досягнення зазначеної мети окреслені наступні основні задачі:

· визначити поняття речового права й розкрити його правову природу;

· дослідити систему речових прав і віднайти місце її елементів у системі цивільного права;

· надати характеристику суб’єктивному праву приватної власності й процесу його реалізації;

· визначити юридичну сутність меж суб’єктивного права приватної власності і здійснити їх класифікацію;

· з’ясувати юридичну сутність й особливості обмежень здійснення права приватної власності та провести їх систематизацію;

· проаналізувати зміст і особливості структурних елементів інституту речових прав на чуже майно, виявити ступінь їх впливу на зменшення обсягу правових можливостей власника.

Об’єктом курсової роботи є суспільні відносини, що складаються внаслідок запровадження на майно приватного власника обмежених речових прав інших осіб.

Предмет курсової роботи становить система правових норм чинного цивільного законодавства та законодавства Стародавнього Риму, спрямована на регулювання речового різновиду обмежень права приватної власності, відповідні доктринальні положення та судова практика.

Методологічну основу роботи складає поєднання загальнонаукового діалектичного методу пізнання соціальних явищ і формально-логічного, історичного, порівняльно-правового, системно-структурного методів аналізу. Використання діалектичного методу дозволило дослідити процес формування й розвитку ідеї обмеження права власності, віднайти її сутність та соціальні чинники практичного застосування. Отримання узгоджених висновків, відповідно до вимог логіки, свідчить про використання формально-логічного методу. За допомогою історичного методу виявлено концептуальні засади речового права за стародавнім римським правом. Метод порівняльного аналізу відповідних постулатів сучасної вітчизняної й античної римської правових систем, застосований для з’ясування особливостей правового регулювання речових відносин і процесів їх реалізації, виявився корисним також для визначення моментів рецепіювання історичного досвіду чинним законодавством.

Курсова робота складається з трьох розділів та восьми підрозділів, в яких послідовно досліджується поставлена тема роботи.

речове право сервітут емфітевзис суперфіцій

Розділ 1. Загальні засади обмеження права приватної власності за римським та сучасним цивільним правом   1.1 Поняття речового права та його місце в системі цивільного права

Речові права були широко відомі римському праву. За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речове право його носію, всі речові права можна поділити на дві групи: 1) право власності; 2) право на чужу річ.

Римлянам було відомо декілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави. Якщо суб’єкт права власності при реалізації своїх повноважень діє на власний розсуд, у межах визначених законом, то суб’єкт права на чужу річ має більш обмежену владу.

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння. З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносини особи до речі [17; с.78]. Визначальними для розуміння суті речового права є такі моменти:

1. При реалізації речових прав вирішальне значення мають саме дії уповноваженої особи, поведінка всіх інших осіб зводиться до пасивного обов’язку – не шкодити, не втручатися у сферу інтересів уповноваженої особи. Тоді як у зобов’язальних правах наголос переноситься на дії зобов’язаного суб’єкта. Саме від його активної поведінки (в більшості випадків) залежить можливість реалізації права його контрагентом.

2. Речові права мають, як правило, безстроковий характер. Така характеристика справедлива, наприклад, для права власності, але для права володіння чи для інших речових прав строк їх існування може бути визначеним.

3. Об’єктом речових прав є річ. Хоча речі можуть бути і об’єктами зобов’язальних прав.

4. Для речових прав характерне право слідування. Наприклад, згідно із ст. 268 чинного Цивільного кодексу України [2] при переході права власності на здане в найми майно від наймодавця від іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника. При переході права власності на заставлене майно право застави зберігає силу для нового власника (ст. 17 Закону України “Про заставу”).

5. Речові права захищаються від їх порушення будь-якою особою (абсолютний захист). У новому Цивільному кодексі передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, зокрема від власника майна. При захисті права володіння застосовуються ті ж положення, які передбачені для захисту права власності.

6. Усі речові права припиняються із загибеллю речі або якщо ця річ вилучається з обігу і не може тому належати на праві власності і на інших речових правах (повна націоналізація землі 1917 р. мала наслідком припинення права приватної власності на землю взагалі).

Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів. Державна власність, яку помилково чи умисно ототожнювали із загальнонародною, охоплювала майже 95% загального обсягу. Щодо права забудови, то Указом Президії Верховної ради УРСР від 14 травня 1949 р. визнані такими, що втратили чинність, відповідні норми ЦК УРСР про право забудови. Кожному громадянину надавалося право купити або збудувати для власних потреб і потреб сім’ї на праві особистої власності житловий будинок. Земельні ділянки для таких потреб надавалися у безстрокове користування.

Щодо застави, то в науці переважали погляди, що застава тяжіє до зобов’язальних прав, виступаючи одним із способів забезпечення виконання зобов’язань [13; с.127].

Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично залишилося лише право власності. За таких умов відпала потреба в законодавчому їх закріпленні. Уже в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і в Цивільному кодексу УРСР 1963 р. нема правових норм, які б визначали поняття, зміст та види речових прав. Інститут “право власності” йде безпосередньо за “загальними положеннями”.

Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 року (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність” не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника. Право володіння (possessio) за римським правом розглядалося як одне з речових прав.

Найбільш істотне значення в тому, що володіння річчю само по собі, незалежно від права власності на неї, часто користується юридичним захистом. Володілець речі може вимагати, щоб ніхто інший самоуправно не перешкоджав йому у здійсненні володіння; він може відповідати насильством на насильство; він може повернути своє володіння назад, якщо воно було самоуправно відібране [20; с.81].

Із набранням чинності нового Цивільного кодексу України практика застосування передбачених у ньому законодавчих положень, зокрема щодо речових прав, виявить можливі проблеми, прогалини в правовому регулюванні.

Аналіз правової природи речового права розпочинається з обґрунтування його належності до групи абсолютних прав, що доводиться на підставі виявлення в ньому наріжних ознак абсолютності. Зважаючи на те, що абсолютним характером вирізняються також особисті немайнові права, підставою для відмежування речового права в системі абсолютних прав визнається об’єкт. Аналіз сутності речового права надає підстав стверджувати, що загальною його ознакою є абсолютність, а специфічною – речовість, тому суб’єктивне речове право пропонується визначити правом, спрямованим на задоволення інтересів управоможеної особи шляхом безпосереднього впливу на майно, забезпеченим абсолютним захистом. В об’єктивному значенні під речовим правом слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні майнові відносини та передбачають задоволення інтересів управоможених суб’єктів шляхом безпосереднього впливу на майно.

Дослідження системи речових прав дозволяє констатувати факт прямого запозичення українським законодавством класифікації, властивої класичному періоду римського приватного права, яку складають право власності й речові права на чуже майно: право володіння чужим майном, право користування ним, емфітевтичне та суперфіціарне право. При з’ясуванні їх місця в системі цивільного права України доводиться, що речові права на чуже майно не слід вважати похідними від права власності: внаслідок їх запровадження власник не делегує відповідні правомочності іншому, а зазнає тимчасових перешкод у їх реалізації, до того ж рівно настільки, наскільки це необхідно для задоволення майнових потреб суб’єкта, на користь якого встановлено обмеження. Наведене надає підстав для висновку про самостійний характер речових прав на чуже майно, а виявлення власного значення кожного з них доводить, що речові права на чуже майно в системі цивільного права України займають місце самостійних інститутів, які разом з інститутом права власності складають підгалузь речового права [14; с.174].