Церква в політичній системі суспільства

1.2. Церква в політичній системі суспільства

У цьому параграфі диплома я постараюся розкрити динаміку взаємин релігії і суспільства, показати міру впливу релігії на різні сфери суспільного життя, визначити, чи існують в цій галузі певні тенденції.

Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями: сакралізація і секуляризація.

Сакралізація (від лат. Sacer - священний) - це процес залучення у сферу релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Сакралізація супроводжувала весь процес становлення людського суспільства, формування його культури. Пізніше до процесу сакралізації приєднався процес клерикалізації (від пізньолат. Clericalis - церковний), яка означала не тільки регуляцію всій особистого та суспільного життя, але і розробку відповідного ідеологічного обгрунтування, основними етапами якого були кодифікація, догматизація і канонізація віровчення, прагнення замкнути всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення.

У кожному суспільстві, в кожній культурі процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, у районах поширення ісламу не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов по шляху формування теократичної держави. На відміну від інших релігій він не прагнув до того, щоб висвітлити релігійним авторитетом існуючі суспільні відносини, а до того, щоб втілити в життя релігійне співтовариство, здійснити повне злиття духовного та світського початку.

Сакралізація особистого та суспільного життя на основі християнства в Західній Європі почалася в послеконстантиновский епоху і досягла свого найвищого розвитку в Середньовіччі. У цей період не проводилося відмінності мирської і сакральної сфер життєдіяльності людини. Кожен людський вчинок, всяке соціальне явище ставилося на «сакральну платформу» або безпосередньо підпорядковувалося сакральної сфері. Як зазначає видатний американський соціолог російського походження П.А. Сорокін, «головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. Всі важливі розділи середньовічної культури висловлювали цей фундаментальний принцип чи цінність. Архітектура і скульптура Середніх століть була «Біблією в камені». Література також була наскрізь пронизана релігією і християнською вірою. Живопис висловлювала ті ж біблійні теми в лінії і кольорі. Музика майже виключно носила релігійний характер. Філософія була практично ідентична релігії і теології і концентрувалася навколо тієї ж основної цінності чи принципу, яким був Бог. Наука була всього лише прислужницею християнської релігії. Етика і право представляли собою тільки подальшу розробку заповідей християнства. Політична організація в її духовної та світської сферах була переважно теократичною і базувалася на Богові і релігії. Сім'я, як священний релігійний союз висловлювала все ту фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією, що накладає заборону на багато форми економічних відносин, які могли б виявитися доречними і прибутковими, заохочуючи в той же час інші форми економічної діяльності, не доцільні з чисто утилітарною точки зору ».

Протилежний сакралізації процес називається секуляризацією.

Секуляризація (від пізньолат. Saecularis - мирської, світський) - це процес звільнення та сфери релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Простіше кажучи, це процес обмірщенія. Те, що раніше перебувала під впливом релігійної віри і релігійних організацій стає від них незалежним, набуває світського характеру. Процес секуляризації виражається в зміні місця релігії та релігійних організацій у житті суспільства і особистості, звуження кола виконуваних нею функцій.

Спочатку термін «секуляризація» означав акт відчуження церковного майна на користь монарха, держави або приватних осіб. Секуляризація в цьому сенсі постає як юридичний акт в сфері майнових відносин, відносин власності. Як відомо, у Середньовіччі як католицька, так і православна церква, були великими власниками земельних володінь і майна. І між церквою і державою періодично виникала боротьба за переділ власності. У результаті цієї боротьби не рідко здійснювався процес секуляризації власності церкви, монастирів. Але якщо в епоху феодалізму цей процес носив випадковий, спорадичний характер, то становлення буржуазних відносин поставило цей процес на закономірну основу.

Мислителі минулого розходилися в оцінці наслідків секуляризації для суспільства і держави. Так, німецький соціолог П. Бергер оцінює секуляризацію як втрату «священного» і загрозу соціальному порядку і згоди. На його думку, релігія виконувала важливу функцію в суспільстві, вона створювала «священний космос», оточуючи аурою святості підвалини життя, викидаючи на них «священну завісу» і наділяючи безумовним сенсом.

Я візьму на себе сміливість не погодитися з думкою цього видатного соціолога і поділяю погляди його американського колеги Т. Парсонса, який характеризує секуляризацію як елемент еволюції і видозміни функцій релігії в ході соціальних змін.

З точки зору Т. Парсонса, розвиток суспільства йде по шляху диференціації, і релігія втрачає значення його «священного образу», перетворюється на одну з багатьох сфер соціального життя і стає дедалі більшою мірою приватною справою. Але це не означає, що релігія втратила своє значення для індивіда і суспільства. Вона надає менше прямого впливу на економіку, політику, освіту, культуру. Але це компенсується тим, що для індивіда, який отримує тепер можливість свідомо вибирати релігійну віру, звільняючись від примусу з боку церкви, релігія стає більш значущою.

Ів Гаман (доктор політичних наук, директор відділення славістики Паризького університету) вважає, що в обставинах сучасного світу саме секулярне держава створює передумови для розмежування сфери духовної від політичної, позбавляє церкву від спокуси вдаватися в справах віри до примусових засобів і гарантує релігійний плюралізм. Держава цілком здатне забезпечити релігійну свободу, але при дотриманні певних умов. Нейтралітет секулярної держави можна розуміти по-різному. Існує вузьке, так би мовити «оборонне» розуміння, коли держава вважає віру приватною справою, не перешкоджає громадянам сповідувати релігію, але ніяк не сприяє реалізації цього права. Релігійне життя, в основному, уподібнюється відправлення культу, а церкви рекомендується «не виходити з ризниці». Але державний суверенітет може бути і відкритим, позитивно активним. Тоді держава, не порушуючи принципу громадянського рівності різних релігій, допомагає віруючим реалізувати своє право на релігійну свободу, визнає за церквою право брати участь у суспільно життя, згідно з формулою: «церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Адже як релігія і церква мають певне соціальне вимір, так і суспільство має своє релігійний вимір. У свою чергу, церква захищає непорушні фундаментальні моральні принципи, на яких має стояти суспільство, вона служить все того ж суспільству. Часто саме на цьому стику і виникають сьогодні основні конфлікти між церквою і державою. Скажімо, у Франції засоби масової інформації нерідко повстають проти церкви, що нагадує про необхідність дотримання етики в тих чи інших питаннях життя сучасного суспільства. Виступи церкви часом розцінюють як неприпустиме посягання на світський характер держави. Але чи може держава існувати без моральних основ? Здається, оптимальний варіант існування сучасного суспільства - секулярне держава, відкрите до релігії, визнає її позитивний суспільне значення і усвідомлює обмеженість своєї власної, політичної, сфери.

На основі всього сказаного вище можна зробити висновок про те, що в результаті процесу секуляризації в сучасних розвинених країнах докорінно змінилося становище релігії, віри і церкви в суспільстві. Сформувалися світська держава, світська школа, світська культура.

В даний час ряд держав через конституційне проголошення світського (секулярного) характеру держави прагне усунути участь церкви у політичній діяльності. Разом з тим церква втягується у вирішення соціальних проблем суспільства шляхом утворення різних товариств милосердя. Таким чином, держава використовує церкву в якості соціального інституту, що забезпечує комунікативні та інтегральні зв'язку в політичній системі. Незважаючи на проголошення відокремлення церкви від держави, фактичної їх ізоляції не відбулося. У зарубіжній літературі ці відносини характеризуються як партнерство особливого роду. У своїх взаєминах церква і держава в багатьох випадках виступають як цілком рівноправні партнери, які співпрацюють в ім'я загального блага. У Німеччині, наприклад, допускається представництво церкви в державних заходах, проводяться і спільні акції на муніципальному рівні. У конституції 1949 року за церквою закріплено право стягувати податки і викладати теологічні дисципліни. Що стосується податків, то тут спостерігається тісна співпраця держави і церкви. Церковна подати в Німеччині утримується роботодавцем із заробітної плати тільки віруючих і перераховується у фінансові державні структури, які потім переводять їх церкви. Ці заходи здійснюються на основі договору, укладеного між церквою і державою. У свою чергу держава звертається до церкви, якщо потребує допомоги священнослужителів, наприклад для викладання релігії в школі, для проведення відповідної роботи серед солдатів або працівників поліції, діяльності пастиря у в'язницях і т.д.

Конституція 1949 року передбачає можливість звернення церкви до суду, коли спірні питання між нею та державними структурами не можуть бути вирішені іншим шляхом. Відділення церкви від держави не означає, що церква може бути байдужою до діяльності держави. Вона має право засуджувати шкідливі з її точки зору дії з боку державної влади і тим самим вона формує громадську думку і впливає на законодавство.

Інтеграційна функція церкви спрямована на об'єднання соціальних інтересів. Разом з тим церква виконує ще одну важливу функцію, яку можна умовно позначити як свідомий контроль, так як церква орієнтує людей керуватися у своїх діях і вчинках загальноприйнятими гуманістичними цінностями.

Вважаю за необхідне відзначити ще один момент взаємин церкви і суспільства. Поширюється переконання, що сучасне суспільство певними силами штучно клерікалізуется. Симптоми цього явища чітко виявляються в засобах масової інформації (особливо на телебаченні), у сфері освіти, в армії, органах державного управління. Про це свідчить демонстративне прояв релігійності з боку державних діячів.